Маски

Віднедавна егоцентричні українці усе частіше говорять про "шлях білорусів, яким ми пройшли вже багато років тому", а "перед нами цей шлях протоптали поляки". Дуже сумнівне твердження

Від редакції Історичної правди. Останнім часом, в обговореннях з приводу білоруських подій, набула поширення тема порівняння облич людей, які виходять на протести проти режиму Лукашенка, і учасників так званого "антимайдану", тобто зібраної, на вимогу моменту, маси залежних від адміністрації "останнього європейського диктатора" людей.

Те, що в понятійному середовищі друга група одразу набула ідентифікації як "антимайдан" зовсім не випадково. "Темні" обличчя антимайданівців – "шахтеров Донбасса", напротивагу загальному образу майданівців – "воїнів світла" (!), належить до усталених стереотипів післямайданної України. Але в такому вигляді зовсім не вписується в білоруські реалії, де помітну частину антилукашенківського руху репрезентують працівники промислових підприємств.

Також під час дискусій егоцентричні українці не уникають повторення настанови, про "шлях білорусів, яким ми пройшли вже багато років тому", а "перед нами цей шлях протоптали поляки". Дуже сумнівне твердження.

Сподіваємося, що переклад статті, яка містить роз'яснення очевидної різниці облич різних соціальних груп і не таких очевидних причин відмінностей між ними, допоможе усім нам у глибшому розумінні шляху, який ми пройшли за останні десятиліття.

Її автор – Олексій Мурженко (1942–1999), совєтський дисидент, який заразом 22 роки життя провів за ґратами і лише за чотири роки до розпаду комуністичної імперії був випущений з тюрми на території України, країни в якій він народився.

Олексій Мурженко з дружиною на шкільному випуску молодшої доньки Вікторії. Нью-Йорк. 1990-ті.
Олексій Мурженко з дружиною на шкільному випуску молодшої доньки Вікторії. Нью-Йорк. 1990-ті.

Я закликаю живописців і професійних майстрів слова домалювати картини тієї дійсности, яку моє перо не може зобразити достатньо ясно і переконливо. Світ ГУЛАГу, поданий Олександром Солженіциним, впливає на уяву масовістю репресій, механічною жорстокістю знищення тисяч і мільйонів людей, але його побутові начерки, портрети зеків здаються тьмяними і схематичними для тих, хто сам також пройшов через черево ГУЛАГу.

Можливо, лише Федір Достоєвський зміг би з голографічною глибиною зобразити живу картину ГУЛАГу, описати хоча б один його сьогоднішній день, наприклад, один день Ізяславського табору особливого режиму.

Я йшов територією табору в юрбі етапників і намагався якось перетравити сцену зустрічі з адміністрацією біля табірної брами.

Відшмагали, вилаяли, вкрили погрозами – це що: профілактика, своєрідне щеплення, після якого вас пропускають в нормальні умови життя, чи це і є норма в цьому таборі, нудна буденність, рутина? Якщо остання, то слід очікувати нових сюрпризів. І тут я згадав, що мене попереджали про Ізяславський табір ще в Лук'янівській слідчій тюрмі в Києві, коли я чекав на свій етап.

У тюремній камері в кутку над шафою для кухлів і ложок висів приклеєний хлібом саморобний листок-графік етапних днів і напрямків. Коли відкривалася "кормушка" і наглядач казав: "такому-то зібратися з речами", біля графіка збиралася юрба і обговорювала, в який табір потрапить викликаний на етап.

У напрямку на місто Хмельницький було три табори особливого режиму в Сокалі, Ізяславі і Городні. Знавцям було відомо те, що в графіку позначено не було: якщо етап припадав на парний день, то, зазвичай, це етап саме в Ізяславський табір.

