Справа капітана. За що сидів легендарний «динамівець» Костянтин Щегоцький

У різноманітних рейтингах найкращих українських футболістів усіх часів неодмінно буде це ім’я — Костянтин Щегоцький. Улюбленець київських уболівальників 1930-х, капітан «Динамо», перший в Україні гравець-орденоносець — це все про нього.

Від редакції: "Історична Правда" і видання "Ґрати" в рамках спільної співпраці представляють серію матеріалів про найгучніші і найважливіші судові процеси та кримінальні справи радянських спецслужб.

Переслідування дисидентів, релігійних і культурних діячів, стеження і доноси – все про роботу НКВД і КҐБ в нашому спільному проекті на основі архіву СБУ.

У вересні 1938 року, у розпал сезону, глядачі на стадіонах почали помічати, що Щипа — таке прізвисько закріпилося за гравцем — перестав виходити на поле. Справа була не в травмі чи переході до іншої команди. Усі добре розуміли, куди може раптово зникнути людина, але казати про це вголос майже ніхто не наважувався.

Так, Костянтин Щегоцький був арештований НКВС. Лише пів століття потому, перед смертю, він трохи привідкрив завісу таємниці навколо тієї справи. Як виявилося тепер, про деякі речі футболіст промовчав — зокрема про те, що звинувачення мали безпосередній стосунок до його спортивної кар'єри.

Одного ранку в Стамбулі

Перше, що зрозумів Костянтин Щегоцький, коли прокинувся: його гроші зникли. Він ще не встиг це усвідомити, як помітив ще більш дивну річ: жінки, з якою він провів ніч, немає, натомість на стільці навпроти сидить Хюсню. Ім'я цього відомого гравця збірної Туреччини та стамбульського "Бешикташу" — Хюсню, а прізвище — Савман. Проте у тогочасних радянських джерелах про матчі з турками замість прізвищ гравців вказані імена: Фікрет, Хюсню тощо. У матеріалах справи Щегоцького ім'я Хюсню (іноді написане з помилками — Хюйсю, Хюйсню, Хюненю) теж фігурує, як прізвище.— капітан турецької команди.

 
Костянтин Щегоцький
з сімейного архіву

"Ти що тут робиш?" — читалося в погляді київського футболіста, але його стамбульський колега замість відповіді лише засміявся.

Щегоцький різко підвівся. За вікном борделю світало. У голові виринали спогади про вчорашній день. Гра збірних Туреччини та СРСР на стамбульському стадіоні… Бенкет у радянському торговому представництві, де всі добряче напилися… Потім, коли вже була глибока ніч, гравець московського "Спартака" Андрій Старостін запропонував своєму приятелю Щегоцькому продовжити відпочинок у місцевому будинку терпимості. У матеріалах справи використаний цей застарілий вираз — вірогідно, футболісти називали публічний дім саме так.. Той не відмовився.

"Що це все означає?" — спитав нарешті Щегоцький. Він пам'ятав, що Хюсню трохи говорив російською.

 

Хюсню Савман

Фото: твіттер клубу "Бешикташ"

Далі процитуємо покази динамівця:

"… він відповів, що гроші в нього, і що він встиг сфотографувати мене в кількох видах із повією, і передасть фото нашому представнику делегації".

Щегоцький почав благати не робити цього. Хюсню поставив умову: таємниця залишиться таємницею, якщо киянин передаватиме йому інформацію про кількість фізкультурників та фізкультурний рух в Україні.

Переляканий радянський гравець був готовий на все, аби лише керівництво не дізналося про його нічні походеньки — тоді про наступні закордонні поїздки можна забути. І погодився.

Хюсню повернув йому гроші і змусив підписати якийсь документ турецькою мовою. Так у жовтні 1935 року знаменитий футболіст став агентом турецької розвідки.

— Ти чого такий блідий і переляканий? Щось сталося? — спитав Старостін, коли спортсмени поверталися з будинку терпимості в готель.

— Та нічого, з похмілля голова болить, — відповів Щегоцький.

 

Андрій Старостін

вікіпедія

Коли наступного вечора Старостін знову покликав Щегоцького відпочити до публічного дому, той відмовився. Компанію спартаківцю склали кілька інших гравців.

Наступні місяці вдома для динамівця минули в тривожному очікуванні та ваганнях. Може розповісти про все керівництву? Але ж тоді точно покарають… А якщо промовчати — чи не буде ще гірше? Як добре було б, якби Хюсню більше в його житті не з'являвся, і все це забулося, як страшний сон!

Не забулося. Рік потому, восени 1936 року, турецькі та радянські футболісти знову зустрілися  У 1924-1936 роках турецькі футболісти були основними спаринг-партнерами для радянських. Лише у жовтні 1935-го, коли сталася історія з будинком терпимості, команда СРСР зіграла 6 матчів у Стамбулі, Ізмірі та Анкарі. У 1936-му стартував перший регулярний чемпіонат СРСР з футболу, і скликати збірну на тривалий час припинили. З турками того року зіграли команди з чотирьох радянських міст. Щегоцький, що характерно, тоді виступив і за київське "Динамо", і за одеське.— тепер уже в СРСР. До Києва серед інших прибув і Хюсню.

 

"Динамо" Київ на матчі з турками, 1936 рік. 

Фото з родинного архіву Костянтина Щегоцького

Після тренування на київському стадіоні "Динамо" турок підійшов до Щегоцького і спитав, чи вдалося знайти щось про фізкультурників в Україні. Той відповів ствердно, хоча, насправді, нічого не мав.

Наступного дня Щегоцький зайшов до республіканського Комітету фізкультури і спорту. Там він був "своїм" і підозр не викликав. За словами футболіста, в умовах "жахливого стану роботи" установи було легко зайти до кабінету секретаря й поцупити потрібну папку, яку згодом отримав Хюсню.

Згодом, на прощальному бенкеті в Одесі, турецький гравець сказав, що йому ще можуть знадобитися послуги Щегоцького — у такому разі він відправить до киянина свою людину.

Страх підштовхував спортсмена залишити Київ — здавалося, так буде мене шансів, що його викриють. Задуму перейти до московського "Локомотиву" на початку 1937 року завадив керівник уже згаданого Спорткомітету республіки Леонід Коритний. Він викликав футболіста й почав лякати певним компроматом, який опиниться в НКВС, якщо гравець піде з "Динамо". Спочатку погрози не справили враження — ну який компромат може бути в Коритного? Але коли чиновник вимовив лише два слова — "пам'ятаєш Туреччину?" — Щегоцький зблід. Коритний знав про зв'язок із Хюсню!

Посадовець запевнив: нічого страшного, ніхто не дізнається, треба просто бути в Києві та виконувати його завдання. Як виявилося, інтерес Коритного був не в тому, щоби "Динамо" зберегло сильного гравця та успішно виступало. Навпаки — голова Спорткомітету прагнув, щоби Щегоцький шкодив команді — руйнував дисципліну, сприяв моральній та фізичній деградації. Наприклад, він любить хильнути — нехай робить це частіше перед матчами, і буде добре, якщо інші приєднаються.

