ГУЛАГ після Солженіцина

30 жовтня 1974 року політичні в’язні Мордовських і Пермських таборів оголосили одноденні і дводенні голодування з одночасним висуненням вимог. Зокрема: визнати статус політичного в’язня; відокремити від політичних в’язнів воєнних злочинців і кримінальників; скасувати примусову працю і обов’язкове виконання норми; скасувати обмеження щодо листування, в тому числі з закордоном; змінити обмеження щодо посилок і передач; виокремити медичну службу місць ув’язнення з підпорядкування МВД; забезпечити ув’язненим повноцінне медичне обслуговування за участю лікарів-фахівців, в тому числі іноземних; збільшити кількість побачень з родичами, дозволити побачення з друзями; забезпечити можливість творчої діяльності літераторам, вченим, художникам; дозволити реєстрацію шлюбів; дозволити розмовляти на рідній мові в таборі і під час побачень. Таким чином було вирішено започаткувати День політичного в’язня в СРСР.

Табір "Пермь-36"

Від редакції: На той час у Мордовських і Пермських таборах за політичними звинуваченнями відбували покарання десятки нині знаних і тих, чиї імена зовсім забуті, українських борців за національні права і людську гідність.

Серед них: Сергій Бабич, Зорян Попадюк, Дарина Гусяк, Іван і Надія Світличні, Ігор Калинець і Ірина Стасів-Калинець, Іван Кандиба, Семен Глузман, Стефанія Шабатура, Зіновій Антонюк, Євген Пришляк, Валентин Мороз, Іван Гель, Решат Джемілєв і Мустафа Джемілєв, Леонід Плющ, В'ячеслав Чорновіл, Любомир Старосільський, Марія Пальчак, Ірина Сеник, Євген Сверстюк, Євген Пронюк, Дмитро Демидів, Микола Мелех, Микола Горбаль, Василь Стус, Микола Коваленко, Василь Захарченко, Тарас Мельничук, Ніна Строкатова, Михайло і Володимир Дяки, Степан Сорока, Василь Підгородецький, Костянтин Лущ, Дмитро Верхоляк, Микола Бондар, Олександр Чекалін, Панас Гурний, Дмитро Гриньків, Степан Сапеляк, Олексій Резніков, Богдан Чорномаз, Анатолій Здоровий, Михайло Луцик, Андрій Турик, Іван Покровський, Микола Курчик, Володимир Глива, Григорій Гірчак, Григорій Приндя, Михайло Проців, Микола Горбаль, Дмитро Басараб та багато, багато інших.

Одним з організаторів першого Дня політичного в'язня в СРСР був дисидент і правозахисник Олексій Мурженко (1942-1999), уродженець Лозової Харківської області. Загалом цей мужній і чесний чоловік провів за ґратами 22 роки і вийшов на волю лише за чотири роки до розвалу СРСР з в'язниці на території України. Пропонуємо читачам переклад одного з двох коротких спогадів, які залишив Олексій Мурженко про український період неволі. Попередній спогад "Історична правда" публікувала минулого року.


От скажіть, чи може людину після 20 років тюрем і таборів здивувати, вразити ще один табір, ще одна в'язниця.

Скільки тюремних брам я пройшов, в яких лише стінах мене не замикали під замок; вартові, собаки, начальники, від найлютіших до співчутливих крутихвостів, командували мною, лаяли, вмовляли, лютували, усміхались; зеки, співневільники – і вони ж не на один штиб, хоча все спрямоване на те, щоб знеособити їх, перетворити на сіру, покірну, рабську масу.

Яке розмаїття режимів, традицій, порядків встиг я засвоїти за довгі роки тюремних поневірянь. І тому, коли я зліз з етапного воронка поряд брами табору для особливо небезпечних рецидивістів № 324/58 м. Ізяслава, серце моє було спокійним, думки чіткими – я гадав, що тут побачу все те ж, що я бачив вже тисячу разів.

Але, друзі мої, не поспішайте погоджуватися з мудрим Екклезіястом, не слухайте жодних авторитетів, навіть коли те, що говорять вони, схоже на істину: все марнота марнот – геть усе марнота, каже Екклезіяст, і якщо так, то нема нічого нового під сонцем.

