Спогади Василя Тарана: предки, патріархальний світ, юність

Настав страшний 1933 рік. Пам’ятаю, ми з матір’ю йшли в Саливінки до тітки. Дорога навпростець ішла через цвинтар. Якраз у той час туди привезли хуру мерців. Вони здебільшого були позашивані у рядна, старі ковдри. На одному мерці рядно біля рота ворушилося. Виявилося, чоловік ще не був мертвим. Люди, які були тут, почали лаяти його дружину: «Що ж це ти ще живого чоловіка в могилу віддала?» «А що ж я могла вдіяти, коли дядько Артем сказав, що давай, бо він завтра все одно помре». Того чоловіка забрали до лікарні. Він прожив там днів із п’ять, та й помер: був виснажений, дистрофічний. І не було його чим годувати.

Від упорядниці (Людмили Таран): свого часу на сайті Української правди було опубліковано фрагмент спогадів мого батька Василя Тарана(1925 – 2010), вчителя англійської мови і трудового навчання, про перебування в полоні в Німеччині в часи Другої світової війни

Той уривок – із рукописної книжки (257 сторінок) "Листи з минулого" (1987 р.) Батько виготовив у двох примірниках: для брата Володимира й для мене. Назви розділів мої (батько структурував оповідь як "листи").

Нижче – фрагменти, які розповідають про деяких предків нашого роду та охоплюють життя батька до Другої світової війни.


Наші пращури

Ніхто з нашої родини тепер уже не знає, хто були наші далекі-предалекі предки. Чи вони з давніх-давен тут (йдеться про село Гребінки - на Київщині, часто їх плутають із Гребінкою на Полтавщині - Л.Т.) проживали, чи звідки прийшли сюди. Невідоме також і походження прізвища Таран. Та можна гадати, що вони споконвіку були землеробами, за кріпаччини кріпаками, певно, бо, риючись у архівних документах при написанні історичного нарису про Гребінки у Київському обласному архіві, знайшов документ, у якому читаємо:

"Дело Васильковського уездного суда о Экономе селения Гребенки, дворянине 2 разряда Василии Шкуратовском за употребление тамошних крестьян к работе в праздник рождества Богоматери 25 сентября 1836 года".

А під цим документом декілька підписів селян, які подавали цю скаргу до суду. Серед них підписаний Іван Таран, це був мій прадід, бо прізвище й ім'я діда було Таран Мартин Іванович.

Прадід і дід та інші предки проживали недалеко від цукрового заводу (Заснований Браницькими – Л. Т.) якраз тут понад річкою (Протока, ліва притока р. Рось.– Л. Т.) і були перші поселенці Гребінок.

Отже, Тарани були також першими поселенцями. А звідки вони прийшли сюди – невідомо. Багато що про предків мені стало відомо дякуючи моєму товаришу Яровому Володимиру Петровичу, який любить працювати в архівах.

Частину матеріалів було знайдено в церковних документах, які знаходяться в архіві Київської духовної консисторії Покровської церкви . Нижче цитую ці документи, де згадуються наші предки.

 
Титул рукописних спогадів Василя Тарана

"13 мая 1873 года бракосочетались жених села Гребенок крестьянин Мартиній Иванов Таран, православного исповедания, первым браком, 20 лет. Невеста села Гребенок крестьянка Ксения Михайлова Гукова православного исповедания, первым браком, 22 лет".

З таких же документів відомо про мого прапрапрадіда Тарана Романа, який народився в 1752 р., помер 1816 року.

На жаль, церковні метричні записи не всі збереглися. Дещо більше матеріалів знайдено про нашого прадіда Тарана Івана Карповича. З цих документів можна зробити висновок, що характер у нього був бунтарський, він любив справедливість, за що і постраждав. А ось документ зовсім іншого характеру, де також згадується мій прадід:

"Министерство юстиции Киевского Губернского Прокурора 27 сентября 1865 г. № 5056 В канцелярію Киевского Подольского и Волынского Генерал Губернатора

Вследствие отношения за №6399 честь имею уведомить канцелярию Генерал Губернатора, что крестьян из крестьян собственников Агафону Куценке, Филлипу Тарану, КузьмеЖеляку, АндреюМарченко, Потапу Якименко и Никифору Корниенко срок содержания в арештантских ротах считается с 12 мая сего года… Крестьянин же Иван Таран (виділення моє.– Л. Т.) согласно решения Киевской уголовной Палаты, вместо содержания в тюрьме, наказан при помощи 36 ударами розг и затем отправлен для водворения по месту жительства".

