Що не так зі Степаном Бандерою? Контраргументи Яневському

6 листопада гостем програми Сергія Іванова "Антиподи" на проекті "Ісландія" був Данило Яневський. Та головним героєм програми став Степан Бандера – 20 хвилин ефірного часу перетворилося в монолог, пересипаний десятками прізвищ та подій з "незнаного" досі життя Провідника ОУН. Не дивно, що в заголовку передачі Бандера опинився другим після Бога. Спробуємо спростувати 10 тверджень Яневського про Степана Бандеру

За п'ять днів передачу "Що не так зі Степаном Бандерою? Відповідає Данило Яневський" переглянуло близько 150 тисяч глядачів і вона вже б'є рейтинги в "Антиподах". Зрештою, коментарі в чаті показали роздвоєність від висловів Яневського, а окремі голоси вимагали в студію як не В'ятровича, то Фаріон.

Очевидно, що не можна бути надміру критичним до висловленого – формат програми все ж не про історію і тут можуть бути неточності. Та, як зауважив Яневський: "Наука відрізняється від пропаганди тим, що вона підраховує, має бути статистика – по-перше. По-друге має бути критична оцінка джерел". Отже, беремо і аналізуємо.

Яневський: Молодий, малоосвічений хлопець, який виростав у певному середовищі…

Так розпочинає свої думки про Бандеру Данило Яневський. Цю тезу можна було пропустити повз увагу, як непринципову – "малоосвіченість" категорія досить умовна. Та все ж, не коли мова про Галичину початку 1930-х – у той час до писемних належить 64,7% населення (тут і далі вживаємо інформацію з Енциклопедії Українознавства).

А з вищою освітою маємо ще гіршу картину – згідно перепису населення в міжвоєнній Польщі проживало 5 716 тисяч українців. Так от, з цих майже 6 мільйонів українців студенти складають близько 3 тисяч – 0,05%!

2-й студентський конгрес. Цифрами позначено провідники Крайової ОУН: 1. З.Коссак, 2. В.Янів, 3.М.Дужий, 4.С.Охримович, 5. С.Бандера
Другий студентський конгрес. Цифрами позначено провідники Крайової ОУН: 1. З.Коссак, 2. В.Янів, 3.М.Дужий, 4.С.Охримович, 5. С.Бандера

Чи можна Бандеру, випускника Стрийської гімназії і студента Політехніки легковажно назвати малоосвіченим хлопцем? – напевно ні. Зрештою, як і всіх тих, хто був поруч нього. Для прикладу, у Львівському процесі "над Бандерою та товаришами", 1936 року, було засуджено фактично всю верхівку Крайового Проводу ОУН.

На лаві підсудних опинилося 23 осіб, щодо 17 з них прямо згадано, що вони або є студентами, або мають закінчену вищу освіту. Один із них – Володимир Янів у друг.пол. ХХ століття очолить УВУ в Мюнхені і стане генеральним секретарем НТШ в Європі.

Яневський: У нас був етнарх, митрополит Шептицький, який за свої гроші фактично розвинув всю українську культурну інфраструктуру.

Всі музиканти, митці, науковці, студенти, школи, Пласт і так далі – це все за гроші Шептицького, більше 60 газет виходило, між іншим, мало політичне представництво в сеймі, треба сказати, Українська Народно-демократична партія масова – це я для того щоб порівняти масштаби…

В 1933 році вони, тобто Греко-католицька церква відзначає 1000-ліття Христа – проходить акція Українська Молодь Христові – 70 тисяч людей у Львові зійшлося! 70 тисяч людей!

Що таке Організація Українських Націоналістів в цей період? В цей період Організація Українських Націоналістів фактично діє поза законом, вона була заборонена на території Польщі і території Литви відповідно. Керівництво знаходиться в Римі, керує Андрій Мельник – управитель Шептицького – абсолютно кристально чесна людина.

Як Ви думаєте, Сергій Іванов, безумовно культурна, освічена, всезнаюча людина – скільки членів Організації Українських Націоналістів нараховувалося всередині 30-х років, скажімо 1936, 37, 38, 39?

Існує листування, воно знаходиться в фондах наукового Товариства Тараса Шевченка в Нью-Йорку – збереглися списки – там від 26 до 29 людей. На 8 європейських країн! На 8 європейських країн!

Яка ніяких зв'язків з Польщею, очевидно немає – бо не було мобільних телефонів – Ви будете здивовані! А все листування перелюстровувалося польською політичною поліцією, так званою двійкою.

Хоча саме порівняння церкви і підпільної організації є некоректним, але тут маємо справу з явними маніпуляціями. Не применшуючи заслуг Шептицького, слід визнати, що галицьке суспільство не було вже таким безпорадним і економічно намагалося давати собі раду.

