Перелом у Громадянській війні у США: Геттісберг й Віксберг

Кожне око бачило легіони ворога, могутню непереборну хвилю океану озброєних людей, яка неслася на нас! Полк за полком, бригада за бригадою виходять із лісу й поспішно займають своє місце в строю напоготові до штурму. Горда дивізія Пікетта і ще якісь частини стоять на їх правому фланзі. Багряні прапори лопотять, їхні вершники мчать галопом угору-вниз; стволи й багнети вісімнадцяти тисяч бійців виблискують на сонці — похилий ліс блискучої сталі.

Від редакції: Минулого року у видавництві "Пропала грамота" вийшла друком книжка Джеймса Форда Роудса "Історія громадянської війни в США 1861—1865". "Історична правда" із люб'язного дозволу видавництва публікує уривок із цієї книги.


Чанселлорсвілл продемонстрував неспроможність Хукера командувати великою армією, і це стане підставою для його звільнення. Версія, що його залишили на посаді завдяки інтригам Чейза і його прихильників-радикалів, не має (як на мене) достатніх підтверджень.

Справді, Чейз був відданий генералові, але, якби Лінкольн дослухався до чиїхось порад, то у військових справах поради Халлека мали б більшу вагу, до того ж відомо, що головнокомандувач не мав довіри до Хукера — імовірно, військовий міністр поділяв його почуття.

Вірним другом Хукера був сам президент. Він відвідав армію невдовзі після битви й зайняв позицію, що звинувачувати нíкого і що це була катастрофа, яку неможливо було відвернути, чим підбадьорив Хукера настільки, що генерал вважав своє становище безпечним і відверто ігнорував недовіру до себе, яка ширилася у війську.

"Думаю, Хукеру не загрожують, — писав Мід, — труднощі пошуків наступника і безглузде становище, коли ми змінюємо генералів після кожної битви". "Президент, — писав у щоденнику Веллс, — має особисту симпатію до Хукера й тримається за нього, коли інші відвертаються".

Коли Рейнодлс був у Вашингтоні, то дізнався від приятеля, що його кандидатуру обговорювали на очільника Армії Потомаку. Він "негайно поїхав до президента й заявив, що не хоче командувати й не прийме цього призначення". Але під час бесіди багато говорив про вади Хукера, на що Лінкольн відповідав, що "не схильний викидати револьвер тільки через те, що одного разу він дав осічку".

 
Джозеф Хукер – генерал-майор Армії Союзу

Після битви під Чанселлорсвіллем Лі дав своїм військам кілька тижнів перепочинку. Він використав цей час для перегрупування, поділивши військо на три корпуси по три дивізії в кожному, командирами яких стали, відповідно, Лонгстріт, Юелл і Е. П. Хілл.

Вважаючи, що армія нічого не здобуде, "поки спокійно перебуває в обороні", він замислив вторгнення в Пенсильванію. У будь-якому разі, цей маневр, який ставив під загрозу Вашингтон, змусить Хукера переслідувати нападників і звільнить Вірджинію від присутності ворожої армії.

Та після таких перемог, як під Фредеріксбергом і Чанселлорсвіллом, він видався б надто стриманим, щоб не будувати планів, які простягалися далі, ніж таке невелике досягнення.

Лі сподівався битися з Армією Потомаку на вигідних умовах. Зі своїми дисциплінованими частинами з добрим бойовим духом і твердою вірою у свого полководця він навряд чи міг сумніватися, що така битва може закінчитися інакше, ніж перемогою Конфедерації. Він міг навіть розгромити Армію Союзу, і в обох випадках Вашингтон лишався б на його милість, що давало йому можливість домовлятися про мир на території північан.

У цей час ніщо так не хвилювало вищі кола Півдня, як операції Гранта проти Віксберга. Щоб урятувати місто від захоплення, придумували численні плани, проте жоден відтяжний маневр не міг бути таким дієвим, як захоплення федеральної столиці.

Якщо колись треба було вдатися до такого агресивного маневру з настільки високою метою, то був саме той час. Не тільки тому, що Конфедерація була вершині успіху, а тому що, зволікаючи, Південь втрачав дієвість свого наступу. "Наші людські ресурси постійно вичерпуються, — писав Лі до Дейвіса, — і з огляду на це — нерівність між нами й нашими ворогами, якщо вони й далі намагатимуться нас підкорити, невпинно зростатиме".

Надзвичайно працьовитий і уважний до деталей Лі також регулярно й ретельно читав північанські газети. З виру новин, коментарів і обговорень він робив багато правильних висновків і рідко випускав із поля зору умови, які були ключовими для ведення війни Конфедерацією.

Він міркував над втомою від боротьби, яка дуже відчувалася на Півночі, й над посиленням впливу демократів після Фредеріксберга й Чанселлорсвілла. "Нам не слід нехтувати жодними чесними засобами, які можуть розколоти й послабити наших ворогів, — писав він Дейвісу. — Нам треба надати якомога щиро всю можливу підтримку партії миру, яка піднімає голову на Півночі".

 
Роберт Едвард Лі — американський військовий діяч, головнокомандувач армії Північної Вірджинії конфедератів

3 червня Лі почав відводити своє військо з району Фредеріксберга, а за тиждень відправив корпус Юелла до долини Шенандоа. Юелл відкинув війська Союзу з Вінчестера й Мартінсберга, 15-го числа частина його корпусу перетнула Потомак, а решта невдовзі пішла слідом. Хілл і Лонгстріт рухалися вперед, і до 26 червня їхні корпуси перейшли річку й опинилися в Меріленді.

Коли просування Лі на північ набуло чітких обрисів, Хукер згорнув табір на Раппаханноку й попрямував до Потомаку, тримаючись східної частини Блакитного хребта, щоб постійно прикривати Вашингтон.

Під час цього маневру він добре керував армією. Чекаючи в Хейгерстауні, штат Меріленд, 22 червня Юелл отримав наказ, який дозволяв йому рухатися далі. "Якщо Гаррісберг буде вам під силу, — писав Лі, — захопіть його".

Наступаючи вглиб Пенсильванії із денною зупинкою в Чемберсбергу, Юелл досяг Карлайла 27 червня й відправив Ерлі з однією дивізією на захоплення Йорка. Після формальної здачі міста з боку головного представника міського самоврядування та делегації громадян Ерлі наклав контрибуцію й одержав 1000 капелюхів, 1200 пар черевиків, 1000 шкарпеток, триденні пайки всіх видів і $28 600 у грошах США.

Він уже встиг спалити залізничні мости, які вели до Нью-Йорка, тому відправив експедицію на захоплення Колумбійського мосту через річку Саквіханна — дерев'яну споруду на кам'яних опорах, завдовжки одну з чвертю милі, якою пролягали залізнична, гужова й пішохідна дороги до каналу.

Ерлі мав намір перевести дивізію через міст, перервати лінію Пенсильванської залізниці, взяти Ланкастер, накласти на нього контрибуцію й атакувати Гаррісберг із тилу, поки решта корпусу Юелла наступатиме з фронту. Та полк Пенсильванського ополчення, відступаючи перед конфедератами, підпалив міст, і бійці Ерлі виявили, що полум'я зупинити неможливо.

Юелл тим часом завдяки реквізиціям й обшукам крамниць забезпечив себе артилерійсько-технічним постачанням, медичними й іншими цінними припасами; зібрав "близько 3000 голів худоби" і 5000 діжок борошна. У ході розвідки його кіннота за підтримки взводу гармат підійшла до Гаррісберга на віддаль трьох миль і вступила в бій із пікетами загонів ополчення, які генерал Кауч зібрав для оборони міста.

Юелл завершив усі приготування для наступу на Гаррісберг до 29 червня. За два дні до того Лонгстріт і Хілл під загальним командуванням Лі підійшли до Чемберсберга. Уся його армія, що налічувала 75 000 осіб, уже розташовувалася на теренах Пенсильванії.

