Імена, писані по воді. Українська еміграція у Великій Британії

Першою громадою етнічних українців в Англії стали емігранти, які не доїхали до Америки. Комусь не вистачило грошей, а хтось надав перевагу пожинанню плодів британської індустріальної революції над створенням канадського аграрного прориву

Представники українських організацій Лестера пікетують радянське посольство в Лондоні. Фото Української Інформаційної Служби

Трошки статистики

Ніхто не знає скільки точно українців живе у Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії. Навіть приблизно. Згідно з найновішими оцінками Британського офісу національної статистики за 2019 рік в Україні народилося 38 тисяч жителів Сполученого Королівства. Це найбільша кількість україномовних, відколи почали проводити такі дослідження. Жінки складають 52% (для порівняння, серед народжених в Росії та на Філіппінах, жінок приблизно 70%).

Підданими королеви є трохи менше третини українців, решта є здебільшого громадянами України. У Британії ведуть облік першої шістдесятки найчисленніших іммігрантських груп.

Безперечним лідером цієї шістдесятки за останні роки були поляки. Останні були постійними лідерами іммігрантської шістдесятки до 2012 року, народжені в Україні жодного разу до неї не входили.

Станом на 2012 рік припадає дебют українців на останньому, 60 місці з 23 тисячами британських резидентів, народжених в Україні. Проте, 38 тисяч які є на сьогодні – це лише надводна частина айсберга.

"Під водою" знаходяться особи, які приїхали нелегально, люди, які протермінували свої візи та ті, хто купив "ліві" паспорти колишніх братніх держав соцтабору.

На вершині нашого айсбергу є ще й нащадки попередніх імміграційних хвиль. Їх кілька десятків тисяч, але більшість асимілювались і згадують про Україну хіба на свята. Асиміляцію акумулюють економічні чинники.

Українці, а особливо українки, як і більшість європейців, доволі швидко наздоганяють місцевих в оплаті праці. Найдовше зберігаються релігійні відмінності, але і вони поступово зникають у цьому, здебільшого нерелігійному суспільстві.

Українці теж довго утримуються від модних сучасних імен для своїх дітей. "Горацію, негайно перестань витирати шмарклі об Трістана!" часто можна почути на дитячих майданчиках  у районах,  де живе британський середній клас. Все частіше такі фрази вимовляються з філіппінським акцентом. 

В українців все ж менше Аттікусів і Аллеѓр, більше-таки Русланів і Лесь. Або Артурів і Март, щоб і українською, і англійською добре звучало.



"Тесть Європи"

Ніхто не знає точно, хто вперше іммігрував з території України до Британських островів. Такою людиною могла бути Агафія (Агата), донька Ярослава Мудрого, дружина Едварда Вигнанця, майбутнього короля Англії.

За однією з теорій,  Агафія й Едвард могли познайомитися в Києві. Ярослав, у своїй мудрості, виховував не лише своїх доньок для одруження з найвпливовішими правителями Європи, а й самих цих правителів, якщо вони перебували у вигнанні, але мали добрі перспективи повернути собі владу.

 
Доньки Ярослава Мудрого. Фреска ХІ століття. Перша справа - ймовірно, Агата (Агафія)

Такими вихованцями були Андрій І, король Угорщини і чоловік Анастасії Ярославни і Едвард, король Англії. Ярослав не був знайомий із творчістю Оскара Вайльда, але, мабуть, він би погодився із твердженням ірландця, що якщо щось вартує мати, то на це вартує зачекати. Особливо коли йдеться про корону Англії.

Агата прожила неймовірне життя. Вона пережила розкол християнських церков 1054 року, повернення чоловіка до Англії 1057 року і його смерть через кілька днів після повернення, що відбулася за підозрілих обставин із таким якісним замітанням слідів, що йому непогано було б повчити слухачів Академії ФСБ Росії.

Під кінець життя Агата пережила Норманське вторгнення до Англії та втечу із дітьми до Шотландії. Там одна з її доньок, з нетиповим на той час для англосаксів чи, тим більше кельтів іменем Маргарита, стала однією з найпопулярніших королев Шотландії.



Сармати у Британії

Ще давнішими іммігрантами з території України могли бути, наприклад, сарматські кіннотники, запрошені імператором Марком Аврелієм до Бреметенакуму, одного з римських фортів на території сучасного Рібчестеру на північному заході Англії. Приїзд сарматів датують приблизно 175 роком.

Сармати були кочівниками із регіону теперішньої південної України. Історія зберегла надгробний камінь сарматського кіннотника. Вважається, що відсутня частина надгробку була штандартом драконової голови, яким сарматські кавалеристи славилися, а усі решта боялися.

 
Сарматський надгробний камінь, знайдений у Британії

Він складався із бронзової голови дракона з широкими зубцями-щелепами на довгій жердині. Потилиця його була відкрита і закріплена в такий спосіб, що коли вершник кидався у бій на повній швидкості, вітер наповнював пащу дракона, розвіваючи хвіст із яскраво забарвленої тканини та видаючи страхітливий вереск.