Напередодні ІІ Світової війни український кооперативний рух в Галичині об'єднує 709 тисяч осіб! І це історія, яка розпочалася не в 1930-х, а тягнулася ще з 1890-х, коли заклали українські господарські товариства. Зрештою, можна згадати й конкретний випадок – фінансування Таємного університету – великого нелегального українського закладу у Львові в 1921-1925 роках. Великою мірою така інституція утримувалася за рахунок заокеанської еміграції.

А тепер до озвучених даних: 70 тисяч учасників УМХ і 26-28 членів ОУН. Спершу зауважмо, що УМХ 1933 року – це громадсько-релігійна маніфестація – одноразовий з'їзд української молоді. До прикладу, щорічно під час Зелених свят в організованих колонах на Янівський чи Личаківський цвинтар Львова йшло близько 20 тисяч українців.

Натомість ОУН – нелегальна організація, яка за визначенням не може бути чисельною. Та все ж вона такою була, за що її критикували галицькі політики. Про масовість говорить статистика. Зі згадок у  націоналістичній пресі історик Петро Мірчук подає, що лише в 1929-1934 рр. засуджено 1  024 українці.

Та Мірчук "бандерівський" історик, то ж вдаємося до незалежного джерела, який мав певне упередження до ОУН – редактора політичного відділу газети "Діло" Івана Кедрина. За його даними з 1921 по 1938 рік у  Польщі відбулося 814 українських політичних процесів із 3 847 обвинуваченими. І це ми говоримо лише про арештованих – політичних в'язнів.

З'їзд УМХ, Львів, площа Сокола-Батька, 1933 р.
З'їзд УМХ, Львів, площа Сокола-Батька, 1933 р.

Зрештою, є й сучасні дослідження про чисельність ОУН (Олександра Дарованця, ЦДВР): згідно даних польських силових структур та організаційних звітів, у 1939-40 роках ОУН налічувала лише в Західній Україні близько 20 000 членів.  

Можливо, Яневський мав на увазі не все членство ОУН, а лише еміграцію? Бо згадує про відсутність зв'язків з Польщею. Одразу зауважимо, що зв'язок між європейськими теренами з Галичиною був фактично легальним – ІІ Річ Посполита це зовсім не СРСР (далі в інтерв'ю Яневський підкреслить, що Польще була демократичною державою).

Звичайно були любителі перейти "зелений" кордон – через Карпати махнути в Чехословаччину, та це здебільшого використовувалося для транспортування нелегальної преси. Навіть на конференції ОУН членство їздило якщо не цілком легально, то через вільне місто Данціг, або ж через Цешин – місто рікою розділене між Польщею і Чехословаччиною.

Зрештою, важко уявити 26-28 осіб на 8 європейських країн, якщо відомо, що ОУН утворилася шляхом злиття кількох організацій, частина з яких були цілком емігрантські.

Та й до чого тут Рим і Мельник? Відомо ж, що від 1929 й до своєї смерті в 1938-у ОУН очолював Коновалець. Натомість у 1930-х Мельник мав дуже помірне заангажування в націоналістичному русі. Він відмовився стати першим крайовим провідником ОУН у 1929-у, а згодом й цілком розійшовся з крайовиками. До керма ОУН він прийде лише після смерті Коновальця – в 1938-у.

На жаль листування, на яке посилається Яневський, нам невідоме. Зате в джерелах згадується один момент коли "за часів Мельника" число його прихильників катастрофічно впало, правда в 1940-у, після падіння Польщі. В допомогу беремо Зиновія Книша – відомого діяча ОУН(м), який описує стан "мельниківців" у серпні 1940-го, в найгостріший момент розколу: "Наш гурт у Кракові готовий був давно.

Він тепер розрісся і доходив уже до двадцяти чоловік, на жаль усе людей слабої оперативної вартости, коли йти на міру з диверсантами" (під "диверсантами" розуміє "бандерівців").

Коли ж 13 серпня 1940 року вони несподівано захоплять приміщення ОУН в Кракові, то вкінці дня зустрінуться з Мельником: "А ввечері станули ми до звіту перед Головою ПУН. Не враховуючи кількох людей у роз'їздах, до цього першого звіту представив Сич Голові ПУН дванадцять людей, більше нас у той час під рукою не було".

Приблизно так виглядає "порівняння масштабів" у Яневського…

Яневський: Чеська поліція накриває архів ОУН, який цей пан Сеник зберігав і вони отримують в свої руки всі папірці: всі списки, всі квитанції, всі явки і паролі і так далі і передають полякам, 1935-36 роки. Вся ОУН під лупою – вони [поліція] знали все.

На території Галичини, не Волині, Галичини і тільки Галичини, діяла так звана "виконавча експозитура ОУН" - це група молодиків, які займалися організацією терористичних актів – перші Данилишин і Білас, яких повісили за вбивство двох поліцейських в Городку, чи чиновників поштових – немає значення.

