Українсько-японські міжлюдські контакти: історія та сьогодення

29 травня 1940 року народився видатний японський сумоїст українського походження Іван Боришко, або Кокі Тайхо, якого можна вважати найбільш відомим діячем Японії, пов’язаним з Україною. Попри географічну віддаленість та той факт, що дипломатичні відносини між двома країнами були встановлені у 1992 р., вони мають багату історію міжлюдських обмінів.

Для подальшого поглиблення двосторонніх зв'язків, які наразі підтримуються на найвищому рівні та активно розвиваються, необхідно розуміти та враховувати історію українсько-японських міжсуспільних контактів.

Перш за все, важливо зазначити, що перші контакти між українцями та японцями мали місце на півдні сучасної України. У 1885 р. в Одесі перебувала японська місія, а у 1902-1937 рр. там само працювало Консульство Японської імперії.

У 1897 р. почесний консул Японії, місцевий бізнесмен Олександр Ракшеєв організував експозицію товарів японської промисловості в Одесі, яка включала багато витворів традиційного мистецтва на кшталт меблів, посуду, шкатулок, ширм, ліхтарів, паперу, шовку, текстильних виробів тощо.

Виставка стала важливим іміджевим заходом у контексті представлення японської культури на території сучасної України, а також започаткування українсько-японського міжкультурного діалогу.

У першій половині ХХ століття українці встановили контакти з японцями на Далекому Сході, а саме в "Зеленому Клині" – українській колонії, що охоплювала територію Приморщини й Амурщини, а також в Маньчжурії (сучасний Китай).

Важливу роль у встановленні зв'язків з представниками Японської держави зіграв Іван Світ (1897-1989 рр.) – уродженець Харківської області, український історик, журналіст, громадсько-політичний діяч на Далекому Сході, автор монографії "Українсько-японські взаємини 1903–1945" (Нью-Йорк, 1972 р.).

І. Світ був редактором української газети "Маньчжурський вісник" та намагався популяризувати ідеї українського визвольного руху серед представників японської влади в Маньчжурії.

Саме завдяки його діяльності у 1933 р. українцям було повернено будинок Українського національного дому – осередку діяльності українців в місті Харбін. 

 
Управління Українського національного дому в Харбіні. Стоять: Ю. Шахрай, І. Світ. Сидять: М. Мілько, П. Яхно, Д. Барченко

Іншим напрямом співпраці стало відвідання України японськими посадовцями та контакти по дипломатичній лінії. У 1917 р. Посольство Японії в Петрограді направило дипломатичну місію до Києва на чолі з аташе зазначеного посольства Ашіда Хітоші (1887-1959 рр.), який у 1948 р. став прем'єр-міністром Японії.

У 1928 р., як представник Посольства Японії в Туруччині, Х. Ашіда також відвідав Одесу та Кримський півострів. Свої враження про Україну він описав в автобіографічних монографіях "Росія напередодні революції" (1950 р.) та "Росія до і після революції" (1958 р.).

У 1918 р. українця Б. Воблого Уряд Української Народної Республіки призначив уповноваженим у Японії, а протягом 1920 р. тривало листування між представниками УНР та японськими дипломатами в Стамбулі та Варшаві. 

Українсько-японські культурні контакти розвивалися завдяки відвідуванню у 1916 р. Японії українською театральною групою К. Кармелюка-Каменського, яка виступила у Токіо, Йокогамі, Кобе та Камакурі.

Відомо також, що на початку ХХ ст. в Японії навчався й працював український письменник, педагог та есперантист Василь Єрошенко (1889-1952 рр.), який публікував розповіді японською мовою.

Він був постійним відвідувачем кафе "Накамура-я", в якому збиралися японські художники, включно з Накамура Цуне, який написав портрет В. Єрошенка. Цей витвір мистецтва вважається культурною спадщиною Японії та є одним з найвідоміших експонатів Національного музею сучасного мистецтва Токіо.

Завдяки В. Єрошенку до меню зазначеного кафе було додано борщ, який досі можна скуштувати в оновленій будівлі "Накамура-я" в токійському районі Шіндзюку. Автопортрет В. Єрошенка зберігається в галереї "Nakamura Salon Museum of Art". 

 
Портрет Василя Єрошенко, автор – Цуне Накамура 
Токійський національний музей сучасного мистецтва

У 1920-1922 рр. в Японії перебував ще один український митець, відомий, як "батько футуризму" – Давид Бурлюк, який активно подорожував з виставками по Японії та деякий час проживав на островах Ошіма та Огасавара. Одна з його робіт сьогодні становить частину колекції Музею сучасного мистецтва префектури Канагава. 

Водночас справжнім символом дружби двох народів можна вважати Івана Боришка, або Кокі Тайхо (1940-2013 рр.) – видатного японського йокодзуни українського походження.

