В Австрії віднайдено могилу легендарного сотника Армії УНР

“Сотник Шило – найхоробріший старшина одного з найстаріших кінних полків нашої армії… з перших днів національної боротьби був в лавах українського війська… [серед] 8 000 козаків Українського імені Гетьмана Полуботка полку в Київі було всього 7 старшин, до яких належав і Шило” - так характеризувала визначного ветерана визвольних змагань редакція часопису “Немізіда” (Варшава, 1936).

Михайло Шило з честю пройшов усі визвольні змагання 1917-1920 років. Воював із більшовиками в січні 1918 року за рідне місто Київ. Воював до останніх регулярних боїв тодішньої російсько-української війни.

11 листопад 1920 року під Котюжанами на Вінничині сотник Шило із 12-ма своїми відчайдухами атакував батальйон більшовиків. Результат відважної атаки: в полон до Армії УНР потрапили 272 червоноармійці, здобуто три сотні рушниць, багато набоїв і кілька возів бойового обозу.

 
Атака 3-ї сотні 1-го кінного лубенського ім. М. Залізняка полку під командою Михайла Шила на школу червоних курсантів 28 серпня 1920 р під с. Большовець (Галичина) 
Джерело: "За державність", ч. 7

Досі в жодному із довідників та енциклопедій немає довідки про М. Шила. Відновимо історичну правду і заповнимо прогалину про одного з наших найвизначніших героїв.



***

За свідченням полковника Варфоломія Євтимовича, сотник М. Шило був корінним киянином і походив "зо старого козацько-старшинського роду".

Народився близько 1897 року, оскільки "молоденьким, несповна 20-літнім хорунжим" у 1917 році "вступає до преславного полку імені Наказного Гетьмана Павла Полуботка й бере видатну участь у знаменитому виступі полуботківців". Тобто, був одним із організаторів виступу, коли українське вояцтво за лічені години взяло під контроль усі стратегічні об'єкти Києва.

Після полуботківського повстання служив в різних частинах. Боровся із бандами Муравйова. "По здачі Київа червоним у лютому 1918 вступає до славного кінного полку ім. Кошового Костя Гордієнка, в складі того полку б'ється за звільнення від москалів Лівобережжя, бере участь у Кримському поході отамана Петра Болбочана" (В. Євтимович). Це означає, що весну і літо того року провів під командуванням Всеволода Петріва.

Генерал Армії УНР В. Петрів згадує у своїх спогадах гайдамаку Шила. Саме йому випав жереб отримати стару шаблю, яку подарувала гордієнківцям в березні 1918 року над річкою Хорол старенька вдова в пам'ять про свого чоловіка, коли почула, що полк йде "боротись та вмирати за Україну".

Згадує Петрів Шила і під час кримських боїв: "Стежі 2 сотні [полку] в залісненому перевалі на Алушту попали в засідку та мали убитих 3 людей і одного коня. Четвертий гайдамака, от цей Шило з хорольським подарунком, шаблею, теж був залишений з убитим конем на перевалі".

Побратими вже було подумали, що Шило загинув, однак "за дві години він вернув": "мав прострілену в трьох місцях чемерку (стародавній верхній одяг. – Ю.Ю.), чобіт, дві кулі вдарили в шаблю, а сам він вийшов без найменшого знаку".

Після ліквідації гетьманською владою Гордієнківського полку "по короткій перерві [Шило] вступає до 1-го кінно-гайдамацького ударного полку (комендант – полковник Григорій Афнер. – Ю.Ю.), в складі якого відбуває бої та походи до липня 1919 року".



Захворів на тиф і змушений був чотири місяці лікуватись у Кам'янці-Подільському. "Спершу відлежав шість тижнів черевного, і не встиг як слід оправитися, як захворів на поворотний – переніс аж сім нападів" (згадував згодом М. Шило).

Коли у листопаді 1919 року виписався із лікарні, та одразу подався до української армії. Однак під час ночівлі на вокзалі в Кам'янці-Подільському, в очікуванні потяга на Проскурів (нині – Хмельницький – ред.), його разом із ще кількома старими гордієнківцями несподівано і безпідставно заарештовано.