Навіщо це Коритному? Гравець, звісно, поцікавився, на що почув відповідь: "ти не питай, а виконуй". Але було очевидно: Коритний пов'язаний із ворогами, радше за все троцькістами, і займається шкідництвом, підриваючи спортивну потугу країни.

І знову загнаний у кут Щегоцький був змушений погодитись.

Після однієї успішної для "Динамо" гри розлючений Коритний підійшов до Щегоцького й почав лаятись — мовляв, той недобросовісно виконує своє завдання.

"Після цієї розмови [з Коритним] я зробив так, що команда низку матчів програла.

… Плутав склад команди, наполягаючи, щоби виходили не найкращі гравці.

… В одному з головних матчів на першість Союзу з тбіліським "Динамо" мною був виставлений такий склад, що гравець нашої команди "бек" грав на краю. Вийшло так, що "Динамо" Тбілісі, по суті, грало 11 чоловіків проти 10, тому що цей "бек", граючи "края", був тільки манекеном і не на своєму місці зробити нічого не міг".

Але невдовзі, у червні 1937 року, Коритного арештували. Щегоцький, розуміючи, що може бути наступним, впав у депресію й почав пити ще більше.

Один із футбольних сайтів називає Щегоцького Артемом Мілевським  Український і білоруський футболіст, відомий, зокрема, численними скандалами, пов'язаними, здебільшого, з пристрастю до алкоголюсвого часу. Йдеться про поєднання футбольного таланту з потягом до богемного життя, любов'ю до алкоголю та жінок, скандальною репутацією.

Хоча, судячи з матеріалів справи, Щегоцький у "Динамо" був далеко не один такий. Ось кілька яскравих фрагментів із його свідчень про атмосферу в команді.

"[Гравець "Динамо" у 1932–1934 роках Валентин] Прокоф'єв був великою людиною в сенсі випивок і скандалів. Він з'являвся в ресторані, робив великий рахунок і ніколи не платив або влаштовував дебош. Йому [начальник команди] Санін усе вибачав. Одного разу він зробив скандал у ресторані "Континенталь" із криком "бий євреїв" і так далі. Це також пройшло все без покарання. У 1934 році зробив великий скандал у Харкові на стадіоні, побив багато посуду. Усе це дійшло до президії "Динамо". І йому, Тютчеву й мені (як капітану команди) дали 15 діб адмінарешту, які ми відбули".

"Наприклад, член колективу Кузьменко на стадіоні, виходячи з ресторану п'яним, приревнував свою дружину абсолютно необґрунтовано до секретаря партійного осередку стадіону, вдарив його кілька разів по обличчю".

"Член колективу Ліфшиц, перебуваючи в ресторані, вдарив одного громадянина, що перебував у ресторані, головою. Громадянин впав зі стільця, піднявся скандал у ресторані. Керівництво про це знало, але заходів жодних не вжило".

Підгледів у книзі

Розвідка, якій потрібна кількість фізкультурників, вороже завдання споювати "Динамо"… Багатьом читачам деталі цієї історії можуть здатися неправдоподібними та нагадати абсурдні звинувачення, які висували тисячам невинуватих у роки Великого терору. Насправді, так і є — враження буде правильним.

Радянські футболісти того місяця дійсно грали в Туреччині, як і турки рік потому в СРСР. Старостін зі Щегоцьким їздили до будинку терпимості. Турецький футболіст Хюсню Савман існував, а Коритного справді арештували.

Усе інше в цій історії — брехня. Хюсню нікого не вербував, Щегоцький нічого не передавав і завдань від Коритного не отримував.

Костянтин Щегоцький написав зізнання в "шпионажі" та "шкідництві" власною рукою 28 серпня 1938 року, перебуваючи в будівлі НКВС Радянської України. Двома днями раніше, одразу після домашньої гри з ленінградським "Електриком", до нього на стадіоні підійшли двоє чекістів та попросили проїхати з ними — нібито на прийом до начальства. Можливо, футболіст ні про що не здогадувався. Він був не просто зіркою спорту, а орденоносцем. Зовсім нещодавно його — одного з перших у Союзі та першого в Україні — нагородили "Знаком пошани". Та і працівники НКВС могли не викликати підозру — "Динамо" тоді входило в структуру відомства, усі спортсмени формально рахувалися в його штаті.

 

Орден "Знак пошани"

вікіпедія

Але насправді, динамівця арештували за звинуваченням у шпигунській діяльності на користь іноземних держав.

Ніякої конкретики Щегоцькому поки не пред'явили — він сам мав усе розповісти. За однією версією його почали жорстоко катувати — били ніжкою від стільця, затискали пальці дверима. За другою — лише залякували майбутніми тортурами та ув'язненням дружини.

Арештанту довелося вигадувати обставини свого вдаваного вербування. Як він розповідав пізніше, деякі деталі він узяв у книзі Заковського.

 

Леонід Заковський

"Известия" № 275, 27 листопада 1935 року

Леонід Заковський — відомий чекіст, начальник московського НКВД та заступник наркома внутрішніх справ Миколи Єжова. У 1937 році він випустив дві брошури про роботу іноземних розвідок проти СРСР та боротьбу його відомства із нею. Ці тексти передруковували в пресі, читали на годинах політінформації — тому зрозуміло, що Щегоцький був знайомий з одним із них. Деякі стандартні прийоми розвідки, описані Заковським, дійсно в загальних рисах схожі на те, у чому "зізнався" футболіст — наприклад, шантажування за допомоги компромату, зокрема, інтимного характеру. До речі, на момент арешту Щегоцького праці Заковського вже не вивчалися — він сам уже кілька місяців був під вартою як контрреволюціонер та шпигун. Так збіглося, що розстріляли Заковського 29 серпня 1938 року — наступного дня після того, як Щегоцький написав своє зізнання.

У частині "зізнань" про Коритного Щегоцькому "допоміг" співкамерник — колишній начальник київської обласної міліції Олександр Ряботенко.

"Ряботенко… сказав мені, що, якщо я не напишу того, що від мене вимагають, то вишлють дружину і зламають ребра… Під час цієї розмови Ряботенко також запитав про те, хто заарештований із комітету в справах фізкультури, і я відповів йому, що заарештовані Коритний і Блях (заступник Коритного — Ґ), і тоді Ряботенко сказав мені: "пиши, що вони тебе завербували".

 

Олександр Ряботенко

вікіпедія

Історики Олег Бажан та Вадим Золотарьов, пишучи про репресованого чекіста Михайла Віхмана, згадує Ряботенка точно в такому ж світлі:

"У вересні 1938 року в камеру до Віхмана "підселили" колишнього начальника Донецької обласної міліції  Спочатку Ряботенко очолював міліцію Київщини, а потім — Донеччини, тобто Сталінської області.Ряботенка, який не спромігся вмовити колегу піти на угоду зі слідством в обмін на припинення катувань".

Напевно, Ряботенко був внутрішньокамерним агентом саме з таким завданням — схиляти арештованих до визнання провини. Його це не врятувало — зовсім незабаром, 26 вересня 1938 року, він був страчений.

Коритний у своїх показах жодним словом Щегоцького не згадував. А окремо допитати його про завдання зі споювання "Динамо" вже було неможливо — його розстріляли ще в жовтні 1937-го.