І вся діяльність цієї виконавчої експозитури проходила під контролем польської політичної поліції у Львові, яка разом з керівниками все планувала. Учасники цих угруповань знімалися польською поліцією з періодичність в 3-6 місяців: зрізалися – суд – тюрма, зрізалися – суд – тюрма, зрізалися – суд – тюрма.

Не оминув цієї долі й Степан Андрійович Бандера: за участь в двох терористичних актах, у тому числі й за безпосередню участь у вбивстві генерала Пєрацького, який якраз виступав за те щоб захищати українців – він по двох процесах, в демократичній польській державі, підкреслюю, Львівський і Варшавський [процесах] був двічі засуджений до смертної кари. …

І це ігнорується українськими дослідниками. Якщо ви фахівці – ви берете і говорите – це фальсифікат, тут збрехали, тут збрехали, тут не так, тут перекрутили і так далі… Ну цього ж немає…

Тут варто дати точну інформацію і хронологію, оскільки Яневський надто вільно потрактував події: Бандеру затвердили Крайовим Провідником ОУН в червні 1933 року. Архів Сеника потрапив у руки чеської, а потім польської поліції восени 1933-го. І це дійсно був величезний пласт документів, серед яких й рішення ОУН про замах на міністра Пєрацького.

Отже, що маємо: поліція дійсно скористатися архівом, але фактично разово – в червні 1934-го, коли арештувала Бандеру, а маси активного членства запакувала в концтабір у Березі Картузькій.

Наступного дня після арешту Бандери бойовик ОУН таки застрелив у Варшаві міністра Пєрацького, а слідчий суддя Єжи Люксенбург писав: "Матеріали, від вивчення яких залежало життя чи смерть міністра, лежали в його власному міністерстві не досліджені і навіть не перекладені на польську мову".

Перша шпальти
Перша шпальти "Сурми" після невдалої акції в Городку

То ж не було якогось поліцейського контролю над провідниками і періодичного зрізання раз на 3-6 місяців. Вони навіть не встигли перекласти на польську всі документи й убезпечити міністра. Але, що справді було – це поліцейські агенти серед націоналістів, та це інша історія і більшою мірою стосувалася "до-бандерівського" періоду (історія Романа Барановського) й зрештою траплялася у всіх підпільних організаціях.

Тепер про "виконавчу експозитуру [?!] - групу молодиків, які займалися організацією терористичних актів". Найімовірніше, що Яневський має на увазі Крайову Екзекутиву ОУН – керівний орган підпілля "в краї" (так називали Галичину). Звести їх просто до тероризму було б надто просто – діяльність включала працю в органічному секторі (громадських структурах), проведення вишколів, видання та поширення підпільної преси…

Зрештою, згадані Білас і Данилишин – були просто бойовиками, яких дійсно стратили за напад на пошту під Городком. Але були не першими і не останніми – на Янівському цвинтарі Львова вони поховані поруч із Луцейком і Крупою – страченими в 1922-у та Ілярієм Куком – страчений в 1938-у.

Та таких було більше – в тій же акції під Городком загинули ще двоє бойовиків – у тому числі й рідний брат дружини Романа Шухевича Юрко Березинський, який і очолював акцію.

Щодо генерала Пєрацького, який на думку Яневського виступав "щоб захищати українців", то лише згадаймо, що відзначений орденом Virtuti Militari за бої у Львові проти українців у листопаді 1918-го, Пєрацький відповідав й за брутальну акцію "втихомирення" українського населення – пацифікацію 1930-го…

Неточністю є й твердження про два смертні вироки Бандері: у Варшавському процесі він отримає смертний вирок, який замінять на довічне ув'язнення, а у Львівському – ще одне довічне.

Іванов: Я правильно розумію, що [поліція] руками Бандери і його спільниками могли прибрати людину, яка не подобалася…

Яневський: Я прямо кажу, що видатний український історик, професор Українського Католицького Університету, доктор історичних наук, Ярослав Грицак людина з бездоганною науковою і людською репутацією встановив, по пам'яті знову ж таки, що 60% всіх терактів, які здійснювала ця виконна експозитура – вбивство українців.

Скажіть будь-ласка як допомагає створенню української незалежної якоїсь там держави вбивство директора української гімназії Баб'яка? … це український патріот, в хорошому сенсі…

Давайте спершу відмежуємо Ярослава Грицака. Він дійсно в своєму "Нарисі історії України" подає, що з 63 замахів, які впродовж 1921-1939 років провело націоналістичне підпілля – 36 здійснено на українців. Але це не він встановив – Грицак посилається на статтю Олександра Мотиля 1985 року. Дрібничка, але Данило Яневський демонструє як можна взяти в союзники ім'я авторитетного історика.

