Перший командувач і будівничий Українського флоту: до 150-річчя Михайла Остроградського

Остроградський мав україноцентричні погляди і демонстрував їх як у спілкуванні з німцями, так і з росіянами. Це немало дивувало морських офіцерів-росіян. Білогвардійський адмірал Ненюков, який проїздив тоді через Севастополь, пригадував: «Невелика група офіцерів на чолі з щирим українцем контр-адміралом Остроградським розмовляла українською мовою, та ставилася до росіян як до прийшлих та іноземців».

Україна очищається від російського та комуністичного ідеологічного впливу, формує пантеон власних Героїв. У Збройних силах з'явилися назви легендарних українських полководців, приміром, 35-ту окрему бригаду морської піхоти Військово-Морських сил назвали на честь військового діяча, контр-адмірала Військово-морського флоту УНР і Української держави Михайла Остроградського(1870-1923).

З ініціативи Українського інституту національної пам'яті згідно з Постановою Верховної Ради "Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2020 році" 150-річчя з дня народження цього нащадка старого гетьманського роду з Полтавщини і першого в новітній історії командувача українського флоту відзначається на державному рівні.



Ранні роки та початок військово-морської кар'єри

Михайло Михайлович Остроградський народився 21 грудня 1870 року на хуторі Пашенівка неподалік містечка Козельщина на Полтавщині. Він походив зі старовинного українського шляхетсько-козацького роду, з якого колись вийшов гетьман Апостол.

Серед представників цього роду знаходимо також миргородського полкового суддю Матвія Івановича Остроградського (пізніше – миргородський наказний полковник), учасника багатьох походів козацького війська, який в 1723 р. був серед підписантів так званих "Коломацьких чолобитних" до Петра I, де козацька старшина домагалася відновлення державних прав України.

Син його, сотник Федір Матвійович, учасник Прутського походу 1711 р., пізніше – полковий суддя, а з 1752-го по 1768 роки – миргородський полковник, теж підписував ті "чолобитні".

До цього ж роду належав і всесвітньо відомий математик Михайло Васильович Остроградський (1801-1862). Тож, без сумніву, дитинство Михайла проходило в атмосфері зацікавленості та любові до української старовини, як це тоді бувало і в інших старих українсько-козацьких родинах.

У вересні 1884 р. Михайло Остроградський вступив до Морського Училища. Закінчивши там повний практичний та теоретичний курси, у вересні 1890 р. отримує звання мічмана. Далі він служить у 2-му Чорноморському герцога Единбурзького екіпажі, а 14 травня 1896 р. отримує звання лейтенанта. У 1902-1903 р. перебуває в закордонному плаванні на канонерському човні "Чорноморець".



Тоді ж блискуче складається його морська кар'єра. У 1904-1906 рр. він обіймає посаду старшого офіцера канонерських човнів "Запорожець" та "Кубанець". 6 грудня 1906 р. отримує звання капітана другого рангу. У 1906-1908 рр. командує міноносцем "Жуткий", а у 1908 році стає флаг-капітаном штабу командуючого Окремим Практичним загоном Чорного моря.

Того ж таки року стає на чолі канонерського човна "Терець", яким командує до 1911 року, а пізніше – канонерським човном "Запорожець". З 1912 по 1914 р. Остроградський, вже капітан першого рангу (від 6 грудня 1912 р.) обіймає посаду флаг-капітана штабу начальника бригади лінійних кораблів Чорноморського загону. За свої службові досягнення отримав ряд російських та іноземних нагород.

Нажаль, існує не так багато інформації, яка могла б всебічно охарактеризувати особистість та розвиток Остроградського. Скупі рядки "Списків особового складу" з різних років вказують, що він був православного віросповідання,був одружений та мав двох дітей (про одного з них далі ще буде згадано).

За згадками сучасників, Михайло Михайлович був досить огрядним чоловіком, трохи вище середнього зросту, мав приємне обличчя, носив пенсне, та бороду "а ля Едуард VII". Саме таким ми і бачимо його на кількох тогочасних фотографіях.