У "зізнанні" Щегоцького кидаються в очі грубі невідповідності. Наприклад, дані про кількість фізкультурників були відкритими, про зростання цього показника з гордістю писали газети. А "Динамо" в проміжку між "завданням Коритного" та його арештом (січень — червень 1937 року), насправді, не програло жодного матчу. Однак слідство такі "дрібниці" не хвилювали.

Постанова про нагородження Щегоцького "Знаком пошани" вийшла в 1937 році, але сама церемонія вручення ордену відбулася лише через рік.

"Коли вручення орденів затрималося, пройшов слух, що у зв'язку з арештом керівників із фізкультури постанову анульовано", — писав Щегоцький у зізнанні.

У мемуарах футболіст розповідає характерну історію, що сталася в проміжку між постановою та врученням ордену. Він лікувався в підмосковному санаторії. Один із постояльців "проявив пильність": написав секретарю парторганізації санаторію, що Щегоцький не носить свій орден — тобто не цінує визнання з боку держави. Секретар викликав футболіста, вимагаючи пояснень.

Той лише розсміявся, а автору скарги сказав: "Орден я не ношу тому, що мені його ще не вручили. Як тільки я його отримаю, я буду скрізь носити його з гордістю. А з вами, "пильний" громадянин, я не хотів би опинитися в одній команді. З вами і в одному санаторії небезпечно…".

"Барон", "син графа"

Чому Щегоцький взагалі потрапив у поле зору репресивних органів?

Пізніше він розповідав наступне:

"мене… хтось у доносі назвав сином польського графа, який у Варшаві згодився працювати на польську розвідку…".

Ці спогади не зовсім точні. У справі йдеться:

"Футболіст Щегоцький — поляк що мав прізвисько "Барон", неодноразово виїжджав за кордон. Мені відомо, що Щегоцький поширює провокаційні чутки і відкрито висловлює симпатію фашизму".

 

Обкладинка справи Щегоцького

Центральний державний архів громадських об'єднань України

Такі свідчення дав колишній полковник НКВС та голова правління українського товариства "Динамо" Роман Чирський, арештований у травні 1938 року.

Цього було достатньо, щоби незабаром виписати постанову на арешт спортсмена із формулюванням про шпигунську діяльність.

Наведені Чирським факти можуть бути правдою, вигадкою або перебільшенням — достеменно встановити це вже неможливо.

Уродженець Москви Щегоцький дійсно мав польське коріння, на що зокрема вказує його прізвище  За словами прийомного сина футболіста Віталія Ліщинера, його справжнє прізвище — Шегоцький. У цій статті застосована найбільш поширена форма, яка, до того ж, найчастіше згадується в архівній справі. У різних джерелах трапляються і інші версії — Щеготський, Щегодський., але був обрусілим. І в протоколах допитів, й у відповідній графі всіх документів його національність — росіянин. Іноді трапляються твердження про те, що справжнє ім'я Щегоцького при народженні — Казимир (зокрема, про це пише Вікіпедія), і що хрестили його в костелі. Його прийомний син Віталій Ліщинер це спростовує.

 

Костянтин Щегоцький

Фото з родинного архіву

Навіть просто бути поляком — само собою було доволі небезпечно за часів Великого терору. Представники всіх "нерадянських національностей" перебували в зоні особливого ризику, але поляки — мабуть найбільше. У рамках "польської операції" НКВС  Одна з національних масових операцій доби Великого терору.величезну кількість громадян "записували" до членів "польського збройного підпілля" або агентів відповідної розвідки. Оцінки кількості розстріляних у цей період поляків різняться, але в середньому йдеться про цифру приблизно в 100 тисяч людей.

Не все було зрозумілим і із соціальним походженням підозрюваного. Сам він називав батька службовцем та торговцем, в обох випадках додаючи прикметник "дрібний" та пояснюючи, що в 1918 році Василь Щегоцький на паях володів їдальнею та невдовзі був "розстріляний за спекуляцію". А от свідки-динамівці — про них ми поговоримо окремо — казали, що арештований був "з непростої родини", до революції в їхньому домі нібито була велика кількість прислуги, а в маленького Кості — кілька нянь. Відповідні рядки в протоколі допиту підкреслені олівцем — тобто інформація для справи виглядала цікавою.

Однак слідство не стало розвивати національну або соціальну тему, тобто вибивати зізнання в належності до "класово чужого елементу" чи зв'язках із польськими антирадянщиками. Напевно здавалося, що свідчень про Туреччину та Коритного буде достатньо.

З рідної Москви до Києва молодий перспективний гравець Щегоцький переїхав у 1933 році. А вже наступного — пошкодував про це.

У зізнанні він пише: "У момент переїзду столиці до Києва (1934 рік — Ґ) Київське керівництво абсолютно перестало цікавитися футбольним колективом, і футболісти буквально голодували. Протягом 4½ місяців не отримували зарплати, не влаштовувалися на роботу, і не можна було виїхати, оскільки військовий мій квиток був у НКВС, і його ніяк не міг отримати. З готелю, де ми жили, нас виселили, і мені довелося жити на стадіоні. [Футболіст Павло] Комаров, не витримавши всього цього, списався з капітаном команди Дніпропетровська, щоби той забрав його до себе. Він, [футболіст Петро] Лайко приїхали за мною, і ми втрьох виїхали з Києва. Від'їхавши 5½ години від Києва, я був знятий із поїзда, і повернений етапом назад. Це все говорить за неподобство, яке вже тоді було в "Динамо".

Ця подія описана й  у мемуарах Щегоцького. Після їх прочитання складається враження, що футболіст не стільки хотів переїхати до Дніпропетровська, скільки намагався своїм демаршем привернути увагу керівництва "Динамо" до проблем команди — і це дійсно допомогло.

Динамівці-свідки

Судячи з документів, після написаних Щегоцьким "зізнань" цілих два місяці справа взагалі ніяк не рухалася. Футболіст сидів у тюрмі НКВС на Короленка — нині Володимирська — а в листопаді 1938 року був переведений до Лук'янівської тюрми. Аж до грудня він не мав можливості перевдягнутися — лишався в тій самій сорочці, у якій був ще на стадіоні. Невідомо, хто передав йому новий одяг, але точно не дружина — у заяві, яка міститься в справі, вона стверджує, що до 14 січня 1939 року взагалі нічого не знала про долю чоловіка.

У листопаді 1938 року нарешті почалися допити самого Щегоцького — він розповів приблизно те ж саме, що написав раніше — та свідків. Їх було шестеро: начальник команди "Динамо" Михайло Демура та гравці київського клубу Петро Лайко, Микола Махиня, Антон Ідзковський, Віктор Шиловський та Павло Комаров. Кожен був футболістом з іменем та назавжди увійшов в історію клубу. Лайко, наприклад, після арешту Щегоцького вдягнув капітанську пов'язку.

Усі без винятку свідки підтвердили: Щегоцький вів "розкладницьку" — "разложенческую" в оригінальному документі, складеному російською — роботу в колективі.

Наприклад, у протоколі допиту Демури є такі слова: "[Щегоцький] влаштовував колективні п'янки. Починав сварки ("заводил склоки" в оригіналі — Ґ) між гравцями, усе це шкідливо відображалося на стані команди".

