Ілля Рєпін: "Мазепу я не малюватиму"
Наприкінці ХІХ ‒ на початку ХХ ст. козацька тематика в живописі дістала широку популярність внаслідок поширення в історіографії та художній літературі того часу романтизованого образу козака, козацтва та загалом історії Запорозької Січі. Це буле далеке, героїчне та майже забуте минуле. Незважаючи на те, що деякі художники зверталися по консультації до тогочасних істориків-козакознавців, як-то Миколи Костомарова, Аполлона Скальковського, Дмитра Яворницького, мало хто з них переносив на свої полотна реальні події або портрети реальних постатей
Моду на запорозьку тематику в мистецькому середовищі запровадив відомий художник, уродженець Харківщини Ілля Юхимович Рєпін (1844‒1930). Саме після його "Запорозького полковника"[1] (1880), "Запорожця" (1884), "Івана Сірка" (1889), "Козака в степу" (1890) і врешті-решт "Запорожців" (1878‒1891), які на полотні писали листа турецькому султану, зʼявилися "Сторожа запорозьких вольностей"[2] (1890) Сергія Васильківського, "Бій козаків з татарами" (1892) Опанаса Сластьйона, "Похорон кошового" (1900) Олександра Мурашка, "Гість із Запоріжжя" (1916) Фотія Красицького та деякі інші.
Таким чином запорожці, ці напівлегендарні герої, захисники християнства, борці за волю, цілком узгоджувалися з принципами мистецького романтизму та тезами романтичного напрямку в історіографії. Реальна історія козацтва і, перш за все, козацької держави Гетьманщини, були під негласною забороною.
Братися за відображення реальних подій з історії гетьманських козаків, їхніх гетьманів чи полководців, їхніх ідеологів, було небезпечно і комерційно невигідно. Доказом цього була доля головного консультанта Іллі Рєпіна ‒ історика Дмитра Яворницького (1855‒1940), якого ще в розпал роботи художника над "Запорожцями", відправили до Середньої Азії, а потім до Царства Польського, подалі від його занять козацькою тематикою.
Власне саме у той час і відбулася подія, яка виявила справжнє ставлення Іллі Рєпіна до козацької тематики і його розуміння значимості певних історичних постатей в історії України-Гетьманщини.
Отже, у 1896 році Дмитро Яворницький на певний час повернувся до Петербурга з Варшави, де він працював у варшавській Казенній палаті чиновником з особливих доручень. Його друзі-українці вирішили влаштувати йому справжній прийом і запросили до ресторану "Великий ведмідь", що розташовувався на вулиці Великій Морській. Наприкінці вечора розчулений Дмитро Іванович вирішив виголосити тост з подякою.
Звернувшись безпосередньо до Іллі Рєпіна, він подякував йому за "Запорожців", зазначивши, що цією картиною художник возвеличив козацьку вольницю як ніхто інший. Своїм твором митець дозволив українцям підняти голову і гордо заявити про одну зі сторінок свого минулого. Водночас Дмитро Яворницький заявив, що тепер він хоче запропонувати художнику ще цікавішу тему для нової картини. Тему, яка на його погляд, була значно "ширшого розміру і глибшого значення".
Він запропонував написати "Раду" або "Раду шведського короля Карла ХІІ, гетьмана українського козацтва Івана Мазепи, кошового отамана Костя Гордієнка, біля славного містечка Диканьки". Картина мала бути про те, як "перемогти російського царя Петра, зняти з голови його царську корону, надягти її на голову шведського короля, поділити Росію між Швецією і Польщею, а Україну зробити зовсім незалежною"[3].
Далі із захопленням Дмитро Яворницький почав пояснювати оточуючим, що "Карл ХІІ, цей лицар без страху і докору, славний воїн, котрий порядкував у той час в усій Європі, як у своїй власній вотчині; гетьман Мазепа, котрий володарював на Україні понад 20 років і керував усіма полками її; кошовий отаман Гордієнко, котрий усією душею Петра ненавидів і був готовий битися з ним і землею, і водою; польський король Станіслав, зведений на престол Карлом ХІІ, хоча особисто не брав участі в Раді, але надав усі засоби для боротьби з Петром"[4].