Посполиті в Британії

У часи ренесансу вереску було менше, але сили й потуги – ні. Вихідці з України часто навідувались до Британської імперії. В Оксфорді та Кембриджі вчився Юрій Немирич, людина зі складною біографією, який, прийнявши аріанство та одружившись з кальвіністкою, міг стати лідером Реформації в Україні.

Натомість Юрій навернувся до православної віри й просував ідею Польсько-Литовсько-Руського королівства, у керівництві якого відводив неостанню роль і собі. Як і багато сучасних українців, у вільний від релігійних чвар час, Юрій роздумував про те, як перемогти московитів. Зокрема, подав ось такий аналіз наших сусідів:

"Сформований за умов рабства характер кожного стрічного мосха виявляє схильність до пишноти і тілесної розпусти, жорстокий і підступний. Війну вони розпочинають прудко, упокорюються поволі. Будь-яка нерішучість у цих варварів розцінюється як вияв ницості, а нагальний успіх, досягнутий силою, вважається ознакою величі".

У XVI столітті багато етнічних поляків-вихідців з території сучасної України займались імпортом зерна з України до Англії. Частка українського зерна на ринку Англії була найбільшою.

У XVII столітті ще один уродженець України, польський король Ян ІІІ Собеський з містечка Олесько біля Львова, залишив помітний слід на Британській землі.

Після віденської перемоги над Османським військом у 1683 році на його честь було названо паб в Лондонському кварталі Сого та вулицю, яка і досі має назву Польська.

 
Ян ІІІ Собеський

Польські гусари і українські козаки, які браво знімали османську облогу Відня під керівництвом Яна, потім так само браво допомагали католицькій церкві переслідувати протестантів під час польської контрреформації.

За іронією долі, польські протестанти-вигнанці в Лондоні селилися на Польській вулиці, названій на честь їхнього католицького колишнього монарха.

У XVIII сторіччі на британській землі несподівано залишив мистецьку спадщину король Речі Посполитої Станіслав-Август Понятовський, уродженець польсько-білорусько-українського прикордоння з єврейського містечка Вовчин біля Бресту. 

Пан Понятовський бував в Лондоні з подвійною метою створення коаліції західних держав для порятунку Польщі та створення колекції старих майстрів для розвитку мистецтва у Речі Посполитій. Ані перше, ані друге йому не вдалося.

 
Станіслав Август Понятовський

Річ Посполита була поділена між її сусідками. Найбільший кусень відгризла коханка Понятовського Катерина ІІ. Колекцію старих майстрів, зібрану для покійної Польщі колекціонерами Дезенфаном і Буржуа, нікуди було везти.

Трохи поміркувавши, панове Дезенфан і Буржуа вирішили показувати зібрані ними картини лондонській публіці за гроші. Так постала перша у світі публічна картинна галерея. Розташована в районі Далич у південному Лондоні, вона працює до сьогодні.



Золото Полуботка

Згадка про XVIII сторіччя неможлива без золота Полуботка. Павло Полуботок народився у 1660 році у місті Шрамківка Черкаської області. Майбутній гетьман вже в 10 років навчався у Києво-Могилянській академії. Після навчання вступив до війська та служив в Чернігівського полку.

4 липня 1722 року Полуботка обрали наказним гетьманом. Пройшло трохи більше року як його викликали до Петербургу й звинуватили в організації антиросійської діяльності та підбурюванні народу проти Петра І.

 
Павло Полуботок

Вже за неповні 4 місяці – 10 листопада 1723 року Петро І наказав ув'язнити Полуботка в Петропавлівській фортеці. Згідно з однієї з версій, саме перед арештом Полуботок таємно віддав на зберігання 200 тисяч золотих монет банку в Англії під 7,5% річних.

Інформація про суму грошей, банк та відсотки дуже розмаїта. Деякі джерела вказують на дві бочки золота, 2,5% і банк Британської Ост-Індської компанії. В своєму заповіті Полуботок нібито залишив 80% золота на майбутнє незалежної України, а решту своїм нащадкам.

В минулому столітті було кілька спроб отримати ці кошти від Банку Англії. В 1908 році міністерство закордонних справ Росії виписало російському консульству в Лондоні ордер на розслідування від імені Російської імперії, та тоді нічого не знайшли.

В 1922 році до посольства УРСР у Відні звернувся Остап Полуботок. Він мав копію оригінального документа про вклад свого предка Павла. Знову звертались до Банку Англії і знов нічого не вийшло – тепер уже від імені УРСР.

 
Газетні повідомлення 1907 року про з'їзд нащадків Павла Полуботка та пошуки його спадщини

Остання спроба відбулася у 1990 році, саме після того як Маргарет Тетчер відвідала Київ. Ходили чутки, що якщо скарби буде повернено, то на кожного громадянина незалежної України припаде 38 кг золота. Український парламент створив спеціальний комітет, котрий відвідав Лондон, але знову ж нічого не знайшов.

Крапку у цій історії поставив Сергій Плохій, назвавши історію про золото апокрифічною літературою, а от вплив самого Полуботка на всю подальшу історію України якраз дуже реальним.