Це наслідок інциденту, про що свідчить другий документу цій же справі:

"Содержание дела: О спротивлении крестьян собственников с. Гребенок против ураспоряжения начальства и нанесения дерзкостей приставу 1 стана Васильковского уезда при описании имущества за неплатежьвыкупных денег".(Цитується ще низка документів, подати які бракне місця. – Л. Т.)

Виходячи із записів, можна написати дані про моїх предків:

прапрапрадід Таран Роман – 1752-1816

прапрадід Таран Карпо Романович – 1788(1795) -1873

прапрабаба Мар'яна Федорівна – 1785 -1863

прадід Таран Іван Карпович – 1818 -1875

прабаба Февронія Максимівна – ??

дід Таран Мартин Іванович – 1853 1902

баба Ксенія Михайлівна – 1851- ?

батько Таран Іван Мартинович – 5.11.1876 – 1944

мати Ярина Іванівна – 8.04.1886 – 11.01.1956

 
Фрагмент документа з родинного архіву Василя Тарана


Дід Мартин. Батько Іван. Сім'я. Ярмарки

…За розповіддю батька, дід був письменним, активним і шанованим у селі, користувався авторитетом. Він часто бував у сільській управі, писав "прошенія", за що ставили йому могоричі, тому розпився, часто скандалив удома аж до того часу, поки не підріс мій батько.

Одного разу батько посадив його на топчан, коли той повернувся додому п'яний і вже був готовий до сварки. Після цього випадку дід перестав скандалити дома, але це дуже зобидило його і він хотів подати позов на сина за посягання. Ледве умовили його цього не робити.

Дід, хоч і випивав, був дуже діловою людиною, про що свідчить уже той факт, що він за свій недовгий вік побудував три хати і декілька господарських будівель. Він побудував і ту велику хату, яка простояла до 1967 року, в якій я народився.

Недалеко від неї були підвали-погреби, які винаймали євреї, що торгували діжами, діжками. Поруч нашої садиби був традиційний, з давніших часів ярмарок. Він був на величезній ярмарковій площі. Моє дитинство тісно пов'язане з ярмарком.

Гребінки були розміщені при трактові й добиратися сюди було порівняно легше й простіше. Сюди приїздили не тільки з інших районів, а й з інших областей. Хата була поруч із ярмарковою площею.

В нас не раз ночували ті, що жили далеко і приїздили напередодні. Часто їх було так багато, що ледве розміщувалися в хаті. Їм стелили на долівку кулі чи просто солому і ночували на ній покотом. Мати годувала людей вечерею, під час якої розповідалися новини, легенди, анекдоти.

Мені подобалося, коли в хаті було повно людей. Але батько не дозволяв нам, дітям, бути серед дорослих. Ми були або на печі, або в спальні, куди не заходили нічліжники. І туди долинали всі ці історії, розповіді.

 

Люди були різні за віком, освітою, письменні й неписьменні. Приїздили кіньми. Були й піші. На подвір'ї стояли вози зі збіжжям, яке привозили на продаж. За те, що зберігалося на нашій садибі, батько не брав плати. Хіба хто сам щось дасть: лопату, граблі чи якусь дошку. Батько був чесним і некористолюбним, тому люди й залишали в нього своє непродане, знаючи, що тут нічого не пропаде.

Помер дід рано, йому було 48 років.

Коли він поселявся на нинішньому місці, староста села не давав йому багато городу, як він хотів. Тоді він домовився з писарем сільської управи, і той порадив, щоб дід найняв копачів обкопати землю ровом, скільки встигнуть, поки староста повернеться з Білої Церкви. Так і було зроблено.