На термін, відміряний для людського життя, завжди знайдеться щось, чого ще не було на цьому світі, що здивує вас, що переверне наше старе уявлення про світ, що примусить нас скинути з рамен утому, струсить сонний розум, приспаний марнотою марнот і стремлінням життя як безглуздої нескінченности.

 
Вигляд виправної установи МХ 324/58, нині - Державна установа Замкова виправна колонія № 58, в м. Ізяславі Хмельницької області від вулиці Бернардинської. Жовтень 2021 року

Отже, з чого розпочати? Можливо, і розпочати ось з оцієї розчахнутої брами, воронка, з якого витрушує зеків розгнівана варта (і чого б це їм лютувати, це ж їхня служба), собак, що рвуться з повіддя, невеликого натовпу адміністрації табору, який приймав етап, і відчуття межі, що проходить уздовж високого муру з рогачками колючого дроту нагорі; межі поміж ось цією розвалюхою-хаткою, зі старезним автомобілем-полуторкою (в наш час – і от такі післявоєнні хатинки з брудним подвір'ям), з двома хлопчаками з підкоченими холошами, які тримають велосипеди в руках і зі звиклою цікавістю споглядають той далекий для них і близький світ неволі; видимої межі (є й невидима, моральна) поміж волею і монастирем, в келіях якого розташувалося більше тисячі осіб, відкинутих волею і приречених на мури неволі, приречених на покуту, молитви каяття, продиктованої ГУЛАГом.

Очевидно весь світ вже знає (після Солженіцина ж не знати – гріх), що в Совєтському Союзі місця ув'язнення називаються виправно-трудовими установами; називаючи табори, тюрми виправно-трудовими, совєтські теоретики і законодавці пенітенціарної системи підкреслюють мету і сенс покарання – виховання і перевиховання ув'язненого.

І от вас, коли ви вступили до брами табору, зустрічають вихователі, люди, чиїм призначенням є викорінення з вас всього асоціального, аморального, хуліганського та засів і вирощування у вашій душі, у вашій голові добра, чести, справедливости, культури...

Як же нас зустріли ці "вихователі"! "Нє, ну ти подивись на цих підарасів, йо. їхню мать; вас що, блядей, на вигін скубати травичку привезли – розбрелись як козли, а ну зібратися он в тому кутку двору", – це пролунав голос вихователя з натовпу адміністрації. Після тісного, задушного, напхом напханого воронка ми дійсно розбрелись двором, розминаючи затеклі суглоби, вдихаючи свіже повітря.

– Різаний, – "вихователь" гукнув зека зі шрамом через усю щоку, – ти знову, підрило, залетів сюди?

– Та, от, повернувся – забув тебе на чотири кістки поставити.

Старший лейтенант відчув, що його упекли в живе. "Я тебе, сучня, поставлю, будеш в мене в ізоляторі на фуї стояти діб 45 і зі сраки пів кіла геморою вилазитиме..."

Я відвікував не в аристократичних салонах, як зрозуміло, і не у світських бесідах, моє вухо звикло до перченого анекдоту і до крепкого слівця (так на лайливе слово іншим разом в чоловічій компанії і не звернеш уваги). Але гниле слово цього худого, з запалими щоками, з білими зіницями с/л, ЧПНК (чергового помічника начальника колонії), не йшло до голови.

За що він нас матюкав? За те, що хтось присів від утоми на клунок з речами, за те, що хтось намагався крадькома закурити, хтось забарився з відповіддю, не зрозумів і пішов не в той бік... просто від того, що йому здалась смішною чиясь мармиза або фігура, і просто так, для підтримки в собі бадьорости й трудового натхнення.

Час від часу до лайки с/л додавали свої матюки й інші "вихователі".

 
Комплекс костелу і монастиря ордену отців бернардинів. Світлина початку ХХ століття. Російські комуністи почали перетворювати цю видатну пам'ятку на в'язницю одразу після захоплення східної Волині в 1920-х роках

Ну і що ж, можливо, і думати не варто над цією сценою, мабуть, і так все зрозуміло. Взагалі, у безмір, абстрактно мудрувати – можливо, викликати нудьгу в читача. Адже читач і сам вже оцінив поведінку цього с/л, а точніше, всієї адміністрації, тому що мат – це її повсякденна мова. Це грубо, це принижує ув'язнених; утім, таж і зеки, кримінальники, не мовлять і слова без мату – це всім відомо. З яким пристаєш, таким сам стаєш... і т. д., і т. п.