А тепер до цифр. Думаю, що 63/36 – можливо й зменшена цифра. За офіційними польським даними лише з січня 1922 по березень 1923-го українці здійснили 116 замахів чи нападів. А польський діяч того часу Станіслав Лось пише про 11 вбивств здійснених напередодні виборів 1922 року. Мабуть у той час польсько-українське протистояння в Галичині сягнуло свого піку за всі два десятиліття міжвоєнної Польщі. Бандері тоді було 13-ть.

Польська преса про вбивство націоналістами студента Євгена Бережницького. Одна з тих історій, коли українець був убитий українцем через підозри щодо співпраці з поліцією
Польська преса про вбивство націоналістами студента Євгена Бережницького. Одна з тих історій, коли українець був убитий українцем через підозри щодо співпраці з поліцією

У ІІ Речі Посполитій політичне насильство не було чимсь особливим. Зрештою, першого президента Польщі вбили через кілька днів після обрання, а переворот здійснений Пілсудським вартував життя ще близько 400 поляків. І в українському націоналістичному русі бойові акції не від Бандери, чи Біласа й Данилишина почалися.

Варто згадати щонайменше два резонансні замахи першої половини 1920-х на "українських патріотів, в хорошому сенсі", і які не викликали загального осуду в Галичині – львівського письменника й педагога Сидора Твердохліба та директора гімназії в Перемишлі Софрона Матвіяса.

Історія з Іваном Бабієм (помилково Яневський називає його Баб'як) є подібною – колишній старшина УГА, директор гімназій спершу в Бережанах, а згодом у Львові загинув після ряду попереджень від ОУН. Його звинувачували, що здавав поліції гімназистів та заставляв доносити на товаришів.

Не входимо в дискусію "в хорошому чи не в хорошому сенсі" був патріотом Бабій, і чи за логікою того часу заслужив смертний вирок. Просто констатуємо – Бабія вбила не поліція руками Бандери і його спільників…

             

Яневський: В 1939 році Степан Бандера сидить на по життєвому ув'язненні – йому польський уряд в зв'язку із смертю маршала Пілсудського замінив [смертну кару] на довічне ув'язнення. Він сидить в Бресті, в блоці для довічників, і він пише свою рукою в мемуарах, які ніколи не закінчив, що "ніхто в світі не знав де я знаходжуся". Це не правда! В нього був духівник отець Кладочний, який йому передавав гроші…

Тут значить, Гудеріан заходить в Брест – охорона розбігається, Степан Андрійович пише: "Нас звільнили бійці націоналісти", - це цитата. Насправді, чоловік який сидів з ним в одній камері пише: "Нас звільнили кримінальники". Чого брехати? Які бійці націоналісти? Якщо бійці-націоналісти – будь-ласка прізвище.

Далі вони виходять – вони не знають де знаходяться, людина ж в Бресті ніколи не була. Вони купують костюм сірого кольору Степану Андрійовичу – тому його партійне псевдо було "Сірий", в тому числі. Вони сідають в якийсь поїзд і опиняються на території Радянської України. І два тижня оце вони до Конотопа, десь в тих краях мандрували, потім щось їм не сподобалося і вони повернулися назад. І це, ще один раз: вересень 1939 року!

Гаразд, давайте прямо до першоджерела – що написав Степан Бандера?:

"Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала мене у Берестю над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене німецьким летунством. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичне через окрилюючі операції противника, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і я, разом з іншими в'язнями, в тому числі й українськими націоналістами, дістався на волю. (Мене визволили в'язні націоналісти, які якось довідалися, що я там сиджу в суворій ізоляції).

З гуртом кільканадцятьох звільнених з в'язниці українських націоналістів я подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів. Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі, як і з польськими, так і з німецькими військами. Ми користали з допомоги українського населення.

На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов'язалися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення, заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби. В Сокалі я зустрівся з провідними членами ОУН того терену".

Стаття газети
Стаття газети "Діло" під назвою: "Сенсаційна розправа за спробу викрасти Ст. Бандеру з в'язниці", грудень 1938-го

Погодьмося, що Бандера не написав нічого такого про що говорить Данило Яневський. Єдина зачіпка – слова Бандери: "Мене визволили в'язні націоналісти, які якось довідалися, що я там сиджу в суворій ізоляції", та це не те саме, що "ніхто в світі не знав де я знаходжуся"…

Чи могли Бандеру визволити в'язні-націоналісти? Та чому ж ні? Вище згадувалося скільки тисяч осіб опинилися під арештами в Польщі. А подив Бандери, що в'язні дізналися про його перебування в тюрмі – теж має обґрунтування. Він відбував ув'язнення в кількох тюрмах, а вкінці 1938 стало відомо про підготовку до його втечі з тюрми у Вронках.

