Як ми перемогли тої весни?

Весна 2014-го. Завдяки чому Україна вистояла? Як віднайшла сили встояти серед підлих ударів, у хаосі зради і слабкості, помилок і дурниць, віроломства й невпевненості?..Відповідь лише одна — завдяки Людям! Завдячуючи Українцям — відомим і ні — сильним і звичайним, тим, котрі роблять те, що повинні. Тим, які знайшли в собі сили і мужність дати відсіч потужному й підступному ворогові.

Від редакції: Наприкінці минулого року у видавництві "Фоліо" вийшла друком книжка Арсена Авакова "2014. Миттєвості харківської весни". "Історична правда" із люб'язного дозволу видавництва публікує уривок із цієї книги.


Завдяки тому, що мобілізація кращих людей цієї країни була неймовірно високою саме з лютого 2014 року.

Так, ми були слабкими в той момент і обставини були проти нас, але, водночас, ми були дуже зібраними.

Так, ми не чекали цих підлих ударів у спину — одного, другого, третього...

Але ми змогли зібратися і ми вистояли.

Адже гідність у тебе не можуть забрати силоміць.

Гідність ти можеш віддати лише сам.

І ми не віддали!

Ані гідність, ані честь, ані нашу незалежність, ані наше місто.

Як би не було тяжко — ми трималися.

Було декілька днів, коли я по-людськи іноді навіть не розумів, за рахунок чого ми утримуємо стабільну ситуацію в країні.

Ми практично не полишали роботи, цілодобово дзвонили телефони — "горіло" по всій країні. Потрібно було розв'язувати тисячі невідкладних питань — за браком ресурсів, за відсутності надійних людей, в умовах постреволюційного шоку, недовіри, саботажу системи управління й страху соціуму...

Тоді за загальний баланс у країні відповідала невелика група людей. Відзначу тут двох — тих, хто тримав головний удар.

Голова Верховної Ради України — в. о. президента Олександр Турчинов. Він тримав баланс жорстко і діяв, мабуть, єдино правильним для того часу чином.

Арсеній Яценюк — прем'єр-міністр першого пост­майданівського Уряду. Він виводив економіку із глибоченної кризи — з пустим Державним бюджетом і зруйнованим фінансово-економічним балансом країни.

Багато разів вже називалася цифра "108 тисяч гривень залишку на казначейському рахунку". Але тут варто ще раз повторити: коли ми прийшли до держуправління, в бюджеті країни було всього-на-всього 108 тисяч гривень на все: на армію, зарплати бюджетників, пенсії, соцвиплати і решту державних потреб...

 

Я відповідно до службових обов'язків займався безпекою всередині країни — неочікувано для всіх і, в першу чергу, для себе, опинившись на посаді міністра внутрішніх справ. Але в ті дні внутрішня безпека, обороноздатність, захист кордонів, відсіч військовій агресії — це все було однією справою, яку треба було робити. Не звертаючи на можливості й повноваження. Усі ми працювали єдиною командою, довіряючи один одному — поза формальним розмежуванням повноважень.

Путін обрав найзручніший момент для нападу: в перші дні після Майдану державна вертикаль управління по суті не функціонувала, правоохоронна система була в шоковому стані, військова система — дезорієнтована відсутністю командування — і в цей момент — один та другий удари...

І як в цій ситуації — без балансу за абсолютно всіма напрямами — рятувати країну було не зовсім зрозуміло... Багатьом, але не всім!

Утримати ситуацію в перші кілька місяців — ось що було ключем до того, щоб у спокійному стані йти далі.

Мені, міністру МВС, як і всьому керівництву країни, терміново, одразу з моменту призначення, довелося займатися головним — питанням державної безпеки. Ми повинні були загасити пожежу руйнації і страху, повинні були зберегти Україну як єдину суверенну державу.



Три найбільш небезпечні осередки антиукраїнських виступів були створені російською агентурою в Луганську, Донецьку й Харкові.

Для керівництва країни тоді було очевидним, що це загальний сценарій дестабілізації, розігруваний спецслужбами Росії.

Потім, звісно, вони збиралися йти далі: Дніпропетровськ (нині Дніпро – ред.), Запоріжжя, Одеса, Миколаїв... Усе Лівобережжя і Південь України були під ударом. Це був базовий пояс державності. Якби ми втратили котрийсь із ключових промислових і економічних центрів — Дніпро, Харків чи Запоріжжя — боюся, це було б величезним ризиком для державності України в цілому.

 
Арсен Аваков після засідання Верховної Ради, лютий 2014 р. 
Фото: Максим Нікітін/ТАСС

Хочу ще раз відзначити і нагадати — тоді, в 2014-му всі кризові процеси відбувалися одночасно і по всій території України. Не один, не два, не три, не чотири центри кризи — одночасно по всій країні точок напруги і перманентних загострень було ­ понад дюжину!

Мені б хотілося аби ви згадали: ХНР, ЗНР, Одеська республіка, ще якась республіка — "народна" обов'язково... Донецьк, Луганськ, Харків, Крим. Водночас — "відпливала" Бессарабія. У Миколаєві були дуже жорсткі сутички... Маріуполь, Бердянськ... У Херсоні було непросто...

Адже коли починалися перші провокації та зіткнення в Слов'янську — це був маленький епізод, і ми навіть не одразу на нього відреагували на тлі бурхливих подій, які в ті ж дні відбувалися в Донецьку.

Ми відреагували тільки, коли зі Слов'янська надійшло повідомлення: група така-то ввійшла в місто і каже, що вони озброєні. Але ця реакція була з деяким запізненням на фоні не те щоб втоми — втома для всіх тоді була звичним станом — а на фоні інформаційного валу повідомлень.

Достовірність та адекватність цього інформаційного потоку потрібно було оцінювати окремо. Було складно зрозуміти одразу — де правда, а де умисне спотворення, де важливе, а де фон. Потрібно було вираховувати і приймати швидкі рішення, на що реагувати першочергово — в умовах обмежених ресурсів та часу.

Ресурсів, людей, вірних системі сил не вистачало.

У системі українських силовиків було безліч розгублених людей, зрадників, агентів РФ. А ті сили, завдячуючи яким ми вистояли, тоді лише починали викристалізовуватися.

Яке там "не вистачало"?! На всю країну — кілька вірних підрозділів, на які можна було спокійно покластися. Потрібно було вираховувати — де "вистрелить" справжня загроза. Доводилося баражувати, шукати варіанти, де по-справжньому потрібна найжорсткіша реакція, куди направити сили, а де пропустити поки що.

Один характерний епізод того часу.