У часи Світової війни та революції

28 липня 1914 р. Остроградського призначають командиром крейсера "Пам'ять Меркурія", який щойно пройшов капітальний ремонт. На цій посаді він зустрічає Світову війну, яка на Чорному морі розпочалася 29 жовтня 1914 р.

Протягом усієї війни "Пам'ять Меркурія" під командою Остроградського брала активну участь у виконанні бойових завдань з руйнування ворожих морських сполучень і захисту військових перевезень та вантажів.

Вже 4 листопада 1914 р. крейсер розпочав активні дії на турецьких комунікаціях. В листопаді та грудні 1914 корабель брав участь в усіх шести походах чорноморського флоту в район Трапезунда, Синопа, Босфору, Зонгулдаку. 18 грудня 1914 р. поблизу мису Сарич крейсер разом з іншими кораблями бере участь у бою з німецьким лінійним крейсером "Гебен".

 
Крейсер "Пам'ять Меркурія", яким Остроградський командував у 1914-1916 рр. (тогочасна листівка)

У січні 1915 р. "Пам'ять Меркурія" двічі вела бій з турецькими крейсерами, при чому в бою 4 січня турецький крейсер "Гамідіє" отримав від "Пам'яті Меркурія" кілька попадань нижче ватерлінії, тоді як крейсер, керований Остроградським лишився неушкодженим.

На початку 1916 р. "Пам'ять Меркурія" під час Трапезундської операції блокує турецьке узбережжя, забезпечує висадку військ в районі Різе – Платана, виконує охорону морських конвоїв, обстрілює турецькі порти та інші об'єкти на узбережжі Туреччини, Болгарії, Румунії.

Розуміння бойових обставин змушує Остроградського наполягати на збільшенні кількості гармат великого калібру. Однак найяскравіший бойовий епізод "Пам'яті Меркурія" під командуванням Остроградського був пов'язаний з обстрілом порту, складів та нафтосховищ у румунській Констанці 3 листопада 1916 р.

Тоді корабель, постійно маневруючи під вогнем берегових батарей, поруч з мінами, протягом 30 хвилин зробив 231 постріл зі своїх гармат, знищивши 15 нафтосховищ з 37, ворожу берегову батарею та відбив напад двох ворожих літаків, що скинули поруч з крейсером дев'ять бомб. До того ж, "Пам'ять Меркурія" щасливо ухилився від атаки підводного човна та плаваючої міни. Додому корабель з цього неймовірного походу повернувся без ушкоджень.

28 листопада 1916 р. стає командиром лінійного корабля "Євстафій". У травні наступного року Остроградського призначають комендантом Севастопольської фортеці, а в червні 1917 р. він вже очолює другу бригаду лінійних кораблів Чорного моря. В Україні тоді уже вирує державотворення, постає Українська Центральна Рада, армія та флот українізуються.

28 грудня 1917 р. до Севастополя з Києва надходить радіотелеграма з проханням капітанам першого рангу Зарудному (командиру лінійного корабля "Синоп") та Остроградському, а також корабельному інженеру Неклієвичу прибути до Морського Секретарства Центральної Ради.

Однак про цю поїздку, якщо вона і була, не існує ніяких свідчень. Скоріше за все, Остроградський тоді лишився в Севастополі, переживши тяжкі і трагічні для морських офіцерів часи більшовизму взимку 1917 р. та навесні 1918 р.

 
Лінійний корабель "Євстафій", яким Остроградський командував у 1916-1917 рр. (тогочасна листівка)



Командувач українського флоту та представник Української Держави в Криму

Навесні 1918 року Українське військо спільно з німецькими союзниками визволило від російсько-більшовицьких загарбників територію центральної, східної, південної України і у квітні 1918 р. з боями проривалося до Севастополя.

Як згадував генерал-хорунжий Армії УНР Олександр Удовиченко, "звістка про те, що до Севастополя наближається українське військо, примусила бандитський елемент, який керував флотом, серйозно задуматися над своєю долею, а разом з тим вона дала змогу поміркованій матроській масі поступово опанувати настроями команд кораблів".

