Розчинитися в обіймах. Чорногорська історія

Розмови про реванш сьогодні ширяться не лише Україною. У Чорногорії до державного керма зовсім нещодавно дотягнулися політики, які навіть не приховують своєї орієнтації на сусідню Сербію і симпатій до Москви

І це не лише особистий вибір цих політиків. Адже вони мають щирих симпатиків серед мешканців цієї маленької балканської держави. Чимало чорногорських виборців не лише самі себе вважають сербами, а й впевнені, що ніякого окремого чорногорського народу взагалі не існує. Феномен цей, звісно, може заскочити західних європейців, але навряд чи здивує українців, які мають власний досвід "конфлікту ідентичностей".

Паралелей у стосунках південних та східних слов'ян насправді є чимало. Щоправда, на Балканах не було аналогу Давньої Русі – сам факт існування якої дозволяє вибудовувати теорії про "споконвічну єдність народів-братів".

З певною натяжкою, "спільною колискою" для південних слов'ян можна назвати хіба що Візантію. Імператори якої спочатку опиралися, а потім сприяли їхньому розселенню у власних володіннях. Зрештою саме з Візантії більшість з прибульців отримала християнство - у його православній "версії".

 

Коронація імператора Константина VII Порфірогенета, із записок якого ми знаємо про тогочасне розселення слов'янських народів. Дуклян він згадує окремо від хорватів та сербів

Але в Константиполі все ж розмовляли грецькою, а документи довгий складали взагалі латиною. І слов'янських переселенців вважали чужинцями, варварами, співіснування з якими було хіба що вимушеним. Прикметно, що від самого початку візантійці відрізняли одні племена прибульців від інших – не плутаючи, скажімо, хорватів із сербами.

Деяких слов'ян, щоправда, іменували не їхніми власними назвами, а позначали за місцевостями, в яких ті оселилися. Нинішніх словенців, скажімо, називали хорутанами – бо ті жили біля Карнунта, а сьогоднішніх чорногорців – дуклянами, бо ті отаборилися в окрузі римської Діоклеї (Дуклі у слов'янській вимові), на той час вже зруйнованої сильним землетрусом.

 

Вбивство князя Володимира болгарським володарем

У ранньому середньовіччі історія Дуклі була не пов'язана ані з сербськими, ані з хорватськими землями – це була околиця все тієї ж Візантії, яку час від часу намагалися прибрати до своїх рук болгарські володарі.

Проте зрештою і тут постала власна, слов'янська династія. Яскравими представниками якої були князі Володимир (або Іван Володимир), згодом визнаний святим, та Воїслав (Стефан Воїслав), що не лише скинув візантійську владу, а й розгромив армії васалів Константинополя – князів Хуму, Боснії та Сербії.

 

Перемога дуклян над візантійцями

Син Воїслава Михайло отримав з рук папи римського королівську корону. Онук Бодін (Константин Бодін) приймав у себе хрестоносців, що в цей час вирушили на Схід звільняти Гроб Господень. Бодін значно розширив свої володіння, підпорядкувавши собі вже згадані Хум та Боснію, а також сербське князівство Рашка.

І це був перший випадок, коли майбутні серби і чорногорці - хоча б на певний час - опинилися під владою одного слов'янського володаря. Щоправда сталося це лише наприкінці XI сторіччя – тобто тоді, коли на берегах Дніпра вже почалася доба феодальної анархії.

 

Король Бодін

Невдовзі в усобиці занурилася й Дукля. Зі смертю Бодіна почалася боротьба за престол між його родичами, усі завоювання були втрачені, відокремился навіть деякі власне дуклянські землі...

Натомість володарі Рашки не лише звільнилися від влади сусідів, а й почали розширювати власні володіння. Аж поки великий жупан (таким був титул сербського володаря) Стефан Неманя наприкінці вже XII сторіччя не навжився напасти на саму Дуклю. Розграбувавши її міста, він посадив на дуклянський престол свого сина Вукана.

 

Вукан Стефанович

Вукан хотів правити державою як самостійний володар, але прохання коронувати його, як короля, папа римський залишив без відповіді. А після монгольської навали і смерті вуканового сина, тодішній сербський володар Урош приєднав таки Дуклю до власних володінь.

Втім, навіть у складі Сербії вона залишалася окремим "уділом" - під іменем Зета. І володіли ним зазвичай спадкоємці престолу. Не дивно, що з розпадом сербської держави Дукля-Зета відновила самостійність – під владою спочатку династії Балшичів, а потім роду Црноєвичів.