Вибух імміграції

Вихідці з України польського походження прибували до Англії впродовж XIX сторіччя. Їх імміграція особливо посилювалась після кожного невдалого повстання проти російської окупації.

Уродженець Бердичева Джозеф Конрад, один із найвідоміших польсько-британських прозаїків того періоду, переїхав до Лондона, відмовившись визнавати російське або австрійське громадянство.

Гортаючи "В очах Заходу", не зважаючи на песимізм і навіть цинізм Конрада, де-не-де можна побачити Гоголівські унтертони і несподіваний ліризм.

Справжній вибух української імміграції до Англії відбувся в кінці XIX сторіччя. У 1881 році народовольці, серед яких було чимало українських євреїв, вбили царя Олександра ІІ. Хоча серед безпосередніх планувальників і виконавців вбивства переважали росіяни та не було жодного єврея, російська влада звинуватила у всьому саме євреїв.

За словами Лева Дейча, "Еврейский вопрос теперь на практике почти неразрешим для революционера. Заступиться за евреев... – значит вызвать ненависть против революционеров. Революционеры и царя убили, и жидов поддерживают".

При підтримці царської влади, влаштували понад 200 єврейських погромів, здебільшого на території сучасної України. Почалась масова еміграція українських євреїв на Захід, частково спонсорована впливовими євреями з Англії.

Хоча абсолютна більшість євреїв виїхала до США, в кінці XIX сторіччя кількість євреїв у Великій Британії зросла більше, ніж уп'ятеро – з 45 до 250 тисяч. Окрім Лондона, важливим осередком життя українських євреїв став Манчестер.

Українці в Манчестері. Початок ХХ століття
Українці в Манчестері. Початок ХХ століття

Тут євреї займались традиційними ремеслами, найчастіше кравецтвом і швацтвом. Саме в Манчестері вперше в Британії перетнулися шляхи етнічних українців і етнічних євреїв з України, які долучилися до створення британського економічного дива.

Треба сказати, що після турбулентного XVII сторіччя, коли Англія пережила громадянську війну, страту короля і велику пожежу в Лондоні, упереміш з епідеміями чуми, у XVIII і особливо XIX сторіччях Сполучене Королівство перетворилося з  грейгаунда на бультер'єра, ставши світовим політичним, військовим і економічним супер-псом.

Першою громадою етнічних українців в Англії стали емігранти, які не доїхали до Америки. Комусь не вистачило грошей, а хтось надав перевагу пожинанню плодів британської індустріальної революції над створенням канадського аграрного прориву.

Українці здебільшого працювали у єврейських фірмах. Більшість манчестерських іммігрантів були з Галичини й, відповідно, греко-католиками. Хоча громада була невелика – не більше 500 осіб – вона зацікавила всюдисущого митрополита Андрея Шептицького.

Глава греко-католицької церкви відвідав манчестерську громаду тільки у 1921 році, але першу "Пам'ятку" для руських робітників в Англії написав ще в 1911. 



Велика війна

Під час першої світової війни багато українців тимчасово перебували у Сполученому Королівстві у складі канадських збройних сил. Майже всі вони походили із Наддніпрянської України. Галичани, як громадяни Австрії, вважалися ворогами та були інтерновані у канадських концтаборах.

Найвідомішим з канадських українських вояків того періоду був Пилип Коновал, уродженець Хмельниччини і єдиний кавалер Хреста Вікторії серед українців. Хрест Вікторії є найвищою відзнакою Британії за мужність перед лицем ворога та за всю історію Британської імперії ним нагороджено менш, ніж 1500 осіб, з них лише четверо за останні 75 років.

Сержант Пилип Коновал (1918). Картина Артура Емброза Макевоя
Сержант Пилип Коновал (1918). Картина Артура Емброза Макевоя

Після Першої світової війни, українська громада Манчестеру залишалася нечисельною. До Лондона прибились шматки роздертого українського рушника. Представники ЗУНР, УНР, гетьманці і оунівці намагалися співпрацювати, але роки взаємної ворожнечі не давали нікому підстав сподіватися на особливо плідну спільну боротьбу з окупантами України.

На момент початку Другої світової війни, українці у Сполученому Королівстві були нечисленні і пересварені. Вибух війни, на жаль, лише поглибив їх розбіжності.



Друга світова війна та повоєнна еміграція

У 1940 році Сполучене Королівство було, здавалося, приречене. Європа була розділена між союзниками Німеччиною і Радянським Союзом. Британська авіація з перемінним успіхом намагалася переконати пана Гітлера, що переправа через Ла Манш не буде для нього прогулянкою в Австрійських Альпах.

Британська фашистська п'ята колона, хоч і була коротшою за чотири інші, проте мала виразно аристократичне оздоблення. І ось тоді на порятунок Британії стала її імперія. І ще войовничі уламки Польщі, на яких припливли й польські українці.

Про свою імперію британці розмовляють неохоче, особливо про масові вбивства в Індії, ірландський голод і торгівлю людьми. Проте саме ця імперія врятувала Сполучене Королівство під час війни та ще й сформувала сучасну багатокультурну Британію.