У такий день мене і викликали на етап. Мої друзі – в камері швидко з кимось сходишся тісніше – захвилювалися, співчутливо випинаючи губи, хитаючи головою. А німий, який раніше сидів в Ізяславі, став неспокійно мукати і бити себе по шиї ребром долоні. Всі дивилися на мене зі співчуттям, нібито мені вже надавали по шиї і не лише по шиї. Лише згодом, після карцерів і одиночок Ізяслава, я оцінив значення цих поглядів.

Зустріч біля брами позначала виразними штрихами характер місцевої адміністрації. Але життя табору, атмосферу, дух і порядки визначає "контингент", самі зеки.

Майбутніх своїх співневільників я зустрів вже в "столипині". По дорозі на проміжних станціях до мене підсадили спершу двох (години чотири я їхав один), потім ще трьох і, нарешті, чоловік 6-7 зеків. Всі вони, як з'ясувалося, їхали в Ізяслав. По них вже можна було скласти уявленя про тих людей, з якими мені доведеться ділити пайку, хлебтати з однієї миски.

Водночас, враження, яке на мене справили співетапники, тьмяніє порівняно з тим приголомшенням, яке я відчув, проходячи від брами до монастиря-табору. Тому і не буду описувати ні облич, збуджених дорогою, ні беззмістовних, уривчатих розмов, ні взаємної "ломки на масть" (хоча нині ієрархія на місцях не жорстка), ні того, як виявився в купе стукач, який намагався "технічно вкласти" мене мєнтам (я написав листа і викинув через вікно на станції, попросившись до вбиральні).

Я хочу зосередити увагу на одному епізоді, одному враженні, одній сцені.

Я побачив обличчя зеків цього табору.

Утім, сказати – побачив обличчя, означає не сказати нічого. Це було марення – ніби привидівся жахний, фантастичний сон в дусі Гофмана чи "Капрічос" Гойї.

Ми йшли подвір'ям, попереду було видно монастир, праворуч за метрів двісті була двоповерхова будівля з цегли, огорожена металічним парканом-ґратами метри два висотою. За цими ґратами було видно довгу лаву людей у смугастих робах.

Як потім я довідався (хоча здогад з'явився одразу), це були зеки "на шляху до виправлення", за що вони і утримувалися у відкритому бараці. Такий привілей можливий після відбуття третини строку. Інші зеки утримуються в камерах під замком.

Я з неприборканою цікавістю чекав на зустріч. У цей час за своїми почуттями я, очевидно, був дуже близький до піонерів, до великих мандрівників Миклухо-Маклая, Марко Поло чи Лівінгстона! Що за земля, хто і які аборигени? На що слід очікувати від майбутньої зустрічі? Аж ось шлюпка торкнулася дна, мандрівник виходить на берег і повільно, збентежено йде назустріч юрбі тубільців. Він вже розрізняє їхні обличчя...

Ось перші обличчя зеків, що припали до ґрат. Вони мені здалися якимись дивними. Я подумав, що це кочегари, що кинули на мить шурувати в топках вугілля і вийшли подивитися на етап. Але ось я йду далі і бачу такі самі, ніби вкриті вугільним пилом, вигартувані вогнем, виснажені примусовою працею обличчя.

Я пройшов повз декількох, вони стомлено і понуро дивилися в наш бік. Обличчя без виразу, без життя.

Щоправда, ось, нарешті, щось живе: на обличчях двох-трьох зеків нібито приклеїлася лиха і зневажлива посмішка.

Вони стояли мовчки, але несподівано з цієї лави кочегарів чи підземних вуглекопів почувся вигук: "Різаний, тут твій похресник. Косий, перевожу кілька кусків на тебе!" (Похресником називають того, кого ти навертав у свою "віру" кулаком, ножем, будь-яким іншим способом. Це може бути як зек, так і мєнт. Перевести кілька кусків – означає дозволити Різаному вимагати з Косого борг у 2000 рублів, очевидно, програш у карти.)