Що мудрувати? Спробуйте уявити себе там у цій брамі, у натовпі безправних зеків. Коли я стояв серед них – нас вивантажили з двох воронків осіб 40-50, – раптом фізично відчув, як мене обливають помиями, і в обличчя січе каламутна смердюча рідота, і зі свистом, розсікаючи повітря, ляпають жирні грудки бруду в обличчя, по спинах обіллятих арештантів.

Я й раніше чув лайку варти, наглядачів, офіцерів, але там, здавалось, був зрив, нуртуюча нестриманість, вибух почуттів, нервозність; а тут це була звичайна мова спілкування із зека, що я схопив одразу, і ці потоки каламутної смердючої матірщини – єдина мова, якою з тобою обіцяють тут, в цьому таборі, розмовляти.

А тепер нехай проаналізують психологи, чому адміністрація обрала цей метод звертання із зека. Якщо він виник сам собою, чому вона почала плекати його? Чи вона зрозуміла, що це дає гарний психологічний ефект, що цим матом вона пригнічує волю ув'язненого, притлумлює його, сковує його і притискає до землі.

Стоячи у натовпі, я міркував що маю зробити, якщо і мене він вилає: оголосити протест, промовчати чи вилаяти його ще крутіше? Протест відпадав, оскільки нічого крім глуму і ще більшої знущальної лайки, він не викликав би. Вилаяти – стати з ним на одну кладку і, звісно, програти, піти з ходу до карцера на 15 діб.

Я вагався: виматюкати Гітлера – таким було прізвисько с/л, як я згодом дізнався, – чи промовчати, але мені не довелося обирати – мене Гітлер пропустив мовчки.

Але матюки Гітлера не оминули мене. Місяця через чотири потрапив я в ШІЗО, і тут холод, голод змучили мене, і якось вночі прихопило серце. Я доповз до дверей, почав грюкати. Наглядача, який підійшов, я попросив викликати фельдшера. Той промугикав щось невиразне і пішов.

Третього разу наглядач сказав, що фельдшера нема, та й не будитиме він його, якби і був. Я продовжував гамселити двері. Такий табір. Якщо хочеш вижити, залишитися живим, то не маєш зупинятися на пів дорозі. За хвилин 40 я почув, як грюкнули вхідні двері ШІЗО і до мене почали наближатися кроки.

Я подумав, що це фельдшер, і надав своєму обличчю і позі відповідний вигляд (ще одне правило: ти можеш бути смертельно хворим, але якщо по твоєму обличчю, позі не видно, що ти помираєш, – не сподівайся на меддопомогу).

Дзенькнула засувка прозурки і потім... на мене завалився потік матірної лайки. Він матюкав мене натхненно. Погрози, образи, трьох-, ні стоверхові матюки, здавалось, ось-ось зірве двері і викине мене з камери. "Іще будеш лементувати, йо. твою мать, я тебе, хрінопліт, в наручники закую на фуй і на ґрати як гондон сушитися повішу"... Лайка, кажуть, не бійка, в боку не болить. Ох, як болить, болить! І потрібно відповідати. А як?

Культура, інтелігентність хіба переважать, перекричать цей шакальний гавкіт. Прорвати, притлумити цей гавкіт може лише левовий рик. Звісно, я знав, що "відтягнути" розпаленого мєнта, як кажуть кримінальники, зовсім не безпечно. Це ще 15 діб, а то й 45 і 60 ШІЗО, а часто це і особистий ворог, набутий на весь термін. Тут ризик. Але я пішов на ризик. І загарчав як розлючений звір. "Закрий свою помийницю, покидьку, фуєсос! Драна восьмуха! Щоб в тебе фуй на лобі виріс! Жаба зґвалтована..."