Під час війни це поле притягнуло солдат із усіх закутків імперії. Найбільше українців знову було у військових формуваннях Канади, в тому числі галичан, які цього разу ворогами не вважалися.

Українські комбатанти створили Союз Українських Канадійських Вояків спершу в Манчестері, а потім і в Лондоні, на вулиці Сассекс Ґарденз.

 
Союз Українських Канадійських Вояків

Саме канадські вояки українського походження та українці, що воювали у складі польського війська склали основу Союзу Українців у Великій Британії (СУБ) заснованого 1946 року.

До СУБу теж влилися колишні вояки дивізії "Галичина", ОУН та УПА, гетьманці і петлюрівці. До 1949 року до СУБу долучилися і "аполітичні європейські добровільні робітники", яких набирали у таборах переміщених осіб в Німеччині та Австрії і які, попри назву, добровільними якраз не були, а були радше кріпаками, яких змушували працювати на низькооплачуваних некваліфікованих роботах і яким забороняли привозити свої родини до Великої Британії.

У 1949 році в СУБ стався розкол. Бандерівське ОУН, об'єднавшись з гетьманцями, узурпувало керівництво СУБу, спровокувавши створення альтернативної організації, Об'єднання Українців у Великій Британії (ОУуВБ) під проводом мельниківців.

Гетьманці проти уенерівців, мельниківці проти бандерівців, упівці проти дивізійників – що б українці не створювали на Британській землі, в першу чергу вони створювали розкол.

Український пам'ятник у селищі Майлер Бридж у Корнволі
Український пам'ятник у селищі Майлер Бридж у Корнволі

Ось як про ці події згадує пані Катерина Гаврилів, до 1949 року зв'язкова і медсестра в УПА,  100-річна жінка з сократівським чолом, переораним зморшками, за яким причаївся гострий розум:

"Коли більшовики вбили Коновальця, я працювала в Варшаві. Мельниківці допомагали німцям переслідувати бандерівців, які були в підпіллі. А наших хлопців з дивізії  німці мали за бидло, так само, як і москалі. Під Бродами німець не рахувався з нашими. Там купа хлопців загинуло. Помилку як зробиш, необдумано, то вона тебе заведе в велику біду".

Катерина Гаврилів
Катерина Гаврилів

А ось протилежна точка зору. Згадує Іван Андрусишин, невисокий худорлявий чоловік із глибоко посадженими спокійно-іронічними очима, останній живий дивізійник в Лондоні:

"Дивізію організовували мельниківці. Вони вступили в порозуміння з Гітлером, але за умови, що Дивізія воюватиме тільки проти москалів. Нам тоді сказали наші провідники, щоб ми йшли до Дивізії, брали мундур, брали кріси і діставали вишкіл. Бо для України іншої ради нема".

Пан Іван схильний до певної інтроспекції:

"Ми знали шо німці робили з нашими людьми на Великій Україні. Як вони забирали наших дітей. Ми знали шо вони робили з жидами. Ми то всьо знали. Але ми робили то, шо нам казали робити наші провідники. Всьо, шоби наша Україна мала своє військо".

Останній живий дивізійник в Лондон Іван Андрусишин
Останній живий дивізійник в Лондон Іван Андрусишин

Українські чвари, які за інтенсивністю не поступалися ренесансним баталіям між Борджія і Медічі, тим не менш, мало цікавили Сполучене Королівство.

Післявоєнна Британська імперія перебувала в конвульсіях. Надмірне вживання джину з тоніком в тропіках закінчилось постімперським похміллям. Поступове згасання світового значення імперії збіглося з поступовою інтеграцією Британії до Євросоюзу.

З точки зору українців, бідна і поруйнована Люфтваффе Британія нагадувала залізничну станцію. Сюди прибували з континентальної Європи і якнайшвидше намагалися вирушити далі, найчастіше до США і Канади.

Ті, хто хотіли жити якнайдалі від пана Сталіна, надавали перевагу Австралії та Аргентині. За одним винятком. Більшість із приблизно 8 тисяч дивізійників залишилась в Британії.

Спершу вони не мали вибору: як ворожі військові, дивізійники перебували в таборах для військовополонених. Над їхніми шиями аж до 1949 року висів високо піднятий Екскалібур, меч короля Артура, якого вимагали використати за призначенням представники СРСР.

Точні причини, чому британці не видали дивізійників Радянському Союзу, залишаються нез'ясованими. Офіційно Британські архіви свідчать, що британці не визнавали громадянами СРСР тих, хто до 1939 року мали інше громадянство.

Колишні дивізійники у Британії
Колишні дивізійники у Британії

Більшість дивізійників до 1939 року були громадянами Польщі. Можливо, доля військовополонених, яких в Союзі здебільшого розстрілювали, або, в кращому випадку, відправляли в концтабори, змушувала задуматись над гуманітарною відповідальністю Сполученого Королівства. 

Потребу у дешевій робочій силі теж, мабуть, взяли до уваги. Нарешті, не до кінця зрозумілі у цій справі роль і вплив Ватикану. Відомо, що греко-католицький єпископ Іван Бучко звертався до папи Пія ХІІ у справі захисту дивізійників.