Црноєвичам – здебільшого самотужки, а іноді за допомогою Венеції - довелося протистояти новим загарбникам – османам, які спочатку відрізали Зету від моря, а наприкінці XV століття змусили емігрувати останнього її господаря і перетворили Чорногорію (саме за османської доби ця назва остаточно витіснила "старі" імена Дукля та Зета) на напівавтономний край у складі своєї імперії.

Фактичними його правителями були митрополити останньої столиці Црноєвичів – Цетинє, яких місцеві мешканці обирали на загальних зборах.

 

Монастир у Цетинє – резиденція чорногорських митрополитів. На фото - автор тексту Олексій Мустафін

Використання церковних ієрархів для управління іновірцями було усталеною османською практикою. Але якщо в Стамбулі така система зміцнювала владу султанів, то в Чорногорії зрештою призвела до усамостійнення краю.

Саме митрополити з династії Петровичів очолили боротьбу колишніх дуклян за незалежність. Власних ресурсів для тривалого протистояння одній з найпотужніших імперій того часу у гірської країни, щоправда, не вистачало. Доводилося покладатися на допомогу ззовні – венеційську, австрійську, російську.

 

Петро I Негош

Союзники далеко не завжди були готові заради маленької Чорногорії сваритися із Стамбулом. Та й в інших випадках переслідували насамперед власні інтереси. В цьому на власному досвіді переконався митрополит Петро I Негош.

По суті саме він став будівничим чорногорської держави, став ініціатором "Стеги" - урочистої присяги чорногорців, перетворив племінні збори на представницький орган – скупщину, сформував уряд і суд та уклав збірку законів.

Але кожна спроба Петра I об'єднати гірські і приморські землі, населені чорногорцями, під єдиною владою завершувалися тим, що "великі держави" домовлялися між собою і змушували митрополита відступати.

Не дивно, що небіж та наступник Петра I – Петро II – був прихильником "опори на власні сили". Звісно, цих сил та й просто людей в Чорногорії було мало. Але митрополит знайшов, як тоді здавалося, геніальний вихід - об'єднати в єдиний народ усіх південних слов'ян, спільноту яких він називав "сербством".

Петро II не був у цьому оригінальним. Його сучасники – хорвати проповідували подібну ідею, яку вони називали "ілліризмом" та "югославянством". І так само сподівалися, що ставши єдиною нацією, сусідам-слов'янам буде легше звільнитися від іноземної влади і утвердити свою незалежність.

 

Петро II

Втім, якщо "югославянство" було новоствореним терміном, то визначення "серб" вже перебувало у щоденному вжитку – і ним позначали не лише власне сербів, а й усіх православних, вірних сербського патрархату, до якого османи для власної зручності наприкінці XVI сторіччя приєднали і чорногорську митрополію (втім, митрополітів, як ми знаємо, тоді обирали на загальних зборах).

Новою була спроба перетворити цю релігійну спільноту на світську та політичну – зрештою, наступник Петра II Данило проголосив себе вже не митрополитом, а князем. І домігся визнання цього титулу у світі.

 

Князь Данило

Втім, якими б не були міркування Петра II, у Сербії ідея впала на родючий ґрунт. Адже, які і інші балканські народи, серби в цей час переживали національне відродження.

І вибудовували власну версію своєї історії. Зарахування чорногорців до "сербства" (ще й за власною ініціативою) додало цій версії омріяної стрункості та тяглості. Досить швидко навіть середньовічну Дуклю оголосили "стародавньою сербською державою" - і всюди, де тільки це можна було зробити, ім'я дуклян почали "виправляти" на сербів.

Виходило, щоправда, що центр державності нібито осілого народу століттями "кочував" картою – але ж і російські історики цілком серйозно доводили, що Русь "мігрувала" з Києва до Володимира-на-Клязьмі та Москви.

 
Мавзолей Петра II на горі Ловчен

Втім, ані Петра II, ані Данила привласнення чорногорської історії сусідами не надто тривожило. Зрештою, в їхньої держави був куди небезпечніший ворог – турки. І Чорногорію від Сербії відділяла широка смуга османських володінь.

Боротьбу за звільнення цих земель вважав своїм найпершим завданням і наступник Данила – Микола. Фактично він сам спровокував конфлікт з османами, що швидко переріс у Російсько-турецьку війну 1877-1878 років, яку в Чорногорії воліють іменувати "Слов'яно-турецькою".

А потім повторилася знайома історія – "великі держави" вирішили, що чорногорці мають завеликий апетит і позбавили їх "зайвих" здобутків, зокрема й права мати власний флот.

 

Перемога чорногорців над турками у Вучому долі

Як і Петро I, князь Микола проковтнув образу. Для нього важливішим було міжнародне визнання та входження до кола європейських монархів, використовуючи зокрема "шлюбну дипломатію". Старший син князя, скажімо, одружився на німецькій принцесі.