 
Річард Стоддерт Юелл – кадровий офіцер армії США і генерал армії Конфедерації

Якщо тривога за Вашингтон і Балтімор була незначною, то в долині Камберленд у Пенсильванії присутність ворога відчувалася по-справжньому гостро. Утім конфедерати під безпосереднім керівництвом Лі майже не грабували й не чинили шкоди. У наказі від 21 червня він велів сумлінно поважати приватну власність, а в наказі за 27-ме, вже в Чемберсбергу, висловив задоволення загалом пристойною поведінкою військ, проте згадав, що були й "випадки нехтування", і попередив, що порушників притягуватимуть до дисциплінарного покарання.

Така поведінка Лі була зумовлена міркуваннями військової дисципліни, милосердям і бажанням робити все можливе "для підживлення миролюбних настроїв" на Півночі. Справді, за продовольство для війська платили валютою Конфедерації, яка виявилася, врешті-решт, нічого не вартою. Проте, оцінюючи мотиви Лі, варто не забувати, що він платив тією валютою, яку мав у розпорядженні, валютою, яка б високо цінувалася, якщо би справдилися його обґрунтовані розрахунки розбити Армію Союзу на землі Пенсильванії.

Хоч як милосердно не вели б війну, вона жорстока. З наступом армії Лі в долині Камберленд всюди наростали тривога й розпач. Цілий регіон кишів дикими чутками. Чоловіки, жінки й діти тікали від ворога, а коней проганяли з дороги загарбників. "Янкі, — писав Пікетт, — забрали до гір та на протилежний берег Сасквіханни всі запаси, які могли, а ми щедро платимо за все те, що змушені брати, платимо грошима, які самі ж одержуємо, папірцями Конфедерації".

Біженці вважали, що, перейшовши широку річку Сасквіханна, вони і їхня власність будуть у безпеці. Міст через річку, що сполучав долину Камберленд і місто Гаррісберг, був напханий фургонами, навантаженими меблями й господарським начинням. Негри (так у тексті оригіналу – ред.) тікали перед військом, яке наступало, побоюючись, що їх заберуть у рабство.

26 червня губернатор Пенсильванії Кертін видав відозву, в якій закликав 60 000 чоловіків виступити негайно "на захист власної землі, родин і домівок". Столиця штату Гаррісберг справді перебувала в небезпеці, що розуміли і влада, і громадяни.

Тридцять полків пенсильванського ополчення, не рахуючи артилерію, кавалерію й дев'ятнадцять полків із Нью-Йорка, зосередилися під командою генерала Кауча, який розпорядився військами найкращим чином — дав великій частині з них завдання обороняти Гаррісберг.

У цьому місті зачинилися всі підприємства, а містяни працювали на спорудженні фортифікацій кирками й лопатами. Міські райони мобілізовували чоловіків і вишколювали їх прямо в парку й на вулицях.

На залізничному вокзалі панувала метушня через неперервний притік добровольців і від'їзд жінок і переляканих чоловіків. Про хід наступу ворога було відомо досить точно. Донесення повідомляли, що він був за двадцять три милі від міста, потім — за вісімнадцять.

28 червня канонаду було чутно дві години, і всі знали, що конфедерати були за чотири милі від пенсильванського Капітолію. Того вечора у Філадельфії кружляла чутка, що конфедерати обстрілюють Гаррісберг.

 
Карта Гаррісбергу 1855 року

Тисячі людей, спраглих новин, заполонили Честнат-стрит і Маркет-стрит. Наступного дня двоє шанованих громадян телеграфували до президента, що мають надійну інформацію про наступ великих сил ворога на Філадельфію. Інші впливові люди бажали від президента надання права командувачу оголошувати воєнний стан.

Підприємства зупинилися. Торговці, виробники заліза, власники механічних майстерень і вугільні промисловці проводили збори й пропонували своїм робітникам премії за зголошення на службу для оборони штату. Члени хлібної біржі організували п'ять рот.

Збори ветеранів війни 1812 року, а також духовенства ухвалили долучитися до оборони батьківщини. Подейкували, що банкіри й купці готувалися вивозити золоті й срібні зливки та інші цінності з міста. Пенсильванська залізниця призупинила отримання й відправку вантажів.

Утім, незважаючи на побоювання й загальний розлад справ, ніщо не нагадувало паніку. Пік хвилювання припав на 27 червня — 1 липня. 1 липня обіг урядових "п'ятидвадцяток" сягнув $1 700 000 за день.

Східним відтинком Пенсильванської залізниці курсували поодинокі потяги, й були побоювання, що в багатьох місцях колія буде зруйнована. Проте акції цієї компанії продавали у Філадельфії за 61,75 долара 27 червня і за 60 — 1 липня при номіналі у 50 — рекорд, який заслуговує уваги не менше, ніж розповідь Тіта Лівія про те, що виставлена на продаж земля, на якій за три милі від Рима стояв табором Ганнібал, не втратила в ціні через присутність загарбника. Хоча золото в Нью-Йорку зростало в ціні, паніки на фондовій біржі не було.

У той час, як тривога через вторгнення в Пенсильванію досягла піку, а північани з трепетом у серці брали до рук вранішні газети чи з нехорошим передчуттям дивилися періодичні денні зведення, з'явилися вісті, що в Армії Потомаку змінився командувач. Можновладці покладали спасіння Гаррісберга, Балтімора й Вашингтона на цю армію, яку суспільство, що не мало повного уявлення про ситуацію, також вважало своїм оплотом.

Через розбіжності з Халлеком Хукер 27 червня попросив про відставку з посади. Його прохання надійшло у сприятливий момент, оскільки лише напередодні, як занотував у щоденнику Веллс, "президент одним-єдиним зауваженням висловив сумніви щодо Хукера, до якого він був небайдужий. "Ми не зможемо не розбити їх, — сказав він, — якщо матимемо таку людину, як треба. Як багато у військових справах залежить від одного видатного розуму! Хукер може повторити помилку Мак-Клеллана і втратити свій шанс. Скоро побачимо, та мені здається, він не може не перемогти"".

Прохання Хукера про відставку надійшло о третій годині дня 27 червня й було доставлене президенту, який швидко прийняв рішення й відправив до Армії Потомаку офіцера з наказом, яким звільняв Хукера й призначав на його місце Джорджа Г. Міда.

 
Джордж Гордон Мід. Під час Громадянської війни служив в чині генерала і пройшов шлях від командира бригади до командувача Армією Потомаку

Хоча в цей час заслуги й досвід обох осіб, Рейнолдса й Міда, чітко вирізняли їх як кандидатів на посаду командувача, до честі Лінкольна, він не піддався потужному тиску з одного боку на користь Мак-Клеллана, а з іншого — на користь Фрімонта й обрав мудро. Оскільки Рейнолдс своєю відмовою самоусунувся, вибір упав на Міда.

За три дні до того Мід у листі до дружини обговорював можливість свого призначення командувачем із симпатичною скромністю, проте без достатнього усвідомлення мудрості Лінкольна у час великого лиха.

Відповідаючи на можливу критику, Мід писав: "Помітно, що жоден генерал, навіть сам Забіяка Джо, не брав участі в більшій кількості битв або не ризикував так, як я, що засвідчує мій послужний список. Єдине, що можна сказати, і я готовий визнати справедливість зауваження, — невідомо, чи маю я достатньо кваліфікації, щоб успішно керувати великою армією.

Однак це малоймовірно, тому що я не маю друзів-політиків або ще когось, хто просуває або підтримує мої заяви чи претензії, і чимало є інших, кого проштовхують впливові політики, так що було б дурістю вважати, що заслуги дають мені бодай якісь шанси".

Найкраще історію свого підвищення розкаже сам Мід. "На благо Всемогутнього Господа, — писав він до дружини 29 червня, — мене призначили на важку посаду, про що ми говорили не так давно. Учора о 3-й ранку мене збудив офіцер, який прибув до мого намету з Вашингтона, і після того, як я продер очі, він повідомив, що приніс біду. Спершу я подумав, що йшлося або про моє звільнення, або про арешт…

Він вручив мені повідомлення, у якому я прочитав наказ про звільнення Хукера з посади командувача й призначення на неї мене… Це схоже на волю Господа для якоїсь благої мети — тим більше, як солдат я не мав іншого виходу, як прийняти й докласти найбільших зусиль для успішного командування… Я вирушаю негайно проти Лі… Битва вирішить долю нашої країни й нашої справи. Молися щиро, молися про успіх для моєї країни (бо це передусім і мій успіх)".