Коли стало зрозумілим, що в Слов'янську діє озброєна група, ми вирішили з ходу штурмувати її позиції разом із військовими, щоб очистити місто від бандитів.

 
Перші бої за Слов'янськ

На околицю міста вертольотами висадили спецпризначенців Нацгвардії — "Омегу". Паралельно, по основній трасі до Слов'янська з боку Ізюма йшло кілька БТРів ЗСУ, котрі повинні були разом із силами "Омеги" утворити єдину штурмову бронегрупу. І під прикриттям броні спецпризначенці повинні були проводити операцію по зачистці від бойовиків. Спочатку все йшло нормально, ми були задоволені, що десантування "Омеги" пройшло вдало, наші висадилися, все добре. І раптом нам повідомляють по рації, що БТРи ЗСУ зупинилися.

— А чому БТРи зупинилися?

— Попереду барикади...

— Ну, то зносьте!

— Не можемо — там цивільні...

— Так поговоріть!

— Так почали розмовляти — під'їхав автомобіль, розвернувся бортом, відкрився кулемет і по нас пустили кілька кулеметних черг...

— А ви?

— А ми не будемо їхати на цивільних!..

Цивільних, розумієте?

Сепаратисти прикривалися місцевими мешканцями, ті були задурені російською пропагандою настільки, що ладні були йти на БТРи! Це був перший епізод початку війни, яку згодом охрестять "гібридною".

Тоді ми почали думати, як це відбувається? Як подібне траплялося в інших країнах? Я читав про досвід Хорватії, де була схожа ситуація, коли такі само екзальтовані тітки з числа цивільних лізли на танки. Виявляється, там знайшли такий вихід: пару-трійко разів цих тіток розстріляли, а далі встановили таке правило: перший постріл у повітря, а якщо не слухаєтеся — стріляємо на ураження.

Чи були готові наші так вчиняти? На той момент — ні. Три місяці по тому — так, тепер — так, але у той момент — ні. І російські диверсанти активно користалися нашим тогочасним станом неготовності та розгубленості.

Ось за таких обставин і потрібно було знаходити рішення: як захищати міста, як звільняти будівлі, як зупинити захоплення нашої території, як ставитися до протестувальників — цивільних, місцевих, спеціально завезених провокаторів...

Тоді, навесні 2014-го, я не думав, що ми загрузнемо. Я сподівався, що це буде бліцкриг — швидке з'ясування стосунків, яке вдасться врегулювати адекватним балансом.

Ми вважали, що це зіткнення, ініційоване зовні, котре вдасться швидко здолати, якщо викинути чужинців із країни і чітко знайти порозуміння з внутрішніми баламутами, відрізаними від ляльководів та фінансування.

 
Барикади у Слов'янську, квітень 2014 р. 
ФОТО: ФБ Aleksandr Sirota (Александр Сирота)

Те, що так не вдасться, мені стало зрозумілим, коли один за одним ми почали втрачати контроль над маленькими містами на Сході України. Було зрозуміло, що нападники на українську державність групи множаться, що їм допомагають, що є комунікація з певним центром.

Трохи згодом, коли запрацювала наша розвідка, ми вже почали отримувати телефонні перехоплення. Ми почали бачити цих гіркіних, цих російських військових, ми почали вловлювати їх зв'язок з офіцерами ГРУ та ФСБ в Москві, розуміти, як вони ведуть комунікацію, як домовляються, як планують... І стало ясно, що це цілеспрямована серйозно спланована операція, на яку потрібно відповідати планомірно, і, на жаль, швидкого рішення тут не буде.

У регіонах люди були розгублені, дезорієнтовані валом російської пропаганди, повсюди були як об'єктивні складнощі, плутанина, так і процеси, які навмисне розгойдувалися "засланими козачками" РФ, виконуючими спецзавдання "ихтамнетами"...

І було дуже складно пояснити людям, приміром, в Тернополі, чому ми не можемо саме зараз звернути достатньо уваги на їхні організаційні труднощі. Доводилось казати: "Ти, дорогий друже, поки що зачекай зі своїми питаннями, адже вони не загрожують державі... Зачекайте, не відволікайте нашу увагу, дайте нам можливість зосередитися на життєво важливих напрямах". Такі слова дуже тяжко говорити, і вони погано сприймалися — така наша реакція людям здавалася несправедливою, але в ті дні ми не могли вчинити інакше...

Харків ми змогли відстояти, Донецьк і Луганськ — не вдалося. У Дніпрі (тоді — Дніпропетровську) — віддаю належне Ігорю Коломойському, Славі Олійнику, Геннадію Корбану, Борису Філатову, Юрію Березі — вони мобілізували еліту і не дали розгойдати ситуацію.

Я вдячний усім тим, хто взяв на себе відповідальність за країну. Починаючи з хлопців, які прямісінько з Майдану йшли в добровольчі батальйони, закінчуючи тими, хто став біля керма країни, хворої після розорення режимом Януковича.

Ми вистояли, бо боролися і працювали разом.

Багато що ставалося одразу, питання були або термінові, або надзвичайні — інакших не було. І всі — одномоментно. Коли-небудь, можливо, я розповім все те, про що нині говорити не на часі...

 
Проросійський мітинг у Дніпрі, березень 2014 р.

У цій книзі я зупинюся лише на кількох миттєвостях, тривожних весняних днях цієї нав'язаної нам війни — не баченої раніше гібридної війни, в якій агресор застосовує не лише зброю, але й кібератаки, інформаційно-пропагандистські кампанії, фейки, економічні диверсії, маніпулювання масовою свідомістю...

Україна, на жаль, стала першою жертвою, на якій путінська Росія відпрацьовувала свої брудні методи. Тому такою важливою є наша перша перемога — в ніч із 7 на 8 квітня 2014 року. Цієї ночі ми вперше змогли зупинити ходу "руского міра", не допустити створення чергової псевдореспубліки, захистити Харків від розорення і біди, які тої ж весни спіткали Донецьк і Луганськ.

Я розповім свою історію битви за Харків.

Мною ці події бачилися в масштабі всієї країни, всіх складних і страшних процесів, які тогочас відбувалися в усіх куточках України.

Це важливо для розуміння подій тих годин, днів, місяців, які відбувалися водночас, перекрикуючи одна одну, створюючи тисняву у свідомості...



Тому моя історія не може бути повною без пережитого іншими людьми, які бачили все, що сталося, на власні очі. Людей, які день у день проживали все, що відбувалося в Харкові, спостерігали і брали участь у тих подіях.