Ось такі супротивники були у царя Петра. Однак Полтавська битва змішала усі карти. Польща була принижена, Швеція втратила гегемонію і з першорозрядної держави перетворилась на трєтьорозрядну. Гетьманщина втратила свій шанс на визволення з-під московського протекторату. Натомість постала могутня Російська імперія.
На думку Дмитра Яворницького, для художника-колориста тут було "стільки характерів, типів, вбрання!"[5]. Водночас на цей багатозначний момент в історії України і Запоріжжя ніхто з художників до сих пір так і не звернув уваги. Бажано було б, заявив історик, якби це зробив саме Ілля Юхимович.
Реакція Іллі Рєпіна була непередбачуваною. Він зірвався з місця, став у позу, мотнув головою і почав промову, яка нагадувала повчання розгніваного цензора:
"Я бачу, що ви, поживши у Варшаві, ополячилися, покатоличилися, возлюбили польських панів, а разом з ними такого, за суттю своєю, поляка, як Мазепа… Мазепу я не малюватиму. Я намалюю гетьмана Хмельницького. Він розгромив усю Польщу, загнав усе лядське панство в кут, а потім переможно вʼїхав до Києва. … Ось кого я напишу, а не Мазепу! Польщі панської я не люблю! Я щасливий, що народився в "хамській" родині, я сам "хам" і мені до душі "хам"-народ!"[6].
Дмитро Яворницький, дещо спантеличений після такого наскоку, швидко отямився і відповів, що відкидає усі озвучені і безпідставні обвинувачення на свою адресу. Він заявив, що "вказуючи на Мазепу, я не змушував вас любити його. Хіба французький історик Шампаньї, що намалював такими яскравими барвами кровожера Нерона, любить цього "людомора"? Хіба Костомаров, що зобразив царя Івана Грозного, теж любив його?".
Історику йшлося про те, що запропонована ним тема, могла стати викликом для художника, бо вимагала серйозної підготовки, аби відобразити на полотні весь драматизм ситуації та психологічну глибину характеру кожного з персонажів. Однак після цієї перепалки над столом нависло напружене мовчання. У цей момент хтось з оточуючих, що сидів поруч з Дмитром Яворницьким, тихо шепнув йому на вухо: "Нехай що хоче, те й малює, аби тільки наше, а не чуже"[7].
Однак Дмитро Яворницький вважав дискусію не завершеною і тому, закінчивши свою працю у Публічній бібліотеці, повернувся до Варшави, звідки у квітні 1896 року написав Іллі Рєпіну листа з проханням ще раз подумати над сюжетом[8]. У відповідь художник знову прямо заявив, що він "не розуміє змісту і значення цього сюжету…".
Наступні слова з листа Іллі Рєпіна дають чітке уявлення про те, наскільки геніальний художник був далекий від розуміння цілком очевидних речей для історика Дмитра Яворницького, і свідчило про те, що митець, який все життя ратував за національний характер будь-якого мистецтва, сам мав роздвоєну ідентичність.
Ілля Рєпін заявив, що він любить запорожців, бо вони були "правдивими лицарями, що вміли постояти за свою волю, за пригноблений народ". Він також любить культурність теперішніх поляків, але проти будь-якого панства. Відтак, він щиро не розумів, що значного Дмитро Яворницький знаходив у постаті Івана Мазепи, якого він слідом за стереотипними оцінками російської історіографії, вважав зрадником і кривоприсяжником.
Далі Ілля Рєпін поставив Дмитру Яворницькому два запитання: чи дійсно той вірить у можливість союзу Гетьманщини зі Швецією і чи невже дійсно вважає Польщу надійним захисником Україні? Не чекаючи на відповідь опонента, художник сам собі відповів. Він вважав що, віра в такі ідеї є наслідком впливу "польщизни" на історика, якій він нібито піддався. На останок Ілля Рєпін твердо заявив: "Пробачте, при всій любові й повазі до Вас, я не можу нічим підтримати Вас у цій хибній, на мою думку, тенденції"[9].