На тлі цих подій на флоті послабився більшовицький вплив та почала потроху встановлюватися стара військова дисципліна. У середині квітня флот очолюють авторитетні офіцери – капітан першого рангу Михайло Остроградський та контр-адмірал Михайло Саблін – росіянин, що невдовзі до того був випущений з більшовицького ув'язнення.

Команди кораблів Чорноморського флоту, які складалися переважно з матросів української національності, з наближенням українських військ до Севастополя, за висловом Удовиченка, "змогли нарешті відверто виявити своє національне обличчя".

29 квітня 1918 р., Чорноморський флот під командою Сабліна проголосив себе українським та підняв український жовто-синій прапор, надіславши до Києва відповідне повідомлення. Однак нерішучий Саблін дозволяє залишити порт всім кораблям, які не побажали українізуватись.

Тієї ж ночі в напрямі до Новоросійська вийшло 14 есмінців під червоним прапором. А вже наступного дня більшовики прагнуть домогтися від Сабліна згоди на переведення туди решти кораблів, на що він дає згоду.

Фактично, Саблін зраджує український прапор, який сам же і наказав підняти. Однак тоді на більшовицькі вимоги вийти з севастопольського порту зголосилися лише два дредноути "Воля" та "Вільна Росія" та пара дрібних кораблів.



У цій ситуації командування флотом у Севастополі перебирає капітан першого рангу, патріот України Михайло Остроградський. Він зайняв чітку і тверду позицію щодо відродження державного флоту України.

Загалом під українським прапором і командою уродженця Полтавщини залишилася більша частина флоту, а саме: 7 лінійних кораблів, 3 крейсери, 12 есмінців, 15 підводних човнів, 5 плавучих баз, 3 допоміжних крейсери, низка транспортних та допоміжних кораблів.

Розташувавшись на штабному лінкорі "Георгій Побідоносець", Остроградський сповістив український уряд в Києві та німецьке командування, що кораблі, які не бажали українізуватися, вийшли в море, а всі інші підняли українські прапори та залишилися в Севастополі.

Відмова українських моряків підкорятися наказам Сабліна та виходити з Севастополя, можна сказати, стала головним результатом українізації флоту в період Української революції 1917-21 рр.

Не дивлячись на подальший розвиток подій, день 29 квітня остаточно зафіксував перемогу українського чорноморського руху та появу на міжнародній арені Українського Чорноморського флоту.

Однак втеча з Севастополя більшовизованої частини флоту дала німецьким союзникам формальну підставу захопити Український Чорноморський флот, що там залишався. Адже Михайло Саблін двічі порушив умови Берестейського мирного договору (відхід до Новоросійська есмінців вночі з 29 на 30 квітня, а також вихід дредноутів та інших кораблів в ніч з 30 квітня на 1 травня) і так виставив порушником цих умов весь Чорноморський флот.

Адже ще 15 квітня міністерство іноземних справ Німеччини повідомляло, що "військові кораблі колишнього чорноморського флоту, що після 20 квітня будуть порушувати статтю 5, будуть роздивлятися як ворожі, і з ними буде чинитися відповідним чином". Згідно з тією статтею, всі військові кораблі чорноморського флоту мали скупчитися в портах і залишатися там до закінчення війни.

Тепер же обставини складалися так, що попри протест "проти насилля над флотом та установами УНР", який Михайло Остроградський разом з українськими чиновниками 1 травня надіслав німецькому генералу Роберту Кошу, німецькі союзники могли тлумачити флот в Криму як свій приз та військову здобич.

 
Контр-адмірал Михайло Остроградський 
Малюнок Богдана Піргача

У квітні 1918 року в Києві до влади приходить гетьман Павло Скоропадський, який розпустив Центральну Раду та проголосив Українську Державу. Якийсь час капітан першого рангу Михайло Остроградський завідує відділом особового складу старшин Головного морського штабу.