Тайхо, справжнє японське ім'я якого Кокі Ная, народився в префектурі Карафуто на острові Сахалін, коли він належав Японії. Його мати Кійо Ная була японкою, а батько Маркіян Боришко – вихідцем з села Рунівщина (нині Харківська область).

 
Тайхо 
Японська асоціація сумо

Тайхо виграв Імператорський кубок сумо 32 рази та встановив рекорд, який був побитий тільки в 2015 р. Він був настільки популярним, що у 1960-1970-х рр. найпоширенішою фразою Японії став вираз "Гіганти. Тайхо. Тамаго-які", який символізував токійську бейсбольну команду "Йоміурі-гіганти", великого сумоїста та японський солодкий омлет.

У 2011 р. Тайхо отримав український Орден "За заслуги" ІІІ ступеня, а у 2015 р. посмертно став почесним громадянин Японії. В Україні пам'ять Тайхо відзначено пам'ятником в Одесі, в Японії  –  Музеєм Тайхо та сумо у місті Тешікага на Хоккайдо. 

 
Музей Тайхо на острові Хоккайдо

Слід зазначити, що сьогодні в Японській асоціації сумо Україну представляє уродженець Мелітополя Сергій Соколовський (японське ім'я "Шіші" - лев), який вже протягом декількох років проживає в Японії та демонструє дуже високі результати на турнірах сумо, як представник школи "Ірумагава-бея". 

 
Авторка з Сергієм Соколовським

Цікавою є доля американської громадської діячки українського походження Беати Сироти Гордон (1923-2012 рр.), яка взяла участь у написанні чинної конституції Японії, прийнятої в 1947 р.

Беата була донькою Лео Сироти (1885-1965 рр.) – видатного українського піаніста родом з Кам'янця-Подільського, який з 1928 р. протягом 18 років проживав в Японії та очолював відділення фортепіано Імператорської академії Уено в Токіо (нині Токійський університет мистецтв).

Беата провела своє дитинство в Японії, а після цього переїхала до Америки, де закінчила коледж та працювала в Управлінні військової інформації США. По завершенню Другої світової війни Беата повернулася в Японію як співробітниця Генерального штабу на чолі з генералом Мак Артуром.

Саме завдяки активній діяльності Беати в Конституцію Японії було включено статтю про гендерну рівність. Своїми спогадами вона ділиться у книжці "The Only Woman in the Room" (1998 р.), а в Японії її знають завдяки стрічкам японської режисерки Томоко Фуджівара "The Gift from Beate" (2004 р.) та "The Sirota family and the 20thcentury" (2008 р.). 

 
Беата Сирота Гордон 
фото Japan Focus

У радянські часи українсько-японські міжсуспільні відносини розвивалися завдяки обмінам між Київським хореографічним училищем та Кіотською балетною школою Теради, яку було засновано у 1960 р. Хіроясу та Мічіко Терада.

Через чотири роки після встановлення побратимських відносин між Києвом та Кіото у 1971 р., ці школи підписали договір про співпрацю. Щорічно в Кіото проходять спільні концерти двох шкіл, а також фестиваль "Зірки українського та японського балету".

У 2002 р. Мічіко Такао заснувала Асоціацію обмінів Київ-Кіото, до якої входять культурні діячі, митці, представники бізнес-кіл регіону Кансай, до якого належить місто Кіото.

За значні зусилля в галузі популяризації української культури за кордоном та за зміцнення зв'язків між Україною та Японією у грудні 2009 р. М.Такао було нагороджено Орденом княгині Ольги ІІІ ступеню.

Син пані Мічіко – Нобухіро Терада – вихованець та креативний директор Київського державного хореографічного училища, соліст Національної опери України також всіляко сприяє популяризації українського балету в Японії. За вагомі досягнення в професійній діяльності Указом президента України від 2003 р. йому присвоєно почесне звання "Заслужений артист України". 

Після відновлення незалежності України відбулася інша визначна подія: у 1994 р. професором Токійського університету Кадзуо Накаєм було засновано "Асоціацію україністів Японії".  Професор Накай є одним з провідних українознавців Японії та автором таких праць, як "Історія українського націоналізму" (1999 р.).

Другим президентом Асоціації була професорка Університету Хейсей Мегумі Суедзава. З 2018 р. Асоціацію очолює Йошіхіко Окабе, доктор економічних наук, українознавець, професор університету Кобе Гакуін, іноземний член Національної академії аграрних наук України.

 
Йошіхіко Окабе

Пан Окабе вперше відвідав Київ у лютому 1992 р., після чого багато подорожував по нашій країні: з 2008 р. по 2013 р. він понад десяти разів був на Донбасі, також  відкрив для себе Західну Україну.