Я попросив поділитися спогадами тих, хто за родом занять і за своєю громадянською позицією кожного дня були в епіцентрі подій, виходили на площі, брали участь у мітингах, часто-густо наражаючись на безпосередню фізичну небезпеку. Це пряма мова, це справжні емоції, це картина життя Харкова весни 2014-го з перших уст.

Іще один "співавтор" моєї книги — на мою думку, неймовірно важливий — перехоплений нашими спеціалістами "План по Харькову и области", план захоплення Харкова і Харківської області. Це був інтерактивний електронний документ, в котрий явно кілька осіб впродовж тривалого часу вносили уточнення і пропозиції.

Документ гранично чітко визначає цілі вторгнення російського режиму в Україну, його плани і методи. 28 сторінок, на яких чітко, крок за кроком "російські куратори" та ідеологи "руского міра" планують захоплення міста і області, введення і розміщення військ, знищення ЗМІ, розстріл журналістів та держслужбовців...

У тексті я наводжу окремі цитати з цього "Плану" — далі "План захвата Харькова и Харьковской области", а наприкінці книги публікую документ повністю, в орфографії оригіналу. Прочитайте ці страшні 28 сторінок і запам'ятайте: ось яку долю готував для нас путінський режим тоді — тяжкої весни 2014-го року.

 

А ще зверніть увагу: місцями йдеться про події, які відбулися пізніше, часом через кілька місяців після 8 квітня 2014 року. І, так, це показує, що план захоплення Харкова і Харківської області проросійськими силами залишався актуальним для кураторів "руского міра" і після провалу першої спроби захоплення міста. А, можливо, залишається актуальним і донині... Адже російська агресія триває...



Харків. 7 квітня 2014. Штурм хода

Дні з 6 по 8 квітня 2014 року стали ключовими в боротьбі за Україну.

6 квітня в Донецьку було захоплено будівлю облдержадміністрації і перед натовпом оголошено вимогу федералізації і створення "ДНР".

Також 6 квітня в Луганську стався найсильніший удар по державі — співробітники Служби безпеки здали свою будівлю російським бойовикам, водночас в руки бандитів було передано склад зі зброєю.

Спроби захоплення адмінбудівель і заяви про створення "народних республік" в той день трапилися у всіх великих містах південного сходу України. Стало зрозумілим, що РФ вирішила знищити українську владу силовим шляхом, використовуючи гібридні операції.

У Харкові 6 квітня добре керовані групи прибічників "руского міра", спеціально навчені бойовиками та керовані фахівцями із Росії, оточили будівлю обласної державної адміністрації і прилеглий квартал. Призначили з натовпу якихось "альтернативних депутатів" облради, провели "альтернативну сесію" одразу ж на східцях ОДА і проголосили "Харківську народну республіку".

Удень 7 квітня "мирно протестуючі громадяни" поранили курсанта із очеплення, зовсім хлопчиська. Засунули йому за бронежилет гранату, вона й вибухнула. Світло-шумову ще тоді, але вона пошкодила йому половину легень. Медики заледве його врятували...

І все це накопичувалося, накопичувалося, центр міста кипів, мов котел...

7 квітня я приїхав до Харкова, чітко розуміючи, що наступні два дні будуть вирішальними і потрібно сконцентрувати всю силу та волю. Стабілізація в Харкові була життєво, критично необхідною для всієї України.

 
Проросійські активісти біля Харківської ОДА, 7 квітня 2014 р.



Пряма мова


Отець Віктор (Маринчак):

Я пам'ятаю, що все нагніталося і нагніталося. Ми знали, що це хуліганство, "тітушки", котрі захопили територію, чинять там безчинство, руйнують і вже щось підпалили... Про сам штурм ми вже дізналися пост­фактум. Там професійно все було зроблено. 17 хвилин.


Олексій Мірер:

7 квітня годині об 11—12 я прийшов на площу із журналістами. Все було як зазвичай. Вглиб стояли намети. Роздавалися газети... Народу більшало, виступи ставали злішими. До сутінок почало виникати якесь напруження.

Надвечір відчуття, що незабаром щось почне відбуватися, посилилося. Я почав помічати, що на площу під'їжджає багато машин і натовп починає просуватися до проїжджої частини... Потім натовп кинувся на штурм ХОДА, почалося виламування дверей. Мабуть, якийсь сигнал був. Було активне ядро достатньо молодих чоловіків. Відчувалося, що натовп чи то накочувався, чи то відкочувався. Це було дійство з незрозумілою драматургією...

Найімовірніше, був якийсь план дій у невеликої групи, котрий решті, взагалі, не доводився до відома. І вся ця "масовка" не розуміла, який сценарій вони грають. Можливо, вона й була готовою, але народ ніхто надто не піднімав. Спеціально навчені люди відпрацьовували якісь мізансцени. А сам собою харківський народ, що був на площі, був готовий підтримати, але не розумів, що робити.

Я не чув про ХНР, я не чув, що ми хочемо до Росії. Я чув: Харків — російське місто, ми російські люди, ми тут живемо. Відтінок був дещо інакший: не Харків — це Росія, а Харків — російське місто.

Проте, виступаючі на мітингах увесь той час були класичними вуличними ораторами: достатньо молоді мужики, надривні, дуже чіткі, добре підготовлені, із заготованими "кричалками". Вони явно працювали на різну цільову аудиторію — для кожної групи були свої меседжі, що зачіпляли больові точки...

Мені було ніяково від озвіріння натовпу. Відчувалося, що йдеться до погрому. І якщо говорити про бойовиків —я бачив два елементи організованої бойової сили. Перший — це в останній день, коли загостювалася атмосфера: по Сумській до площі йде колона по двоє молодих хлопців, підлітків 14—17 років, якими командує мужичок старшого віку. У них у всіх були однаковісінькі палиці, обмотані ізострічкою, саморобні бити. Юрба на площі зустрічала стрій криками: "О, наші йдуть!".

 
Проросійські активісти біля Харківської ОДА, 7 квітня 2014 р.

А другий момент, коли починало темніти, наростала інтенсивність і вже почали запалювати шини. Я того часу був посеред площі. І тут крики радісні і знизу, повз Університет, об'їжджаючи сквер та пам'ятник, приїжджають три автомобілі, причому, один — чи то мікроавтобус, чи то великий позашляховик. Зупиняються навпроти пам'ятника Леніну, звідти виходить жінка...

Вони привезли і почали вивантажувати якісь палиці і щось ще. Зброї я не бачив, можливо, вона там теж була, не знаю. Але ось ці палиці, такі всі однакові, обстругані, вочевидь масового виробництва — це було завчасно заготовано. Довкруж зорганізувався натовп і привезений інструментарій почали роздавати.