І звідки що береться в людини, які, буває, таланти дрімають в наших глибинах. Кримінальний жаргон влучний, а мат барвистий, але я їх ніколи не вживав, я не запам'ятовував їх навмисне, але вони, виявляється, запали в мою пам'ять, бо це була щохвилинна музика карного табору.

Рик мій опритомнив Гітлера. Не знаю, що виявилось чудодійним, тут якась таємниця людських взаємин, людської психіки, – можливо, я здався Гітлеру віртуозом мату, і він "заповажав" мене, можливо, зрозумів, що коли я наважився на це – а він знав, що я боговірний, політичний і не кажу непристойних речей, – то сталося щось геть надзвичайне, а можливо, дійшло до нього, що якщо в'язень вимагає лікаря, то йому потрібен лікар, а не мат.

Утім, все пояснюється, мабуть, більш конкретними причинами: двері були замкненими, ключів у Гітлера не було, і він, можливо, полінувався йти за коридорним брати в нього ключі, відчиняти камеру, а, може, вирішив, що задоволення – це одразу розрядити емоції: побити, надіти наручники, вилаяти, а затягнута процедура – всього лиш зайва метушня.

"Кнур на шкіряному ножі, берієвець недоношений", – досягнувши найвищої міці і метафоричної виразности на цих словах, мій рик поступово став згасати; я відчув, як нервова напруга, в якій перебував, вже, можливо, півтори-дві години, розрядилась, і (дивним чином) не лише душевно, але й фізично я відчув себе вільно, легко; біль в серці не відчувався, стало легко дихати, свідомість стала яснішою.

Коли я зупинився, за дверима якусь мить запала цілковита тиша; потім Гітлер нерозбірливо тихо вилаявся – очевидно, щоб залишити поле бою за собою, – і я почув кроки, що віддалялись.

Утім, нечасто такий випадок залишається безкарним – хоч зразу не відлупцюють, зате потім напишуть рапорт і покарають. Цьому я був свідком десятки разів.

Пам'ятаю й таке. Було це в ШІЗО. Поверталися ми з роботи, шмонали нас, відмітали курево. Нудно сидіти зеку в ізоляторі, холод, голод, чотири стіни, і ні тілу, ні душі немає ані затишку, ані розваги.

Тут і некурець ладен закурити, а що вже курцю. І на які тільки хитрощі не йде зек, аби десь роздобути хоч на закруточку, щоб хоч парою затяжок прикрасити понурі години. І різними шляхами розживаються на цю дрібку тютюну, ховають її то в шапці, то в черевикові, то в складках одягу, то в інші місця позапихають, а все одно клятий мєнт, як захоче, тютюн відшукає. А потім ще і матом криє.

Ось забрали дрібку тютюну в такого нещасного, вилаяли і вже замикали в камеру, як один з наглядачів вирішив ще й погрозою добити зека, з матірним супроводом. Це напружило нещасного пограбованого, і він "послав подалі" нахабного ката. Хлопець був здорованем, залишились вони біля камери удвох, і мєнт побоявся одразу накинутися на нього з кулаками, а втім, зачинивши двері, сказав: "Принесу завтра ще 15 діб".

Зек цей (мій земляк з Києва К.) вже відсидів 30 діб; аби вирватися з ШІЗО, виконував норму (а це майже неможливо, але він вибивався з останніх сил) – і тут раптом 15 діб. Він вирішив, що ці 15 діб він норму вже не зможе виконувати, отже, в загальну зону його не випустять і після 45 діб ШІЗО йому дадуть рік одиночки. 

 
Розпис склепіння коридору монастиря ордену отців бернардинів в Ізяславі

З відчаю, аби уникнути голоду, одиночки, він заковтнув "якір". "Якір" – це потрібно, схоже, пояснити, – "якір" робиться з дроту, і він схожий на справжній якір морський або "котвицю", якою витягують в селах відра, що впали в колодязь, і має ту властивість, що проковтнути його можна, а витягти назад – ніяк, тільки треба везти людину в лікарню, і розпорювати живота, і діставати якір. Зек з якорем, як "корабель на приколі" – він працювати не може, і рад-не-рад, а вези його в лікарню і "знімай з якоря".