Після цього можна було сподіватися розриву між колишніми приятелями. Натомість, завдяки мудрості Дмитра Яворницького, цього не сталося. Вже через кілька років, коли Ілля Рєпін з учнями закінчив чергову свою картину на замовлення російського імператора ‒ "Торжественное заседание Государственного совета 7 мая 1901 года в день столетнего юбилея со дня его учреждения" (1903)[10] і жалівся Дмитру Яворницькому на те, що йому мало за неї заплатили, Дмитро Іванович у відповідь написав про своє життя.
Він повідомив, що живе у Москві на "три з плюсом", викладає у Московському університеті "історію України і Запоріжжя", саме час Івана Мазепи, якого "ви так не любите". Далі історик повідомив, що викладаючи, він водночас показує своїм студентам портрети видатних діячів і, по можливості, місцевості, де відбувалися події, тогочасну зброю, предмети повсякденного вжиту та побуту. У звʼязку з цим історик запитав, чи нема у художника портрета Мазепи?
Відповідь була несподіваною, бо Ілля Юхимович написав, що має таке зображення. Правда це був не оригінальний портрет, а копія, яку він колись виконав, перебуваючи в гостях у Вавсиля Тарновського. Відомо, що Ілля Рєпін відвідав маєток Василя Тарновського Качанівку ще у 1880 році, під час своїх творчих поїздок Україною з метою пошуків необхідної натури та предметів козацьких часів для роботи над "Запорожцями".
Саме тоді, побачивши в колекції відомого збирача козацьких старожитностей якийсь портрет Мазепи, він його скопіював до свого "альбомчика". Дмитро Яворницький тут же ухватився за це повідомлення і попросив художника дати йому це зображення і обіцяв повернути, коли необхідність відпаде. Ілля Рєпін вирішив не псувати альбом, вириваючи з нього лише один аркуш з портретом Мазепи, який виявився лише зображенням "напольного гетьмана"[11], а передати Дмитрові Яворницькому усю збірку[12].
Повернути "альбомчик" слід було тоді, коли він уже стане непотрібен[13]. Так сталося, що Дмитро Яворницький так і не встиг повернути згаданий альбом художнику і він залишився при ньому, а згодом потрапив до фондів музею ім. Олександра Поля в Катеринославі, яким завідував Дмитро Іванович.
Як видно, на початку ХХ століття у своїх листах до Дмитра Яворницького Ілля Рєпін вже не був таким категоричним щодо постаті Івана Мазепи. Більше того, виявилося, що ця постать цікавила його ще раніше: задовго до того, як про нього натякнув Дмитро Іванович під час вечері на свою честь і де власне спалахнув конфлікт.
Ще більш несподіваним виявилося те, що зображення Мазепи цікавили Іллю Рєпіна задовго до того, як він став відомим художником. У спогадах Іллі Юхимовича, виданих вже після його смерті, був цікавий абзац. У ньому йшлося про те, як після переїзду до нового будинку, мати Рєпіна ‒ Тетяна Степанівна, займалася його облаштуванням. Зокрема, вона купувала картини.
Одного разу до родинного будинку Рєпіних завітав якийсь "Альоша", який торгував склом та "картинками". Він почав виставляти на нову буфетну шафу свій товар, постійно вихваляючи зображення: "Оце гарні картини. А що Степановна, не подобаєте?... Дюже гарні картини"[14]. Тетяна Степанівна тоді вибрала якусь гравюру із зображенням Ісуса Христа. Натомість Ілля зацікався кольоровими ілюмінованими літографіями із зображенням Мазепи (!).