І останнє із вражень тієї ночі. Крики "Штурмувати СБУ!". І ми з журналістами побігли до будівлі СБУ. Це була не колона, а структурований натовп, що рухався доволі організовано. Вони підійшли до бічних воріт СБУ на вулиці Мироносицькій, потім почалися якісь перемовини.

Спочатку вони довго гупали в двері, волали: "Виламати ворота!". Потім хтось до них вийшов і кілька чоловік із натовпу увійшли всередину. Поступово стало зрозумілим, що "двіжу" тут ніякого не буде. Відбувалася якась метушня. Потім ми повернулися на площу. До речі, тут було якось моторошно, бо ніхто не розумів, що зараз має бути: на площі величезний натовп, темно, вогонь, дим... Пожежну машину не пускають...

Міліція? Не можу сказати, що я їх надто помічав, але біля Палацу піонерів котрісь перемовлялися по рації, спостерігали, в парку Шевченка — відчувалося, що вони ховалися і намагалися не показуватися. Біля СБУ їх точно не було, самі лишень СБУшники якось намагалися розмовляти з натовпом...

 
Проросійські активісти біля Харківської ОДА, 7 квітня 2014 р.


Інна Петрикова:

...коли вони зайняли адміністрацію, то надто сильного ажіотажу біля Леніна вже не було. В адміністрації сиділа купка людей і ділила крісла; обговорювали, хто буде "самим главним діректором батона". А на площі надто особливого нічого не відбувалося. Люди занудьгували. Не було єдиного лідера, а тому один хотів у Росію, один — у ХНР, один — просто бити і трощити...

Жилінським "тітушкам" взагалі було байдуже кого лупцювати — це їхня робота. Четвертий хотів стати губернатором усієї Східної України... У них же не було єдиної цілі. Росія проходила червоною лінією, але ціль у кожного була своя.

Підозрюю, що вони чекали на якусь вказівку з Росії. Було видно, що в адміністрацію хтось приїздив. Ідею ХНР привезли, її не вигадав народ. Якесь керівництво Харкова чекало на вказівку, так само як і якесь керівництво Донецька, і якесь керівництво Луганська чекало на вказівки. Чому вирішили проголосити республіки саме цього дня, відомо лише в Росії.

7 квітня... Я пам'ятаю купу людей під адміністрацією, всі кричать, матюкаються; міліцію, яка навіть не намагається втручатися... І раптом якийсь мітинг, починають щось проголошувати. Підтягується Євромайдан — їх одразу ж побили і все. Міліція підійшла, напевно, аби послідовники "руского міра" не побили всіх трьох євромайданівців. Або, навпаки, щоб злі бандерівці не покусали дорогих гостей...

Я на все це подивилася, сіла і поїхала додому. Приїхала, увімкнула стрім, дивлюся — ХОДА горить. Навіщо вони її підпалили? Вона зсередини горить. Що це означає? І послідовники "руского міра", хто назовні, не пускають пожежну машину. Я перестаю хоча б щось розуміти! Здалося, що ті, хто всередині, і ті, хто назовні, щось не поділили. Можливо, у тих вказівках, які прийшли, було не зовсім очевидно написано, хто буде найголовнішим директором у ХНР, а хто менш головним...


План захвата Харькова и Харьковской области

Ключевой проблемой остается блокирование и уничтожение Чугуевской группировки противника.

2500 тысячи человек недостаточно для захвата города с населением в почти 1,5 млн. человек и области.

План предлагает слишком сильное распыление основных сил по блокпостам.

Надо закачивать минимум тысяч 7—10 в несколько этапов.

Ополченцев можно выводить из Донецка и Луганска в Белгородскую и Ростовскую область на "переподготовку", а потом оперативно перебрасывать к границе. Если массово — демаскирует.

Задействовать уже имеющих "командировки" добровольцев из России.

Последние комментарии синего цвета. (Стр. 28)

 
Прапор так званої "ХНР"

Я приїхав до Харкова на автомобілі, і саме тоді, коли в'їжджав в місто, вчергове було захоплено облдержадміністрацію. Надвечір, в сутінках сірі люди, організовуючись в групи, вчинили чергову хвилю тиску на будівлю ОДА на Сумській.

Спочатку вони перебували лише на першому поверсі будівлі обладміністрації, потім прорвалися вперед. Нам вдалося їх відтіснити, умовно кажучи, половину поверху було захоплено, далі стояли наші сили, міліцейські ще тоді.

Ось тут я хочу акцентувати: на той момент у мене не було жодної гарантії, що харківські міліцейські сили адекватні до підпорядкування. Я завжди враховував, що вони можуть не виконати команду. Як, власне, й сталося з харківським "Беркутом", коли тієї ж ночі, в один із вирішальних моментів я дав їм команду виступити й блокувати будівлю, а вони їхали три години. І ми звільняли будівлю без їхньої участі... І так, неодноразові захоплення будівель впродовж попередніх тижнів не могли б статися за адекватної роботи міліції...

Тої ночі перед будівлею обласної адміністрації було дуже багато людей. Що важливо: там були і звичайні люди, активісти, ті, яким було цікаво — і бойовики зі спецзавданням.

Це завжди разом: шукачі пригод, роззяви, задурені обивателі — і ті, хто їх використовує. І тут потрібна філігранна робота спеціальних, навчених підрозділів, які вміють працювати в особливих умовах масових акцій. Сьогодні ми маємо і такі підрозділи, і досвід. А тоді поставало просте питання — виконають наказ чи ні, а вже якість виконання була на другому місці...

Надвечір 7 квітня мітингарі почали поводитися все більш агресивно: спочатку запалювали фаєри, потім почали кидати в будівлю пляшки із запальною сумішшю, потім світло-шумові гранати — в курсантів з очеплення.

На площі була постійна буза, кілька разів хвилями захоплювали будівлю держадміністрації, сили міліції і НГУ їх витісняли, потім знову... Сил МВС тоді вистачало лише на захист будівлі ХОДА. На площі Свободи і в прилеглих районах розпочиналася влада натовпу. Кричали якісь проросійські лозунги, встановлювали російський триколор...

 
Проросійські активісти підпалили покришки перед будівлею Харківської облдержадміністрації, 7 квітня 2014 р.

У якийсь момент почалася пожежа, праве крило будівлі першого поверху облдержадміністрації охопило полум'я — закидали запалками приміщення архіву... Треба було вирішувати, що робити? Тримати очеплення? Чи перекинути всіх на гасіння пожежі і забезпечення під'їзду пожежної техніки, яку не пропускали протестувальники? Пожежні машини закидали камінням, намагалися витягти водіїв із кабін... Вирішив — зупиняти пожежу. З лівого крила зняли очеплення, поставили на праве крило. Пожежу загасили.