Про це детально писала преса, а в'язничні сторожі навіть опинилися на лаві підсудних. Нічого дивного, що небезпечного злочинця з двома довічними ув'язненнями перевозять в нову в'язню, де тримають в суворій ізоляції – щоб не спровокувати чергової спроби втечі. До початку світової війни якихось півроку. Тому така його реакція, коли двері в камеру відкрили такі ж націоналісти…

Згадка Яневського про отця Кладочного не зовсім доречна і стосується минулої епохи – духівник українських політв'язнів востаннє зустрічався з Бандерою у Вронках в 1938-у. А вже влітку 1938-го священика затримує поліція. Тоді його врятує Шептицький, зате наступного року він таки опинився серед в'язнів концтабору Береза Картузька.

Якщо Кладочний – це деталь з минулого, то сірий костюм – з майбутнього (про нього згадують говорячи про краківський період життя Бандери)….

Байку, яку оповідає Яневський про катання Бандери потягом до Конотопа і два тижні блукань по Радянській Україні ("І це, ще один раз: вересень 1939 року!", - наголошує він), не коментуватимемо – в Галичині для такого існував окремий термін - "плести банялюки"…

Яневський: В лютому 1941 року Зіхердінс (Служба безпеки) [Siherheitdienst, SD] збирає по всіх країнах Європи 19 українських націоналістів, які вийшли з тюрем, звільнених, звозить їх до Кракова і там вони проводять ІІ великий збір ОУН … Тільки в українських націоналістів після 2 знову йде 2 [ІІ Збір відбувся у Римі в 1939]

В лютому 1941 року відбувається другий ІІ Великий Збір ОУН на якому 19 людей ухвалюють рішення утворення революційного проводу ОУН… із цим папірцем він [Бандера] і Стецько їдуть до Риму. Прийом у Мельника, вони йому кажуть: Ви з пляжа, товаріщ, а ми отепер керівництво ОУН. А він їм каже: статут ОУН не передбачає ніякого… вибачте. Я вас віддаю під суд. Суд ОУН дає йому третій смертний вирок.

Отже, що інкримінують?: нацистська СД зібрала 19 членів ОУН, щоб у Кракові провести "другий другий" Збір ОУН і таким чином скинути Мельника. Натомість суд ОУН засудив за це Бандеру на смертний вирок.

Що не так: Ніхто нікого до Кракова не звозив – у вересні 1939-го українські установи та політичні діячі масово перебиралися до Кракова, намагаючись уникнути зустрічі з совітами. Тим більше, коли мова про колишніх в'язнів, які у вересні 1939-го несподівано опинилися на волі.

Щодо участі нацистських СД чи інших формацій, то лише зауважмо, що після розколу задокументовано намагання Абверу примирити Бандеру з Мельником – то ж "сліду" нацистів у розколі аж ніяк немає.

Більше того, з 14, за іншими даними 15 осіб (Яневський помилково називає 19), які в лютому 1940-го творили Революційний провід ОУН, лише Миколі Лебедю вдалося уникнути нацистського концтабору чи смерті з рук нацистів чи більшовиків. Він перейшов на Захід уникнувши арешту (хоч в кацеті опинилися його дружина та малолітня донька).

Через те, що Яневський доволі легковажно оперує датами і фактами, плутаючи їх в часі і просторі, то слід зробити кілька уточнень. Розкол відбувся двома етапами. Спершу, в лютому 1940-го, було створено революційний провід ОУН на чолі з Бандерою, а останній пункт їхньої декларації звучав так: "Ждемо рішення полк. Андрія Мельника , що він надальше очолює нашу боротьбу".

Отже, "з пляжа, товаріщ" було далеко не таким категоричним як про нього оповідає Яневський.

"НАШ ВОЖДЬ", Видання "Пробоєм" за січень-лютий 1939р. Офіційно Андрія Мельника оберуть Вождем на ІІ (Римському) Великому Зборі ОУН в серпні 1939-го

Те, що Мельник міг сказати: "статут ОУН не передбачає ніякого… вибачте", то цілком можливо – ІІ (Римський) Збір ОУН 1939-го, на якому обрали Мельника і який тривав рекордні 3 години, проголосив його "Вождем", а в Устрої (статуті) вписали, що за свою діяльність і рішення він "відповідає перед Богом, Нацією і власним сумлінням"! Лиш додамо, що псевдонімом Мельника стає "Євген", хоч навіть покійний Євген Коновалець не мав таких повноважень…

І що після цього сказати про Бандеру, який на початку війни пропонував Мельнику переїхати з Риму до нейтральної Швейцарії, чи про Революційний провід, який у грудні 1940-го прийняв Маніфест зі словами: "Ми, українці, підносимо прапор боротьби за свободу народів та людини"…

Що було далі? Мельник покликав суд, а також Окрему комісію для полагодження конфлікту. Спершу комісія стала на бік Бандери, запропонувавши одіозним фігурам відійти з Проводу. Мельник тим злегковажив. 17 серпня 1940-го, Бандера ще написав листа Мельнику, де висловив свою готовність підпорядкуватися йому, та 25 вересня 1940 р. суд виключає Бандеру з ОУН без права поновлення. Відтак, у квітні 1941-го у Кракові відбувся ІІ Великий Збір ОУН, який остаточно оформив ОУН (б), що формально завершило поділ організації.