Він довго вмовляв матір купити ті картинки, які на той час були дуже поширеними і являли собою ілюстрації до численних романтичних творів про пригоди юного Мазепи, коли його привʼязували до норовливого коня і відпускали в степ. Жінці тоді в тих картинках не сподобалась оголена натура. У той час як Іллю зацікавили яскраві жупани на польських панах та кінь, до якого привʼязували юнака. Натомість мати була невблаганна ‒ Мазепу не купила[15].
Таким чином, попри явний, хоч і неоднозначний, інтерес до постаті Мазепи, Ілля Рєпін так і не наважився написати полотно за тим сюжетом, який йому запропонував Дмитро Яворницький. Але чи виконав він свою обіцянку щодо написання картини, присвяченої Хмельницькому? Виявилося, що теж ні.
Як людина імпульсивна, під впливом перепалки з Дмитром Яворницьким, Ілля Рєпін таки взявся за ескіз до картини з часів Богдана Хмельницького. Олександр Жиркевич, один з приятелів художника, який позував йому для постаті польського шляхтича в картині "Запорожці пишуть листа турецькому султану", зазначив у своєму щоденнику 16 вересня 1895 року, що він був у майстерні художника і бачив там замальовки до нібито нового полотна.
На каміні він помітив "просто на замасці" накиданий "цілий етюд з життя Запорожжя (здається, Богдан Хмельницький, котрий повідомляє про охорону християнської релігії)"[16]. Подальша доля цього ескізу невідома. Очевидно, що Ілля Рєпін так ніколи його й не завершив. Занадто вже нецікавим виглядав сюжет і художник не міг сам цього не відчувати.
Водночас на початку ХХ ст. Ілля Рєпін неодноразово повертався до козацьких сюжетів у своїй творчості. Так, у 1901 році він написав "портрет" Мотрі Кочубеївни, що опосередковано підтверджувало його зацікавлення постаттю Мазепи та його добою, попри показне несприйняття.
На початку 1900-х рр. він розпочав роботу над картиною "Чорноморська вольниця" (початкова назва "Запорожці на Дніпрі". Є свідчення, що для фігур гребців художнику позували Корній Чуковський, сусід садовник Василь на прізвисько "Щегольок", художник Микола Струнников та поет Владимир Маяковський.
Картина була представлена до уваги публіки на 37-й пересувній виставці у 1909 році. Сюжет картини був присвячений морському походу на Туреччину. Негативна реакція критиків, які заявляли про її схожість з полотном Василя Сурікова "Разін", змусила Іллю Рєпіна повернути картину до майстерні, де у 1910 році він її повністю переписав.
У 1919 році "Чорноморська вольниця" ("Козаки на Чорному морі") [17] була продана і потрапила до приватної колекції Монсона у Стокгольмі[18]. У 1917 році, можливо під впливом тогочасних подій в Росії, художник вирішив закінчити картину "Гайдамаки", присвячену подіям Коліївщини 1768 року, розпочату ще наприкінці ХІХ ст.
З цього приводу між ним і Дмитром Яворницьким знову спалахнуло жваве спілкування у листах. Історик надіслав художнику чимало матеріалів з цієї теми, фотографії артефактів ("гайдамацьких освячених ножів" з Катеринославського музею), фотографії типів запорозьких лоцманів та юнаків. Після закінчення картина також потрапила до Швеції.
Протягом 1920-х років, вже на схилі своєї творчості, Ілля Рєпін працював над полотнами "Зустріч гетьмана" та "Гопак". Робота над останньою була розпочата ще у 1912 році, але писав її митець з великими перервами, обумовленими у тому числі поганим станом здоровʼя. У листі до Дмитра Івановича від 30 листопада 1926 року Ілля Рєпін писав, що "знову взявся за Запорожжя"[19].
На це Дмитро Іванович відповів, що якщо братися за таку, картину, то треба кинути "далекий, холодний, який нічого не говорить ні розуму, ні нашому серцю край, зануритися у світлі води Дніпра, пронестися через гучні, грізні пороги стрілою, потім пройти пішки до Січі, впасти і вклонитися матері Січі до землі. Тільки після того можна братися за діло й малювати картину не схололою і слабкою, а сильною і впевненою рукою"[20].