Але допоки ми гасили пожежу, бойовики крізь вікна лівого крила проникли всередину, і, по суті, взяли під контроль уже всю будівлю. Всередині почалися погроми та стрілянина...

Склалася така ситуація: будівлю повністю захоплено незрозуміло ким; довкола будівлі стоїть якесь наше очеплення — виснажене, втомлене багатьма днями цього протистояння, і не надто зрозуміло наскільки готове виконувати накази; назовні за очепленням — навіжений натовп із триколором...

Відвели сили в інший порядок. Більше не охороняли будівлю — зберігали позиції для реагування.

А всередині будівлі ОДА загарбники вже до того часу почали облаштовуватися. Там є такий зал засідань поруч із кабінетом губернатора — вони почали зносити туди консервацію, якість банки з помідорчиками, горілку... тобто, планували засісти надовго. Уже потім, через деякий час, ми побачили, що це був один і той самий сценарій і в Луганську, і в Донецьку: захопити адміністративну будівлю, "відрізати" канали зв'язку, тримати під контролем до формування сепаратистської (вважай — російської) адміністрації...

Вони вважали, що влада шокована, слабка, остаточно ще не організована і ніхто не стане робити різких кроків, тим паче на фоні організованих масових протестів у Харкові.



Але я — харків'янин і Полторак — харків'янин. Ми розуміли, що Харків не прийме такого сценарію, коли в центрі міста палять будівлі, громлять та чинять безчинства. Тобто, я розумів, що ментальність Харкова не така. Тому я був упевнений, що зібраний натовп, який стояв на площі — це не настрої всього Харкова і підтримувати будуть не їх.

Якщо говорити про боєздатних і керованих людей, на яких ми могли розраховувати на час штурму ХОДА, то їх загальна чисельність не перевищувала 300 осіб.

Розуміючи ситуацію, 7 квітня я дав команду щодо передислокації спецпризначенців МВС із Вінниці. Спецпідрозділ "Ягуар". Це сьогодні звучить так просто: передислокувати спецпідрозділ... А насправді то були перші дні створення системи.

 
Бійці спецпідрозділу "Ягуар" біля стін ХОДА

Того часу доводилося не тільки і не стільки командувати — необхідно було ще й умовити, перевірити мотивацію, моральну готовність бійців виконати задачу, проконтролювати, чи вірно зрозуміли...

Саме керованість була однією з основних причин створення Нацгвардії — треба було переформатувати наявні спецпідрозділи навколо гідних офіцерів-патріотів і залучити мотивованих людей, які пройшли Майдан. Нам потрібно було вже в процесі зрозуміти, хто з тих, хто служив за старої влади, готовий сумлінно виконувати накази, бути вірним Україні й Присязі.

О третій годині ночі 8 квітня 2014 в аеропорт Харкова на моє прохання Сергій Пашинський (на той момент в. о. голови Адміністрації Президента) організував вантажний військовий літак, який доставив полк військових спецпризначенців.

Я поїхав в аеропорт — зустріти і поставити задачу. Приземлився літак, вийшли військові — красені, молодці, в формі, вид бойовий, ще й викотили маленьку гарматку... Серце співало на фоні того шабашу, що відбувався в цей час в центрі Харкова!

Швидко зібрали нараду з військовими. Я їм нарізаю задачі, пояснюю: так і так, тут діємо так, тут очіпляємо і потім штурмуємо... Вони уважно слухають, і раптом командир полку каже: "А ми не будемо. Ми не можемо собі цього дозволити. Це не справа армії, це справа внутрішніх військ. Ми військові і це не наша справа!".

Я був шокований, звісно, психонув, потім почав пояснювати... Наче б то вмовив, роз'яснив — іде неоголошена війна, потрібно діяти, потім буде пізно. Командир спочатку погодився, утім на точку збору бійців не направив — передумав... Я телефоную тодішньому міністру оборони, він намагається командира вмовити, а потім просто вимикає телефон. Сам. Тобто, зняв із себе відповідальність...

Прошу військових: гаразд, не штурмуйте, але після штурму можете заступити на патрулювання будівлі та периметру, на випадок нападу диверсантів змінити "Ягуар", дати хлопцям перепочити?.. Теж ні! У принципі, входити в місто і брати участь у будь-яких операціях військові відмовилися. Будемо, мовляв, охороняти аеропорт.

А командир полку військових спецпризначенців потім гідно воював на Сході, тому не хочу називати прізвище.

Ось так влаштоване життя: і слабкість, і героїзм поруч...

 
Захоплена Харківська ОДА 
ФОТО: скрін fakty.ictv.ua

СБУ тоді мене просто вразила — начальник обласного управління СБУ, в якому служили близько тисячі офіцерів, раптом посеред цього хаосу звернувся з жалібним проханням... виділити йому охорону! Я йому кажу: мовляв, ви що, у вас же повно людей та зброї? А він відповідає: всю зброю я розпорядився вивезти на склади в Лозову, щоб не захопили як в Луганську!

Важко висловити словами мої почуття: він сам! своїм наказом! залишив всю свою структуру беззбройною і використовує це як привід, щоб самоусунутися від виконання задач державної безпеки! Не вистачало щоб, як в Луганську, захопили ще й СБУ...

Я тоді виділив двох відчайдушних міліціонерів з автоматами і сказав їм: пацани, задача наступна — не стріляти (крізь ці решітки паркану довкола будівлі СБУ все одно ніхто не пролізе), головне — не давайте нікому звідси вийти! Двері нікому не відчиняти — щоб не знайшлися "переговорники", яким захочеться здати будівлю за луганським сценарієм. Так і зробили.

Це так, одна із "картинок з виставки"...

Відповідно до своїх повноважень того дня я віддав наказ про мобілізацію всім силовим структурам — СБУ, "Сокіл", "Беркут", але ніхто з них не з'явився в призначений час для участі в штурмі ОДА.

У нас не було впевненості в місцевих силах міліції. Вони були деморалізовані та виснажені попередніми днями, тижнями, місяцями дестабілізації. По-перше, була проблема з тим, щоб міліція взагалі підпорядковувалася наказам; по-друге, "Беркут" був, м'яко кажучи, не надто адекватним.

Що ми взагалі мали в активі МВС? Йшов паралельний процес створення Національної гвардії — наказ про її створення на базі Внутрішніх військ і добровольців Майдану було підписано 13 березня. Тобто їй ще належало сформуватися, стати єдиною, боєздатною структурою.