Офіцер штабу Другого корпусу Френк Хаскелл, який написав упродовж липня 1863 року виразний звіт про битву під Геттісбергом, зафіксував своє переконання, що "армія загалом — що офіцери, що рядові — не мали віри ані в Хукера, ані в його чесність чи здібності".

Коли стало відомо про зміну командувача, він записав: "Ми вдихнули на повні груди радість і надію. Боже Провидіння зійшло на нас — генерал Мід командує Армією Потомаку… армія сповнилася радістю й вирушила більш бадьорим кроком". Рейнолдс негайно зустрівся з Мідом і запевнив його у своїй сердечній підтримці.

 
Кінь генерала Міда під кличкою Old Baby

Президент надав своєму генералові повноту влади. Мід пішов у наступ на північ, маючи на меті "знайти ворога і вступити з ним у бій". Він швидко віддавав накази, а його підлеглі охоче їх виконували. Офіцери, відсунувши вбік свої заздрість і суперництво, викладалися старанно й невтомно, а солдати демонстрували незвичайну витривалість під час довгих і швидких маршів під палючим сонцем і в задушливому повітрі останніх днів червня.

Наступ Міда на північ змусив Лі зосередити його армії на схід від гір. Він не дав Юеллу здійснити запланований напад на Гаррісберг, відкликавши його долучитися до армії під Кештауном або Геттісбергом "якщо обставини вимагатимуть".

Тим часом Хілл і Лонгстріт одержали наказ рухатися до Кештауна, який розташовувався за вісім миль на захід від Геттісберга. І Лі, і Мід сподівалися й очікували провести оборонний бій і спрямовували свої маневри саме на це.

Немає потреби докладно описувати обставини, які призвели до зіткнення під Геттісбергом 1 липня між загоном конфедератів і Рейнолдсом, який командував лівим крилом. Рейнолдс загинув, а відтак його війська зазнали серйозної невдачі.

Коли Мід почув про його смерть, яка стала для нього таким же великим ударом, як втрата "Кам'яного Мура" Джексона для Лі, він відправив Хенкока перебрати командування. Той навів порядок серед безладу, який утворився, однак перший день битви під Геттісбергом закінчився вирішальним успіхом Конфедерації.

На шосту годину вечора 1 липня Мід дійшов до думки, що "нам нав'язують битву під Геттісбергом". Він віддав наказ усім корпусам сконцентруватися в цій точці. Сам з'явився на полі бою близько опівночі зі впалими очима, виснажений через брак сну, переживання й тягар відповідальності.

Близько восьмої години ранку 2 липня у супроводі штабного офіцера й ординарця він поїхав поглянути на праве крило. Шурца, який мав нагоду з ним поговорити, вразило його "заросле бородою, змучене лице, виснажений турботами й утомлений" погляд, "ніби він узагалі не спав тієї ночі".



"Його розум був явно зайнятий важкою проблемою, — вів далі Шурц, — але цей простий, непривітний, серйозний офіцер з діловитими манерами вселяв упевненість. Офіцери й вояки, наскільки це було можливо, товпилися навколо й дивилися на нього допитливими очима, а тоді йшли без ентузіазму, але явно задоволені. Швидким поглядом він вивчав розташування нашої армії і… кивав, очевидно, схвально.

Після звичного вітання я запитав його, скількох людей він має на місці. Я добре запам'ятав його відповідь: "Упродовж дня я очікую мати близько 95 000 — думаю, достатньо для цієї справи". Ще раз оббігши очима поле, він додав, ніби обмірковуючи щось сам із собою: "Що ж, ми можемо перемогти тут так само, як будь-де"".

 

 
Війська Армії Союзу у битві під Геттісбергом

До полудня 2 липня Лі й Мід зібрали всі свої сили на полі бою. Лі мав 70 000, Мід — 93 000 без урахування втрат першого дня, які в Союзу були значно більшими, ніж у Конфедерації. Близько однієї милі розділяло обидві армії. Конфедерати займали висоту, увігнуту за формою, яку називали Семінарським гребенем, а федерати стояли в опуклій лінії на Цвинтарному хребті — позиції, яка була чудово пристосована до оборони.

Мід вирішив зачекати атаки, і якби докладно вивчив характер і досвід свого енергійного супротивника, він би майже напевно знав, що вона буде. Лонгстріт, однак, відрізнявся від свого начальника. У розмові при кінці першого дня битви він висловив думку, що війська слід кинути в обхід лівого флангу Міда — тоді вони вклиняться між армією Союзу й Вашингтоном, а Мід буде змушений перейти до наступу.

Схвильованого і збудженого Лі дещо роздратувала пропозиція, яка суперечила плану, який він щойно замислив. Тож Лі відказав: "Ні, ворог там, і я збираюся напасти на нього".

З початку вторгнення він не приховував своєї низької оцінки, яку дав супротивнику. Хоча і визнавав, що Мід кращий генерал, ніж Хукер, проте вважав, що зміна командувачів у цю критичну мить нейтралізує перевагу кращого управління.

І хоча швидкі й дієві маневри Армії Потомаку після того, як її очолив Мід, справили враження на Лі, він усе одно вважав себе і своє військо практично нездоланними. Це почуття поділяли мало не всі його офіцери й вояки, адже на рідній землі він відзначився майже неперервною серією блискучих перемог.

"У жодній армії досі не було таких бійців, — казав Лі. — Вони підуть куди-завгодно й виконають що завгодно, якщо їх вести, як треба". 2 липня Лі не спав із самого рання, проте через повільне пересування військ утратив значну частину переваг швидшої, ніж у Міда, концентрації сил. Він не починав атаки, поки не настала друга половина дня, коли останній — Шостий — корпус приєднався до Армії Союзу, пройшовши маршем тридцять дві милі за сімнадцять годин.

Він точно передбачив результат грандіозної битви й тяжкі втрати, яких того дня зазнали обидва крила кожної з армій. "Ми намагалися вибити ворога з позицій та, незважаючи на те, що трохи відтіснили його, заволодіти позиціями не змогли". Атаки конфедератів були нескоординованими: їх невеликі успіхи пояснюють цією помилкою.

 
Геттісбергська кампанія. Червоним позначені війська конфедератів, синім — війська Союзу

Мід заявив про перемогу. "Ворог пішов у наступ на мене близько 4-ї дня сьогодні, — телеграфував він Халлеку 2 липня, — і після одного з найстрашніших боїв ми його відкинули на всіх напрямках". Те, що Мід у цій депеші несвідомо вдався до освяченого часом прийому на війні — перебільшення дійсних фактів, — випливає із записки до його дружини, написаної о 8.45 наступного ранку: "У нас був учора великий бій, ворог атакував, але ми повністю відбили його: розбито обидві армії".

З доповідей кількох корпусних командирів на військовій нараді, яку Мід скликав у ніч на 2 липня, випливало, що Армія Союзу була справді суттєво послаблена, зазнавши втрат у 20 000 вояків, та генерали не втратили завзяття й усі висловилися за те, щоб "залишитися й перемогти".

Коли нарада скінчилася, Мід сказав Гіббону, який тимчасово командував Другим корпусом: "Якщо Лі атакує завтра вранці, то — на вашому відтинку фронту". — "Чому?" — запитав Гіббон. — "Тому що він провів атаки на обидва наші фланги й зазнав поразки, і якщо він вирішить спробувати ще раз, то атака буде по центру". "Сподіваюся, буде, — відповів Гіббон. — Якщо він наважиться це зробити, ми розіб'ємо його".