А 21 травня 1918 р. Остроградський призначається на посаду "офіційного представника Морського Міністерства Української Держави до м. Севастополя для зв'язку з германським командуванням на Кримі по питанням, котрі торкаються: воєнних кораблів, транспортів і пароплавів, що базуються у Севастополі, їх особистого складу, севастопольського портового правління, а також по всіх воєнно-морських питаннях на Кримі".

Передусім він навів лад із кадрами. Вже27 травня 1918 року Остроградський розпочав поступовий залік до резерву в Севастополі охочих офіцерів та унтер-офіцерів, які не залишилися на дійсній службі.

Капітан другого рангу Нестор Монастирьов згадував:"…український уряд щиро намагався допомогти тим офіцерам, стан яких був дуже тяжким. Усіх, хто зареєструвався в Морському міністерстві оформлювали в якості резервістів з видатком в 450 карбованців…".

Також саме українська сторона в Севастополі задовольняла прохання родичів загиблих офіцерів з виплат пенсій та компенсацій по втраті годувальників. Чимале число таких прохань, складених на ім'я Остроградського, зберігається в архівах.

Військово-морською прокуратурою в цей час розслідуються вбивства старшин в Севастополі, які вчинили більшовики. Також, коли батьки, дружини й родини вбитих більшовиками старшин звертаються до Михайла Остроградського, щоб він допоміг видобути тіла потоплених старшин, то він задовольняє це прохання, відрядивши для цього команду водолазів.

Загиблих ховали з військовими почестями. "До української почесної сотні матросів з оркестрою німецьке воєнно-морське командування додало свою почесну сотню з оркестрою з лінійного крейсера "Гебен"… а також були представники австро-угорської, болгарської і турецької фльоти",- писав у споминах Святослав Шрамченко.

 
Святослав Шрамченко – військовий і громадський діяч, старший лейтенант військово-морського флоту УНР

Складніше було із кораблями, які тепер опинилися в німецьких руках. Михайло Остроградський бажав негайного повернення всіх кораблів флоту до української розпорядності. Фактично, він був єдиним, хто тоді міг реально захищати національні інтереси та майно флоту, тому саме до нього моряки і складали свої різноманітні скарги.

Приміром, 5 червня отримав заяву команди пароплава "Вікторія", де повідомлялося: німецькі союзники заборонили команді доступ до корабля. Напевно, саме через такі випадки Остроградський демонстративно відмовився задовольнити ряд німецьких вимог.

Як згадував Святослав Шрамченко, "вважаючи себе в воєнно-морськім відношенню повним господарем на Кримі, Остроградський в де-чому образив німців з їх погляду". З цього виник конфлікт. Не бажаючи його поглиблення, 10 червня 1918 р. він полишає посаду командувача флоту, і призначається у розпорядження адмірала Покровського – головного коменданта всіх портів Чорного і Азовського морів.

Пізніше Остроградський очолює штаб 2-ої бригади лінійних кораблів, який щойно почав формуватися (сам Остроградський тримав свій прапор на лінійному кораблі "Св. Євстафій"). Від гетьмана він отримує підвищення у званні до контр-адмірала.

Пам'ять про непоступливу позицію контр-адмірала Остроградського, а також більша дипломатичність нового командувача флотом В'ячеслава Клочковського зрештою змусила німецьких союзників піти на поступки.

Тоді, як згадує Святослав Шрамченко, на деяких кораблях, де була хоч і некомплектна українська команда, німці перестали піднімати свій прапор, і на них був лише український.

Серед іншої діяльності, влітку 1918 р. Остроградський спільно з капітаном першого рангу Андрієм Пчельниковим, лейтенантом Петром Вуковим та діловодом Левом Лозеровичем розробляє українську військово-морську уніформу. Її затвердили законом від 15 липня та впровадили у вжиток 10 вересня того ж року.



Остроградський мав україноцентричні погляди і демонстрував їх як у спілкуванні з німцями, так і з росіянами. Це немало дивувало морських офіцерів-росіян. Білогвардійський адмірал Ненюков, який проїздив тоді через Севастополь, пригадував: "Невелика група офіцерів на чолі з щирим українцем контр-адміралом Остроградським розмовляла українською мовою, та ставилася до росіян як до прийшлих та іноземців".