А на тому першому етапі ми привезли добровольців до навчального центру в Нових Петрівцях під Києвом і побачили, що вони навіть розмовляти не хочуть із ВВ-шниками.

Генерал Кульчицький, Герой України і гордість Нацгвардії, зробив неможливе — зміг об'єднати людей, знайти слова, достукатися до сердець. Але все це було пізніше...

 
Генерал Кульчицький

"Омега" і "Вега" — силові спецчастини Нацгвардії (колишні ВВ), були вже перекинуті мною на Донбас — там теж вже палало.

Отже, "Ягуар" — спецпідрозділ Нацгвардії, який базувався у Вінницькій області і налічував близько 200 осіб — єдине, що було в активі.

До речі, з "Ягуаром" теж все було непросто.

Ви пам'ятаєте історію з козаком Гарилюком, ­ якого на Майдані побили, роздягнули догола на морозі, примусили позувати з гуцульським топірцем? Так от, серед тих, хто з нього знущався, були бійці ­ цього підрозділу. І кілька осіб було заарештовано до моменту харківських подій. Це було складно сприйнято всередині "Ягуара".

З одного боку, вони визнавали, що це — серйозний проступок і має бути розслідування. З іншого — розуміли, що ставлення до них у суспільстві різко негативне і побоювалися, що почнеться "полювання на відьом". І ось в цій непростій ситуації нам необхідно забезпечити: по-перше, термінову передислокацію із Вінниці до Харкова (а це 550 км), а по-друге, виконання наказу на складну силову операцію.




Пряма мова

Степан Полторак, командувач Національної гвардії (2014):

Спецпідрозділи "Вега" і "Омега" були передислоковані на Донбас, де виконували бойові завдання в гарячих точках. У нас залишався один підрозділ спеціального призначення, який не був задіяний і який брав активну участь у діях на Майдані — це був "Ягуар".

На жаль, саме представники цього підрозділу, військовослужбовці цього полку брали участь у неприємній події — коли козака Гаврилюка роздягали, саджали в автобус... Потім були порушені кримінальні справи проти цих військовослужбовців. Тобто, ситуація була дуже непростою — мотивувати цей підрозділ на здійснення маршу за одну ніч до Харкова і на виконання бойової задачі.

До того ж, це була дійсно складна бойова задача — не те, що на Майдані, коли зі щитами і з палицями проти неагресивних і неозброєних мітингувальників. Важкувато було. Вони погодилися і були добре мотивованими тільки через те, що вони повірили мені як командувачу і міністру Авакову, коли я переказав його слова: буде ретельне і справедливе розслідування і буде справедлива правова оцінка. Вони боялися не розслідування в цілому; вони боялися, що до них буде упереджене ставлення.

Я дав команду Юрію Аллерову (він тоді був начальником Західного територіального управління НГУ і перебував у Львові), щоб він приїхав до Вінниці і довів інформацію, яка тоді виходила від мене як від головнокомандуючого і від Арсена Борисовича, що він гарантує справедливе розслідування і що не буде ніякої упередженості.

Під гарантії справедливого розслідування вони сказали, що готові виконати будь-яку задачу. До них приїхав Аллеров, довів цю інформацію, після чого вони стартонули і о 5 годині ранку були в Харкові — в ніч з 7-го на 8-ме. Їх було близько 200 осіб, вони їхали всю ніч автобусами.

 
Генерал-полковник Юрій Аллеров, до 7 травня 2019 року – командувач Національної гвардії України

У підсумку, я їм дав слово, Полторак дав слово, генерал Аллеров їхав із ними з Вінниці — і бійці повірили, готові були виконувати свій обов'язок. Не зважаючи на втому з дороги, вони були готові до штурму.

А ще у нас було чоловік із п'ятдесят організованих патріотів. Були й неорганізовані, і чимало, але це були особи з числа цивільних і ми не могли ними виразно керувати.

І це все!..

Але все ж таки я розумів: найгірший варіант — це взагалі не приймати жодних рішень, адже вже було зрозумілим, куди "вирулить" ситуація під контролем підготованих російських ляльководів. Ліпше було діяти малими силами і ризикувати, ніж бездіяти взагалі!

Я прийняв рішення — штурмувати захоплену будівлю ХОДА, розігнати сепаратистський мітинг, затримати тих, хто чинитиме опір! Таку задачу поставив. Взяв на себе відповідальність і віддав наказ усім силам готувати штурм і силову операцію. Степана Полторака я призначив старшим. Він із Анатолієм Дмитрієвим — начальником Головного управління МВС України в Харківській області — виставили очеплення, поставили бійцям задачу.

Ось за таких умов почався штурм будівлі облдержадміністрації.

Тут знову ж таки дуже важливо розуміти контекст, за якого все відбувалося. Допоки ми гасили пожежу і готували штурм доводилося ігнорувати "дрібні" (це зараз можна дозволити собі так сказати, а тоді...) події.

Центром міста ходив натовп, чоловік 200—300, з битами, палицями і російськими прапорами. Вони увірвалися до найпопулярнішої в Харкові новинної телекомпанії АТН, розтрощили її, зламали апаратуру, погрожували співробітникам, в тому числі й передаючи привіт мені, бо я свого часу заснував цю компанію, ще коли був бізнесменом.

Вони громили магазини, били вітрини...

Такий безглуздий, шалений вандалізм заради нагнітання атмосфери паніки й страху... Щоб звичайні люди відсторонилися від того, що відбувалося на вулиці, поховалися по своїх квартирах і вирішили: будь-що-будь!..

Я все це бачив із вікон своєї квартири: вона неподалік облдержадміністрації і на верхньому поверсі. Дуже зручно там виявилося влаштувати штаб.

Захоплення телеканалу АТН

І в мій дім вони ломилися. Відчуття було моторошне, почуття втрати контролю, некерованого ­ хаосу... Але потрібно було подолати паніку, сконцентруватися на головних питаннях. А головним було — повернути контроль над будівлею облдержадміністрації, оскільки це зв'язок із центром, печатки, архіви. А найголовніше — це символ державної влади для кожного харків'янина.