 
Ізяславський табір (нині - Замкова виправна колонія № 58) - пам'ятка архітектури і містобудування національного значеня. Тут відбував покарання Олексій Мурженко

В того, хто говорив, зблиснули зуби і рот скривився в певну подобу усмішки, обличчя стало схожим на характерну африканську маску. До цих пір всі маски-обличчя мали загальний вираз обпаленого шматка глини, ця ж розмовляюча маска набула рис обличчя і глина перетворилася в дещо натхненне, хоч ще не зовсім людське.

Я, приголомшений, йшов далі і бачив все ті самі маски, як ніби з фільму жахів. Маски ці не мали індивідуальної неповторности, ці дивні обличчя були як одна маска. Я міг зауважити лише загальні риси, притаманні всім зекам, що стояли за металевими ґратами: грубі, позбавлені життя, і не просто позбавлені життя, а ніби залякані і зхудобілі, – їхні риси не випромінювали притаманної обличчю нормальної людини духовности, а викликали в уяві лише овечі чи ведмежі морди.

Але ж колись це були рожевощокі, ясноокі малюки, потім живі тямковиті підлітки. Тепер вони вже пройшли через катакомби ГУЛАГу і людське обличчя перетворилося на маску.

Таємниця метаморфози відкривалася мені поступово.

Незабаром, місяців через п'ять після прибуття до табору, врізали мені 15 діб карцеру з виводом на роботу. Вранці загальний огляд. Двоє мєнтів вивели мене з камери, завели до невеликого тамбура робочого цеху і почали шмон, як належить. Скидаю взуття, одяг, обшмонають – одягаюсь.

Раптом бачу, як з коридора ШІЗО рухається на мене Мефістофель. Ну, може бути, й не літературний Мефістофель, тому що ніякого королівського плаща, шпаги і величі, але хай йому грець – це насправді. Брудна, чорна мармиза, порвана шапка, так прилаштована на голові, що, здається, бачиш ріжки, худа фігура бовтається в засмальцованій м'ятій смугастій робі, на обличчі, а правильніше пиці, посмішка, що виказує злість, презирство і самовдоволення.

Один з мєнтів, що мене шмонав, повернувся до диявола, що наближався в супроводі двох конвойних і ліниво кинув: "А цього куди?" Супровідник відповів, посміхаючись: "Працювати хоче!"

"Різаний, роботяга, й... твою мать, – зашкірився мєнт, – ти знову будеш фуйнею займатися. Раком поставлю, приведу фельдшера з клізмою, а махорки хрін в камеру пронесеш!"

"Ковтай сам свою клізму, дядь Васю! А в мене з виводом на роботу, затямив?"

З цього обміну люб'язностями стало ясно, що Різаний виходив на роботу, точніше, в робочий цех, щоб роздобути куриво і потім принести його в камеру і прикрасити кількома затяжками нудні, холодні і голодні вечір і ніч на провіюваній протягами карцерній підлозі.

До роботи Різаний ставився, як висловлюються мєнти, "наплевательски", що значить: лежав, спав на столі, на якому різали тарні кутики з заліза (ними оббивають ящики), гомонів з зеками з сусідніх робочих боксів (у кожного був свій вузький кам'яний бокс з дверима-ґратами) і, головне, промишляв нарахунок курива (махорка таємними зеківськими каналами надходила до робочого цеху).

Але не діалог привернув мою увагу. Мене вразило те, що я не одразу впізнав Різаного, з яким ми разом прийшли етапом. Різаний за якихось 4-5 місяців набув фізіономію, подібну до тих масок, які я побачив біля паркану-ґрат, а шрам, за яким я міг би завжди упізнати Різаного, заріс товстим шаром ізоляторного бруду.

Місяці чотири тому Різаному дали перші 15 діб карцеру за скаргою Косого. Косий, що програв 2000 рублів Жабі, платити не збирався, бо Жаби не боявся, та й грошей таких у нього не було. Жаба "два куски, що належаться" доручив вимагати Різаному, бо Різаний три роки тому за крупний програш під ножем "опустил" Косого (зґвалтував, перевівши в розряд педерастів, найбільш зневажену і безправну категорію табірників).