На службі Директорії УНР

Листопад 1918 р. стає черговою переломною віхою для української державності. Четвертний союз зазнає поразки у Першій світовій війні. А опоненти гетьманського режиму розпочинають збройне повстання.

Чимало морських старшин після усунення Скоропадського не визнають владу Директорії: залишають флот або переходять на бік ворожих білогвардійських військ.

Лише невелика кількість морських офіцерів вищих рангів зберегла відданість Україні і продовжила службу в лавах збройних сил Директорії. Серед таких був і контр-адмірал Михайло Остроградський, який у грудні 1918 р. опиняється у Києві.

В уряді Директорії Остроградський отримує 14 грудня призначення на пост Товариша (себто заступника) Морського Міністра. Але цю посаду обіймає лише 10 днів, до 24 грудня. Причина в тому, що в апараті військового міністерства панувало засилля некомпетентних осіб, які звільнили чимало здібних офіцерів.

Тож, полтавець відмовився приступати до виконання своїх обов'язків, сказавши: "Смердить розкладом Морського Міністерства. Не розумію, невже часи Центральної Ради нічого не навчили. Поки урядує цей комісар, я не хочу брати жадного уділу в його роботі по розгону персонального складу Міністерства…".

24 грудня Морським міністром стає старший лейтенант Михайло Білинський. Він зміг швидко привести до ладу міністерство, а в майбутньому став видатним організатором української морської піхоти та героєм Другого Зимового Походу Армії УНР.

При ньому з 1 січня 1919 р. Михайло Остроградський обіймає посаду товариша Морського Міністра. Однак точно відомо, що ще до 20 грудня Остроградський отримав від керівництва Директорії УНР завдання зорганізувати в Одесі підпільну боротьбу українських старшин та вояків, а також захист дипломатичних інтересів УНР.

 
Морський міністр Михайло Білинський (сидить) та Святослав Шрамченко



Справи контр-адмірала Остроградського в Одесі

З кінця грудня 1918 р. контр-адмірал Остроградський опиняється в Одесі. Мешкав він, як пригадує його ад'ютант, сотник Володимир Мошинський, в "якомусь переулку біля Оперного одеського театру, у просторому помешканні на партері, з гарним парадним входом". Напевно, це був один з будинків, що прилягає до існуючого й дотепер скверу Пале-Рояль.

Проживав не сам, а з якоюсь "південною красунею… дуже рухливою пані бальзаківського віку, на перший погляд, грекинею з півдня України, років 35-40…", яку він не бажав втягувати в політичні справи.

Будинок, де перебував Остроградський стає таємним центром українського політичного життя Одеси. Тут збирає свої засідання комітет українських партій, зокрема соціалістів-самостійників, соціал-демократів, правих соціалістів-революціонерів, соціалістів-федералістів та ін.

Одеса на той час була зайнята військовими контингентами держав Антанти, які прагнули до відновлення "єдиної та неділимої" Росії. Україна для переможців у Першій світовій війні була незрозумілою та й не потрібною.

В ці часи, як писав генерал-хорунжий Удовиченко, "в українськім уряді ще і досі існувала якась фанатична віра в те, що держави Антанти, врешті, прийдуть на допомогу Україні та її Армії".

Намагаючись справдити такі надії уряду, адмірал провадив переговори з представниками Антанти, переконуючи їх в доцільності передачі Одеси під контроль українських сил.

У нього також часто буває ад'ютант грецького короля Константина I, який з 1917 р. перебував у вигнанні. Остроградський оповідав Мошинському, що перебуває у добрих взаєминах із колишнім грецьким королем, однак про сутність цих перемовин Остроградський йому ніколи не повідомляв. Мошинський припускає, що Остроградський відіграв певну роль в поверненні короля Константина на грецький престол в 1920 р.

