"В ліжку з ведемедем. Сусідство з Росією як історичний виклик" - таку назву має нова книжка Олексія Мустафіна, що готується до виходу у видавництві "Фабула". Є в ній глава, присвячена експансії Російської імперії на Кавказі. Зокрема, й в часи правління у Картлі Іраклія II – царя, якому нинішня влада Грузії хоче встановити пам'ятник у своїй столиці. Чому ця ініціатива викликала таке обурення можна зрозуміти із фрагменту книжки, люб'язно наданому "Історичній правді" Олексієм Мустафіним.

Як європейські інтелектуали волею, чи неволею допомагали російському імператору Петру І відбілювати власну репутацію.

Він народився в Житомирі. Закінчивсь кадетський корпус в Києві. Друкував українські видання в Петербурзі. Повернувся в Україну для розгортання РУП. Закінчив університет в Женеві. Партизанив на Уралі, який вже добре пізнав. Саме він прийняв і поселив царську родину в Єкатеринбурзі, яка у подальшому була розстріляна. Його ім’я носить гора – одна з трьох найвищих на Уралі.

Що б не сталося у світі неприємного для нинішньої Росії, в Кремлі вже "знають", хто стоїть за цією халепою. Звісно, "англосакси". Це слівце, яким британців і американців донедавна позначали лише прихильники специфічних конспірологічних концепцій, тепер цілком офіційно вживають вищі посадовці РФ. Головний акцент – саме на британців. Надто завзято вони підтримують Україну. А оскільки "Oceania has always been at war with Eastasia" - то й в минулому, якщо вірити російським чиновникам, їхній країні століттями саме "англійка гадила".

Акції протесту 1861 року, що відбулися в Царстві Польському і були придушені самодержавною владою, спонукали Санкт-Петербург суворіше поставитися до вирішення польського питання. Російська влада ухвалила нормативний акт, який забороняв полякам і католикам володіти зброєю, в тому числі мисливською. На думку уряду, такий крок щонайменше мав полегшити контроль за польським середовищем. Проте царська заборона не убезпечила монархію від нових потрясінь, зокрема не відвернула заколоту 1863 року, а лише посилила дискримінацію і гоніння в західних губерніях після Січневого повстання

Сотня років знадобилась Росії, щоб нав’язати свою владу і запустити процес широкомасштабної колонізації України. Зусилля царату були спрямовані на цілковиту асиміляцію та інтеграцію у політичній, економічній, соціальній, культурній та духовній сферах суспільного життя.

Колезький реєстратор Павло Феофанович Шандрук мав рідкісний талант: за дуже короткий період часу він потрапляв у ситуації, в яких відносна кількість халеп за його участі, дорівнювала загальній кількості ґудзиків на його поліцейській шинелі(швидше за все через непростий характер).Так, так, це не помилка, якщо ви хоч раз чули це прізвище, то, мабуть, і його об’ємний послужний список запам’ятався. Майбутній командувач не згадував про поліцейське минуле…Недарма.

Наприкінці XVIII – початку XIX століття Південь України певною мірою став привабливий для іноземних переселенців. У цей час уряд Російської імперії намагавсяу тому числі освоювати регіон руками західноєвропейців. Не останнє місце у цьому процесі займали французи, які утворили тут потужний конгломерат управлінців, аграріїв, промисловців та інших фахівців. Вони не просто приїхали заробляти гроші на торгівлі або вирощуванні винограду, але й дали поштовх до розвитку окремих галузей економіки, якими сьогодні тут продовжують користуватися (суднобудівництво, виноградарство, вівчарство, тощо).

Постать українського військового, генерал-хорунжого армії УНР Павла Шандрука доволі відома. Герой Української революції та вересневої кампанії 1939 року. Генерал-полковник в еміграції та командувач Української Національної Армії. У 1965 році польський еміграційний уряд нагородив Шандрука вищим військовим відзначенням – срібним орденом "Віртуті Мілітарі". Перелік звитяг цієї непересічної постаті можна ще довго продовжувати. Та чи все нам відомо про його ранню біографію? У пропонованому Вам матеріалі розповідається про харківський період та службу в поліції, ймовірно, того самого Павла Шандрука.