У свідченнях є конкретний приклад: перед виїзним матчем із московським "Торпедо" команда з подачі капітана дві ночі поспіль нібито грала в карти. Результат, як кажуть, на табло: кияни програли з рахунком 5:1. Уже тоді гравці нібито почали підозрювати, що Щегоцький спеціально це влаштував.

Демура стверджував, що в травні-червні 1938 року команда перебувала в жахливій формі та програвала один матч за одним — і винуватий у цьому був насамперед Щегоцький. Лайко казав те саме, але про період — червень-липень. Це неправда: з 18 офіційних матчів травня-липня (Чемпіонат СРСР та Кубок УРСР) "Динамо" виграло 12, три завершило внічию та тричі зазнало поразки. Якби це й було правдою, тут було одне суттєве розходження з "зізнанням" Щегоцького: він, нагадаємо, написав, що шкодив команді за завданням Коритного до арешту останнього в 1937 році.

У якості доказу того, що Щегоцький "розкладав" колектив, Демура наводить такий факт: після арешту футболіста в "Динамо" не було жодної поразки. І це теж не відповідає дійсності. 4 вересня кияни програли московському "Сталінцю", і загальне співвідношення перемог, нічиїх та поразок за цей період не сильно відрізняється від "провальних" травня-липня.

Свідки підтвердили, що їхній колега був близьким до арештованих спортивних чиновників — зокрема Чирського та Коритного.

"Через них діставав усе необхідне футболістам. Футболісти заявляли, що раніше варто було Щегоцькому зателефонувати, як одразу ж усе було. Сам Щегоцький про минуле відгукувався так: "немає більше добрих дядьків", намагаючись цим підкреслити, що зараз [після арештів цих чиновників] до футболістів керівництво ставиться гірше", — розповідав Демура.

Для Махині дивним здавалося те, що Щегоцький раніше за всіх знав про арешти чергових "ворогів народу" — адже преса про це не писала.

 

Микола Махиня

вікіпедія

Історію зі стамбульським будинком терпимості підтвердили всі — Щегоцький після повернення сам охоче все розповів. А от про зв'язки з Хюсню ніхто нічого не знав.

Ще одна тема, які піднімали слідчі під час допиту свідків — антирадянська агітація з вуст Щегоцького. Більшість подібного не пригадувала, але щось таки знайшлося. Був у захваті він польської "воєнщини", а саме зовнішнього вигляду тамтешніх офіцерів — їх він побачив у 1935 році, коли через Польщу їхав у Францію на матч збірної УРСР із паризькою командою "Ред Стар Олімпік".

А ще хвалив життя за кордоном.

"Зі спортивного життя Щегоцький наводив такі приклади, що спортсмени в буржуазних країнах забезпечені набагато краще, ніж у Радянському Союзі. Розповідав такий випадок, що капітан футбольної команди "Ред-Стар", з якою вони грали, має свою автомашину, на якій приїхав на стадіон, де проходила гра. Доводив, що за кордоном кожен спортсмен має грошові накопичення й  у разі, якщо він виявиться не в змозі більше грати, то він зможе жити на заощадження — відкриє торгівлю тощо", — згадував Комаров.

Деякі свідки вказали на конкретний епізод, після якого Щегоцький нібито образився на радянський режим та почав "розкладати" команду. Влітку 1937 року він двічі зіграв зі збірною Країни Басків  Країна Басків — автономна область на північному сході Іспанії, що має потужний сепаратистський рух. У ті роки в Іспанії тривала громадянська війна між франкістами та республіканцями, у якій більшість басків виступили на боці других. Футбольна збірна Країни Басків у 1937 році влаштувала турне європейськими країнами, граючи з місцевими командами. У такий спосіб спортсмени збирали кошти для родин загиблих бійців та завойовували симпатії іноземців до республіканської Іспанії. В СРСР баски зіграли 9 матчів.: у складі "Динамо" та московського "Спартака" — у ті часи в СРСР подібні "трансфери" на одну гру для міжнародної зустрічі були звичною справою. Зі всіх радянських команд у басків переміг лише "Спартак".

У якості нагороди учасників того матчу відправили за кордон — узяти участь у Робітничій Олімпіаді  Альтернатива звичайним Олімпіадам у міжвоєнний період. Вважаючи Міжнародний олімпійський рух "аристократичним", "буржуазним" та "шовіністичним", організатори Робітничих Олімпіад пропагували розвиток спорту серед робітників, їхню єдність та солідарність.в бельгійському Антверпені. Усіх, окрім Щегоцького. Чому йому заборонили виїзд за кордон, достеменно невідомо.

Комаров на допиті стверджував: "Щегоцький мені пояснив це так, що за кордоном у Польщі проживає чоловік його сестри Олександри, і що це послужило причиною його відводу від поїздки".

Можливо, насправді зіграли роль польські корені спортсмена, а може хтось доніс про його висловлювання щодо життя у Франції. Але в будь-якому випадку Щегоцького набияк зачепило те, що він залишився вдома.

Одного зі свідків, голкіпера "Динамо" Антона Ідзковського, деякі люди вважають винуватцем арешту Щегоцького — подейкують, буцімто саме він написав донос, із якого все почалося.

"… нібито Антон Леонардович заздрив Костянтинові Васильовичу — його славі, ордену, капітанській пов'язці, котра, крім усього іншого, гроші більші давала", — каже журналіст під час інтерв'ю з прийомним сином Щегоцького. Син від самого футболіста нічого подібного не чув, але уточнив: "Так, друзями вони ніколи не були, навіть хороших стосунків не мали… Вони ж обидва були етнічними поляками, "пшеками", національний гонор проявлявся й  у того, й у того".

 
Антон Ідзковський
вікіпедія

Матеріали справи цю версію спростовують — старт репресіям, як ми пам'ятаємо, дали покази Чирського. Що ж стосується свідчень Ідзковського під час слідства, то якогось особливого бажання "втопити" колишнього колегу в них немає — воротар казав приблизно те ж саме, що інші. Водночас у словах свідка, схоже, вчувається згадана в інтерв'ю заздрість — або, принаймні, образа на те, що саме капітану діставалися найбільші почесті: "Щегоцькому все минало безкарно. Він залишався капітаном футбольної команди й навіть був нагороджений Орденом "Знак пошани".

У "зізнанні" Щегоцького теж є закид на адресу голікіпера: "У 1936 р. в Одесі на місячному тренувальному зборі під час читання газети з доповіддю Сталіна, Ідзковський заявив, що свого часу Троцький багато зробив для революції. На що йому Махиня почав заперечувати, я припинив читку. А Ідзковський продовжував відстоювати свою точку зору, що він і робив неодноразово".

Свідчення Щегоцького містять кілька згадок про ту відмову у виїзді за кордон.

"Дізнавшись у Москві, що я не їду в Антверпен, я попросив Шиловського привезти на мої 50 дол. (доларів — Ґ) макінтош і на решту грошей — годинник. Але Шиловський привіз мені годинник простий вартістю максимум 10 дол. Я його йому повернув. Я забрав назад свої гроші рад. (радянськими — Ґ) знаками. Після цього в нас загострилися відносини із Шиловським. Дізнавшись про це, голова футбольної секції Чирський викликав мене і сказав, щоби я відкинув своє самолюбство і знову став із ним товаришем. Усе це, звичайно, позначалося на грі його й моєї в процесі матчів".