Хоча Британією після війни керували лейбористи, політичне втручання Москви, зокрема підбурювання докерів до страйків, хвилювало прем'єр-міністра Етлі. Можливо, клопотання папи дозволило Етлі зробити Ватикану послугу, яка додала дрібку цементу до каструму антикомуністичної коаліції.



Молодіжні організації та церква

Наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років кількість українців у Сполученому Королівстві сягнула повоєнного піку. Тоді там проживало приблизно 30 тисяч українців.

Було створено дивовижно широку інфраструктуру із мережею українських шкіл, церков, клубів, хорів, танцювальних груп і навіть будинків для літніх осіб. Було створено молодіжні організації Пласт і Спілка Української Молоді з центрами в Манчестері і Лондоні.

Пластуни-українці у Манчестері. 1969 рік
Пластуни-українці у Манчестері. 1969 рік

Відразу після війни Пласт розвивався швидко. Згадує пластова сеньйорка Оксана Паращак:

"Для мене особисто Пласт був надзвичайно важливою частиною життя, це просто моя друга родина. А для дітей це завжди була можливість познайомитися з пластунами з різних країв та з іншими скаутами. На початку у нас було сім станиць, тепер залишилось тільки дві – в Лондоні і в Манчестері.

Основною проблемою було те, що багато хто з українців одружувалися з чужинцями. Відповідно, їхні діти частіше говорили англійською мовою: вона набагато легша граматично, аніж українська. А діти, та й люди загалом, природньо тягнуться до легшого. Для нас мова є найбільшою проблемою і нам дуже перешкоджає в роботі. Тепер, правда є новоприбулі з України, їхні діти говорять українською. Так що є надія".

У 1970-1980-х роках кількість і вплив українців у Сполученому Королівстві поступово зменшувались. До ефекту залізничної станції додався ефект вагону третього класу для чоловіків. Повоєнних українців змушували працювати на низько кваліфікованих роботах. До того ж катастрофічно бракувало українок.

 
Весілля Богдана Панчука і Ганни Чернявської в Лондоні, 1946 рік

Знову пан Андрій:

"По війні я був в Шкотії в місті Льокербі. Ми робили на фармах і заробляли дуже мало. Шкоти до нас ставилися дуже добре, часто запрошували на обід. Багато хто з наших хлопців женилися на шкотках, і я часто бував дружбою на весіллях".

Коли Польща та Югославія відчинили свої кордони у післясталінський період, з британськими українцями одружилось не менше 1000 українок з цих країн. У своїй книзі "Дорогами минулого" про цей період згадує пані Іванка Мащак, багаторічна ув'язнена Колими, яка після каторги жила з батьками в Польщі:

"Приїхавши в Англію на запрошення мого знайомого, я замешкала у своєї подруги Марійки. Я не збиралася міняти добру працю в бібліотеці у Польщі на невідомий побут в Англії. Однак від долі втекти неможливо.

За кілька днів перед поверненням додому я запізнала в Лондоні Володимира Мащака. Як кажуть, хто не ризикує, в тюрмі не сидить — у призначену дату мого повернення до Польщі ми одружилися.

Найбільшою помилкою в моєму житті було рішення залишитися на постійне проживання в Англії. Після звільнення і переїзду в Польщу, моєї праці та життя там протягом 10 років, все вже в якійсь мірі стабілізувалась.

Тут, в Англії треба було починати життя спочатку — у нових незвичайних обставинах, без знання мови, без рідних, без друзів і без праці".

 

У повоєнні роки Українська Греко-Католицька Церква і Українська Автокефальна Православна Церква відігравали центральну роль у житті українців. Невеликі громади мали теж баптисти і прихильники РУН-віри.

Найчисельнішою церквою була УГКЦ, оскільки більшість іммігрантів була з Галичини. Найбільшим викликом в житті православної церкви був розкол 1950 року, коли від УАПЦ відкололася Соборноправна Українська Автокефальна Православна Церква. СУАПЦ пропагувала ширший вплив вірних на діяльність церкви, посилаючись на давні козацькі демократичні традиції.

Найбільшою кризою повоєнного періоду в католицькій церкві був рух за визнання голови УГКЦ патріархом. Керівник церкви Йосип Сліпий вимагав від Риму визнання себе патріархом, в той час, як Російська Православна Церква всіляко шантажувала папський престол припиненням екуменічного діалогу у випадку такого визнання.

Особливо радикально налаштовані українці вимагали розриву всіх контактів з Римом, якщо патріархат не буде визнано. На такий крок Йосип Сліпий піти не міг. Своїм визволенням з ГУЛАГу після 18-річного ув'язнення він завдячував римському папі Івану XXIII, який був медіатором у переговорах між Джоном Кеннеді і Микитою Хрущовим.



Польська діаспора

Післявоєнні поляки з України не могли змиритися із втратою східної Польщі, так званих Кресів. Особливо болючою для них стала втрата Львова.

Поляки небезпідставно вважали, що Британія їх зрадила тричі: уперше у 1939 році, коли не захистила від окупації Німеччиною і Радянським Союзом, згодом під час Варшавського повстання, яке німці жорстоко придушили при повній бездіяльності радянської армії, і нарешті, після війни, коли Польщу віддали у зону виключного впливу Радянського Союзу.