 
Генерал Мід на військовій нараді, 2 липня 1963 року. Гравюра Джеймса Келлі

Рано-вранці 3 липня бій почався на правому фланзі Союзу. "І знову, — писав Мід дружині, — залишається побачити, з яким результатом. Армія в доброму настрої, й усі налаштовані на перемогу або смерть". Після того, як на іншому боці Лі й Лонгстріт провели розвідку позицій Союзу, Лі сказав, що збирається атакувати ворожий центр.

"Боже правий, — сказав Лонгстріт, — генерале Лі, погляньте на непереборні перешкоди між нашими позиціями й позиціями Союзу — круті пагорби, яруси артилерії, огорожі, важкий рубіж вогню — і тоді нам битися нашою піхотою проти їхніх батарей. Погляньте-но на землю, якою нам треба наступати, — майже миля відкритого простору під зливою їхньої картечі та шрапнелі". "Ворог тут, генерале Лонгстріт, і я збираюся вдарити на нього", — сказав Лі тихим, твердим голосом.

Усі події минулого місяця — вторгнення й маневр у відповідь, переходи й контрпереходи, бої двох днів — були прелюдією до вирішального епізоду. Потрібно було пережити три або чотири нестерпні години — і результат війни буде вирішено.

"З 11-ї ранку до 1-ї дня панувало зловісне затишшя". Раптом з боку конфедератів із короткою перервою прогуркотіло дві сигнальні гармати. Далі почали обстріл сто п'ятдесят гармат, на який відповіли вісімдесят гармат Армії Союзу, чия опукла лінія, в інших відношеннях вигідна, не давала можливості задіяти левову частку артилерії.

Вогонь конфедератів зосередився переважно на Другому корпусі, у якому Хенкок повернувся до командування. Він писав у рапорті, що це був "найпотужніший артилерійський обстріл, який мені довелося бачити". Та він не завдав великої шкоди. Вояки Союзу лежали, укрившись за кам'яними стінами, земляними насипами й валами, тож ворожі снаряди летіли над їхніми головами, виорюючи землю в їхньому тилу.

Хенкок зі штабом під корпусним стягом, який майорів, неквапливо об'їжджав передову і своїм спокоєм та величним виглядом уселяв у вояцтво хоробрість та самопожертву. Один із його бригадирів, давній товариш по службі, сказав: "Генерале, командирові корпусу не личить так ризикувати своїм життям". Хенкок відповів: "Буває, що життя командира корпусу не має значення".



Ця люта канонада тривала півтори години, поки Мід, знаючи, що це була підготовка до штурму, й бажаючи виманити конфедератів, не віддав наказ припинити стрілянину, у чому його випередив начальник артилерії Союзу Хант, бо в нього закінчувалися боєприпаси.

Хитрість Міда вдалася. Лонгстріт подумав, що вогонь конфедератів досяг свого, а Александер, який командував артилерією конфедератів, "був певен, що ворог несе втрати". Пікетт, який мав очолити атаку, під'їхав до Лонгстріта по накази.

"Я побачив, — писав Пікетт, — що він — ніби великий загнаний лев. Ніколи я ще не бачив його таким змученим і заклопотаним. Кілька хвилин після мого вітання він дивився на мене без слів. Тоді безумним голосом сказав: "Пікетте, мене пронизує гострий біль від думки, скільки життів буде покладено під час цієї атаки. Я дав завдання Александеру слідкувати за результатами нашого вогню по ворогу, і коли буде видно, він повинен взяти відповідальність і віддати вам наказ, бо я не можу"".

 
Артилерія Армії Союзу під час битви

Александер був упевнений у необхідності атаки, тому що наказ про неї віддав Лі, хоча й ухилився від відповідальності, яку на нього покладали. Тож зустрівшись із Пікеттом і побачивши його бадьорим і життєрадісним, він зробив те, що мав. А коли не міг більше чекати, надіслав записку Пікетту, який все ще був із Лонгстрітом, зі словами: "Заради Бога, хутчіше. Приходьте швидше, інакше в мене не вистачить боєприпасів, щоб належно вас підтримати".

Пікетт прочитав її, передав Лонгстріту й запитав: "Мені підкоритися й висуватися вперед?" Лонгстріт, як писав Пікетт, "дивився на мене якийсь час, тоді простягнув долоню й накрив нею мою і, не кажучи ні слова, схилив голову до грудей. Ніколи не забуду ні виразу його обличчя, ні потиску його руки, коли я сказав: "Значить, генерале, я веду дивізію в наступ"".

"Мої хоробрі хлопці, — писав Пікетт, — були сповнені надії й віри в перемогу, коли я повів їх уперед, сформувавши колону для наступу близько 3.15, хоча як офіцери, так і вояки знали, що чекало попереду… Там, на Цвинтарному гребені, закріпилися федерали… а військо формувалося в бойовий порядок перед ними як на долоні, прямо в них під носом".

Хенкок, який очікував на атаку й готувався її зустріти, писав у звіті, що "бойові порядки ворога були вишикувані з такою точністю і стійкістю, які хоч-не-хоч викликали захоплення в очевидців цього пам'ятного видовища".

15 000 вояків Пікетта мали подолати долиною близько милі. З піднятими прапорами вони рушили вперед "стійко, як на урочистому шикуванні". Хаскел з Другого корпусу, на який націлювався удар, писав: "Кожне око бачило легіони ворога, могутню непереборну хвилю океану озброєних людей, яка неслася на нас! Полк за полком, бригада за бригадою виходять із лісу й поспішно займають своє місце в строю напоготові до штурму. Горда дивізія Пікетта [5000] і ще якісь частини стоять на їх правому фланзі.

За першою шеренгою з невеликим інтервалом слідує друга, а за нею — третя. А колони між ними підтримують шеренги. Їхній фронт розтягується на більш ніж пів милі; на понад тисячу ярдів повільно розгортаються сірі маси: солдат коло солдата, шеренга за шеренгою, лінія підтримує лінію. Багряні прапори лопотять, їхні вершники мчать галопом угору-вниз; стволи й багнети вісімнадцяти тисяч [15 000] бійців виблискують на сонці — похилий ліс блискучої сталі.

Ось вони марширують бездоганним порядком, ніби мають одну душу на всіх, не затримуючись біля канав, стін або струмків, через гребені та схили і кукурудзяні поля — величні, непохитні, нездоланні".

 
Військо Конфедератів. Реконструкція

Артилерія Союзу, яку привели в повну готовність на випадок такого розвитку подій, "відкрила вогонь по колоні, яка наступала, із 700 ярдів і не припиняла, аж поки та не підійшла на відстань безпосереднього зіткнення". Та конфедерати наступали невпинно й холоднокровно.

Артилерія відновила обстріл через їхні голови, намагаючись придушити смертоносний вогонь, націлений на них із Цвинтарного хребта. Та гармати Союзу не змінили прицілу й продовжували косити вояків Пікетта. Полетів град картечі. Побоїще було жахливим; та ніщо не лякало — рештки 5-тисячної дивізії Пікетта наступали попереду, інші бригади йшли слідом. Тоді вогонь відкрила піхота Союзу, а конфедерати почали стріляти у відповідь.

Генерал Гарнетт, щойно з польового госпіталю, який командував бригадою в дивізії Пікетта, з великим спокоєм і обережністю "негайно поїхав у кінець своєї лінії, яка наступала", і намагався, як писав майор Пейтон, "тримати лінію добре зімкнутою й рівною. Його збила з коня куля, коли він був у центрі бригади, десь за двадцять п'ять кроків від кам'яної стіни".

Але "наша лінія, хоч і сильно поріділа, все ще наступала, доки до стіни не залишилося близько двадцяти кроків, а тоді на мить відкотилася назад під страшенним вогнем, який обрушився на наші лави одночасно з їхніх батарей і піхоти в укриттях. Цієї миті на правому фланзі з'явився генерал Кемпер, а генерал Армістед — у тилу, і три лінії в спільному пориві рушили вперед з непохитним завзяттям та духом гідного похвали суперництва, щоб підняти стяг Конфедерації над мурами ворога".