 
Сквер Пале-Рояль, Одеса 
фото з інтернет ресурсу uc.od.ua

Наприкінці серпня 1919 р. Остроградський приватно зустрівся і зі своїм старим знайомим, генералом Олександром Лукомським, який опинився в білогвардійських лавах. В цій розмові останній навіть допустив можливість української військової присутності в Одесі, - однак це мало коштувати б українській стороні великої суми грошей.

Щоб доповісти Симонові Петлюрі про стан справ в Одесі, Остроградський виряджає до тодішньої тимчасової столиці УНР – Кам'янця-Подільського свого ад'ютанта.

Далі даємо слово самому сотнику Мошинському: "Після приїзду до Кам'янця, на другий день нас прийняв Головний Отаман. Я оповів йому про стан в Одесі, про те, як дивиться адмірал Остроградський на сучасну ситуацію.

Річ у тому, що адмірал М. Остроградський, Комітет Військової Організації та провідники українських партій (с.-д., с.-р. і самостійників) одеських відділів пропонували, щоб українська армія розпочала наступ на Одесу.

Якби українська армія зайняла Одесу, був би легший зв'язок із закордоном, а тим самим можна було б розраховувати на допомогу Антанти, кораблі якої стояли тоді на зовнішньому рейді.

В Одеському районі легко можна було зробити мобілізацію, бо й тепер українська військова організація нараховує до 10000 вояків, що є в її евіденції. Населення Одеського району ставиться неприхильно до Денікіна і його легко можна підняти до повстання.

Одночасно я переказав від адмірала М. Остроградського відомість, що Одесу можна б купити від Денікіна, за відповідну суму грошей. Симон Петлюра уважно слухав мого звіту, час від часу нотував, а іноді просив більших пояснень. Врешті подякував за звіт, просив передати всім організаціям подяку за працю, а адміралові М. Остроградському за вказівки.

Дав також розпорядження видати гроші на діяльність адмірала, але про купівлю Одеси від денікінців не хотів і говорити: "У нас на це немає грошей!" — сказав Головний Отаман".



Однак діяльність адмірала Остроградського не була марною, і все-таки спричинилася до того, що денікінці 5 лютого 1920 р. передали владу в Одесі генералу Віктору Сокирі-Яхонтову та частинам Української Галицької Армії (14-та бригада під командою отамана Василя Оробка). Та вже було запізно, і збройний спротив Червоній Армії, яка наступала на Одесу був вже неможливий.

Тож згадана бригада (майже вся небоєздатна, через пошесть тифу) вирішила взяти нейтралітет, а інші українські відділи, як згадував генерал-хорунжий Олександр Удовиченко, розрізнено проривалися на північ на з'єднання з повстанцями та відділами Армії УНР.

Врешті-решт, через кілька днів, уже майже перед окупацією Одеси російсько-більшовицькими військами, адмірал Остроградський переїздить до Румунії.



Участь у дипломатичній місії УНР в Румунії та подальша доля

17 квітня 1920 р. Михайла Остроградського призначають командуючим Чорноморським флотом Армії УНР, а також морським аташе при румунському уряді.

Симон Петлюра надав йому широкі повноваження: доручав разом з послами УНР, а також особисто входити з заявами до окремих міністерств, утворювати при дипломатичних місіях УНР в Румунії, Болгарії, Туреччини воєнно-морські секції, затверджувати та розв'язувати договори з найму, оренди, купівлі, продажу та ремонту різних плавзасобів, утворювати демобілізаційні комісії та мобілізовувати з дозволу Уряду торгівельні судна.

Перебуваючи у Бухаресті, Остроградський намагався домовитися з представниками Антанти та врангелівцями, прагнучи повернути під українську зверхність кораблі Чорноморського флоту.

У жовтні 1920 р. навіть збирався виїхати на переговори до Севастополя, однак отримав заборону від Симона Петлюри. "Ясла до корів не ходять, - писав Головний Отаман, - поїздка до Криму…може пошкодити справі".

 
Готель Athenee Palace в Бухаресті, де в 1920-1923 рр. мешкав Остроградський (тогочасна листівка)

Інший бік діяльності адмірала полягав у веденні справ оренди та реалізації майна колишнього Русько-Дунайського пароплавства в Румунії (60 суден та пароплавів, механічні майстерні, земельні ділянки та ін. майно).