Ілля Рєпін лише прочитав той лист, але відвідати колишні терени вольностей Війська Запорозького, він уже не міг. Страждання по Україні, як він сам перед тим писав Дмитру Яворницькому, в нього "як на собаці присохло…"[21]. Він давно жив зовсім іншим життям.
До того ж, стан здоровʼя художника все більш погіршувався. Відтак свій "Гопак", в якому навіть "старий дід пішов у присядку", Ілля Юхимович так і не завершив. У квітні 1932 року, вже після смерті художника, його донька Віра надіслала Дмитру Яворницькому листа з портретами батька та знімком його останньої картини ‒ танця запорожців.
Таким чином, слобожанське походження Іллі Рєпіна, його любов до своєї малої батьківщини з часом переросли у нього в потужний напрям його творчості. Натомість зацікавлення художника історією запорозьких козаків було однобічним та субʼєктивним. Його вабили в них дика сила, право на вільний виказ своїх емоцій, почуттів та поривів, героїзм у боротьбі з пригноблювачами і зухвалість по відношенню до усталених традицій та вимог.
Натомість осягнути постать такого історичного діяча, як гетьман Іван Мазепа, він так і не зумів. Цей персонаж виявився для нього занадто складним, а його думки та вчинки ‒ незрозумілими. З цієї причини образ Мазепи не зайшов свого відображення у творчості художника.
Так само, як не знайшов його й образ іншої неоднозначної постаті ‒ Богдана Хмельницького. Для опанування психологічної сили образів обох гетьманів Іллі Рєпіну явно не вистачало історичної освіти (навіть попри знайомство та тривале спілкування з видатними істориками), чіткого вибору власної ідентичності та сили духу. Водночас він назавжди залишився співцем запорозької вольниці, краще за якого ще ніхто так і не відобразив запорозьких козаків.
[1] Інша назва картини "Гетьман".
[2] Інша назва полотна "Козаки в степу".
[3] Яворницький Д. Спогади про Іллю Рєпіна // Хроніка-2000, 2003. С. 553.
[4] Там само. С. 554.
[5] Там само.
[6] Там само.
[7] Там само.
[8] Яворницький Д. Спогади про Іллю Рєпіна // Хроніка-2000, 2003. С. 555.
[9] Там само.
[10] Полотно з 1938 року перебуває у Російському музеї, Санкт-Петербург.
[11] Йдеться про рєпінську копію з копії картини І. Нікітіна "Портрет напольного гетьмана" (1720-ті), оригінал якої зберігається в Російському музеї (СПб).
[12] За свідченнями Д. Яворницького, на малюнку І. Рєпіна рукою самого художника було написано: "Иоанн Мазепа. Качановка. 12 сент. 1880 г.". За інформацією, наданою у 2020 році Дніпровським Національним історичним музеєм ім. Д. Яворницького "Портрет Мазепы. 9 х 14 см (КП-11562; Х-638)", який дійсно зберігався серед малюнків І. Рєпіна, списано актом 54\1 від 09.02.1957 р. Отже побачити, як виглядала копія полотна І. Нікініта, виконана олівцем І. Рєпіна, неможливо. Принагідно дякую Директору ДНІМ Юлії Пісчанській, а також науковому співробітнику фондів ‒ Грищенко Катерині Станіславівні за допомогу, надану під час пошуку матеріалів дослідження.
[13] Яворницький Д. Спогади про Іллю Рєпіна // Хроніка-2000, 2003. С. 560.
[15] Там само.
[16] Яворницький Д. Спогади про Іллю Рєпіна // Хроніка-2000, 2003. С. 574.
[18] Нині ця картина, точніше її фотодрук на полотні, перебуває у приватній колекції Марина та Петра Порошенків.
[19] Яворницький Д. Спогади про Іллю Рєпіна // Хроніка-2000, 2003. С. 564.
[20] Там само.
[21] Яворницький Д. Спогади про Іллю Рєпіна // Хроніка-2000, 2003. С. 563.