"Приїхав до Києва в поганому настрої. Поїздка за кордон матеріально дуже вигідна. Дивлюся, мене дружина зустрічає з квітами й кілька членів колективу. Я мало не вилаяв дружину, вважаючи це насмішкою. Вона мене почала вітати. На моє запитання — з чим, відповіла, що з нагородженням орденом "Знак Пошани". Я отетерів і нічого не міг зрозуміти. З одного боку не відпустили за кордон, з іншого орденом нагороджений на наступний день".

Слова назад

Наприкінці листопада та на початку грудня відбулися дві очні ставки Щегоцького — з Махинею та Комаровим. Свідки казали те саме, що й раніше, а от підозрюваний раптово став заперечувати свою "розкладницьку роботу". У грудні Щегоцького знову допитали — тепер він заявляв, що в будинку терпимості був лише зі Старостіним, тобто без Хюсню.

Протоколи цього періоду короткі, без уточнюючих питань — слідчий не цікавився, чому футболіст раптом змінив покази.

Арештований просив слідчого влаштувати очну ставку з Чирським. Але навіть якби він цього хотів, було вже неможливо — колишнього начальника "Динамо" розстріляли 22 вересня 1938 року.

Слідство добігало кінця й міняти щось у його ході ніхто не збирався. Щегоцькому спочатку висунули звинувачення в шпигунстві (стаття 54–6 Кримінального кодексу УРСР), шкідництві (стаття 54–7 КК УРСР) та участь у контрреволюційній організації (стаття 54–11 КК УРСР), але згодом кваліфікацію змінили — лишили тільки шпигунство, а також додати статтю про антирадянську пропаганду та агітацію (стаття 54–10 КК УРСР). Це виглядає дивно, адже свідчень про антирадянську агітацію з вуст Щегоцького було обмаль, натомість його власних зізнань щодо шкідницької роботи за наказом Коритного — достатньо.

Максимальне покарання за кожним із пунктів обвинувачення — розстріл.

Щегоцький мав змогу відмовитися від усіх свідчень і все докладно пояснити в січні 1939 року, коли справу розглядав трибунал Київського військового округу.

Він заявив, що "зізнання" написав під тиском. Розповів про погрози слідчого, провокацію Ряботенка, запозичення ідей у книгах Заковського. Наголосив і на успіхах команди, яку він нібито "розкладав", і на тому, що кількість фізкультурників усі знали й без нього. А ще, як стверджував підсудний, Хюсню насправді не говорив російською — він був переконаний, що це підтвердили б радянські перекладачі, які супроводжували команду. Ба більше: в 1936 році Хюсню, здається, взагалі не приїжджав до СРСР.

За словами футболіста, і на останніх допитах, і в тюрмі він просив аркуш для того, щоб у скарзі прокурору описати, як із нього вибили зізнання — але йому відмовили.

Свідки, яких допитали в суді, з цілому від показів не відмовлялися — але їхні формулювання тепер були більш м'якими.

 

Список людей, яких мали допитати на суді

 Центральний державний архів громадських об'єднань України

Наприклад, Демура казав: "Я не можу визнати, що Щегоцький систематично проводив розкладання команди, а просто було два випадки випивки на змаганнях, на підставі яких я й давав покази про недисциплінованість Щегоцького".

Можна припустити, що слідчі під час допитів "загострювали" слова свідків, вкладали в їхні вуста ті вислови, які були потрібні слідству — а ті, не наважуючись сперечатися з чекістами, усе підписували. Такі перекручування — звичайна практика за часів Великого Терору. Наприклад, читаючи протоколи допитів 1930-х років, можна побачити, як малописьменний селянин відповідає шаблонними фразами на кшталт "право-троцькістська терористична організація", хоча насправді радше за все ніколи й не чув таких слів.

Задовольнивши клопотання підсудного, трибунал допитав двох нових свідків — працівника "Динамо", адвоката Абрама Гуревича та футболіста — на той час уже колишнього — Костянтина Фоміна. Обидва, як могли, захищали Щегоцького. Фомін зокрема підтвердив, що Хюсню не знає російської.

Останнє слово підсудного було лаконічним: "У 1933 році я приїхав у київське "Динамо". Витратив багато сил на зміцнення колективу футбольної команди. Заява Чирського є брехнею. Я не був ворогом радянської влади. Я був чесним радянським патріотом і чесним радянським патріотом залишився".

Щегоцькому пощастило. Суд врахував, що спортсмен відмовився від своїх "зізнань", а інші докази — слабкі. Справу за фактом антирадянської агітації припинили, тобто фактично за цим епізодом спортсмена виправдали, а за фактом шпигунства — відправили прокурору на додаткове розслідування. Щегоцького залишили під вартою.

На боці футболіста зіграв час. Якби суд відбувся на пів року раніше, у розпал Великого терору, шанси на порятунок були б мінімальними. А зараз, після заміни Миколи Єжова на Лаврентія Берію на посаді наркома внутрішніх справ, масштаби репресій знизилися, і трибунал не став заплющувати очі на те, що справа виглядала сфабрикованою.

Георгій Кузьмін у книзі "Билиці та вигадки нашого футболу" зазначає: "Щоби якось виправдати тривалу відсутність Щегоцького, була пущена плітка, що він закохався в дружину шведського консула, зійшовся з нею й заради цієї жінки на якийсь час закинув футбол. Версія була зручною і прижилася, хоча не мала з правдою нічого спільного…".

Неіснуючий злочин

Згодом відділ НКВС, який займався справою Щегоцького, розформували, додаткове розслідування доручили вже іншим слідчим. Зробили вони небагато — ще раз допитали Щегоцького та Ідзковського, тепер виключно про Хюсню. Ідзковський заявив, що турок усе ж трохи говорив російською. У газеті знайшлося підтвердження того, що Хюсню був у Києві в 1936 році — але суті справи це не міняло.

Щегоцький ще вимагав допитати Старостіна про обставини тієї ночі в Стамбулі. "Спартаківець", за його переконанням, мав зокрема підтвердити, що вони були в будинку терпимості години дві, що явно мало для вербування — особливо враховуючи, що спочатку в Щегоцького був секс.

"Андрій Старостін може підтвердити, що перед відходом із закладу ми просили в господині закладу пива; не зрозумівши нас, вона свистком викликала полісмена; ми продовжували при ньому наполягати на нашому проханні, яке було нарешті зрозуміле й задоволене.

Це знову-таки доводить, що ніякої компрометації я не боявся".

Київські чекісти й самі наче хотіли поговорити зі Старостіним, але в допиті їм було відмовлено — у справі є відповідна довідка. Хто й чому вирішив, що допитувати московського гравця не треба, у документі не уточнюється.

 

Довідка про відмову в допиті Андрія Старостіна

Центральний державний архів громадських об'єднань України

Прокоментувати цю відмову ми попросили історика з російського "Меморіалу" Сергія Бондаренка. Він дослідив архівні кримінальні справи Старостіних — усі четверо братів-футболістів були репресовані. 