Документи свідчать, що адмірал одержував в ході цих операцій значні кошти, які одразу спрямовував на військові та дипломатичні потреби уряду УНР.

Перебував у Бухаресті і син адмірала, мічман Борис Остроградський, який до того мешкав у Відні. У травні 1920 р. Борис Остроградський був відкомандирований батьком з Румунії до Штабу Української Дніпровської Воєнної Флотилії, що тоді починала формуватись.

Відомо, що в ранзі поручника він у липні 1921 р. проходив курс пілотажу в румунській авіаційній школі (тоді румуни вже дозволили українським старшинам проходити курси румунських військових шкіл).

Після згортання діяльності української амбасади в Бухаресті в 1922 р., Михайло Остроградський залишився в Румунії. Жив він тоді, як пригадував сотник Мошинський, разом зі своєю загадковою одеською супутницею у Бухарестському готелі AtheneePalace.

Тоді він очолював разом з капітаном першого рангу Драшусовим "Товариство для піднесення затоплених військових і торговельних кораблів у Дунаю й на Чорному морі".

Однак 30 грудня 1923 р., ще зовсім не старого першого українського командувача флотом спіткала раптова смерть. Як зафіксував сотник Мошинський, адмірал помер від серцевого нападу.

 
Некролог у газеті "Діло" від. 29.04.1936

Однак існують ще й інші вельми цікаві свідчення. Підполковник Армії УНР, генеральний значковий Українського Вільного Козацтва Антін Кущинський у статті "Про день піднесення українського прапору в чорноморській воєнно-морській фльоті" діаспорного журналу "Українське козацтво" (1975 рік), писав, що контр-адмірал Остроградський емігрував до Парагваю, де мешкав в Асунсьоні.

За словами Кущинського, який протягом 1940-х рр. начебто особисто бачився з контр-адміралом в Асунсьоні, останній "ухилявся від зустрічів і від перебування серед емігрантського суспільства. Зокрема уникав він зустрічатися з москалями білогвардійцями, що занімали різні впливові посади в парагвайських міністерствах.

Те московське суспільство також не виявляло симпатії до нашого адмірала і дало йому опінію, зневажливо його називаючи гетьманським командиром Чорноморської фльоти". За твердженням Кущинського, адмірала поховали на православному кладовищі в Асунсьоні.

То коли ж насправді помер та де похований Михайло Остроградський? Останню крапку ще не поставлено. Надгробок першого командувача флотом УНР, якщо час лише його зберіг, ще не віднайдений.

Як зароджувалася французька плеяда Півдня України

Наприкінці XVIII – початку XIX століття Південь України певною мірою став привабливий для іноземних переселенців. У цей час уряд Російської імперії намагавсяу тому числі освоювати регіон руками західноєвропейців. Не останнє місце у цьому процесі займали французи, які утворили тут потужний конгломерат управлінців, аграріїв, промисловців та інших фахівців. Вони не просто приїхали заробляти гроші на торгівлі або вирощуванні винограду, але й дали поштовх до розвитку окремих галузей економіки, якими сьогодні тут продовжують користуватися (суднобудівництво, виноградарство, вівчарство, тощо).

Буркусь: хто сторожив спокій дому Франка?

Це був не безпородний дворовий собака (хоча і в тім нічого лихого нема, навпаки, не виключено, що й таких тримали Франки, бо принаймні в певний час пес був у них не один, а справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як іще називають, карпатська вівчарка

У секторі «проблем ідеологічної боротьби»: історики та «перебудова»

Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською"

Бабин Яр: гібридні контексти Сергія Лозниці

Мабуть, головною зіркою антиукраїнського шабашу, влаштованого цього року Меморіальним центром Голокосту «Бабин Яр» на багатостраждальних кістках його жертв, став кінорежисер Сергій Лозниця зі своїм фільмом «Бабин Яр. Контекст».