Й. Окабе, який вважає Україну своєю другою батьківщиною, є автором монографій "Причини революції Майдану: між Євросоюзом та Росією" (2016 р.) та "Історія японсько-українських відносин" (2021 р.), в якій детально досліджено діяльність українців на Далекому Сході.

Важливий внесок в просування позитивного іміджу України в Японії на сучасному етапі роблять українські культурні амбасадори, а саме оперні співаки Оксана Степанюк та Денис Вишня, бандуристки Катерина Гудзій (Посол доброї волі та культури префектури Чіба) та Наталія Гудзій (організатор проєкту "Мир на крилах"), диригент "Japan Orchestra for Youth" Тарас Демчишин.

Заслужена артистка України (2011 р.), Посол доброї волі та переможниця конкурсу краси "Mrs. Earth. Japan" Оксана Степанюк вперше відвідала Японію у 2003 р. та стала відомою завдяки дуже рідкісному голосу – лірико-колоратурному сопрано.

Наразі пані Оксана є солісткою двох основних опер Японії – Токійської опери Фудзівара та Опери Ніссей. У 2011 р. вона заснувала проєкт допомоги дітям, постраждалим у наслідок землетрусу та цунамі в Японії.

Під час сольних концертів О. Степанюк завжди виконує українські композиції, завдяки чому ознайомлює японську аудиторію з культурою та традиціями нашої держави. 

 
Оксана Степанюк

У мистецькій площині слід відзначити діяльність сучасної української художниці Зої Скоропаденко. Вона є авторкою всесвітньо відомої серії робіт "TORSO", яку було презентовано в Японії на міжнародному мистецькому заході "World Art Tokyo" 2019 р.

У 2016 р. пані Зоя презентувала скульптуру "The Hope" ("надія") місту Сома префектури Фукусіма в знак солідарності України з японським народом після аварії на Фукушімській АЕС.

У 2019 р. подібну статую встановлено перед Національним музеєм "Чорнобиль" у Києві. З. Скоропаденко також робить важливий внесок в популяризацію видатних українців Японії.

У 2020 р. за сприяння Посольства України в Японії було відкрито віртуальну виставку мисткині "Сумо. Життя чемпіона", присвячену 80-тиріччу з дня народження Івана Боришка. 

 
Зоя Скоропаденко під час відкриття скульптури пташки у Києві

Напередодні Олімпійських ігор у Токіо не можемо оминути увагою таких українських спортсменів, як каратисти Анжеліка Терлюга та Станіслав Горуна – переможців змагань"Karate1 Premier League" у Токіо 2019 року, а також чемпіонку світу з дзюдо та Посла доброї волі з питань туризму Японії Дар'ю Білодід, які вже завоювали серця багатьох японських шанувальників спорту.

Історія українсько-японських контактів – це історія дружби, довіри та співпраці. Ці та багато інших діячів зробили важливий внесок у розвиток зв'язків між українським та японським народами.

Для подальшого поглиблення двосторонньої співпраці як українцям, так і японцям важливо розуміти, що наші держави в минулому були сусідами, що ми маємо багато спільного та поділяємо універсальні демократичні цінності, а також що міжлюдські обміни між Україною та Японією вже існують понад 135 років. Саме тому ми повинні разом будувати наше спільне майбутнє.

«Чорна неділя» села Клюськ. Без білих плям

Велика трагічна історія України часів Другої світової війни складається з маленьких трагедій сіл, селищ, містечок. Без втрати невинних людських життів на території Волині не обійшлось в жодному з населених пунктів. Не оминула трагедія і невеличке мальовниче село Клюськ, розташоване в 20-ти кілометрах від Ковеля.

Легенда про «Оржівську операцію»: як Внутрішні війська НКВД випадково вбили «Клима Савура»

Читаючи документи, складається враження, що Оржівська операція за масштабами була чимось подібним до «битви за Берлін». Очевидно, чекістам не хотілося в «переможному угарі» відставати від Червоної армії і банальну випадкову ліквідацію «Савура» розцяцькували, як масштабну операцію із задіянням особисто вищого командування держбезпеки УРСР.

Микола Глущенко. «Художник» за фахом і оперативним псевдонімом розвідки

17 вересня відзначається 120-річчя від дня народження художника Миколи Глущенка. Його життя було сповнене багатьох феєричних подій, несподіваних драматичних поворотів долі і численних загадок. Окремі епізоди з його біографії породили низку легенд, які й досі бентежать уяву численних поціновувачів, мистецтвознавців, кінематографістів, письменників. Розсекречені, досі невідомі документи із Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України дають змогу розставити певні акценти у всьому цьому і пролити світло на утаємничені сторінки життя митця.

Лем. Життя не з цієї землі

«Лем. Життя не з цієї землі» — це не лише біографія Станіслава Лема, а й драматична й чесна розповідь про складну історію Центрально-Східної Європи, у якій одне з чільних місць посідає Львів першої половини ХХ століття.