Спосіб цей зеківський – ухилитися від роботи, врятуватися від переслідування адміністрації – не новий: раніш ковтали колодочки ложок, доміно, шахові фігури, штирі металеві. Але лікарі розметикували незабаром, що доміно, шахи і навіть штирі можуть і самостійно вийти, а з ложкою зек працездатний, ложка може лежати в шлунку, і нічого цьому зеку не зробиться. Довелося зекам робити і ковтати "якір" – він вийти не може ані вперед, ані через зад.

Ось так і виходить: тебе матюкають, а ти мовчи та диш – або, якщо вже не стримався, ковтай "якір". К. проковтнув не один якір, і всі чималих розмірів, він почав блювати, найменший рух викликав біль, і він лежав навзнак на підлозі; і, зрозумівши, що К. може не дожити до ранку, адміністрація вночі на дрезині відправила його до центральної лікарні на операцію. Цими муками й операцією він урятувався від одиночки.

А якщо не заковтнеш, буде, як з Могилою. Прийшов до нього начальник загону і став виховувати. За що вже так він його "виховував", я не прислухався – це було знову ж в ШІЗО. Могила сидів у камері навпроти, – чути лише, що матюкає він Могилу – як сам хоче. Не стерпів Могила і "дав тягла" Чапаю – така кликуха була у вихователя, – видав утричі.

Гадаєте, Чапаєв проявив щедрість душі, яка відповідала розмаху, з яким він обливав матом зека, і, щиро усміхнувшись такому дивному ефекту своєї виховної лихослівної тиради, спокійно пішов геть? На жаль, нікчемні, злосливі, тупі вихователі, наглядачі, адміністрація не здатні підвестися над ницістю своєї натури, не здатні побачити ні гумору виховання через матюки, ні хоча б рівности в неетичности поведінки, в гріху, блуді, в страстях обох – жертви і ката-вихователя.

Щирого сміху не почув я, а слухав гавкіт прикутого до ланцюга пса, що розривався з люті: "Я тебе заморю, падло! Ти в мене не вилізеш з ізолятора! Я згною тебе до йо. матері. На маслах сидітимеш, фуїна морда, і сраку павутиною затягне, сука...". І Чапаєв довів, що його метафори – це реальність, це життя: довів він Могилу нескінченними карцерами до того, що той став схожим на скелет і замість сідниць стирчали дві кістки, та й павутиною позатягувало те саме сороміцьке місце, бо на 450 грамах хліба в день і 250 г окропу ранком і ввечері спорожнюєшся раз у 7 – 10 днів.

Тут, можливо, доречно зробити перерву на дві хвилини у розповіді й подивитися на феномен мату, брутальщини в житті совєтських людей на відстані громадського усвідомлення. "Що з нами відбувається!" – так вигукнув відомий совєтський письменник В. Шукшин, коли його вилаяла санітарка в лікарні. Засмучений брутальщиною, совісний письменник в самих лиш капцях і халаті втік з лікарні. (А лікарня ж для письменників, для обраних).

"А що власне відбувається?" – запитаємо і ми. От Достоєвський, почувши, як дві людини на вулиці висловлювалися одним лише російським словом – кореневим словом мату, – поставився до цього цілком філологічно. Багата ти, російська мово, винахідлива у застосуванні таємничого слова мату, і настільки, що одним словом побалакали про все і розійшлися в цілковитому порозумінні.

Ось так, з гумором, поставитись до гри словом мату, ось так по-доброму грати могли люди минулого століття. Очевидно, люди стали інакшими, інакший мат й інакший сенс закладається засмиканими, озвірілими учасниками матюко-ігрищ. Матюки – вже не інформативно-метафоричний засіб "відображення дійсности", вони стали цілеспрямованим знаряддям, зброєю впливу на особистість.

(Вам зрозуміло, читачу, що я кажу з гумором. Доводиться вимовлятися, бо ж бачте, як ускладнилась проблема мату).

Якщо гадаєте, що я гіперболізую, що не все так драматично складається з матом, то я продовжу розповідь, щоб ви переконались, що якщо я і перебираю міру, то дотримуюсь стилю Гоголя – щирої правдивости і чистої реальности. Яка драма може бути правдивішою за ту, котра сталася з нами особисто? Зі мною трапилось ось що.