Арешт здійснював Іван Романченко, відомий у військах під псевдонімом "Гармидер" (той самий заступник головного державного інспектора, який кількома місяцями раніше приклався до арешту й розстрілу Петра Болбочана – Ю.Ю.). Про цей випадок зберігся докладний спогад-оповідання М. Шила "Без суду", де він описав свій незаконний арешт і спробу розстрілу.

 
Старшина 1-го кінного Лубенського ім. Максима Залізняка полку сотник Михайло Шило, командир 3-ї сотні

З-під розстрілу втік, вивернувшись в момент пострілу. "По довгих мандрівках, голодний і холодний, без єдиного шага за душею, обідраний і покалічений – втікаючи навмання й не бачучи в темряві, кудою ступати ногою, нараз падав на мерзлій ріллі й позбивав собі коліна й до крови поздирав руки". Через кілька днів Шило повернувся до Кам'янця, в якому господарили уже поляки.

У лікарні, в якій донедавна лежав, знайшов побратимів-гордієнківців, поранених при розстрілі Романченком, а теж свого бойового командира Г. Афнера.

З останнім, очевидно, невдовзі подався в Бессарабщину готувати збройний виступ проти більшовиків. У квітні 1920 року стає одним з ключових організаторів антибільшовицького повстання чорноморців у Тирасполі, про яке редакція ветеранського часопису "Немізіда" написала так:

"Коли армія Зимового Походу заливалась в крові на полях Ананіва (під Одесою), сотник Шило появився в критичний момент жорстких боїв в складі Чорноморської бригади. Якої відваги й державного розуміння треба було мати старшині українських військ, щоб провадити конспіративну працю у ворожих шерегах (шеренгах. – Ю.Ю.).

Тож результат такої праці цього великого й відважного патріота сотника Шила було повстання в Тирасполі проти більшовицької влади та перехід Чорноморців на бік України".

У 1920 році служить у 1-му кінному Лубенському полку ім. Максима Залізняка. "1920 рік Сотник Шило весь час, без перерви, провів на фронті" (Немізіда, ч. 2, 1936).

Адріан Марущенко-Богданівський, у нарисах "До історії 1-го кінного Лубенського ім. М. Залізняка полку", відзначав визначні командирські таланти М. Шила. Зокрема, що перемога в бою під Котюжанами відбулась завдяки його "бистрій орієнтації в складних обставинах бою, знанню кавалерійської служби, умінню вгадати ворожі наміри і непохитній рішучості".



А. Марущенко-Богданівський у 8-му збірнику "За державність" залишив також опис одного із боїв у вересні 1920 року: "Лави під загальним керуванням помішника командира полку [М. Залізняка] сотника О. Титаря, мавши на чолі 3-тю сотню сотника Шила, сміливо й завзято повели наступ. По півторагодинній гострій стрільбі почулося "Слава" – наші лави заатакували піденну околицю Делієва (тепер Івано-Франківська обл, поблизу Галича. – Ю.Ю.)…

Темрява була така, що за два-три кроки трудно було розріжнити постать людини від стовпа, лиш вогники від стрілів освітлювали на хвилину контури наших і ворожих бійців.

Наші наступали зі співами і гімном "Ще не вмерла Україна", що серед нічної тиші далеко лунало лісами та долинами. Коло 11 години ночі Деліїв і його околиці було звільнено від москалів, яких згідно із зізнаннями полонених було там до 400 багнетів".

У кінці 1920 р. М. Шила інтерновано поляками разом з Армією УНР в таборі у місті Каліш. Міжвоєнні роки провів у еміграції, в Польщі. У середині 1930-х років висунутий радою товариства "Український кіннотник" на коменданта товариства, як "найхоробріший старшина одного з найстаріших полків".

 
Сотник Михайло Шило на з'їзді членів Українського військово-історичного товариства (Варшава, осінь 1934 р.) 

"Усі, хто знає сотника М. Шила, як старшину, однодушно стверджують, що це видатний кіннотчик-рубака – розважний у тактиці, відважний у бою, нестримний у наступі, твердий і непохитний в обороні, підприємчивий та винахідливий у кожній тяжкій ситуації.

Особисто хоробрий, він суворий до себе й вибачливий до підлеглих, за яких дбає, мов за власних дітей, хоч при тому не дозволяє собі бути з ними за панібрата, і в питаннях військової карности – невблаганий. Дуже товариський і веселий, має загострене почуття військової й старшинської чести й – понад усе – випробований патріот" (В. Євтимович).