"Андрій Старостін та його старший брат Микола пережили дуже важкий період в 1937–38 роках, коли заарештували багатьох їхніх друзів і знайомих. Самі вони вижили, мабуть, перш за все, завдяки своїм політичним зв'язкам — заступництву Олександра Косарєва, глави ВЛКСМ, співзасновника "Спартака".

У цьому сенсі відмова в допиті Андрія Старостіна в справі Щегоцького мене зовсім не дивує — він десятки разів міг бути не тільки викликаний, але вже й заарештований, і розстріляний за більш ранніми справах більш близьких йому людей, ніж Щегоцький. Якщо вже такі справи були спущені на гальмах, то від слідчих у справі Щегоцького цілком можна було відмахнутися.

Ну й цілком можливо, що сама справа Щегоцького вже спускалося на гальмах, їй явно не збиралися давати хід. І сенс тоді ще когось додатково допитувати, тим більше загальнорадянську зірку, Андрія Старостіна?" — каже дослідник.

Врешті решт справу вирішили відправити на розгляд Особливої наради НКВС.

"З огляду на те, що додатковим розслідуванням необхідних для розгляду справи в суді даних не здобуто, а наявні в справі матеріали перевірити в суді не здається можливим", — так це пояснювалося в документі.

Особлива нарада — позасудовий орган сталінських часів, подібний до сумнозвісних "трійок" та "двійок". На відміну від суду, позасудові органи не слухали та навіть не бачили фігуранта справи та свідків, не вивчали детально документи — лише зачитували коротку довідку щодо суті справи та приймали рішення. Справи, у яких була слабка доказова база, часто якраз відправляли позасудовим органам.

Після цього про Щегоцького знову забули: половину весни, літо та майже всю осінь 193 року справа не рухалася, а він і далі сидів у Лук'янівській тюрмі.

Нарешті 10 листопада Особлива нарада оголосила вердикт: "За антирадянські зв'язки — зарахувати в покарання термін попереднього ув'язнення. Щегоцького Костянтина Васильовича з-під варти звільнити. Справу здати в архів".

Іншими словами, футболіста все ж визнали винним. 15 місяців, які він пробув у неволі, стали його покаранням.

 

Виписка з протоколу Особливої Наради по справі Щегоцького

Центральний державний архів громадських об'єднань України

Абсурдність такого рішення полягає насамперед у тому, що злочину під назвою "антирадянські зв'язки" в Кримінальному кодексі не існувало.

"Навіть для тих років це перегин, адже вони мусили формально "підтягнути" до рішення хоч якусь статтю. Проте чомусь вирішили не робити цього", — каже відомий дослідник архівів спецслужб історик Володимир Бірчак.

До того ж у рішенні, не уточнюється, з ким саме були ці антирадянські зв'язки — з Коритним та іншими репресованими чиновниками, з Хюсню чи працівницею будинку терпимості. Схоже, особлива нарада сама над цим не замислювалася. І водночас не хотіла ані саджати футболіста як шпигуна, ані виправдовувати його — і вдалася до такого "компромісу".

25 листопада 1939 року Щегоцькому видали копію рішення Особливої наради та звільнили.

У мемуарах футболіст писав про ті дні: "… Кволий, схудлий, але щасливий від того, що справедливість перемогла й мене повністю реабілітовано, вийшов я на волю. Передусім попрямував на телеграф, аби якнайшвидше сповістити матір про те, що живий, здоровий і скоро побачуся з нею. Через два дні мені повернули документи, орден. Першим прибіг до мене дорогий друг Василь Правовєров, почалося паломництво. Десятки запитань — що, як, чому, де? Товариші розповіли про невдачі команди, яка в сезоні 1939 року виступала погано й зайняла в чемпіонаті країни лише восьме місце".

За час ув'язнення Щегоцький залишився без житла та родини — про останнє він детально не розповідає, але схоже, що дружина пішла від нього разом із донькою. Здавалося, що відновити спортивну форму й повернутися до футболу не вийде — але "Динамо" пропонує йому принаймні спробувати. Взимку спортсмен лікувався в санаторії, відпочивав, від'їдався, і в новому сезоні 1940 року вже зміг вийти на поле в основному складі киян.

Усі п'ятеро гравців, яких допитували під час слідства, лишалися в команді. Щегоцький ніде не згадує, як склалися відносини з ними.

Жахливі 15 місяців поступово забувалися, але формально Щегоцький лишався злочинцем. Він звернувся до наркомів внутрішніх справ — республіканського, Івана Сєрова, та союзного, Лаврентія Берії — із проханням сприяти перегляду справи та зняттю з нього судимості.

У НКВС, схоже, були не проти — у справі є рішення про порушення відповідного клопотання перед Особливою нарадою. Документ підписаний 8 червня 1941 року. Невдовзі почалася війна з Німеччиною, і всім стало не до того.

 
Меморандум про вербовку Костянтина Щегоцького
ЦДАГО

Деяких арештованих чекісти вербували в якості агентів. Комусь це допомагало вийти на волю, а комусь ні — наприклад, колишньому міліціонеру Ряботенку. Зазвичай у матеріалах кримінальної справи немає прямих підтверджень або спростувань того, що людина стала агентом. Але в справі Щегоцького є меморандум, у якому зазначено: "Вербувати не можна, оскільки повністю [перед слідством] себе не викрив і від раніше даних свідчень відмовився".

Дорога на схід

На початку німецько-радянської війни Щегоцький був призначений інструктором військово-фізичної підготовки загону воєнізованої пожежної охорони НКВС. 19 вересня 1941 року радянські війська залишали Київ. Колона, у якій виїжджав із міста Щегоцький, потрапила у вороже оточення.

У спогадах він описував, як понад два місяці пішки йшов на схід болотами та хуторами, ховаючись від німців. Футболіст пізніше любив згадувати, що орден "Знак пошани", яким його нагородили перед арештом, він тоді зберіг, зашивши в спідню білизну.

Зі Щегоцьким були ще кілька людей, зокрема його друг на прізвисько "Ячик" — адміністратор "Динамо" Ісак Ячменников. На суді в 1939 році спортсмен клопотав про його допит у якості свідка. Одного разу Ячменников так замерз, що вмовив своїх попутників відпустити його самого в село — дістати теплих речей та їжі. Більше його не бачили — ймовірно, схопили німці.

"Вже після війни колишній воротар, а згодом інструктор республіканського комітету з фізкультури і спорту В. Ямковий розповів мені, що зустрівся з Ячиком у страшному Дарницькому німецькому таборі для військовополонених. Той був у самій лише білизні, мав жахливий вигляд. Поговорити їм не вдалося…" — пише Щегоцький у мемуарах.

Після тривалих поневірянь Щегоцький та його попутник Семен Мордерер дісталися до Ростовської області та опинилися на підконтрольній СРСР території.

Уже після війни Міністерство держбезпеки писало про Щегоцького:

"З 19 вересня до 29 листопада 1941 р. перебував у ворожому оточенні, йшов не один. Сумнівних та підозрілих моментів за час перебування на території противника та під час виходу з оточення немає".

Цій версії протирічить один документ, що зберігається в Державному архіві Київської області. Він був створений наприкінці вересня або в жовтні 1941 року — тобто під час німецької окупації української столиці. Адресований документ голові міської управи Олександру Оглоблину.