Армістеда, як писав полковник Айлетт, "бачили всі. На п'ятдесят ярдів попереду своєї бригади, розмахуючи шаблею, на якій був капелюх, він вів своїх людей на ворога незмінним курсом… Відірвавшись далеко вперед, очолював атаку, поки не піднявся на укріплення ворога й не опинився поранений у його руках, та перед тим устиг вибити противника з позицій і побачити свій прапор, встановлений над його фортифікаціями".

"Остання й найсильніша лінія" ворога була здобута, писав майор Пейтон; "бойовий прапор конфедератів майорів над його оборонними спорудами, і боротьба за стіну перейшла в рукопашну й набула найзапеклішого характеру. Та, втративши більш як половину полеглими, наша лінія виявилася заслабкою, щоби прогнати ворога".

"Маса, що насувалася, була такою щільною й широкою, що виникали сумніви, чи зможуть порядки Союзу вистояти перед її натиском і силою. Проте коротка сутичка багнетами й прикладами рушниць розвіяла ці сумніви.

Конфедерати склали зброю, наче водночас зрозуміли, що битву програно. Багато здалися, а інші, які уникнули пострілів услід, тікали полем до Семінарського гребеня".

 
Атака Пікетта. Червоним позначені війська конфедератів, синім — війська Союзу

"Ніколи я не бачив більш грізної атаки, — писав Хенкок Міду в день битви. — Якби я мав не такі добрі частини, неодмінно зазнав би поразки". Докладний звіт Хаскелла, як і дослідження полковника Томаса Л. Лівермора, який брав участь у битві, підтверджують цю оцінку.

Мід, "з обличчям білим як крейда, чиї риси гострі, серйозні та сповнені турбот", під'їхав до Хаскелла й "різким напруженим голосом запитав": "Як справи тут?" — "Думаю, генерале, наступ ворога відбито", — пролунала відповідь. — "Що! Уже відбито наступ?". — "Так точно, сер". — "Хвала Богу!" — вигукнув Мід.

Лі, сам-один, поїхав наперед, щоб підбадьорити й зібрати свої розбиті частини. Колишнє завзяття пройшло, і він не виказував гіркоти розчарування. Його самовладання було направду надзвичайним, а настрій, з яким він розповідав про катастрофу, був жодним іншим, ніж піднесеним. "Усе це — моя провина, — сказав він. — Це я програв цю битву". Далі він додав: "Цей день був для нас сумний, сумний день".

Доля двох бригадирів Пікетта відома; третій, Кемпер, був "важко поранений". "Убито сім моїх полковників, — писав Пікетт, — а один був смертельно поранений. Поранено дев'ять підполковників, а трьох убито. З усього командирського корпусу тільки один старший офіцер лишився цілим, а втрати молодших офіцерів були пропорційними". Коли битва скінчилася, двома бригадами з трьох командували майори. Втрати 5-тисячної дивізії склали майже 2900 бійців.

Пікетт лишився неушкодженим, і нікого з членів його штабу не було у списках загиблих і поранених. Він ішов попереду на чолі своїх частин, однак не рушив на позиції Союзу — по дорозі зупинився. Слова, які він написав наступного дня своїй нареченій, були щирими: "Твій солдат живе й сумує, та якби не ти, він би краще, у мільйон разів краще, спав вічним сном поруч із його загиблими в безіменній могилі".

Незважаючи на це, на Півдні, природно, виникло питання, чи може він розділити славу, яку завоювала його дивізія того дня. Відповідаючи на нього, історії варто покластися на думку генерала Лі, який знав усі обставини та був украй щирою та безпристрасною людиною.

9 липня Лі написав Пікетту: "Ніхто не горює за втратами, які понесла ваша шляхетна дивізія в недавньому зіткненні, та не шанує її хоробрість і героїзм більше, ніж я". У листі, без дати, він казав: "Ви й ваші вояки покрили себе славою".

 
Атака генерала Пікетта

Атака Пікетта, хоч і була ризикованою справою, але аж ніяк не безнадійною і мала великі шанси на успіх, якби Мід і Хенкок не підготувалися до неї так ретельно і якби не продемонстрували військовий талант високої проби. Якби командував Хукер — той нерішучий Хукер з-під Чанселлорсвілла — довелося б розповідати іншу історію.

Порівняння керівництва обома битвами підтверджує судження Халлека, що Хукер "втратив би і армію, і столицю". Ба більше, Лі мав до вибору або наступ, або безславний відступ. Розділившись, військо могло б харчуватися за рахунок села, та під час тривалого зосередження прогодувати його було б неможливо. Рішення відповідало його агресивній вдачі, а помилкою було, ймовірно, недооцінювання здібностей Міда й переоцінювання фізичної й моральної шкоди, якої завдав вогонь його артилерії.

Якби конфедератам, які проломили ділянку оборони Союзу, вдалося втриматися, вони б мали відповідну підтримку, а ідею Лі про "один сконцентрований і одночасний удар" усією лінією можна було б реалізувати. А якщо б він добряче пошарпав Армію Потомаку, Балтімор і Вашингтон лишилися б на його милість. Імовірно, ризик був вартий того.

Про те, чи Міду слід було негайно контратакувати через долину, чи атакувати конфедератів прямо перед темрявою 3 липня, чи тільки захопити того дня шляхи відступу Лі, а генеральний наступ провести наступного ранку, часто дискутують військові теоретики. Свою думку Мід озвучив 5 липня дружині. Конфедерати "чекали один день у надії, що я, захоплений успіхом, піду на них в атаку, щоб вони могли зіграти свою давню гру — стріляти в нас із своїх окопів".



"Під покровом ночі й сильного дощу" 4 липня Лі почав свій відхід. Мід вирушив за ним. Напруження командувача під час цієї операції показують такі його слова до дружини 8 липня: "Відтоді, як я взяв командування на себе, і до сьогодні, вже більше десяти днів, я не міняв одягу, не мав нормального нічного відпочинку, багато ночей не стуляв очей і кілька днів навіть не вмивав обличчя й рук, не їв нормально й увесь час був у стані величезної психологічної напруги. Справді, думаю, я за цей час прожив стільки, скільки за останні тридцять років". У цьому листі, написаному з Фредеріка, він казав: "Думаю, ми матимемо ще одну битву до того, як Лі перетне річку".

Сильні дощі й повінь, яку вони спричинили, не дали Лі подолати Потомак одразу. І до 11 липня погоня Міда підійшла до Армії Конфедерації на відстань удару. Підходячи дуже обережно, він вирішив провести наступ 13 липня. Та оскільки він не був певен і відчував тягар великої відповідальності, то скликав військову раду. З-поміж шести командирів корпусів п'ятеро були проти задуманої атаки, що змусило його відкласти наказ про її початок.

13 липня Мід присвятив вивченню розташування, кількості ворога і його оборонних споруд. Наступного дня, повівши свою армію в розвідку боєм або на штурм, якщо сприятимуть умови, він з'ясував, що військо конфедератів перетнуло Потомак уночі. "Утеча армії Лі без другої битви викликала в президента велике незадоволення", — телеграфував Халлек 14 липня. Мід попросив про звільнення з посади — його прохання було відхилене.

 
Авраам Лінкольн – 16-й президент США (з березня 1861 до квітня 1865), перший президент від Республіканської партії, визволитель американських рабів. Авраам Лінкольн очолював США в період Громадянської війни

Протягом 12 і 13 липня Лінкольн хвилювався й не знаходив собі місця. І коли близько полудня 14-го він дістав звістку, що Лі і його військо безпечно перейшли на інший берег Потомаку, він був "глибоко засмучений".

"Що ж це, Боже мій, коїться з цією Армією Потомаку! — вигукнув він. — Мід тиснув і підганяв, та лише один із його генералів виступав за те, щоб негайно атакувати, щоб кинутися на Лі. Інші утрималися. Що це значить, містере Веллс? Боже Всемогутній! Що це значить?". "Їх можна було рукою дістати, — сказав він. — Треба було лише простягнути руки, і вони були б наші. Нічого я не можу сказати чи зробити, щоб змусити армію рухатися".