З плином часу й зростанням середнього віку британських іммігрантів з Кресів гострота сприйняття цих історичних несправедливостей зменшувалась.

Після прийняття польською елітою доктрини Ґедройца, згідно якої Польща зняла всі територіальні претензії до України і бачить Україну виключно як стратегічного партнера, кількість британських поляків з України, яка марить відновленням Польщі від моря до моря, прямує до нуля.

До сьогодні в Лондоні існує про-польське Коло Львів'ян. Ця організація має гуманітарне спрямування і, на жаль, є малоактивною, неначе Поцілунок Клімта, в якому поцілунок є справою периферійною, а картина радше слугує гарною і позолоченою декорацією.

 
Осередок польської культури в Лондоні - місце, де зустрічаються місцеві поляки-уродженці України

Згадує Аня Мажец, вчителька середньої школи, чия мама народилася і виросла у Львові. Мама Ані живе у Польщі, їй 88 років і вона щойно перенесла Covid-19.

"В кінці війни в Британії опинилось 150 000–200 000 поляків. Це були солдати армії Андерса, включаючи пілотів, та члени їх сімей. Ці люди були вивезені Сталіном до Сибіру та Казахстану з України, Білорусі та Литви після вторгнення СРСР у 1939 році.

Генерал Андерс створив свою армію в СРСР для боротьби поряд з союзниками. Багато хто з цих людей не затримались надовго у Великій Британії. В 1945-46 роках близько 100 000 з них емігрували до США, Аргентини, Нової Зеландії тощо. Приблизно 100 000 поляків залишились і оселилися в Сполученому Королівстві.

Важко сказати, скільки з них прибули з території сучасної України, але я думаю, від 40 до 50%. У 2003 році у Великій Британії залишилось лише 40 000 осіб, які визнали себе поляками, а це означає, що багато нащадків поляків-кресов'яків інтегрувались у британське суспільство.

Станом на сьогодні у Великій Британії проживає понад 1 мільйон поляків. Здебільшого це наслідок вступу до ЄС у 2004 році, хоча раніше було дві великі хвилі еміграції: у 50-60-их та 80-их роках, за часів Солідарності.

Ветерани війни та їхні сім'ї створили у Британії дуже міцні громади на основі польських шкіл, католицьких парафій та культурних клубів по всій країні. Більшість із цих перших емігрантів уже мертві, але друге покоління, їхні діти, виховувались в ореолі польськості. Це не завжди працювало у змішаних шлюбах з британськими жінками.

Сьогоднішні 60-річні люди, які народилися тут у Британії, зазвичай добре освічені та мають добрі професії. Думаю, вони пишаються тим, що Польща перебуває в Європейському Союзі і робить чудовий прогрес в економічному плані, але їх не дуже цікавить польська державна політика. Це тому, що батьки передали їм якесь тепле відчуття до землі свого народження, а не до сучасної Польщі.

Якщо вони голосують за лейбористів, лібералів (або зелених), вони ненавидять політику нинішнього польського уряду. Але якщо вони консерватори, традиціоналісти та регулярно ходять до церкви, вони можуть бути байдужими або прихильниками уряду PiS.

60-70-річні тепер на пенсії та часто перебирають старі документи своїх померлих або дуже старих батьків. Для багатьох це вперше проливає світло на їхні корені. Можливо, найстарше покоління все ще оплакує втрату країни свого дитинства та юності.

Я знаю досить багато людей у такій ситуації. Це майже те саме, що німці, які народилися або емігрували до Мазурії до та після Першої світової війни, і чиї діти досі здійснюють паломництво до Мазурії як колишньої Східної Пруссії.

30-річні (третє покоління) сьогодні можуть бути в міру зацікавлені в Польщі і їздити туди на відпочинок, або взагалі не мати нічого спільного з Польщею і знати дуже мало про її політику чи історію.

Однак існує ще невеликий, але сильний польський скаутський рух. Вони, як і польські школи, все ще навчають дітей про Польщу, і про те, якою вона була до війни.

Я не думаю, що вони пропагують якесь ревізіоністське ставлення до територій, які зараз є Західною Україною. Такого точно не було, коли мої діти Джуліан і Том ходили до польської школи в Південному Норвуді.

Я часто розмовляю із двома молодими чоловіками (34 роки), які є нащадками емігрантів із території сучасної України. Вони багато займаються польською культурою та історією, і досі розмовляють польською. Вони стежать за тим, що відбувається в Польщі, але більшість їх однолітків – ні.

Щодо ставлення до України, вони кажуть, що воно не входить до їхнього порядку денного, воно занадто віддалене. Я вважаю, що поляки, які тут народилися, є більш відкритими та прогресивнішими, ніж пересічні трудові мігранти з Польщі. Ті, що приїхали після 2004 року є, як правило, націоналістами та не знають історії або часто дезінформовані через пропаганду PiS".