Повертаючись увечері з Білої Церкви, староста ще з дороги помітив копачів і вигукнув: "Що ви робите, такі-сякі!"Ті встигли обкопати півтора гектара. Сліди тодішнього городу і залишки рову залишилися й понині.

В сім'ї батька було семеро дітей, що вижили: Химка, Василина, Наталка, Одарка, Лукія та брат Максим. Батько був найстаршим у сім'ї і тому на його долю випало бути і батьком, і матір'ю для менших, коли помер його батько, а пізніше й матір.

Як тепер бачу свого батька. Він був невисоким на зріст, коренастим, із великими зап'ястками рук, лисий (лисим став рано, після того, як двічі перехворів тифом). Він мав вуса й нерегулярно – бороду.

В нього було трохи вилицювате обличчя, ніби трохи татарське, широкий гострий ніс, сірувато-голубі очі. Був письменним, закінчив двокласну церковно-приходську школу, мав непогані математичні здібності. Писав дрібним красивим почерком, любив читати книжки й газети. У батька було чимало книжок, що не було характерним для тодішніх селянських сімей. Дуже любив гумор, віршував.

Батько мій женився двічі. Перший раз він одружився на покритці, як тоді говорили. В неї була незаконнонароджена дочка. Потім у них народилося ще дві дочки. Ця батькова дружина рано раптово померла. Батько залишився вдівцем із трьома дітьми. Радили йому одружитися то з однією, то з другою. Нарешті порадили женитися на дівці з Саливінок.

 
Сторінка рукописної книжки Василя Тарана

Згадував батько, що перед тим, як іти свататися, йому приснився сон, ніби якась незнайома йому дівка взяла його за полу піджака і мовила: "Не пущу, не пущу!"

Батькові навіть її одяг уві сні запам'ятався. Коли ж по кількох днях після того сну він пішов свататись, то побачив ту саму дівку, яка йому приснилася, у такій самій сукні.

Про сім'ю матері в мене чогось мало відомостей. Вона дочка бідного селянина з сусіднього села Саливінки. Живими дітьми у їхній сім'ї залишилося двоє: брат Трохим, сестра Лукія і мати. Вона, як і моя мати, була неписьменною.

Я дуже любив тітку Лукію. Коли вона приходила до нас, а тим більше, коли залишалася ночувати, це було для мене велике свято. Вона ніколи не лаялася, навіть не чортихалася, для неї не було поганих людей. За все своє життя, а прожила щось із 95 років, ніколи не була в лікарні.

Василь Таран
Василь Таран

Мати була молодшою за батька на десять років. В матері народилися: Катя, Дуня, Ганя, Адам і я. Катя і Дуня померли дітьми від скарлатини. Адам прожив усього кілька тижнів.

Я народився, коли матері було 39 років. Батько був безмежно радий народженню довгожданного сина. Мені багато чого дозволялося. Ще з року в моєму розпорядженні був молоток і цвяхи, і я забивав їх куди в голову збреде.

Пам'ятаю себе років із трьох. Моєю улюбленою іграшкою був дерев'яний ківш, який скрізь тягав за мотузок. Коли трохи підріс, любив вилазити на купу снопів або копицю соломи і "виголошував промову", неначе перед слухачами.

Часом люди сторонні казали батькові: "Іване, твій син ученим буде й виступатиме перед людьми". Звичайно, батько радів цьому. Хоч які привілеї я мав, все ж бувало батько бив мене за провини. Так було разів зо три, але бив фундаментально. То вже було за що.

 
Василь Таран


Період розкуркулення

Наша садиба складалася з великої хати (На дві половини, з сіньми й коморою. – Л. Т.) під соломою. Праворуч – довга повітка на троє дверей, рядом курник. Проти хати – добротна дерев'яна клуня, ліворуч – льох і садок. Усе це утворювало майже закритий двір, захищений від вітрів, тому взимку на подвір'ї було багато снігу.