Пізніше у приватному листі президент розвинув цю думку: "Мене глибоко образила втеча Лі за Потомак, — казав він, — тому що великий розгром його війська закінчив би війну і тому що я вірив, що цього розгрому можна було досягнути досить легко…

Мабуть, моя образа була занадто сильною, тому що я завжди вірив — можливо, перетворивши цю віру на переконання, — якщо головна армія заколотників перейде на північний берег Потомаку, то вже не повернеться звідти, якщо не докласти до цього зусиль. І ця моя віра зміцніла після операцій під Геттісбергом".

Не варто приймати це судження Лінкольна без урахування виправдання Міда. "Якби я атакував Лі в день, коли пропонував, — писав генерал, — та з тодішнім незнанням його розташування, маю всі підстави вважати, що напад виявився б невдалим і закінчився б катастрофічно. Думка ґрунтується на оцінках багатьох визначних офіцерів після обстеження ними укріплень і позиції Лі… На мене звалилася велика відповідальність. На одному боці були відомі й важливі плоди перемоги, а на іншому — не менш важливі й жахливі наслідки поразки".

Зрештою, саме Лінкольн запропонував найбільш здоровий погляд на ситуацію. У листі за 21 липня він писав: "Тепер я неймовірно вдячний за те, що було зроблено, без критики за те, чого не було зроблено під Геттісбергом. Генерал Мід має мою віру в нього як у хороброго і здібного офіцера і справжнього чоловіка". Зміна настроїв північан між 1 липня і 4-м демонструє почуття великого полегшення.

Хоча це і справді було великим полегшенням, перемогу під Геттісбергом здобула армія, що діяла в обороні, тоді як за своєю сутністю конфлікт вимагав від Півночі агресивної війни. І, на щастя, агресивного полководця нарешті знайшли. 20 січня 1863 року Грант узяв на себе "безпосереднє командування експедицією проти Віксберга".

 
Улісс Сімпсон Грант - американський політик та військовик, полководець військ півночі в роки Громадянської війни в США, генерал армії (1866-1868). У 1869-1877 — 18-й президент США

До й під час війни річка Міссісіпі як канал комунікацій і торгівлі відігравала важливу роль, яка поступово знижувалася з розвитком залізничної мережі на Заході. На Півночі від самого початку розуміли важливість заволодіння нею. На Сході такий контроль вважали військовою перевагою, в той час, як населення західних штатів вважало його незамінним для їх існування, тому що він забезпечував їм ринок збуту товарів і канал постачання.

З явищем "вільного судноплавства на Міссісіпі" рахувалися не тільки на Південному Заході, але й усюди на захід від Аллеганських гір, за винятком регіону, що був безпосередньою притокою Великих Озер.

Лінкольн завдяки географічному положенню своєї малої батьківщини поріднився з цим почуттям. У зрілості воно глибоко засіло в його свідомості, а впродовж великої кризи він ніколи не випускав з уваги військового й торговельного значення річки.

Захоплення фортів Генрі й Донелсон і подальші операції звільнили частину річки Міссісіпі на північ від Віксберга. Захоплення Нового Орлеана дало можливість Союзу здобути її гирло. Та конфедерати ще реально контролювали двісті миль річки між своїми двома найсильнішими фортецями — Віксбергом і Порт-Хадсоном, чим забезпечували собі сполучення між Луїзіаною й Техасом — з одного боку й рештою Конфедерації — з іншого.

Луїзіана давала їм цукор, а великий штат Техас поставляв велику кількість зерна і яловичини й, окрім того, завдяки сусідству з Мексикою забезпечував канал постачання бойових припасів, які надходили з Європи до мексиканського порту Матаморас — вагомий аргумент, адже інші порти Південних Штатів доволі дієво були заблоковані федералами.

З двох твердинь Віксберг був значно важливішим, і бажання Конфедерації зберегти його було сильним. З точки зору Союзу, трьома найважливішими стратегічними пунктами на Півдні були Річмонд, Віксберг і Чаттануга. Віксберг займав друге місце, оскільки його захоплення давало б Сполученим Штатам контроль над річкою Міссісіпі й розітнуло б Конфедерацію навпіл. Одну спробу його взяти здійснив флот, іншу — сухопутні війська. Обидві зазнали невдачі.

Віксберг, більша частина якого збудована на кручі заввишки двісті футів над рівнем повної води, являв собою природну твердиню, посилену з фронту рукотворною неприступною фортецею. Проблема полягала в тому, щоб досягти узвишшя на східному березі річки, атакувати її або взяти в облогу з тилу.

Перепробували багато планів з'єднання течій штучними каналами. Очевидно, тут спробували всі рішення, які тільки могли запропонувати інженерна думка чи військова кмітливість. Минуло майже два місяці таких спроб, і всі вони провалилися.

 
Штурм Віксберга армією Союзу, 19 травня 1963 р.

Тієї зими тривали рясні й затяжні дощі. Вода в річці піднялася до небаченого раніше рівня, і в деяких місцях прорвала греблі. "Вода затопила всю місцевість. Війська не могли знайти сухої землі, щоб поставити намети. Малярійна лихоманка, кір і віспа почали ширитися серед вояцтва".

Населення Півночі дізналося про деталі багатьох спроб і невдач, про величезні незручності у війську й про хвороби, які лютували, від газетярів, із листів, які солдати писали своїм рідним, та переказів тих, хто бував у військових таборах.

Пам'ятаючи більше про Гранта з-під Шайло, ніж про Гранта з-під Донелсона, люди прискіпливіше оцінювали операції й довіряли чуткам про його зловживання спиртним, які знову були на слуху.

Попри це, Лінкольн відстоював свого генерала. Депеші й листи, як і дії Гранта в цей час, свідчили про холодний розум; здоровий глузд і незгасиму енергію. Починаючи з битви під Шайло 6 квітня 1862 року, більшу частину часу він командував відповідально та не зробив нічого, що б привернуло увагу громадськості.

Він був корисним, здебільшого, як командувач округи, оскільки його стройова служба була короткою й малопомітною. Та за ці десять місяців він багато побачив й обміркував із приводу конфлікту, який роздирав його країну. Грант не був ані читачем військових підручників, ані скрупульозним дослідником кампаній великих майстрів військового мистецтва, ані не був він прихильником заучування принципів стратегії та прийомів тактики.

Та у своєму роді й до певної міри був глибоким мислителем. "Заколот, — писав він, — набув такої форми, що покласти йому кінець можна або лише повним підкоренням Півдня, або поваленням уряду".



Грант, мабуть, вірив, що за сприятливої нагоди покаже все те хороше, що в ньому є. І, організувавши та очоливши експедицію на Віксберг, він створив таку нагоду. Та удача й погодні умови спершу були проти нього — йому довелося змарнувати два місяці в безплідних зусиллях.

Оскільки Грант був доволі вразливим до лихослів'я, він гостро переживав наклепницькі чутки, які кружляли Північчю. Лінкольн казав: "Думаю, навряд чи у Гранта є друзі, окрім нього самого".

Нездатність за допомогою інженерних засобів повернути течію, а також усвідомлення, що йому треба самому пристосовуватися до природних умов місцевості та русла великої річки, загнало Гранта у стан глибокого замішання . "Зі стратегічного погляду,— писав він, — правильно було б податися до Мемфіса, зробити з нього базу постачання… і рухатися звідти вздовж залізничної лінії".

Такою була порада Шермана, його найбільш здібного й довіреного помічника. Але, заперечував Грант, це — оборонний і вкрай небажаний маневр, бо він посилить зневіру у війні на Півночі. "Нічого не лишалося, — сказав він, — як іти вперед до вирішальної перемоги".

Не зібравши військової ради, навіть не порадившись із найбільш здібними офіцерами, Грант склав план і розраховував на схвалення з Вашингтона після того, як почне його виконувати.