Хрешеним батьком молодшого був грецький король. Видавши своїх доньок заміж за іноземних принців, Микола породичався також з правлячими домами Сербії, Болгарії, Росії й Італії та здобув прізвисько "тестя Європи".

 

Микола з родиною

Втім, у випадку з Сербією був ще й додатковий розрахунок. Адже за щасливого для нього збігу обставин, Микола міг тепер стати претендентом на сусідський престол – й ідея "сербства" безумовно могла йому в цьому допомогти.

З приходом до влади в Белграді короля Олександра Обреновича, не надто популярного серед підданих, і справді почали говорити про можливе його зречення від корони на користь чорногорського князя.

Але сербських патріотів це не влаштовувало. Вони не збиралися ділитися ані владою, ані лідерством.

Зрештою, і чорногорців, як народу, для них не існувало, а Чорногорія була лише "сербською Спартою", що у важкі часи зберегла національні традиції і чесноти, - але тільки для того, щоб передати їх "Великій Сербії" із столицею в Белграді і розчинитись у ній.

У 1903 році група офіцерів на чолі з Драгутином Димитриєвичем влаштувала в Белграді військовий переворот. Короля Олександра вбили, а на престол похапцем звели нащадка іншої сербської династії – Петра Карагеоргиєвича.

 

Вбивство Олександра Обреновича і його дружини

Досить швидко націоналістично налаштовані офіцери, яким тепер належала влада у Сербії, налагодили стосунки і з чорногорськими опозиціонерами, які вимагали запровадження в Чорногорії конституції та зближення з "братами по серебству".

В Белграді відкрито друкували прокламації із закликами до боротьби проти "самодержавства" Миколи – від імені чорногорських студентів, що навчалися у сербській столиці.

Князь був роздратований такою "братською допомогою" і вирішив діяти на випередження. В 1905 році він з власної ініціативи проголосив свою державу конституційною монархією.

 

Перша чорногорська конституція

Просербськи налаштовані опозиціонери скористалися політичними поступками для виходу з підпілля та створення власних медіа. На перших після проголошення конституції виборах їм вдалося провели до скупщини чималу фракцію.

Микола спочатку був налаштований на компроміс, двічі призначав керівниками уряду кандидатів, рекомендованих депутатами, але з жодним із них не ужився. Тому зрештою розпустив парламент та призначив нові вибори.

Радикальні опозиціонери у відповідь, влаштували змову проти "узурпатора". При цьому вибухівку їм "люб'язно" надали представники сербських спецслужб. Гучні викриття бомбистів-невдах сприяли перемозі на виборах провладних кандидатів.

Змовників судили, шестеро з них отримали смертні вироки, які згодом, щоправда, переглянули. За рік однак була викрита ще розгалуженіша підпільна організація, яка планувала державний переворот і вбивство Миколи – знову ж таки за підтримки з Белграда.

 

Микола під час церемонії проголошення королем

Терпець князя урвався. Він розірвав дипломатичні відносини з Сербією. У 1910 році нова скупщина проголосила Миколу королем. Сам монарх наголошував, що йдеться не про нову назву його держави, а про "відродження нашого давнього королівства", заснованого Воїславом, Михайлом та Бодіном.

 

Микола повідомляє підданим про здобуття Скадара

За два роки розпочалися Балканські війни. Новоспечений король сподівався нарешті відвоювати місто Скадар, що колись належало Дуклі. Але союзники після спільної перемоги над турками від своїх обіцянок відмовилися – під тиском Австро-Угорщини та Британії Скадар віддали новоствореній Албанії.

Микола був ображений. Проте з початком Першої світової не лише виступив на захист Белграда, а й передав свою армію під сербське командування – на знак "слов'янської солідарності".

Саме через Чорногорію розгромлених австрійцями сербських вояків евакуювали на острів Корфу. Втім, кинуті напризволяще чорногорці теж не змогли зупинити ворога – край опинився під окупацією, Микола знайшов прихисток у своєї доньки, італійської королеви Єлени, а потім перебрався до Франції.

 

Зустріч Миколи на Ліонському вокзалі

І тут з'ясувалося, що імпульсивного чорногорського короля, держави Антанти вже встигли списати з рахунків. Насправді вони були зацікавлені в створенні великої союзної ним держави на Балканах. Але сербський король Петро здавався їм лоляльнішим і поступливішим. Тому вони вирішили об'єднати Чорногорію із Сербією саме під його владою.

 

Укладачі "Корфської декларації"

Короля Миколу про це рішення навіть не повідомили. Росія просто припинила виплату обіцяних чорногорцям грошей, а Франція розформувала військовий загін чорногорців, що перебував у складі її армії.