План захвата Харькова и Харьковской области

6. Телерадиокомпании:

6.1. Радио "Слобожанщина", адрес: г. Харьков, ул. Артема, 46, комната 312. Координаты: 50°0'24"N 36°14'43"Е

6.2. Харьковский радиопередающий телецентр: г. Харьков, ул. Деревянко 1-А. Координаты: 50°2'35"N 36°14'3"Е

6.3. Харьковская областная телерадиокомпания, адрес: г. Харьков, пл. Свободы, 5

6.4. ТРК "Право АТВК", адрес: г. Харьков, ул. Деревянко 1-А

6.5. ТРК "Первая столица", адрес: г. Харьков, пл. Свободы, 6, комн. 137, студия по адресу: пр. Москов­ский, 247 офис, 1, журналисты находятся по адресу: ул. Гуданова 4—10, к. 137

6.6. ТРК "7-й канал" ("Тонис-центр"), адрес: г. Харьков, ул. Рымарская, 23А

6.7. Студия "Харьковские новости", адрес: г. Харьков, пр. Ленина, 27А

6.8. ТРК "Время", адрес: г. Харьков, ул. Сумская, 70

6.9. ТРК "Интер-Харьков", адрес: г. Харьков, пр. Ленина, 47

6.10. ТРК "АТН", адрес: г. Харьков, пер. Театральный, 4

6.11. "Харьковские новости", адрес: г. Харьков, ул. Петровского, 3

6.12. ТРК "Симон", адрес: г. Харьков, пл. Свободы, 7 офис 114

6.13. ТРК "Р1", адрес: г. Харьков, пр. Свободы, 8

6.14. ТРК "Телемак", адрес: пр. Ленина, 52

6.15. ТРК "Приват ТВ", адрес: г. Харьков, ул. Пушкинская, 79

6.16. Отделение радиовещания, адрес: г. Харьков, ул. Чернышевского, 22

6.17. "Эпсилон ТВ", ул. Северная, 12

6.18. радио "Шарманка", адрес: г. Харьков, пл. Свободы, 7

6.19. радио "Руское радио", адрес: г. Харьков, пл. Восстания. 7/8

6.20. радио "Шансон", адрес: г. Харьков, ул. Тринклера, 2

6.21. радио "ХитФМ", адрес: г. Харьков, пл. Восстания 7/8

6.22. радио "Лав Радио", адрес: г. Харьков, пл. Свободы, 7

6.23. радиостанция "Кисс ФМ", адрес: г. Харьков, пл. Восстания 7/8

Все эти данные сообщаются командирам боевых групп, осуществляющих захват объекта. Предусмотреть и обязательно провести за установленное время (к примеру 0.5 часа?) силами диверсионных групп полное отключение всех объектов СМИ от подачи на них электроэнергии.

Предусмотреть на данных объектах наличие автономных источников электроснабжения. При наличии таковых — вывести их из строя. Определить необходимое количество объектов СМИ, которые следует после захвата сохранить в рабочем состоянии для использования штабом Руководства.

Очень важно в каждой группе иметь по одному специалист, знакомому с устройством и работой узлов СМИ, а также подрывника с достаточным количеством средств подрыва. Наиболее действенные результаты дает пластит.

До начала мероприятий очень важно под любым предлогом провести визуальное наблюдение (разведку) "своего" объекта. Предусмотреть возможность иметь в составе группы местных жителей или, еще лучше, кого-либо из работников данного предприятия. (стр. 6)



Перед штурмом ОДА ми затримали відкриття метро. Я тоді подзвонив меру Харкова Кернесу — це було вже о 4 ранку, розбудив його — і сказав: "Метро не відкривати, всі центральні станції заблокувати. Ми вводимо надзвичайний режим до ранку. Ми будемо звільняти будівлю облдержадміністрації, розсіювати організованих сепаратистів. У Харкові проводиться антитерористична операція. Не грайся!". І я знову, вчергове, попередив його, аби він не робив різких рухів, незважаючи на свої політичні симпатії. Він тоді чітко прийняв мої вказівки і виконав все як треба.

Міліцейськими силами, що в нас залишилися, ми очепили весь квартал, і я дав команду Полтораку готувати штурм... Чесно кажучи, не надто ясно розуміючи як це буде. Мене генерали запитують: "Стріляти, якщо доведеться?"

Ось, нехай кожна людина уявить, що саме їй необхідно прийняти це рішення — стріляти... Я хочу, аби ви згадали той час, ніхто ще тоді не стріляв на ураження. Всі були шоковані ситуацією на Майдані, коли були перші загиблі...

"Стріляти?" Я кажу: "Стріляти!".

Хочу, щоб ви уявили все те, що відбувалося! Полторак дивиться на мене, я дивлюся на нього... Уявляю, як він дає бійцям "Ягуара" команду "за необхідності стріляти". Тим, кого ледь щойно провели крізь горнило суспільного осуду і судили, і засуджували, і ставили питання щодо подій на Майдані... Я вийшов до бійців і особисто озвучив наказ для них: у разі спротиву — застосовувати зброю на ураження, це моя відповідальність, я буду тут!

У підсумку ми прийняли рішення: за необхідності стріляти, але використати всі можливості з тим, щоб без пострілів затримати загарбників і очистити будівлю.

На весь штурм знадобилося 17 хвилин. Хлопці із "Ягуара" під керівництвом генерала Полторака провели цю операцію. Близько 6 ранку 200 бійців пішли вперед — вони проникли в будівлю стрімко, з різних боків, через перші поверхи. Бойовики просто не зуміли вчинити спротив, були зметені натиском.



Пряма мова

Степан Полторак:

До того часу всю підготовчу роботу було проведено. Ми намагалися організувати роботу зі збройними силами. На жаль, не вийшло — допомоги ми не отримали. Ми намагалися знайти сили і засоби в міліції — вона теж була небоєготова, СБУ також була паралізованою...

Але попередню роботу з блокування кварталів, з планування самої операції ми намагалися зробити максимально законно — як пише Закон: накази, інструкції. Ми розуміли, що будь-який ризик порушення прав людини міг призвести до незворотних наслідків, це могло підняти весь Харків.

Тому все було продуманим до дрібниць, щоб під час операції ніхто не травмувався, не загинув і не постраждав, щоб мінімізувати усі ризики. Ми залучили до допоміжних функцій курсантів Університету внутрішніх справ і Академії Національно гвардії України.

Це хлопці, які нам вірили. Повністю питання тоді вирішувалося не на тупому наказі — тоді це не працювало. Лише ­ особиста довіра і віра, що керівництво їх точно не підведе. Академія Нацгвардії, взагалі, брала активну участь, вони відстоювали і захищали обладміністрацію. Міліцейський університет забезпечував блокування кварталів.

 
Під час штурму в будівлі ОДА виникла пожежа 
Фото: ЕРА

Місто було розбитим на зони залежно від віддалення від будівлі адміністрації, щоб не допустити сторонніх, мінімізувати кількість людей на випадок загострення ситуації — щоб не постраждало мирне населення...

Ми обговорювали найрізноманітніші варіанти. Але такі заходи раніше ніхто не проводв, тому було дуже складно.