На цей раз Косий, навчений гірким досвідом, вжив застережних заходів: написав скарги в прокуратуру і оперчастину. У підсумку Різаний був схоплений, коли зі штирем в руках "прихопив" Косого в дальньому, темному кутку цеху. 15 діб карцеру розтягнулися вже на п'ятий місяць.

Карцер й наніс останні штрихи на фізіономію Різаного, перетворивши його на маску, хоча, звісно, і до того він не був схожий на натхненного мислителя.

У карцері не давали ні мила, ні рушника, спав Різаний на брудній підлозі, на роботі валявся в боксі, вкритому шаром пилу й іржі товщиною з долоню, руки він ніколи не мив, білизну не міняв. Але не лише бруд змінив його фізіономію.

Голод, холод і чотири голі стіни змочалили його плоть і пригасили і без того не зовсім яскраво горілий вогонь думки в його очах. Очі запали і померхли, і лише голодний блиск спалахував у них, коли він бачив пайку хліба. Щоки запали, обличчя набуло вигляду мерця.

Утім, фізичне виснаження було не найбільш суттєвим в перетворенні людського обличчя на маску ізяславського зека.

Різаний міг вийти з ізолятора, отримати борг з Косого (або частину боргу), від'їстися, морда стала б товстою, але вигляд африканської маски чи підземного вуглекопа вже лишився б у нього протягом усього табірного терміну (і, можливо, не одразу розмився б життям на волі).

Наука про харчування стверджує, що їжа в значній мірі визначає не лише фізичний стан, але й психіку та інтелект. Хто не вірить – нехай запитає у вегетаріанця чи йога, а краще за все – у зека. Бо зеки, роками вживаючи їжу, якою можна годувати лише худобу, деградують фізично і духовно.

І це не метафора чи не лише метафора. В кожного табору є підсобне господарство, і суп, кашу варять зразу і для худоби, і для зеків. Їжу для цього спеціально не солять, розводять водою.

Посмішка на обличчі білоруського міліціянта під час акцій протесту проти режиму Лукашенка
Посмішка на обличчі білоруського міліціянта під час акцій протесту проти режиму Лукашенка

В Ізяславському таборі утримувалися так звані особливо небезпечні рецидивісти. Це люди, які мали в середньому 6-7 судимостей і провели в таборах і тюрмах по 20-30 років. І всі ці роки їх переслідувало відчуття голоду. У Владимирській тюрмі 60-х років було голодно, як на безлюдному острові.

Я пам'ятаю кримінальника з відрізаними у подарунок XXVII-му з'їзду КПСС вухами. Одного разу, вертаючи з обробітку, під час роздачі їжі, він вихопив бачок з вінегретом у неуважного кухаря і кинувся до себе в камеру. Витрусивши вінегрет на ковдру, зек став жадібно, у дві руки запихати його в знуджену без їжі горлянку.

Отямившись мєнти наздогнали і, звісно, побили нахабу, але великодушно дозволили доїсти вінегрет, перемішаний з брудним ворсом від ковдри.

На жаль, частіше муки голоду вирішуються не сміхом, а трагедією. В Ізяславі зголоднілі зеки задушили повара, що сидів разом з ними в ШІЗО. У Е. Кузнєцова в "Мордовському марафоні" розповідається, як зек Волобуєв задушив співкамерника, тому що той отримав трохи більше їжі (за виконання норми в ШІЗО).

З відчуттям голоду потрібно або змиритися, або боротися, але не піддаватися йому. Хто цього не розуміє, той швидко втрачає людську подобу. Пам'ятаю в свій перший термін молодого хлопця, морячка. Голод паралізував його фізичні і духовні сили.