Єврейська діаспора

Українські євреї після війни емігрували з Радянського Союзу здебільшого до Ізраїлю і Сполучених Штатів Америки. Кількість охочих осісти у Великій Британії була незначною. Деяке пожвавлення еміграції відбулося під час Перебудови, особливо в 1989 році, під час піку масової еміграції євреїв з СРСР.

Українські євреї за останні роки вливаються до загальноукраїнських організацій неначе Поцілунок Мунка, на якому важко встановити де закінчується вона, і де починається він. Деякі синагоги проводять збір коштів на допомогу євреям в Україні, зокрема відомий львівський концерт в одній з найкращих синагог Лондона.

 
Найстаріша синагога Лондона

Розповідає Надя Кравчук, директорка біологічного тестування Лабораторій Чарльз Рівер в Азіатському регіоні:

"Я народилася і виросла в смт Богородчани, Івано-Франківської області в єврейській родині. Здобула освіту в Коломийському медичному училищі та Івано-Франківській медичній академії. Продовжила освіту в Іспанії.

У дитинстві пластувала, пам'ятаю табори в Луквиці, де ми літали на дельтапланах. Це були чудові роки. І моя родина, і родина мого чоловіка вижили під час Голокосту.

Бабуся мого чоловіка була одною із близько 100 "мішкових" дітей. Цих дітей виніс у мішках з-під картоплі один з охоронців Каунаського ґетто. Потім її удочерила польська сім'я, проте бабусі вдалося зберегти своє єврейське прізвище Ландау.

Моя бабуся прийняла католицизм, щоб вижити. Її сім'я жила на віддаленому хуторі в горах, що було нетипово для євреїв і Голокост їх, на щастя, оминув. Так що я народилася і виростала в католицькому середовищі. Мені сказали, що я єврейка лише в 6 років.  

У 2011 році я переїхала в Лондон. На це були дві вагомі причини. Частина моєї родини мешкала в місті Лідз, на півночі Англії. Брат моєї бабусі під час Другої світової війни потрапив в концтабір. Після звільнення він і його майбутня дружина вирішили не повертатися в Радянський Союз і емігрували в Англію, де він працював на шахтах.

Другою основною причиною переїзду було те, що мій майбутній чоловік отримав роботу в Лондоні.

На початках нам було непросто. Ми практично нікого не знали і я не знала мови. Але моя бабуся завжди говорила, що в якій би країні ти не жила, завжди треба долучитися до місцевої громади і приносити цій країні користь.

Таке бачення світу завжди допомагало євреям: ми завжди намагаємося інтегруватися і давати користь. Ми ніколи не думаємо, що ми в країні тимчасово, інакше дуже важко інтегруватися і адаптуватися. Це і мені дуже допомогло.

Я завжди брала участь у всіх активностях місцевих громад і англійського суспільства загалом. Я ніколи не відчувала себе іммігранткою. Це точно з єврейського коріння.

Мені подобається фраза Чарльза Дарвіна про те, що виживають не найсильніші, а найадаптивніші види. Я б радила молодим людям завжди всім цікавитися і не боятися мріяти. Ми з чоловіком ходимо раз на тиждень в гори, щоб просто помріяти.

У Лондоні є маса єврейських культурних установ. У районі Вемблі є єврейська виставка, де є технологічні і кулінарні досягнення ортодоксальних євреїв. Єврейський музей в Лондоні це справжня перлина, рекомендую всім відвідати.

В Англії є достатньо сильна громада польських і литовських євреїв. Литовська громада була для мене найважливішою. Саме в цьому середовищі ми святкували Хануку, Песах, Шабат. Єврейські громади в Англії зберігають багато старовинних традицій.

Є традиція дарувати дітям хай, медальйон який нагадує грецьку літеру пі. З івриту "хай" означає доброчинність. Мені хай подарував чоловік. Одного разу я летіла з Лондону в Варшаву, до мене підійшов чоловік і сказав, що я напевно дуже відважна, якщо ношу хай відкрито. Він був дуже здивований, але сказав, що це чудово, що культура і традиції повинні жити. Це був равін одної з найбільших синагог в Лондоні.

Загалом, для мене переїзд в Англію був чудовим досвідом. Багато з наших родичів в часи Радянського Союзу мали можливість емігрувати лише в Ізраїль. Це означало пошарпаний корабель і квиток в Тель Авів в один бік. Після здобуття Україною незалежності наша ґенерація отримала можливість робити вибір. Свого часу я вибрала Англію".



Після незалежності

Після здобуття незалежності про Україну в Британії почали говорити більше. Якщо запитати середнього британця з чим у нього асоціюється Україна, найчастіше можна почути: хліб, горілка, гарні жінки, корупція, бідність.

Далі, залежно від індивідуальних інтересів, можуть згадати про Чорнобиль, бокс, війну з Росією, МН-17, ядерну зброю, Крим, футбол, сталь, борщ і революцію.

Особливо рафіновані чули про Гоголя і Шевченка (того, який не Андрій), зрідка про Куркова. Є несподівані поціновувачі Оксани Забужко. Щоправда, їм ніяк не вдається вимовити, не те що запам'ятати її прізвище.