Більш зацікавлених відправляємо до збірника документів "Розкол ОУН (1939-40)" професора Володимира Косика. А від себе слід додати, що розколи в підпільних революційних організаціях є звичним явищем. Згадати б російських есерів, польську ППС чи ірландську ІРА, кожна з яких пережила розколи й створення різних гілок під однією назвою… Зрештою, в 1920-х УВО теж пережила відокремлення групи, яка стала відома як ЗУНРО.  

Яневський: Далі Стецько в 41 році 30 червня, окрема історія, проголошує відновлення української держави. І всі наші українські вчені, в тому числі академічні, до сьогоднішнього дня так і не сказали якої держави відновлення?... [перелічує державні утворення першої половини ХХ століття] Яку українську державу ви відновлюєте 30 червня 1941 року?

Тут нарешті хочеться підтримати Яневського. Думаю, що і Стецько не знав, яку державу вони відновлюють, а про обставини написання Акту пише: "Присівши на якихось дошках, я накреслив план проголошення відновлення державності, хід думок моєї промови, текст Акту відновлення державності і т.п.".

Під "відновленням" націоналістам не йшлося про УНР, ЗУНР, Українську Державу Скоропадського чи інше державне утворення… Їм важливо було скористатися коротким "вікном можливостей" щоб задекларувати волю українців до державності. До слова: на це отримали підтримку та благословення Шептицького…

Львів, Площа Ринок, 30 червня 1941 року
Львів, Площа Ринок, 30 червня 1941 року

Яневський: Німці 5 липня [1941] забирають Бандеру і всіх учасників цього зібрання, привозять їх в Берлін. Він живе в трьохповерховому будинку, листується абсолютно вільно з родиною і просить сестру надіслати йому львівських чоколядок – тому що важко йому без цього… (останє додає від себе Яневський).

Після того його закривають … не в Заксенхаузені, а в блоці Цеппелін,  який за територією Заксенхаузену [подає перелік відомих осіб, які там перебували].  

Що знову не так?

Спершу хронологія: Після арешту Бандера перебував у концтаборі Заксенхаузен, де утримували політичних діячів високого рангу, зрештою, згодом там перебуватиме і Мельник.

Блок, який науковець називає Цеппелін, називався Целленбау і те, що їх тримають не для розваги свідчить доля сусіда Бандери через камеру Стефана Ровецького – першого керівника польської Армії Крайової. Коли у Варшаві вибухнуло повстання – Ровецького стратили. Зрештою, там же закатували Олега Ольжича.

З вересня 1944-го Бандера перебуває під домашнім арештом. Зізнаюся: особисто листа Бандери до сестри я не бачив, але про нього згадує інший історик, то ж допускаю, що такий лист існує. Але, що крамольного побачив Яневський в тому, що в листі до сестри Бандера пише про шоколад?!

Напевно він очікував, що Бандера проситиме, щоб сестра надіслала йому ґвера?! Зрештою, що нам відомо про "шоколад" в листуванні, яке відбувається під наглядом нацистів? До прикладу, кур'єр ОУН, якого послали в Україну на початку 1950-х, у разі провалу й потрапляння в руки МДБ мав вказати в листі, по-радіо зв'язку чи публічній заяві кодове слово "борщ"…

"Бандера-группе" в концтаборі Аушвіц. З першої групи націоналістів – 24 особи, на волю живими вийде лише 11. Тут загинуть й двоє рідних братів Степана Бандери

Хоч, може дійсно є якийсь зв'язок революціонерів і шоколаду: Коновальця згубила любов до солодощів, чим навіть перейнявся Сталін, а 19-літній Шухевич, коли вперше в житті йшов на атентат, то за зекономлені організаційні гроші купив шоколадку…

Совпадєніє? Нє думаю…

-          Ви ще не попливли? – перепитує Яневський ведучого.

-          Та ні…, - реагує Іванов.

Яневський: В 44 році їх звільнюють американці і вони потрапляють в Мюнхен, в американську зону окупації, там він [Бандера] і група його прибічників [подає перелік прізвищ]…. Вони збираються в політичний гурток і думають – якось треба уконституюватися. І вони створюють організацію, яка називається не ОУН, вона називається Закордонні частини ОУН.