Навіть керівництво СБУ не розуміло, як це робиться. Але в процесі консультацій ми напрацювали план і все підготували.

До того як приїхав "Ягуар", ми підготували підстави для проведення цієї операції відповідно до Закону — Указ в. о. Президента, яким вводилася антитерористична операція в Харкові та області, а також наказ обласного управління СБУ, оскільки ці питання належать до компетенції Служби безпеки.

А потім, коли були отримані вихідні данні для проведення спецоперації, ми почали її планувати. Ми визначилися, хто буде нам допомагати, з силами і засобами, заходами задля мінімізації втрат. Ми провели переговори. Потрібно було передбачити все до дрібниць...

Міністр надав правоохоронцям повноваження застосовувати всі законні способи для звільнення захопленої облдержадміністрації і в разі збройного опору — діяти згідно Статуту стосовно застосування зброї.

Ми провели рекогностування, взяли план будівлі, чітко визначили всі комунікації, всі підходи, всі входи в ОДА.

Ми знали, що у нас обмаль часу. Оскільки, по аналогії з Донецьком та Луганськом, уже розуміли, який у загарбників план — вони захоплювали адмінбудівлю, впродовж наступних дня-двох завозили туди харчі, боєприпаси, озброєння і потім штурмувати її було практично неможливо. Ми це все враховували. У нас було часу без лишку для того щоб спланувати і на ранок провести цю операцію.

Коли ми визначилися з усіма компонентами, тоді для постановки задачі "Ягуару" нам багато часу не знадобилося. "Ягуар" буд добре підготований. Прибувши до Харкова, вони висадилися трішки нижче на площі, за пам'ятником Леніну. Я з групою офіцерів провів рекогностування в пішому порядку щоб люди побачили будівлю і зрозуміли, що відбувається.

Командир полку провів нараду і поставив підрозділу бойову задачу. І у встановлений час — якщо я не помиляюся, це було на початку восьмої ранку — провели штурм.

А загарбники чекали на штурм вночі, о 3—4 ранку... а потім вирішили, що вже все; уже святкували перемогу — вони стовідсотково були впевнені, що зворотного процесу вже не буде — вони захопили адміністрацію. В залі засідань — горілка, вино, харчі...

І коли вже розвиднилося, а вони розслабилися, ми провели цю операцію впродовж сімнадцяти хвилин.

 
Бійці спецпідрозділу "Ягуар" після звільнення Харківської ОДА

Операція пройшла дуже швидко і ефективно. До будівлі під'їхали близько десяти міліцейських машин і через гучномовець оголосили, що це законні сили правопорядку, що загарбники порушили закон, що за це буде відповідальність. Зачитали їм їхні права! Площа практично порожня, під'їжджають міліцейські машини — мигалки, сирени — і починають все це оголошувати! Все було зроблено бездоганно за законом, але швидко.

І після цього "Ягуар" штурмував будівлю — дуже грамотно, заходили з різних крил, різних входів.

До речі, там всередині у них були не лише запальні суміші, "коктейлі Молотова", але й зброя. Я особисто у одного із затриманих вилучав пістолет. Він навіть не встиг його витягнути, був запханий ззаду, за ремінь брюк...


Стріляти не довелося — були застосовані лише гранати зі сльозогінним газом. Постраждалих під час штурму не було. 65 затриманих. Безпрецедентна ситуація. Ми їх звідти всіх виволокли...

Тут слід відзначити: коли ватажки сепаратистів зрозуміли, що варіантів немає — ми будемо штурмувати — головні призвідники покинули будівлю. Це було хвилин за десять до початку штурму. Моторола, Гіві та інші головні фігури вискочили через ліве крило, яке ми не контролювали, і зникли, пішовши вгору по Сумській.

Виїхали із Харкова на автомобілях в сторону Бєлгорода. Мабуть, у них таки добре була поставлена інформація... Хтось їх попередив... Серед наших сил, думаю, і серед міліціонерів, багато було зрадників. Подальші події, на жаль, це підтвердили.

 
Затримані сепаратисти, що утримували ОДА

Менш із тим, ми захопили всіх ключових лідерів так званої "Харківської народної республіки". Операцію було завершено.

Вони лежали, як зайчики, у дворі харківської адміністрації, обличчям донизу. З руками ззаду, які були спаяні не наручниками, а таке є пластикове блокування. І кожному з них в руку, вибачте за подробиці, було увіткнуто папірець, на якому було написано, хто такий — щоб не сплутати під час оформлення...

Вбивства в Бабицях: авантюра з трагічним фіналом

Ввечері 2 липня 1951 року в школі чехословацького містечка Бабиці, де саме проходили партійні збори, пролунали постріли. Невелика група підпільців застрелила трьох функціонерів комуністичної партії. Постріли в школі стали кульмінацією історії, котра тягнулась декілька місяців і стала приводом для масового терору комуністичної партії проти місцевого населення.

Ніжин. Серпневі дні 1918-го

Влітку 1918 року на українсько-російському кордоні було неспокійно. На різних ділянках виникали локальні сутички. Більшовики намагались підривати Українську державу зсередини. У Чернігівській губернії одним із більшовицьких осередків стало село Жуківка

"У Москві все ретельніше готуються до війни": листи до шведської королеви Христини

Одним з найцікавіших періодів в історії України є, безумовно, 1649-1659 роки. Період Визвольної революції і війн з Річчю Посполитою та Московським царством. Діяльність гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського. Основні матеріали з історії цієї Доби зберігаються за кордоном, тому що Чигирин, Батурин і Глухів - козацькі столиці палали у вогні. Було б логічним шукати важливі документи у польських архівах.
Але там їх знайти неможливо, тому що шведська армія вивезла майже весь архів, давні видання і колекції до Швеції під час польсько-шведської війни у 1650-х роках - так званого "Потопу". Навіть оригінальні документи короля Владислава ІV досі зберігаються у Швеції

П'ять українських історій про пандемію "іспанки"

Іспанку просто не фіксували у документах. Дані про кількість хворих та померлих часто не збирали. Тим паче, що паралельно тривала пандемія холери. А специфічно в Україні – епідемія тифу. Холера і тиф були знайомі українським лікарям. А перед симптомами нібито застуди, яка за кілька днів вбивала людей, виявились безпорадними. Кількість жертв іспанки в Україні ми не знаємо. Можемо навести лише кілька історій про перебіг хвороби. Але, можемо точно стверджувати, що іспанка разом з іншими епідеміями руйнувала українську державність не менше, а, може, навіть, і більше від недолугих політичних кроків.