Переводили мене мєнти з ізолятора після 45 діб в одиночку (присудили мені той рік одиночки за те, що не виконав я наказу майстра – не пішов на лєнінський суботнік). Повели вони мене утрьох в житлову камеру, і почав я збирати там свої речі, аби частину з них здати в каптьорку, а частину, дозволених, взяти з собою в одиночну камеру.

Почав я збирати речі і напаковувати мішок, а мєнти знічев'я почали поливати мене нецензурною лайкою. Дратую їх, що не здох я в карцері, як вони мені обіцяли, що я повільно повертаюсь, що маю я речі і взагалі хотів літак украсти, та ще й з жидами зв'язався...

Терпів, терпів я, але терпець, очевидно, ввірвався, і видав я до найбільш знахабнілої та огидної жирної мармизи: "Заткни смердючу пельку, фуєсос!" Дивовижно! Здавалося, що цю свинячу тушу вразить серцевий напад. Пика його почервоніла, очі залило кров'ю і вони почали вилазити з орбіт, дихання перехопило. Я думав, він зараз задихнеться й лусне.

Він не луснув, він вибухнув: "Ах ти ж, падло", – задихаючись, прохрипів він і розчепіривши руки, всією тушею навалився на мене. Я сидів на ліжку, збирав речі, і він притиснув мене до матраца. Він почав душити мене, бити – він був у шинелі, я в бушлаті, і йому ніяк не вдавалося "вирубити" мене. Бачачи безпорадність товстопикого, один з двох його напарників, колишній десантник, прийшов йому на підмогу. Він відпрацьованими в армії прийомами почав бити мене долонею по ребрах – по селезінці, по печінці, по нирках.

Перепало мені добряче – як може чинити опір здохлій трьом бугаям після 45 діб мордування, – і дісталось би більше, скалічили б мене розсатанілі розбійники, та, на моє щастя, був у камері ще один зек– всі інші співкамерники були на роботі, – і почав я кричати йому: "Вітьок, запам'ятай, що вони роблять, сволоти, запам'ятай, Вітьок, підтвердиш прокурору".

Скарги, гласности – як зараз кажуть – мєнти боялись (про це окрема мова). І цей крик охолодив розпалених молотобійців. Вони кинули мене душити, бити і почали гукати коридорного мєнта, який байдуже спостерігав усю сцену крізь прочинені двері камери, аби він приніс наручники.

Одягли наручники. Відвели мене в одиночку. Але на цьому драматичне дійство не скінчилось. Драм в ГУЛАЗі, як і загалом в Совєтському Союзі, не полюбляють, і зусилля з утаєння драм, їхня анігіляція породжують мелодраму, фарс, комедію.

Години за дві до мене прийшов начальник загону. Побрязкуючи прозуркою і поблискуючи зірочками погон крізь скло вічка, він суворо мені читав нотацію: "Ти що ж це, йо. т. м., фуйнею займаєшся? Ображаєш наглядачів, потім кидаєшся їх бити! Вважай, що тобі п-ець – мінімум 3 роки дістав по 183 статті, а ти не витягнеш і року одиночки, ногами вперед винесуть..."

Ось так, любий читачу! Ну скажіть, що б ви відповіли чи зробили, слухаючи такого вихователя? Ви б також, мабуть, "послали б його подалі", хоча б й інтелегентною мовою.

Аби вже не повертатися до матюків, варто поглянути на це явище іншими очима, очима адміністрації.

 
Олексій Мурженко на еміграції в США, після 1988 року

Якось розбалакався я з наглядачем, який був у добросердному настрої, і в припливі людяности він розговорився: "Вас же, сволот, не відматюкаєш, так ви ж нас з лайном змішаєте. Я, коли прийшов працювати в табір, ходив місяця два як обісраний. Ви ж не скажете слова без матюка".

– Ну, дядь Вась, от ми з тобою ж зараз культурно розмовляємо. Що ж, не можна і завжди так?

– Ти як з неба впав, таких, як ти, політичних і віруючих, тут раз-два та й по всьому. А цих мазуриків не відучиш.