 
Прибирання українських могил у Лондоні

Війна з Росією має особливий резонанс серед політичної еліти. Сполучене Королівство завжди вело агресивну зовнішню політику, але після Кримської війни безпосередньо з Росією не воювало. Остання битва на території Британії відбулась у 1746 році, коли англійці остаточно перемогли шотландських гайлендерів.

Країна, що веде війну на своїй території з Росією, та ще й з певним успіхом, є, без сумніву, предметом зацікавлення, якщо не захоплення. Це зацікавлення підігрівається Росією, яка поводить себе у Британії нахабно, немов скажений іграшковий пудель у вольєрі добермана:

2006 — вбивство Анатолія Литвиненка чаєм з Полонієм неподалік української церкви в Лондоні.

2013 — дуже підозріле самогубство Бориса Березовського.

2018 — замах на отруєння Скрипалів в Солсбері.

Така поведінка керівництва Росії після відносно "вегетаріанських" дев'яностих років відкриває перед українцями певну геополітичного глибину. Існують певні перспективи і в економічному плані.

Ось як бачить британсько-українські відносини Роберт Брінклі, посол Сполученого Королівства в Україні в 2002-2006 роках:

"Моя дружина шотландка. Вона допомогла мені побачити, що Україна та Росія трохи схожі на Шотландію та Англію. Коли ви дивитесь на Україну з російської точки зору, вона по суті виглядає як частина російського світу.

Якщо подивитися на Україну з української точки зору, то вона зовсім не схожа на Росію. Ці відмінності лежать в основі труднощів між Росією та Україною. Вони особливо загострились у 2014 році. Тоді я давав багато інтерв'ю західним ЗМІ, намагаючись забезпечити точну інформацію про українську перспективу.

Під час Євромайдану та подій у Криму та на Донбасі більшість міжнародних ЗМІ переважно промовляли з позицій своїх московських кореспондентів. Я впевнений, що вони намагалися об'єктивно повідомляти про події. Однак, якщо ви оточені інформацією, представленою вам лише з однієї точки зору, ви схильні поглинати те, що бачите і чуєте, а потім повідомляти про це".

Українське медичне товариство у Великій Британії
Українське медичне товариство у Великій Британії

У 2021 році Велика Британія виходить із найглибшої економічної рецесії за останні 300 років. Скорочення економіки на більш, ніж 10% востаннє трапилося 1709 року, коли Британія буквально замерзла – врожай виявився катастрофічним, а казна була порожня через тривалу війну за іспанську спадщину.

Всі попередні економічні катастрофи передували надзвичайним й тривалим періодам економічного буму. Економісти говорять про те, що британська економіка нагадує стиснену пружину, готову вистрілити небувалим економічним зростанням.

Чи знайдуть себе британські українці у цьому бумі? Чи, за словами англійського романтичного поета Джона Кітса, будуть тими, чиї імена були написані по воді? Хоча й українськими вилами.

Денис Угрин, Соломія Петріна, Назар Білозір, Артур Фединяк, Ольга Муха

Інтерв'ю із особистого архіву Дениса Угрина та Соломії Петріни

 







«Віроломства» Гітлера не було. Сталін все знав, але нічого не робив

Пакт Молотова-Ріббентропа, чи якщо бути відвертими Сталіна і Гітлера про ненапад та розподіл сфер впливу у Європі був бомбою сповільненої дії. Хоча шлюбний «медовий місяць» між двома диктаторами і тривав два роки, було зрозуміло, що так довго бути не може, хтось один таки піде війною на іншого. І ось коли на цю бомбу вже був закладений часовий механізм і радянські розвідники спостерігали та доповідали про місяці, тижні й дні, що залишились до початку війни, Сталін нічого не робив. Чому так сталось і чому народився один із найпопулярніших радянсько-російських міфів про «віроломний» напад Третього Райху, спробуємо розібратись у пропонованому матеріалі

Українська культура у листівках і платівках діаспори

Українська листівка як засіб комунікації в українській повоєнній діаспорі представляє не тільки унікальне мистецьке явище, а як на мене, і мовну, лінгвістичну цінність. У час повоєнного тоталітаризму поштівки та музичні диски з українською музикою перетворилися на засіб підтримки рідних та близьких, як на поселеннях так і в Україні.

Останні форпости “русского міра” на Одещині

Останнім часом Україна завдяки наполегливій праці істориків, публіцистів, журналістів і блогерів розбірливіше дивиться на власну минувшину. Тепер без особливих зусиль середньостатистичний школяр “на пальцях” може пояснити, що Чорне море не копали древні “укри”, українську мову не вигадували в “австро-угорському генштабі”, Ленін не те, щоби не “зробив Україну”, а й узагалі тут ніколи не бував. І, найголовніше, як виявилося, не сучасні українські можновладці “переписують історію”. Її переписали радянські історики-фантасти, а нині їхню справу продовжують російські неоімперські пропагандисти.

Харківські адреси Миколи Міхновського

Де мешкав і працював Микола Міхновський у Харкові? Це важливе питання для належного вшанування пам’яті основоположника української незалежності (самостійності) досі належним чином не досліджене. В Харкові, зокрема, дотепер немає йому пам’ятника.