На підписання влітку 1917 "Корфської декларації" про створення в майбутньому єдиної південнослов'янської держави під владою династії Карагеоргієвичів чорногорців вже й не запросили.

 

Вудро Вільсон вислуховує "дитячі вимоги" європейців

Несподівану підтримку Микола отримав з-за океану. Президент Сполучених Штатів Вудро Вільсон запропонував власний план післявоєнного врегулювання, в 11 пункті якого висловився за відновлення незалежності, економічної самостійності та територіальної цілісності Чорногорії.

Союз з США був потрібний Антанті, тому британці та французи, хоч і не охоче, але погодилися з планом Вільсона. Миколі навіть пообіцяли, що не пустять сербських вояків на територію його королівства.

Але сербів це не зупинило. Їхня армія не лише вступила до Чорногорії, але й роззброїла партизанські загони та підрозділи місцевих добровольців. Антанта просто заплющила на це очі.

 

Учасники Подгорицької скупщини

Серби одразу оголосили вибори до "Великих народних зборів", делегатів до яких обрали вже за кілька днів - під пильним контролем військових. А щоб забезпечити перевагу прихильникам приєднання до Сербії, яких очолював колишній "бомбіст" Марко Дакович, засідання зборів перенесли з самостійницьки налаштованого Цетинє до Подгориці.

Без жодного обговорення відкритим голосуванням його учасники підтримали заздалегідь написане рішення позбавити династію Петровичів престолу та приєднати країну до єдиної держави сербів, хорватів і словенців під владою Карагеоргієвичів.

 

Різдвяне повстання у Чорногорії

Лідерів тих, хто прагнув незалежності, одразу ж після цього заарештували. Самостійницьке Різдвяне повстання 1919 року (або ж 1918 за юліанським календарем, що був тоді у вжитку в Чорногорії) жорстоко придушили.

За два роки короля Миколи не стало – він помер в еміграції у Франції, але поховали його в італійському Сан-Ремо. Союзники більше не визнавали чорногорських дипломатичних представників, збройні загони чорногорців за кордоном були розпущені, а ватажкам опору довелося шукати притулку аж в Латинській Америці.

В Белграді тоді були впевнені – самостійність "другої Спарти" остаточно пішла в історію. "Тепер ми більше не чорногорці!" - з викликом стверджував один з керівників Подгорицької скупщини Сава Фатич.

Сьогодні Чорногорія, щоправда, знову незалежна. От тільки однодумців Фатича в ній теж чимало – і вони здатні вливати на місцеву політику. Не без підтримки ззовні, звісно.






Від газет до телесеріалів: 30 років еволюції політичної агітації в Україні

Протягом 30 років незалежності України політична агітація у нашій країні пройшла шлях від звичайних газет та інформаційних бюлетенів до телевізійних серіалів. З одного боку, постійних змін зазнавала форма агітації, з іншого — деякі елементи, як-от меседжі, у ній залишалися незмінними. Окрім того, з'явився окремий вид "агітації"—"гречкосійство", тобто підкуп виборців різними матеріальними й нематеріальними благами.

За два кроки до війни: Гляйвіцька провокація

31 серпня 1939 року. Невеличке сілезьке містечко Гляйвіц, Німеччина. Вечір. В одному з номерів готелю в центрі міста на застеленому ліжку лежить з закритими очима чоловік. Він вдягнутий і взутий. О 16-00 тишу номера прорізує вимогливий дзвінок телефону, який стоїть на столику біля ліжка. Не відкриваючи очей чоловік простягає руку, знімає трубку і підносить її до вуха. З трубки лунає добре знайомий йому голос: «Терміново передзвоніть!».

«Тройка» чи «Сєвєр»? – депортаційна операція початку квітня 1951 року

70 років тому на території України відбулася остання депортаційна операція, під час якої переважно зі Західної України було виселено 2 487 сімей куркулів, свідків Єгови та колишніх вояків армії Андерса

Черчилль-політик і Орвелл-письменник: дивовижні схожості двох культових особистостей

Мало хто знає, що здавалося б, нічим не пов’язані між собою Вінстон Черчилль та Джордж Орвелл мали насправді багато чого спільного. Обоє випередили свій час, обоє виступали борцями за свободу та демократію, а їхні ідеї, сформовані майже століття тому, залишаються гостро актуальними і дотепер.
Книжка «Черчилль і Орвелл. Битва за свободу», написана журналістом та воєнним кореспондентом Томасом Ріксом, вийшла друком у крафтовому видавництві «Лабораторія». Це порівняльна біографія двох видатних історичних постатей, які ніколи не зустрічались, однак захоплювались один одним на відстані.