"Секція Фізкультури при відділі Освіти просить Вас допомогти в справі звільнення кращих майстрів спорту України — футболістів збірної команди Києва, які зараз перебувають як військовополонені в таборах у Боярці", — звертаються до бургомістра голови секції та відділу.

Вони наводять список із восьми футболістів. Під номером 6 — "Щегоцький Кость, 1911 р., українець, безпартійний, майстер спорту Динамо, був заарештований по по­літичній справі та сидів у в'язниці в 1938–1939 роках".

Привертає увагу серед іншого те, що поляка/росіянина Щегоцького цього разу записали українцем  Власне, всі футболісти у списку вказані як українці — хоча, наприклад, Микола Трусевич був євреєм., а його ім'я подається в "українізованій" формі — Кость.

 
Клопотання про зільнення полонених футболістів
Державний архів Київської обалсті

Майже про всіх інших спортсменів зі списку добре відомо, що вони дійсно перебували в окупованому Києві — і зокрема взяли участь у "матчі смерті". Трьох — Івана Кузьменка, Миколу Трусевича та Олексія Клименка — німці розстріляли в Сирецькому таборі 24 лютого 1943 року. Микола Коротких загинув під час тортур у гестапо.

Отже, цілком можливо, що футболіст справді потрапив у полон під час оточення та утримувався в Боярському таборі. Йому вдалося втекти — з тих таборів тікали часто. А далі все відбувалося десь так, як описано в спогадах. Щегоцький вирішив нікому не розповідати, що був у полоні — це могло принести непотрібні проблеми — як мінімум, ретельні допити чекістами.

У МДБ пізніше підкреслювали, що динамівець виходив з оточення не один — як зайве підтвердження того, що його словам можна вірити. Але Семен Мордерер, з яким герой статті перейшов лінію фронту, міг не знати про полон — адже вони були разом не із самого початку шляху — або не став "здавати" товариша.

Водночас не можна виключати, що Щегоцького занесли до того списку помилково.

Вірогідність того, що цю загадку можна розв'язати за допомоги архівів, вкрай низька. У перші місяці війни, коли в полон потрапила величезна кількість червоноармійців, таких таборів було багато — і документів після них майже не збереглося.

На неокупованій території Щегоцький спочатку тренував пожежників у Куп'янську та Ворошиловграді (нині Луганськ), а потім грав у футбол у Казані та Ташкенті.

Як склалася доля в тих "динамівців", які свідчили в справі Щегоцького? Більшість встигла евакуюватися. Махиня та Фомін воювали, були нагороджені. Після війни майже всі працювали тренерами.

Зовсім інша історія — у Павла Комарова. Він лишився в захопленому німцями Києві. Входив до складу вже згаданої команди "Старт", вийшов на поле під час "матчу смерті".

Точних даних про долю Комарова після 1943 року немає. Найчастіше трапляється твердження, що німці, відступаючи з Києва, вивезли його із собою. Добровільно чи примусово — невідомо.

"… Зникнення з німцями відомого нападника Павла Комарова й досі залишається нерозгаданою таїною. За свідченням Макара Гончаренка, Комаров служив у Сирецькому таборі наглядачем, доносив на своїх. Цю версію підтримував і Микола Махиня, але зі слів третіх осіб. За свідченням же Михайла Путистіна, Комаров нікого не зраджував. За твердженням Костянтина Щегоцького, Павло ще замолоду мріяв жити за кордоном", — пише Георгій Кузьмін у своїй книзі.

Футболіст нібито якийсь час працював на німецькому заводі "Мессершмідт", наприкінці війни опинився в Шотландії, а потім перетнув океан та оселився в Канаді, де й помер. У деяких публікаціях без посилання на джерело стверджується, що під час Олімпіади 1956 року в Мельбурні Комаров підходив до українських спортсменів, намагаючись розпитати про долю старих товаришів по "Динамо", але ті вирішили не спілкуватися.

За іншими версіями Комаров загинув під час війни в Києві або Польщі.

(Не)реабілітований

Після війни Щегоцький повертається в Україну. Один сезон він тренував одеський клуб "Харчовик", наступні два — рідне "Динамо", а далі — різні клуби, не лише київські.

 

Костянтин Щегоцький

 Фото з родинного архіву

Судимість із футболіста, перед самою війною зняти не встигли. Але він був переконаний, що встили — секретар Берії ще тоді сказав, що клопотання задовольнили.

"Після мого ув'язнення я близько шести років працював в органах МВС і мені ніхто, ніде й ніколи не згадував про мій арешт і тільки тепер, за дев'ять років, з'ясувалося, що це звинувачення з мене не знято", — писав він у 1949 році.

Знову від нього пішли заяви до високих кабінетів із проханням відновити справедливість. Цього разу ніщо не завадило завершити всі бюрократичні процедури. Але відповідь на клопотання була несподіваною: відхилити.

 

Документ про відмову в зняття судимості зі Щегоцького.

 Центральний державний архів громадських об'єднань України

Чому було прийняте таке рішення — Щегоцькому ніхто не пояснював, принаймні, офіційно. Але в справі причини відмови названі.

По-перше, в евакуації він став фігурантом справи-формуляру з забарвленням "німецький шпіонаж"  Якщо чекісти підозрювали людину у якихось злочинах, але не планували одразу арештовувати її — наприклад, мали недостатньо доказів або хотіли краще її вивчити — вони починали спостереження за нею, збираючи інформацію, що надходила, у справі-формулярі. Забарвлення — це те, в чому насамперед підозрювали людину, створюючи справу-формуляр — наприклад, "німецький шпіонаж", "антирадянська агітація".. Справа в тому, що в Ташкенті у футболіста почалися стосунки з Єлизаветою Гейхер. Якщо вірити документу, вона у 1943–1944 роках за хабарі допомагала звільнитися від призову тим, хто не бажав служити в армії — "шахрайським шляхом займалася придбанням залізничних квитків для різних осіб" та "здійснювала низку інших злочинів".

У 1944 році СМЕРШ  У роки Другої Світової таку назву носили три окремі контррозвідувальні структури при різних відомствах. У даному випадку йдеться про СМЕРШ при НКВС.арештував Гейхер. Її судими за розголошення відомостей, що не підлягають оголошенню (стаття 153, КК Узбецької РСР), спекуляцію (стаття 175, КК УРСР) та шахрайство (стаття 233 КК УРСР). Вирок — 5 років таборів. У 1945 році покарання спочатку зменшили до двох років, а згодом жінку звільнили за амністією. Судячи з документів, Щегоцькому запропонували їхати в Київ та тренувати "Динамо" ще в 1945 році, але він чекав, поки Гейхер вийде на волю, щоби поїхати в Україну з нею. Так врешті і зробив, але, ймовірно, до того часу пропозиція від киян стала неактуальною — тому пішов у московський "Харчовик".

Судячи з документу, Щегоцький не був безпосередньо пов'язаний із діяльністю Гейхер. Однак стосунки з нею — уже привід порушити окрему справу проти нього та негативний рядок у біографії та привід не знімати судимість. У НКВС спочатку вважали, що, оскільки діяльність Гейхер шкодить обороноздатності країни, вона може працювати на ворога — тому справа має саме таке забарвлення.