З обличчя дяді Васі було видно, що це найбезнадійніша справа в світі.

– Ну добре, дядь Васю, але як ви вже лаєте, принижуєте зеків, чому ж тоді караєте, коли вам відповідають тим самим?

Я ніби смикнув дядю Васю за хворий зуб. Він поморщився, махнув рукою і хотів вже зачинити кормушку, крізь яку ми розмовляли, але попереду в дяді Васі була нудна ніч чергування, і він передумав.

– Так хто я, а хто твій зек, – продовжив він розмову. – Я на службі, я в людей не краду, а він і вкрав, і вбив, і зґвалтував. Так ще він мене ображати буде. Так я йому йо. йо. м...

– Ну от, дядь Вась, ти вже і запалився. Але це ж несправедливо. Ти його матом, а він мовчи, так? А як відповість тобі тим самим – ти його в карцер, в одиночку, чоботом під ребра? Щось я не зустрічав, щоб вас хоч раз карали за образу в'язня.

– Так це світ має перевернутися, – дав відкоша дядя Вася.

– Так отож, дядь Вась. От якби він перевернувся, було б якраз, було б добре. Було б справедливо. І тоді ви серйозно взялись би за викорінення матюків, і своїх і зеків.

– Викорінення, справедливість! – дядя Вася зневажливо випнув губи і подивився на мене як на недоумка. – Ти вже 20 відсидів і нічого не зрозумів. От тобі, значить, ще два дали на роздуми. Ось, – дядя Вася поляскав себе по погонах, – в кого зірочок більше, в того і справедливість.

Ну вже досить, мабуть, не будемо затримуватися у табірній драмі. Ось уже дали команду рухатися далі. Що ж, запам'ятаємо цю фразу дяді Васі про справедливість і підемо вглиб, переступимо поріг табору, нас ще чекає дуже багато чого, що не раз здивує і змусить серйозно поміркувати про людину, світ, про минуле й майбутнє ГУЛАГу і не лише ГУЛАГу.

 
Обкладинка заснованого 1974 року російськомовного діаспорного часопису "Континент" в якому вперше з'явилися друком спогади Олексія Мурженка "ГУЛАГ після Солженіцина"

Розчахнута брама Ізяславського табору відкрила для мене світ ув'язнення, що містить багато того, чого я не знав доти, що має елементи нового в совєтській виправно-трудовій системі, відкрила мені експериментальну лабораторію комуністичного суспільства і прообраз світу, в якому ми можемо опинитися після катастрофи.



Переклад Тетяни Буханенко.

Перекладено за виданням: Алексей Мурженко. ГУЛАГ после Солженицына // Континент. №59. 1989, С.281–290.

Патріархат УГКЦ: між Ватиканом і Москвою

Питання патріархату Української греко-католицької церкви – одне з найважливіших в її історії другої половини XX cт. Ця справа стосувалась не лише української діаспори і церковного духовенства, а й понтифіків, посадовців Римської курії та політиків різних держав.
Особливим чином це питання турбувало Москву, яка всіляко намагалась протидіяти спробам встановлення патріархального устрою УГКЦ

Лех Валенса: “Польща та Україна приречені бути разом”

2 грудня 1991 року сталася історична подія в польсько-українських стосунках – Польща, першою в світі, визнала незалежну Україну, після того, як днем раніше, український народ підтвердив на референдумі Акт проголошення незалежності України. Це було найкраще завершення бурхливого й надскладного ХХ століття в українсько-польських стосунках

Полковник–киянин із «Чорних Запорожців» Армії УНР

Багато років в соціальних мережах гуляє світлина "Чорних Запорожців" із неідентифікованими старшинами легендарного кінного полку Армії УНР. Тривали суперечки чи це взагалі "чорні"... І коли саме зроблено світлину

«Десять міліонів пятсот тищ. І крапка». Українцям нав’язують суперечливі дані про жертв Голодомору

Скільки українців загинуло від голоду у 1932–33 роках? Війна за цю відповідь триває вже кілька років. У вересні вона спалахнула з новою силою через оприлюднення нових даних: 10,5 мільйонів жертв, з них 9,1 млн в Україні.