Гаразд, давайте домовимося, що американці не звільнили Бандеру в 1944-у. Але що за нова організація – Закордонні частини ОУН? Все просто – після війни в Німеччині та по всій Європі опинилася маса українців, що прямо чи опосередковано перебували в ОУН. До прикладу, список українців-політичних в'язнів нацистських таборів, які в 1945-47 роках зареєструвалися в Лізі українських політв'язнів налічує понад тисячу імен.

То ж нічого дивного, що Бандера та інші провідні члени створюють організаційну сітку під назвою "Закордонні частини ОУН". До того ж, коли він сидів у Заксенхаузені, в 1943 році відбувся ІІІ Великий Збір ОУН і керівництво Організації перебрав Роман Шухевич. І Закордонні Частини ОУН, як і ОУН в Україні є однією структурою під одним Проводом, першість в якому мав Шухевич.

Бандера та кур'єри, яких від ЗЧ ОУН відправлялися в Україну, фото 1950-х рр.
Бандера та кур'єри, яких від ЗЧ ОУН відправлялися в Україну, фото 1950-х рр.

Яневський: Фотографії Степана Андрійовича – просто передивіться в інтернетах – він завжди на якихось курортах. Я нічого не стверджую! – Я просто кажу: в цей час – 45, 46, 47, 48, 49, 50-й рік до березня – Роман Шухевич який був учасником цього "другого другого" Збору ОУН живе під землею, переміщаючись безперестанку по території західних областей.

І не тільки він. Василь Кук – учасник цього ж збору також. Василь Галаса – третя людина в цій ієрархії: Шухевич-Кук-Василь Галаса з дружиною Марічкою, під землею. В 1948 році Шухевич підписує наказ про розпуск УПА – тому що всьо.

Не може 20 людей з пістолетами воювати проти 4-го Українського фронту, територіальних органів МВС, конвойні дивізії і т.д. Аж допоки його не вбивають… Виводили ж його, хотіли вивести за кордон, але він сказав: Я не піду. Він загинув зі своїми солдатами.

Що робив Степан Андрійович в цей момент, крім того, що їздив по курортах? – я про це питаю!

Що не так? Закінчуємо тим, з чого починали – знову мішанина років і людей. Не було ніколи ієрархії: Шухевич-Кук-Галаса (останнього кооптували до УГВР вже після смерті Шухевича). Хоча всі ці постаті займали поважні посади в підпіллі і дійсно жертовно відбули найважчі роки боротьби, часто скриваючись під землею.

Зрештою, немає ніякого наказу Шухевича 1948 року про розпуск УПА (ймовірно історик мав на увазі наказ від 3.09.49, де на підставі рішення УГВР йдеться щоб "з кінцем 1949 р. часово припинити діяльність всіх підвідділів і штабів УПА")…

Та все ж, хоч цього й немає, але фото радісного Бандери який надуває мильні бульбашки дітям, з друзями на лижах, або з родиною на грибах – дійсно є. Та вони стосуються 1950-х – останніх років життя Бандери перед загибеллю. Зрештою, а чим би, на думку Яневського, мав би Бандера займатися у вільний час з родиною? Вчити сина стріляти?

Та найкраще передає свідчення про "курорти", які згадує Яневський, спогад Наталки Бандери, де вона описує життя родини і батька:

"Від часу, коли німці випустили мого батька з кацету і він почав організовувати Закордонні Частини ОУН, ми мусили постійно ховатися, щоб не викрити місця нашого замешкання. Місцями нашого перебування в Німеччині й Австрії до 1948 р. були Берлін, Іннсбрук, Зеефельд, потім Мюнхен, Гільдесгайм, врешті самотня хата в лісі поблизу Штарнбергу.

В самотній хаті в лісі наша родина (в 1947 р. нас було вже троє дітей) жила стиснена в одній кімнаті, де не було навіть електрики. В той час ми, діти, довго хворіли на коклюш і кір та були недоживлені. Я ходила тоді до сільської школи в Зекінг і, маючи лише шість років, мусила щоденно відбувати шість кілометрів дороги через ліс.

В 1948–1950 роках ми жили без нашого батька, під прибраним прізвищем, в таборі для українських утікачів біля Міттенвальду. Батько провідував нас кілька разів на рік. Я пригадую собі, що одного разу, тяжко хворіючи на запалення середнього вуха, я запитала маму, хто є цей чужий пан, який схилився над моїм ліжком і гладить мене. Я цілковито забула свого батька.

В 1950–1954 роках ми жили в малому селі Брайтбрун над Аммерзее, і мій батько відвідував нас уже частіше, а згодом бував удома майже кожного дня. Проте моя мати постійно побоювалася за життя нашого батька, на яке чигали большевики: так само переслідувала її думка, що він може загинути в нещасливому випадку під час їзди додому.