Уряд дізнався про план із Грантових депеш до Халлека, кожна з яких позначена ввічливістю й повагою. Із впевненого і владного тону його повідомлень можна уявити, з яким задоволенням читав їх президент, який до того, як отримати новини хоч про якийсь визначний успіх, затвердив депешу, яка надавала Гранту "повну й абсолютну владу домагатися виконання власних розпоряджень" і висловлювала дальшу певність у тому, що "він має повну довіру уряду".

23 березня Грант наказав зосередити свою армію на Міллікенському виступі. 29-го, коли дороги трохи підсохли, хоча все одно залишалися "нестерпно кепськими", він спрямував корпус Мак-Клернанда маршем до Нью-Картеджа, а корпуси Шермана й Мак-Ферсона мали вирушити слідом у свій час.

Передислокація була повільною, оскільки транспортувати запаси і набої та пересувати артилерію було вкрай тяжко. Для успіху справи було потрібне узгодження дій із флотом, і від в. о. командувача ВМС адмірала Портера Грант отримав дієву й широку підтримку.

 
Національний військовий парк у Віксберзі

Канонерки та інші судна були потрібні для дій нижче Віксберга, пайків треба було більше, ніж можна було доставити "єдиною вузенькою і майже непрохідною дорогою". Відповідно, канонерки й транспортники повинні були забрати артбатареї з місця вище над містом.

У ніч на 16 квітня цей маневр успішно провели, і знову, в ніч на 22-ге, шість пароплавів, які тягли дванадцять барж, навантажених житом, зерном і харчами, пройшли й продрейфували повз Віксберг, доставивши силу-силенну припасів для війська на південь від міста.

Проблема, як дістатися на висоту на східному березі річки, ще залишалася. Корпуси Мак-Клернанда і Мак-Ферсона вирушили до плантації Хард-Таймс — одна частина пароплавами й баржами, решта — пішки. Потрібно було пройти далі на південь, та укріплення містечка Гранд-Галфа закривали шлях транспортників, а атака канонерок не змогла змусити їхні батареї замовкнути.

Грант висадив у Хард-Таймсі частини, які були на транспортниках, і всі попрямували до місця нижче за течією, звідки поромом 30 квітня дісталися до Бруйнсберга на узвишші східного берега Міссісіпі.

Цю точку обрали, спираючись на відомості, надані негром, який розповів Гранту, що звідтіля є хороша дорога до Порт-Гібсона. Коли стало видно, що висадка можлива, Грант телеграфував до Халлека: "Відчуваю, що бій ми виграли більше ніж наполовину". Та позаду залишилися ще не всі природні перешкоди.

Місцевість з заболоченими рукавами річки, трясовинами і видолинками, усіяна лісом, підліском і майже непрохідними заростями цукрової тростини та чагарників, робила наступальні операції важкими й ризикованими.

Та генерал спонукав — і солдати йшли вперед. До другої години ночі 1 травня по дорозі до Порт-Гібсона вони ввійшли в бойовий контакт з конфедератами, яких було менше. Почалися перестрілки, які зі світанком переросли у велику битву.

"Бої тривали цілий день, — казав Грант, — і до глибокої ночі, на найбільш пересіченій місцевості, яку мені довелося бачити… Ворогів ганяли від одного місця до іншого". Їх "змусили всіх до відступу". Наступного дня в його руках був Порт-Гібсон, а конфедерати евакуювалися з Гранд-Галфа.

 
Битва за Порт-Гібсон

З тієї фортеці Грант надіслав Халлеку довгу депешу зі звітом про свої успіхи. "Ця армія має найкращий моральний стан і бойовий дух, — писав він. — Відтоді, як залишили Міллікенський виступ, вони йшли і вдень, і вночі крізь багно і дощ, без наметів та зайвого спорядження, харчуючись нерегулярно без нарікань і з меншими затримками, ніж я будь-коли раніше бачив". Якби армія могла передати колективну депешу, у ній би йшлося: "Наш генерал терпів ті самі незгоди, що й ми; він ділив із нами всі труднощі".

Попри те, що Грант із військом у 43 000 вояків мав надійну базу постачання у Гранд-Галфі, він звідтіля не став постійно забезпечувати свою армію. Зупиняючись не на довше, ніж треба було для організації підвезення боєприпасів та заготівлі продовольства, яке було можливо дістати: сухарів, кави й солі, він відірвався від своєї бази й харчувався за рахунок села, де знайшов удосталь яловичини, баранини, птиці, бекону, патоки й фуражу.

Проти нього стояли Пембертон і його 40 000 солдатів у Віксбергу та вздовж залізниці і Джозеф Е. Джонстон з майже 15 000 у Джексоні. Грант рухався з неймовірною швидкістю та кидав на кожний загін конфедератів переважні сили, завдяки чому розгромив їх по частинах і розчистив шлях до свого кінцевого пункту призначення.

За дев'ятнадцять днів він переправився через велику річку на територію ворога, пройшов сто вісімдесят миль дуже важкою місцевістю, раз по раз вступаючи в сутички, провів і виграв п'ять окремих боїв, завдавши ворогові більших втрат, ніж зазнав сам, захопив багато важких і легких гармат, взяв столицю штату і зруйнував її арсенали та військові заводи, десять днів був без зв'язку хоч з якоюсь базою та своїм урядом, і тепер опинився в тилу Віксберга.

Коли Шерман у супроводі Гранта виїхав на таку жадану суху висотку "позаду Віксберга", поглянув униз на фортецю конфедератів, а тоді на федеральний флот, який був на відстані вогневої підтримки, то зрозумів, що вони заснували базу, яка мала безпечне й безперешкодне сполучення з Північчю.

Осягнувши тої миті весь масштаб того, чого вони досягли, і згадуючи час, коли гаряче прагнув опинитися на цій позиції, Шерман дав вихід своєму піднесенню, не добираючи слів, поки Грант незворушно курив і думав.

"Якщо у воєнній історії шукати паралелі з діяннями тих вісімнадцяти (або дев'ятнадцяти) днів, — писав Джон Фіске, добрий знавець обох операцій, — нам потрібно звернутися до першої італійської кампанії Наполеона 1795 року".

 
Вільям Шерман – американський політичний діяч, полководець і письменник. Прославився як один з найбільш талановитих генералів Громадянської війни 1861-1865 рр., де він воював на боці Півночі

Грант зробив дві невдалі спроби змести укріплення конфедератів штурмом, після чого перейшов до звичайної облоги. "Мінування, контрмінування й саперні роботи тривали, як завжди". "Зараз ми підступаємося за допомогою кирок і лопат", — писав генерал Шерман своєму братові. "Ми потроху обстрілюємо містечко щодня й тримаємо ворога в постійному напруженні", — казав Грант у депеші від 3 червня.

Після запаморочливої кампанії, облогові операції були "повільною, важкою й виснажливою роботою", яка за вкрай спекотної погоди червня викликала "почуття апатії та пригнічення" серед офіцерів і вояків. Навіть Грант відчував це й одного разу піддався пристрасті до пиятики.

З цієї нагоди він запросив Чарльза А. Дану, і обидва на маленькому пароплаві вирушили вгору річкою Язу. Гранту стало зле, тож він пішов спати. Аж ось, не допливши дві милі до селища Сатарша, вони зустріли дві канонерки, з яких до них на борт зійшли офіцери і сказали, що генерал ризикує потрапити в полон, якщо попливе далі.

Дана розбудив Гранта, але той почувався занадто погано, щоб приймати рішення, і він залишив це право Дані, який розпорядився розвернути пароплав. "Наступного ранку, — переказував історію Дана, — Грант вийшов снідати свіжий як троянда, у чистій сорочці й усе таке". "Ну, містере Дана, — сказав він, — припускаю, ми вже в Сатарші". "Ні, генерале, — була відповідь, — ми в Хейнс-Блаффі", — точці, з якої вони попереднього дня відплили на пароплаві.