Він днями лежав на койці – це було у Владимирській тюрмі, – стискав скроні руками і чекав, коли відкриється "кормушка". У нього народилася ідея: заробити ТБЦ, щоб насититися жирною туберкульозною пайкою. Він почав здирати фарбу з водопровідного крану, стін, ліжок, розтирати її до пилу і вдихати.

Намагаючись позбутися відчуття голоду, зеки їдять багато солі. Цікаво, що 20 грам солі входять у норму "9-б", за якою годують зеків у ізоляторах. Сіль затримує воду в організмі, тому довше зберігається вага і зменшується відчуття голоду. Після трьох місяців ШІЗО чи 6 місяців одиночки зек, зазвичай, розпухає до слонячих розмірів.

Тривале перебування в ШІЗО відзначається запалими щоками, проваленими очима, зсохлим черепом і синіми губами.

Але це ще не африканська маска. Щоб фізіономія зека перетворилася на маску, потрібно ще дуже багато чого: потрібно, щоб обличчя заросло брудом, потрібне емоційне отупіння, духовна спустошеність, потрібно щоб думка крутилася в колесі голодної ненависти.

Коли мене забрали в ізолятор, я за звичкою став збирати рушника, мило, зубну щітку, порошок, білизну. Мої співкамерники дивилися на мене як на божевільного. Один не витримав і роздратовано кинув: що ти "тюльпана гонишь", хто тобі це дасть у ШІЗО?

Він знав, що казав, – мені не дозволили взяти з собою в ШІЗО туалетне приладдя. Проте все це за законом дозволено зеку. І я голодуванням протесту змусив адміністрацію змиритися з тим, що я вмивався і чистив зуби в ізоляторі.

Щоб не накопичувати в собі ненависти, я дражнив мєнтів, давав волю своїм почуттям, викликав їхню лють і в сутичці словесній і фізичній (під час обшуків, наприклад, я не давав свої речі і мєнти накидалися, заломували руки, лупили, копали мене, матюкалися) очищався від смертельної отрути ненависти.

Стосовно голодної паранойї, то, як відомо, клин клином вибивають: я часто оголошував голодування – у таборі мільйон причин для цього – і звільнив свою думку від зациклености на їдлі. Спустошеність загрожує душам вбогим і надломленим, а тим, хто роками виношував свої переконання і все життя відстоював право їх висловлювати, ніяка пустеля, навіть така як ГУЛАГ, не страшна.

Чимало кримінальників, задавлені голодом, холодом, покараннями, не можуть позбутися думки про велику пайку хліба, бояться ворухнутися, щоб не отримати нове покарання, впадають у відчай, вважаючи, що адміністрація всесильна і безвідповідальна. Злість і відчай скували їхній емоційний світ, обличчя їхні завмерли, життя пішло з очей, губ, отупіння лягло на них щільною маскою.

Зірвати печать отупіння і оживити людські риси обличчя могли б внутрішня робота думки, спогади, читання, розмірковування... Але про що думки цих загнаних до кліток людей? Дім, сім'я є не в кожного, а якщо і є, то часто не в радість думки про них, і зеки уникають думати про дім. Табірне життя зводиться до простого ритуалу, прикрашають його лише гра в карти і "розбори" (розбори інтриг, обману, провокацій, "кладки" – стукацтва тощо).

Це лише робить обличчя жорстокішими, і ще твердішою стає шкарлупа африканської маски.

І в книгу зек не вірить. Він – життя знає. І знає про життя лише те, що воно – брехня, насилля, хитрість, влада кулака, а все газетне, книжне – тюлькогонство, туфта для охмурення фраєрів. Цей відчайдушний скептицизм вживається з наївною вірою в те, що в книгах, кіно розповідається про якесь справдешнє життя, про якихось реальних людей, дійсні події.

Це – від спраги побувати у світі свободи хоча б в уяві, від бажання задовольнити емоційний голод. У книгах вони помічають і вишукують лише любовні історії, вияви чоловічої спритности, сили, хитрости, кримінальні сюжети.