Все ж таки ці чотири роки були для нас найспокійніші та найщасливіші в житті моєї матері, яка добре почувалася між мешканцями села та зжилася з ними. Щойно пізніше я зрозуміла, що на нас полювали совєтсько-московські репатріаційні комісії та агенти.

Рік 1952 був особливо небезпечний для нас, і ми з батьком переховувалися впродовж кількох місяців в маленькому селі Оберлав біля Гарміш-Партенкірхен. Нещастя хотіло, щоб всі троє дітей захворіли на запалення залоз і мусили впродовж двох місяців лежати в ліжку.

Під час чотирьох років ми були цілковито відірвані від українців, а це загрожувало нам, дітям, повним відчуженням від українства. Але мій батько, не зважаючи на свою відповідальну і виснажливу працю, знаходив ще досить часу для того, щоб вчити мене української історії, географії та літератури, як теж спонукав мене до читання українських книжок. Мій брат і сестра, ще заки пішли до німецької народної школи, маючи 5 чи 4 роки, уже навчилися читати і писати по-українськи.

Одне з родинних фото Бандери, 1950-і рр.
Одне з родинних фото Бандери, 1950-і рр.

В той час я ще не знала, ким був мій батько, хоч і не могла собі пояснити, чому ми змінили наше прізвище; але я не відважилася запитати про це батька.

В 1954 р. ми переїхали до Мюнхену, головно тому, щоб заощадити батькові щоденної небезпечної їзди (80 км), як теж тому, що тут були для дітей кращі можливості учитися.

Маючи тринадцять років, я почала читати українські газети і читала багато про Степана Бандеру. З бігом часу, на підставі різних обсервацій, постійної зміни прізвища, як теж через факт, що навколо мого батька завжди було багато людей, в мене виникли певні здогади. Коли раз один мій знайомий проговорився, то я вже була певна, що Бандера – це мій батько.

Вже тоді я собі усвідомила, що не смію прозрадити цього моїм молодшим братові та сестрі; було б дуже небезпечно, якщо б малі діти через свою наївність в чомусь проговорилися.

Від 1954 до 1960 р., ще рік по смерті мого батька, ми жили в Мюнхені...".

Ух…! Я просто уявляю як зараз нас дивляться, як палає…!, - не стримується Сергій Іванов.

Не те слово! – не стримуюся і я по той бік екрану...

Мимоволі пригадується слово з лексикону націоналістів – Уругвай. Воно прямо пов'язано з тортурами польської поліції 1920-30-х: в'язень сидить з підігнутими в колінах ногами на кріслі, зв'язаними руками обхоплює ноги. Тоді між руки й ноги запихають патик, який з двох боків тримають поліцейські. А далі в'язня висмикують, крісло відкидають і він опиняється підвішений на патику вниз головою.

Щось таке зробив гість програми. Не "Ісландія", а справжній моральний та інтелектуальний "Уругвай".






Перший командувач і будівничий Українського флоту: до 150-річчя Михайла Остроградського

Остроградський мав україноцентричні погляди і демонстрував їх як у спілкуванні з німцями, так і з росіянами. Це немало дивувало морських офіцерів-росіян. Білогвардійський адмірал Ненюков, який проїздив тоді через Севастополь, пригадував: «Невелика група офіцерів на чолі з щирим українцем контр-адміралом Остроградським розмовляла українською мовою, та ставилася до росіян як до прийшлих та іноземців».

"В СССР инвалидов нет!..". Як люди з інвалідністю відстоювали свої права в СРСР

Сприйняття інвалідності було різним в кожний історичний період. Радянська парадигма визначала інвалідність як патологію або дефект, який необхідно було виправити. У період правління Леоніда Брежнєва характерним було створення мережі спеціалізованих закладів – будинків-інтернатів та функціонування лікарняно-трудових експертних комісій. Ці структури як раз-таки й мали повернути людину з інвалідністю до «нормального» життя через відновлення спроможності до праці.

Карабах 1988 – 2020: як не заплутатися у районах та назвах населених пунктів

Осіння війна 2020 року привернула увагу всього світу до Нагірного Карабаху. Вірмено-азербайджанський конфлікт там триває вже три десятиліття.Однак остання ескалація кардинально змінила контури лінії зіткнення, призвела до істотних політичних наслідків. Ми мали нагоду спостерігати азербайджанський наступ у режимі реального часу. Протягом короткого часу оглядачі опанували назви населених пунктів та районів, ознайомилися із ландшафтом і транспортною інфраструктурою регіону.

Шанс на виживання: Київ у роки Голодомору

У роки Голодомору-геноциду абсолютна більшість українців проживала в сільській місцевості. Комуністичний тоталітарний режим, створюючи умови несумісні з життям, спрямував свій удар насамперед проти українських селян. Репресивна машина одним із механізмів злочину геноциду обрала вилучення всього продовольства, що призвело до масової смертності від голоду.