Батько мав середньої руки господарство. Город приблизно півтора гектара, а за радянської влади одержав землю на полі. Трудилися в господарстві мати, батько й старші діти.

У період розкуркулювання комісія довго визначала, хто ж батько: середняк чи куркуль. Хата – під соломою, сільськогосподарський реманент – дерев'яний, найманою працею не користувався і всі інші статті говорили, що він не куркуль, а заможний середняк. У колгосп батько здав коні, зерно на посів, добротну клуню розібрали на будівництво колгоспної комори.

Настав страшний 1933 рік. Пам'ятаю, ми з матір'ю йшли в Саливінки до тітки. Дорога навпростець ішла через цвинтар. Якраз у той час туди привезли хуру мерців. Вони здебільшого були позашивані у рядна, старі ковдри. На одному мерці рядно біля рота ворушилося.

Виявилося, чоловік ще не був мертвим. Люди, які були тут, почали лаяти його дружину: "Що ж це ти ще живого чоловіка в могилу віддала?" "А що ж я могла вдіяти, коли дядько Артем сказав, що давай, бо він завтра все одно помре". Того чоловіка забрали до лікарні. Він прожив там днів із п'ять, та й помер: був виснажений, дистрофічний. І не було його чим годувати.

Були випадки, коли собаки тягали якісь частини людського тіла. Бо часом мерців залишали на цвинтарі не закопаними: сили не було це зробити. Траплялося людоїдство. Коли ловили голодну людину на городі, яка вигрібала картоплю, господарі могли її вбити. І ніякого слідства не було.

Наша сім'я пережила цей страшний час без жертв. Нас дуже рятувала корова, була картопля, хоча доводилося їсти що завгодно. Сторожили корову, яку забрали з повітки до комори, погріб охороняв добрячий собака. Але злодії таки приходили.

 
Ілюстрація Василя Тарана до рукописних книжок спогадів

Якось намагалися вкрасти корову і підкопувалися, щоб залізти до комори, але там була міцна підлога. Був наскок і на льох із картоплею, навіть прибили собаку, та з вилами вискочив батько і злодії втекли. Пізніше охороняли картоплю на городі. Восени зібрали добрий урожай, і стало легше.



Дитинство. Школа

У школу я пішов у "нульовку", але мені було там нецікаво, бо я вже добре читав, умів рахувати. Тому покинув ходити туди, а наступного року пішов у перший клас. Навчався добре. Одержував премії за навчання: книжечки, зошити, а один раз – тюбетейку (тоді їх модно було носити).

Пам'ятаю, як ми гордились досягненнями нашої країни. Героями папанінцями, коли вони перебували на Північному полюсі. Польотом стратостата "Осовіахім", пілотами, які рятували челюскінців. Нас, школярів, привчили вірити, що наші радянські літаки літають вище за всіх, скоріше за всіх і далі за всіх.

Вільного часу тоді в дітей практично не було. Влітку пасли корови, трудились по господарству, допомагали старшим. Я почав пасти корів, коли мені було 6 років, із старшими. Цілими днями на палючому сонці, в спеку і в дощ, часто без води, на скупому пайку.

Коли випадали вільні хвилини, робив макети літаків, пізніше – літаючі моделі з гумовим двигуном, хоч далеко не завжди вони літали. Була проблема з матеріалами. Сам зробив фотоапарат, ним фотографував. Фотографії виходили слабенькі. Та скільки радості було, задоволення!

Коли підріс, займався радіотехнікою. Спочатку виготовляли детекторні радіоприймачі, а пізніше – лампові. Самі виготовляли батареї, радіодеталі, адже готових тоді не було, хіба що радіолампу вдавалося іноді дістати. Коли з'являвся звук якоїсь радіостанції в навушниках, то був на десятому небі.

Якщо був час, хлопці збиралися на вулиці, і старші, й молодші. Гралися тоді в гилки, гусей, у городки. Самі собі щось придумували, ніхто нас не розважав. Самі знали, що можна, а що ні. (Правда, робив самопали таємно від батьків).