Серед причин, які сприяють перетворенню обличчя на маску, є й соціально-психологічні. Я пригадую роман японського письменника Кендзабуро Ое "Чуже обличчя". Маска, яку герой одягав, щоб бути рівноправним учасником суспільного життя-гри, зрослася з його обличчям. Людина втратила обличчя, свою індивідуальність, стала додатком соціальної ролі, яку вона виконує.

Дявлячись на маски "підземних вуглекопів", своїх співневільників, я задавав собі запитання: невже вони свідомо обрали собі ці маски? Чи може це не маски, а обличчя, які стали масками? Їх зробив такими, всупереч їхній волі, ГУЛАГ.

Табірна система затягує людей до своєї орбіти, позбавляє їх можливости вільного вибору соціальної ролі. Тільки небагатьом вдається подолати соціальні бар'єри і вирватися з касти паріїв совєтського суспільства – постійних мешканців ГУЛАГу.

Янукович ламає ручку під час пресконференції в Ростові
Янукович ламає ручку під час пресконференції в Ростові

Тривале спілкування з кримінальниками дозволяє мені зробити висновок, що це не лише люди, в яких свого часу не було сформовано моральнісної основи, морального цензора своїх вчинків.

У переважній більшости – це люди, у яких емоційно-моральнісна царина нездорова, зруйнована. Страх перед владою, перед державною машиною придушення, нерозуміння її природи, сковує кримінальників в своїх діях. Страх і скутість знімаються, розряжаються емоційним вибухом, вчинками, що ламають всі соціальні обмеження, моральні заборони, табу.

Жорстока відплата за бунт, що настає для цього загнаного в кут власним страхом створіння, породжує в ньому ще більший страх. Переважну більшість невільників ГУЛАГу можна було б назвати жертвами емоційної незрілости і соціального страху...

Якось в ШІЗО я дивився на дно кухля (зеки полірують зовнішнє дно кухля і використовують його замість дзеркала) і побачив... маску. Я уважно, з душевним тремтінням вдивлявся... Ні, ні маска ще не була африканською, але африканські риси вже почали прорізуватися. В мене було всього 2 роки терміну в Ізяславському таборі і це мене врятувало.

Слід зауважити, що з часом обличчя набридли, сприйняття їхнє притупилося, і я спокійно споглядав своїх співневільників, і це перше жахливе видовище африканської маски, "підземних вуглекопів" згадувалося мені як епізод давно баченого фільму. А може бути, я спокійно споглядав своїх співневільників тому, що... Ні, ні – в мене ще своє обличчя, не чуже, не африканська маска...

Переклад Володимира Федотова. Перекладено за виданням: Алексей Мурженко. Маски // Страна и мир. 1991. № 2. С. 83—87.

ОУН і Тайвань проти комуністів та Пекіна

Наприкінці 1956 року з Великої Британії відбув корабель у Південно-Східну Азію, на борту якого перебували Юліан Заблоцький (керівник дипломатичної місії) та Володимир Косик (заступник керівника). До Тайбею, столиці острова, вони прибули 25 лютого 1957 року

«Людина, що не має померти». Міф про Муссоліні

Зачарованість італійців своїм дуче тривала довго, але вщент розбилася через руйнівний результат воєнних операцій

«Расстрелян за националистическую деятельность…»: таємниця смерті Петра Франка

Петро Франко був розстріляний. Однозначно, що сталося це не швидше 6 липня 1941 р… Про конкретну дату страти поки що залишається лише здогадуватися…

Як Василя Стефаника було врятовано від страти

Я йому представився й сказав, що їдемо на розмову в "пруському" штабі, висловив я при тому надію, що все буде тепер добре, судячи по прихильних словах шефа штабу. Стефаник одначе приймав мої слова холодно, а вкінці запитався мене на ходу до авта:
— Коли Ви кажете, що Ви УСС, то скажіть мені, чи мене зараз розстріляють, чи ще будуть мучити?!..