Шило продовжував дбати про своїх козаків і в еміграції. У збірнику "За державність" (1938) подав зауваження щодо нарисів Андрушенка-Богданівського до історії свого полку.

Відзначивши, що в опублікованому раніше тексті не згадано втрат очолюваної ним 3-ї сотні в атаці на Школу червоних курсантів 28 серпня 1920 року під м. Болшівці (називає імена поранених козаків в тому бою).

А теж, що "не згадано чину охотників 3-ї сотні полку 9 вересня 1920 року" (переправились через Дністер, щоб здобути "язиків" для армії, в "чому було чимало відваги й героїзму").

Подальша доля Михайла Шила досі залишалась нез'ясованою. В. Петрів у другій частині своїх спогадів (Львів, 1928) навіть дочасно вже вдруге "похоронив" Шила…

Написав, що присяга на подарованій у Хоролі шаблі виконана сповна: "і не лише чужою, але й своєю кров'ю скрівавили цю шаблю". А далі: "Носив її, витягнувши на неї жереб, гайдамака Шило, який і загинув із нею в боях".



У 1934-1936 рр. М. Шило проявляв громадську активність в українському ветеранському русі. А у 1938 році дав про себе знати побратимам, опублікувавши зауваження до нарису Андрушенка-Богданівського про історію лубенського полку, а також надрукувавши в одній із гетьманських газет свій спогад "Без суду".

Яка ж подальша доля М. Шила? У 1957 році націоналістичний діяч д-р Євген Мацях відвідав Австрію і підсумки свого візиту описав в репортажі у паризькому "Українському слові" (ч. 837). Серед переліку українських поховань, які збереглись в австрійському м. Ґрац, він називає й могилу "сотника Шила".

На щастя могила на Центральному кладовищі Ґрацу збереглась і до сьогодні. Згідно з даними на надмогильному хресті, який розташований в українському секторі цвинтаря (PLZ 8020), "Mychadlo ŠYLO" завершив своє земне життя 3 грудня 1944 року.

 

Могила сотника Михайла Шила на українській дільниці Центрального кладовища м. Ґрац (Австрія) 

Фото Тараса Піняжка


***

Автор висловлює подяку Пласту в Австрії і особисто члену Крайової Пластової ради Тарасу Піняжку за багаторічне ведення проекту "Врятуй могилу героя", у рамках якого і вдалось віднайти могилу М. Шила.

Лист про Україну як незалежну державу 1711 року

За документами зі шведських архівів ми можемо детально простежити традицію шведських королів підтримувати боротьбу козаків за незалежність України. Шведські королі вбачали у козаках надійних партнерів, які могли допомогти Швеції гарантувати безпеку в регіоні Балтійського моря і стримати загарбницькі амбіції Московії. Ще в 1623 році шведський король Густав ІІ Адольф розмірковував над можливістю підтримати боротьбу козаків за незалежність

Про український борщ з історичними приправами

На початку 2020 року київський ресторатор Євген Клопотенко виступив з благородною ініціативою внести культову українську страву – борщ – до списку світової нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Справу підтримало Міністерство культури. 1 липня 2022 року борщ включено до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО, що потребує термінової охорони

Антибільшовицький Блок Народів. Нове прочитання

Матеріали про Антибільшовицький Блок Народів (АБН), які зберігаються в Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки України, дають змогу в нинішній ситуації під дещо іншим кутом зору подивитися на імперську політику Москви в усі періоди її існування в тих чи інших державних утвореннях і належним чином оцінити зусилля діячів українського-національно-визвольного руху, які намагалися об’єднати поневолені народи в боротьбі з імперією зла, застерігали увесь цивілізований світ бути пильними, згуртованими і не мати жодних ілюзій стосовно справжніх намірів кремлівських керманичів

Принцип доміно. З чого почалася Велика Війна

Сім пострілів сербського студента Гаврила Принципа призвели до початку Першої світової війни. Але чому вбивство спадкоємця престолу Габсбургів мало такі катастрофічні наслідки для всього людства? Хто побачив, що політичні сили розставлені, як доміно, і запустив механізм, який перекроїв карту Європи?