З Єлизаветою Гейхер Щегоцький прожив до кінця життя.

У документі стверджується, що з "Харчовика" тренера звільнили за розтрату.

Не забули в Міністерстві держбезпеки і про соціальне походження та родичів Щегоцького. У документі його батько фігурує як постачальник вин за кордон, мати — як власниця ресторану. Чоловіки двох його сестер раніше були репресовані.

Саме ці "компрометуючі матеріали" і визначили рішення про відмову в реабілітації.

У 1972 році в київському видавництві "Здоров'я" вийшла книга "У грі та поза грою" — спогади Щегоцького, записані та літературно оброблені журналістом К.Михайленком  Під цим псевдонімом працював Михайло Каганович — племінник відомого радянського політика Лазаря Кагановича.. Тема сталінських репресій у той час, якщо десь і згадувалася, то мимохіть, без деталей, прикрита евфемізмами на кшталт "помилки часів культа особи". Саме в такому дусі в книзі й описане ув'язнення футболіста, зовсім промовчати про яке було неможливо. У кількох реченнях Щегоцький розповідає, як його запросили на "прийом", який у результаті "тривав… п'ятнадцять місяців". А далі він "кволий, схудлий, але щасливий" виходить на волю та їде до рідних у Москву.

 

"У грі та поза грою" — спогади Костянтина Щегоцького

Друге, доповнене видання книги вийшло в 1991 році — уже після смерті футболіста. Цього разу подробиць ув'язнення та слідства було значно більше — про сталінські часи вже можна було писати, як хочеш. Щегоцький описує камеру — у ній було кілька десятків людей, переважно такі ж, як він, репресовані за політичними статтями. Коли герой статті сказав, що він футболіст, камера вибухнула від сміху — настільки абсурдним виглядало те, що зі спортсмена "ліпили" шпигуна.

"У чому мене звинувачували? Слідчий кричав: "На кого працюєш? Чий ти шпигун? Польський, румунський, португальський?" І щоразу бив,щоби я швидше зізнався. На все життя запам'ятав я інтенсивні допити упродовж дванадцяти діб у 21-й кімнаті на четвертому поверсі Наркомату внутрішніх справ УРСР", — розповідає Щегоцький.

Прочитавши кримінальну справу, ми розуміємо, що футболіст у своїх спогадах не завжди щирий. Він стверджує, що вибити зізнання в нього так і не вдалося. Своєї судимості Щегоцький, схоже, соромився, і публічно про неї не згадував — в обох виданнях книги є його слова про те, що на волю він вийшов повністю реабілітованим.

У 2020 році книгу "У грі та поза грою" було перевидано знову. За основу була взята перша версія спогадів.

Зовсім фантастична версія щодо арешту Щегоцького була викладена в його посмертному інтерв'ю, що вийшло в київській газеті "Телетиждень" у 1989 році. Там футболіст нібито пояснює все так: "Динамо" з розгромним рахунком 0:6 програло московському ЦДКА, лідер УРСР Лазар Каганович насварив за це футболістів та отримав різку відповідь від Щегоцького. Через цей конфлікт його, насправді, і посадили.

Це не може бути правдою хоча б тому, що кияни в тому сезоні не програвали ЦДКА, а Каганович очолив республіку лише в 1947 році. Але історія "пішла в народ", на неї посилалися кілька видань, присвячених історії футболу.

Автором матеріалу був уже покійний журналіст Ігор Конончук. Георгій Кузьмін у своїй книзі розповідає, що колись під час зустрічі з ним розпитав про обставини запису того інтерв'ю.

 

Костянтин Щегоцький у старості. 

Фото з родинного архіву

"Конончук зізнався, що це була приватна розмова під пляшку, і він саме так запам'ятав факти, викладені ветераном. Спростовувати нісенітницю було нікому. Розповідач до моменту публікації вже помер. Але чому ніхто не спромігся заглянути в довідники? Талановитий репортер щонайширшого діапазону, який рідко займався саме футбольною журналістикою, Ігор обіцяв за нагоди виправити свою помилку. Але, на жаль, не встиг або не захотів", — додає Кузьмін.

На початку 1989 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ "Про додаткові заходи з відновлення справедливості щодо жертв репресій, що мали місце в період 30–40-х і початку 50-х років". Тисячі засуджених у сталінські часи чекали на цей момент десятиліття. У травні того ж року на ім'я Костянтина Щегоцького поштою було відправлено довідку про те, що він вважається реабілітованим. Але було пізно: кількома місяцями раніше, 23 січня, він помер.

 
Довідка про реабілітацію Костянтина Щегоцького
 Центральний державний архів громадських об'єднань України

Як Щегоцький ставився до режиму, який вкрав понад рік його молодості та відмовив у реабілітації? Віталій Ліщинер каже, що Сталіна батько поважав.

"Так, я дивувався: "Він же тебе посадив!". На що Костянтин Васильович відповідав, що то різні речі й що без "вождя народів" ми не виграли би війну проти Гітлера", — розповів він у інтерв'ю.






Кава і «Велика депресія»

Навряд чи бідні й голодні люди потребували насамперед кави, але на чашку вони бодай могли сподіватися. Відстоявши довжелезну чергу на доброчинну кухню, людина «отримувала миску кукурудзяної каші, часто без молока й цукру, і кухоль кави». Сільські жителі, втративши свої ферми, ставили на узбіччях намети і трималися на «квасолі і чорній каві». Дороті Дей згадувала, як чоловіки приходили до благодійних пунктів католицького робітничого руху "по одяг, черевики, шкарпетки чи плащ": "Коли у нас нічого не залишалося, ми казали: "Посидьте, випийте кави. Візьміть сендвіч". Кави ми варили дедалі більше".

Як зароджувалася французька плеяда Півдня України

Наприкінці XVIII – початку XIX століття Південь України певною мірою став привабливий для іноземних переселенців. У цей час уряд Російської імперії намагавсяу тому числі освоювати регіон руками західноєвропейців. Не останнє місце у цьому процесі займали французи, які утворили тут потужний конгломерат управлінців, аграріїв, промисловців та інших фахівців. Вони не просто приїхали заробляти гроші на торгівлі або вирощуванні винограду, але й дали поштовх до розвитку окремих галузей економіки, якими сьогодні тут продовжують користуватися (суднобудівництво, виноградарство, вівчарство, тощо).

Буркусь: хто сторожив спокій дому Франка?

Це був не безпородний дворовий собака (хоча і в тім нічого лихого нема, навпаки, не виключено, що й таких тримали Франки, бо принаймні в певний час пес був у них не один, а справжній гуцульський вівчур, полонинський собака, чи, як іще називають, карпатська вівчарка

У секторі «проблем ідеологічної боротьби»: історики та «перебудова»

Нині це Інститут історії України, а тоді слова "Україна" в назві інституту не було. Навіть у цьому в СРСР вбачали небезпеку. Всі спілкувалися російською, лише в одному відділі, де вивчали козаччину, українською. А аспірант Діма Табачник (який потім двічі у Януковича був міністром), ідучи до курилки повз цей відділ, казав: "Цвірінькають там цією українською"