Палієва гора

У Білій Церкві, над кручами Росі, височіє пам’ятник у вигляді кам’яної вежі з барельєфом козаків та сценами з їх бойового життя. Біля вежі розташована чавунна гармата з ядрами. Гора ця носить ім’я видатного козака - Семена Палія. Францішек Замойський так схарактеризував козацького полковника та його діяльність на теренах Правобережної України в останніх десятиліттях XVII – на початку XVIII ст.: «той, що хоче кинутися з мотикою на сонце»

У Білій Церкві, над кручами Росі, височіє пам'ятник у вигляді кам'яної вежі з барельєфом козаків та сценами з їх бойового життя. Біля вежі розташована чавунна гармата з ядрами. Гора ця носить ім'я видатного козака - Семена Палія.

Францішек Замойський так схарактеризував козацького полковника та його діяльність на теренах Правобережної України в останніх десятиліттях XVII – на початку XVIII ст.: "той, що хоче кинутися з мотикою на сонце".

Цей влучний вираз польського урядовця стосувався людини, про героїчні вчинки якої ще за життя складалися легенди, якій присвячувалися народні перекази, пісні та кобзарські думи. Трохи згодом, починаючи з другої половини XIX ст., про Палія почали писати історичні романи та наукові монографії, його образ втілювали у своїх працях знамениті художники і народні скульптори.

Походячи з козацької або заможної міщанської родини, Палій дістав непогану освіту — можливо, вчився деякий час у Київській колегії. Тут думки істориків розходяться: одні відзначають чітке та певне письмо, як у людини, що звикла писати (В.Антонович), інші звертають увагу, що він погано писав польською (М.Возняк, М.Андрусяк).

Пробує всіх примирити Н.Полонська-Василенко, яка звертає увагу на Лівобережне походження героя (Борзна на Чернігівщин), а звідти і проблеми з польською.

Події української національної революції 1648-1676 років зустрів звичайним козаком, записаним до реєстру Ніжинського полку. Оженився, мав майно і спочатку мало чим вирізнявся серед інших козаків Ніжинського полку.

Але далі життя Палія пішло іншим і славним шляхом.

 

Овдовівши, пішов на Запоріжжя, де був і на початку 1680-х років, і незабаром відзначився там як своїми військовими заслугами, так і організаційними здібностями. Швидко завоював авторитет серед козаків і отримав прізвисько Палій.

Пізніше, відгукнувся на закличні універсали польського короля Яна III Собеського та влітку 1683 на чолі підрозділу запорозьких козаків вирушив під австрійську столицю Відень. Взяв участь у відбитті в Османської імперії Парканської, Естергомської та Сеценської фортець (Угорщина, Словаччина), як пише Т.Чухліб.

За це, а також за інші великі перемоги над південними зайдами, отримав повагу і від польської влади.

Король Ян ІІІ у своєму листі від 6 грудня 1694 року улесливо писав до Палія задарюючи того подарунками:

"…напавши на Буджак, спустошили ворожі краї вогнем та мечем, і все те хвалебно чинив, що тільки належати може для помноження святої віри та ворожого приниження… так і за істотну видачу припроваджених в'язнів, хочемо достатньо учинити, щоб діяльність та відвага твоєї вірності і людей твоїх могла бути належно задоволена.

Коли накажемо роздавати одежу на інші запорозькі полки, не забудемо певно і людей твоєї вірності, які так мужньо відбули нинішню кампанію.

Відносно ж зимових кватир, щоб могли бути триваліші і вигідніші, ніж на рік, даємо лист наш до ясновельможного краківського каштеляна, щоб за таку очевидну прислугу захотів відповідним людям придумати винагороду, і не сумніваємося, що він те учинить, а ми, зичачи доброго здоров'я від пана Бога твоїй вірності, вітаємо всіх твоїх молодців".

За ними надійшли листи від 22 грудня 1694 року згаданого в королівському листі Станіслава Яблоновського, а також і Францішека Замойського, які ще більш улесливо звітували про передані подарунки і вдячність від короля:

"…Його милість добродій настільки вдячний за прислані "язики" і так шанує відвагу вашої милості пана… що висловить те у своєму листі сам. Він вже визначив заслуженому війську вашій милості милостивому панові плату й одежу через його милість рейментаря пана Вільгу, так само й належне задоволення і самому вашій милості, милостивому панові…".

Але часи були складні, від вдячності до зради один крок. Який часто проходили за лічені дні. Вже невдовзі все перевернулось і козаків спробували заборонити рішенням сейму.