Стосунки із батьками були серйозними, батька поважав, побоювався,певно, тому, що батько був строгим, матері чогось не боявся. Я боявся отримати погану оцінку, бо соромно було перед батьком. Батько був чесною доброзичливою людиною. І мене повчав бути працьовитим, чесним, не обдурювати людей.

Мати була неписьменною, віруючою, але я не бачив, щоб молилася дуже старанно. Батько іноді ходив у церкву, це по великих святах. Батьки не навчили мене молитися, навіть отченаш не навчили.

 
Ілюстрація-реконструкція господарського двору – ліногравюра Володимира Тарана-школяра за розповіддю батька (1987)

Як радісно було на душі, коли було почуєш, що батько говорить: "Ти знаєш, Ярино, в четвер будемо порося колоти".

Ми, діти з величезним нетерпінням чекали того четверга, коли можна було наїстись удосталь смаженого м'яса, шкварок, а на другий день кров'янки і жирного з м'ясом добрячого борщу. А потім ще будуть ковбаси і ковбик.

Справжнє свято! Наче на Великдень, коли в хаті чути запах смаженої ковбаси і натертого хрону. І по цей день запах натертого хрону нагадує ті далекі дні дитинства, коли з нетерпінням чекав початку святкового обіду. (Батько завжди на свята сам на тертушці натирав хрін і заправляв його буряковим соком.–Л.Т.)

Я ніколи не бачив батька п'яним. Пам'ятаю зо три рази, коли батько був напідпитку, трохи веселішим, повернувшись із гостей.

Батько любив читати книги, газети, календар, та на це часу не було ні весною, ні влітку, ні восени. Тільки взимку.

Я з раннього дитинства любив малювати, навіть мріяв стати художником. Багато копіював малюнки олівцем, акварельними фарбами, пізніше й олійними пробував. Закінчивши 7 класів, вирішив вступати в художню школу в Київ. Послав свої роботи. До екзаменів був допущений. Був дуже великий конкурс. І склав два екзамени на відмінно, а мій товариш після другого екзамену відсіявся, хоча малював краще за мене.

 
Ілюстрація Василя Тарана до рукописних книжок спогадів

Мені ж самому не хотілося залишатися, та ще довідався, що школа не дає кваліфікації, і я вирішив документи забрати. Мені їх не хотіли віддавати, вмовляли мене. Та я повернувся додому. Це було 1940 року. А наступний рік був1941-й.

«Чорна неділя» села Клюськ. Без білих плям

Велика трагічна історія України часів Другої світової війни складається з маленьких трагедій сіл, селищ, містечок. Без втрати невинних людських життів на території Волині не обійшлось в жодному з населених пунктів. Не оминула трагедія і невеличке мальовниче село Клюськ, розташоване в 20-ти кілометрах від Ковеля.

Легенда про «Оржівську операцію»: як Внутрішні війська НКВД випадково вбили «Клима Савура»

Читаючи документи, складається враження, що Оржівська операція за масштабами була чимось подібним до «битви за Берлін». Очевидно, чекістам не хотілося в «переможному угарі» відставати від Червоної армії і банальну випадкову ліквідацію «Савура» розцяцькували, як масштабну операцію із задіянням особисто вищого командування держбезпеки УРСР.

Микола Глущенко. «Художник» за фахом і оперативним псевдонімом розвідки

17 вересня відзначається 120-річчя від дня народження художника Миколи Глущенка. Його життя було сповнене багатьох феєричних подій, несподіваних драматичних поворотів долі і численних загадок. Окремі епізоди з його біографії породили низку легенд, які й досі бентежать уяву численних поціновувачів, мистецтвознавців, кінематографістів, письменників. Розсекречені, досі невідомі документи із Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України дають змогу розставити певні акценти у всьому цьому і пролити світло на утаємничені сторінки життя митця.

Лем. Життя не з цієї землі

«Лем. Життя не з цієї землі» — це не лише біографія Станіслава Лема, а й драматична й чесна розповідь про складну історію Центрально-Східної Європи, у якій одне з чільних місць посідає Львів першої половини ХХ століття.