Ця річкова екскурсія відбулася 6 червня. О першій ночі того дня начальник штабу Гранта Джон А. Роулінс написав генералові незвичайного листа. "Велике занепокоєння, яке я відчуваю за безпеку цієї армії, змушує мене вказати на те, що я сподівався ніколи не повториться, — писав Роулінс, — на проблему вашого пияцтва… Сьогодні ввечері я знайшов вас там, де щойно випили пляшку вина, у компанії з тими, хто випиває і змушує вас до того ж, а брак вашої звичної швидкості в рішеннях і ясності у висловлюванні на письмі радше підтверджують мої підозри…

Ви повністю контролюєте свою пристрасть і можете дозволити собі пити на самоті. Якби на початку березня того року ви не присягалися своєю честю, що більше не питимете під час війни й не дотримувалися цієї обіцянки впродовж недавньої кампанії, ви б сьогодні не стояли першим серед успішних полководців у світовій історії. Ваш єдиний порятунок залежить від вашого суворого дотримання тієї клятви. У жоден інший спосіб ви не досягнете успіху".

Того самого дня Роулінс забрав ящик вина, що стояв перед наметом Гранта, надісланий для святкування майбутнього вступу в Віксберг, а наступного ранку він обшукав усі підозрілі палатки на предмет алкоголю, та кожну пляшку, яку знайшов, розбив об пеньок, що був неподалік.

 
Джон А. Роулінс

"Як багато у військових справах залежить від одного видатного розуму!" — сказав Лінкольн, коли Лі вторгся в Пенсильванію, а на чолі Армії Потомаку ще був Хукер. Ґрунтовне дослідження операцій проти Віксберга наводить на думку, що Грант єдиний з-поміж генералів Союзу міг провести таку блискучу кампанію, розгромивши дві армії конфедератів та розташувавши власну на узвишшях "за Віксбергом", і що тільки він був здатен довести облогу до успішного завершення.

Грант був величнішим генералом, ніж "Кам'яний Мур" Джексон, але його велич могла бути ще більшою, якби він, подібно до Джексона, сказав (замінивши лише слово "федерал" на "конфедерат"): "Я люблю віскі, та ніколи його не вживаю; я боюся його більше, ніж куль конфедератів".

Президент і його радники глибоко переживали за Віксберзьку кампанію, а думку, яка захопила всіх, висловив довірений друг Стентона: збережемо Гранта тверезим — візьмемо Віксберг. Від Роулінса певною мірою залежав остаточний успіх, і його підтримували двоє людей, які повністю розуміли ситуацію, — підполковник Джеймс Г. Вілсон зі штабу Гранта і Чарльз А. Дана.

Дану, звісно, за згодою президента, відправив до армії Стентон, щоб наглядати за Грантом. Знаний як "очі уряду", він довів, що є правдивим і уважним спостерігачем. Він правильно оцінював не тільки Гранта, але й в. о. командувача флоту Портера, Шермана і Мак-Ферсона. Схоже, він завоював їхню довіру і не зловживав нею. Його депеші, написані стислим стилем, яким він володів досконало, чудово відображають історію кампанії.

Решту історії можна розповісти коротко. Грант підійшов близько до Віксберга, водночас тримаючи достатньо сил, щоб відбити будь-яку атаку, якої він міг зазнати з тилу. Та Джонстон не мав жодної змоги звільнити оточений гарнізон, який швидко втрачав ефективність через утому, хвороби й недоїдання. Військо Гранта, яке завдяки підкріпленням зросло, поступово і безжально охоплювало місто й готувалося взяти його штурмом.

Пембертон вважав, що не зможе відбити цей штурм, а тому здав Віксберг. О 10.30 ранку 4 липня, у ту ж годину, коли Лінкольн оголосив на всю країну результат Геттісберга, Грант надіслав уряду такі слова: "Ворог здався сьогодні вранці". Кількість узятих полонених дорівнювала 29 491 особі, тоді як втрати конфедератів на той час, імовірно, досягали 10 000 людей. Понад те, було захоплено 170 гармат і 50 000 одиниць стрілецької зброї.

Мушкети вдосконаленої конструкції, які недавно надійшли з Європи, пішли на заміну гіршої зброї в багатьох полках Армії Союзу. Результат дався невисокою ціною: втрати Гранта за всю кампанію склали 9362 бійці.

Свідчення про те, що сталося, коли федеральні війська заволоділи містом, а конфедерати пішли з нього, різняться в подробицях, та сходяться в суті. Грант писав: "Не було ні вигуку, ні зауваження, яке могло б завдати болю". Високопоставлений офіцер Конфедерації згадує сердечні вітання дивізії з Армії Союзу, але їх вона дала "на честь звитяжних захисників Віксберга".

 
Епізод із облоги Віксберга

Генерал Шерман майже за десять років після завершення Громадянської війни писав: "За своїм задумом і виконанням Віксберзька кампанія належала винятково Гранту не тільки у великому цілому, а й у тисячах деталей".

Коли вісті про перемогу досягли Порт-Хадсона, командувач конфедератів здався генералу Бенксу, чия армія наступала на містечко. 16 липня пароплав "Імперіал", який прибув прямо зі Сент-Луїса, вивантажив свій торговельний вантаж на греблю в Новому Орлеані. Як сказав Лінкольн, "Матінка Міссісіпі знову спокійно біжить у море".

Від першого січня погляд Півночі був прикутий до Віксберга. Надії розсипалися, потім знову відроджувалися, щоб змінитися новим розчаруванням. Піднесення через травневу кампанію Гранта та хибне повідомлення про те, що фортеця здалася, змінилося періодом втомливої невизначеності, осяяної, до того ж, блиском упевненого передчуття.

Коли оголосили про остаточний тріумф, хвиля щастя прокотилася країною і здіймалася все вище, бо її так довго стримували. Ба більше, її роздуло завдяки одночасності з Геттісбергом, особливо зважаючи на те, що громадська думка обидві перемоги може пов'язувати з Четвертим липня — днем народження нації. Після Геттісберга й Віксберга війна мала скінчитися.

Поки на Півночі тішилися тим, що знайшовся великий полководець, Південь був глибоко пригнічений своєю поразкою у двох кампаніях. Через провал завоювання Пенсильванії й "невдоволені висловлювання в офіційних часописах про результати експедиції" та побоювання, що ці настрої можуть перекинутися на солдатів, Лі серйозно попросив Дейвіса замінити його на посаді командувача Армії Північної Вірджинії "молодшою й більш здібною людиною". Та це прохання відразу ж було відхилене.



Переклад із англійської Ігоря Бігуна.

Понівечені долі: репресії проти рятівників євреїв у СРСР

Одні з найбільш шанованих та визнаних у світі українців – Праведники народів Світу. На жаль, щодо деяких з них радянська влада проводила політику репресій. Про трагічні долі Праведників у СРСР.

Розстріляний «Кармелюк». Історія Степана Шагайди

«Батько сполотнів, побілів мов стіна. Поки робили обшук, перетрушуючи одяг, білизну, книги, мої іграшки, батькові й мамі не дозволяли розмовляти. І лише коли дозволили на виході попрощатися, мама запитала у батька: «Стьопо, скажи чесно, ти в чому-небудь винен?» «Присягаюся найдорожчим для мене – життям мого сина, що я ні в чому не винен!» – відповів він із сльозами в голосі».

Розстріляний у 38-му, «помер» від інфаркту у 43-му

Якщо у Вашій сім’ї, родині є свідоцтво про смерть, датоване 1950-ми роками, у якому зазначено, що Ваш репресований родич помер в 1943 році від інфаркту міокарда, то тут все ВИГАДАНО – і дата, і причина. Справжнім залишається лише сам факт смерті. Так радянська влада намагалася приховати свою участь у знищенні мільйонів людей без будь-якого слідства.

Йозеф Мислівечек та Максим Березовський: чех та українець, які підкорили музичну Італію

Долі цих двох блискучих композиторів перетнулися у щасливий для обох, сповнений надій і планів момент життя. Сталося це рівно 250 років тому – 15 травня 1771 року. Цього дня Йозеф Мислівечек та Максим Березовський складали іспит в Болонській філармонічній академії.