Не погодився Палій з рішеннями вального сейму Речі Посполитої 1699 року про таку заборону козацтва на Правобережжі.

 
Наказ короля Речі Посполитої Августа ІІ полковнику Семену Палію розпустити свій полк

Разом з кількома сотнями запорожців заснував полк з центром у м.Фастів. Під його управлінням перебувала територія колишніх Білоцерківського, Канівського, Чигиринського та Уманського полків.

Палій писав, що: "Я знайшов цей край пустелею й працював коло Хвастова, як коло свого хазяйства. Широкі поля засіялись збіжжям, число мешканців зросло... й церкви Божі я побудував, і прибрав на славу Божу".

Відтоді розпочинається активна діяльність полковника, яка мала не лише воєнний, а й державотворчий характер. Край активно відновлювався, залюднювався.

Реґіментар Дружкевич писав королеві Яну Собєському 1692 р., що "Палій організує коло Фастова удільну область; він укріплює містечка, збирає звідусіль людей і заявляє претензії на весь край до Случа".

Інформація про військову діяльність Палія тиражувалася в "летючих листках" Австрії, Венеції, Голландії, Німеччини, Польщі, Франції.

У 1701 році польська коронна армія розпочала широкий наступ на козацьку державність Правобережної України, а Семен Палій припиняє будь-які політичні відносини з королем та його підопічним, оголосивши свої володіння "вільною козацькою областю".

1702 року представники української шляхти, козаків, міщан та духівництва ухвалили на нараді у Фастові підняти антипольське повстання. У червні того ж року воно розпочалося збройними виступами на Поділлі та Брацлавщині й невдовзі охопило Київщину і Волинь. В пам'яті українського народу ще свіжі були спогади про Хмельниччину. Жили ще чимало учасників тієї героїчної епопеї.

Повстання не було бажаним ні для польської окупаційної влади, ні для московитів. І якщо поляки не мали сил і можливості перемогти козаків, то звична допомога московитів довершила справу розгрому українського війська.

2 березня 1704 року Петро І спеціальним листом закликав Палія негайно передати Білу Церкву полякам і капітулювати, інакше його змусять виконати вказівку московські війська.

Самусь як наказний гетьман передав 5 лютого 1704 року булаву Мазепі. Палій, навпаки, відкинув вимогу царя і посилив боротьбу. Активізували діяльність партизанські загони на Волині, Поліссі і в Галичині.

Увечері 31 липня 1704 року був заарештований у таборі козацького війська під Бердичевом. У червні 1705 року під вартою його відправлено в Москву. За царським указом від 30 липня козацького полковника заслано до Сибіру — спочатку у Верхотур'я, потім у Тобольськ, де він перебував до кінця 1708 року.

Помер Семен Пилипович Палій (Гурко) власною смертю після 24 січня 1710 року та похований з почестями у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі під Києвом.






Чи там шукають витоки терору?

Останнім часом в нашому суспільстві йде обговорення витоків звірячої поведінки російських окупаційних військ в Україні в триваючій російсько-українській війні. Дехто з істориків та публіцистів вбачає ці витоки в більшовицьких та ширше комуністичних традиціях. Дійсно злочинів та репресій часів більшовицької диктатури можна навести чимало. Але чи були противники більшовизму в цьому плані краще?

Київ у більшовицькому вирі

Минуло 104 роки звідтоді, коли армія Української Народної Республіки дала бій у протистоянні з нестримною силою більшовиків, що наступала на українські землі з одним-єдиним гаслом: "Дайош Кієв! Смєрть Центральной Радє і єйо защітнікам", а командуючий російськими військами Михайло Муравйов, що пізніше влаштує терор в українській столиці напише: "Ету власть ми нєсьом на остріях своіх штиков"

Жах на селі

Перед вами — уривок зі спогадів Віктора Кравченка, українця, талановитого інженера, якому вдалося залишитися живим після розгортання репресій у СРСР за часів Сталіна. Він був членом комуністичної партії, який вірив, що СРСР може стати країною щасливого майбутнього, однак вчасно зрозумів, що таке тоталітарний режим, повсюдна брехня та системне винищення тих, хто чинив спротив злочинній системі. Віктору Кравченку вдалося втекти і за кілька років написати книжку
яка сколихнула весь західний світ.

Винуватці Абхазької війни

Ця війна забрала життя близько 4000 людей з абхазької сторони та близько 12-15 тисяч з грузинської. Понад 300 тисяч мешканців Абхазії, переважно грузини, стали біженцями. В їх будинках зараз живуть абхази. Вони продають ці будинки громадянам Росії як свою власність. І це, здебільшого, вина трьох людей