Форми меморіалізації визначних місць пам’яті

"Історична правда" републікує матеріали семінару "Форми меморіалізації визначних місць пам'яті", що відбувся 24 вересня 2021 року у Києві, надруковані в "Українському історичному журналі" (2021, № 6) з люб'язного дозволу Інституту історії України НАН України

Ігор Пошивайло (Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної сотні – Музей Революції гідності), доповідач

Форми меморіалізації визначних місць історії

Учені у своїх працях про концепти й перспективи меморіалізації одностайні: те, що суспільства пам'ятають про своє минуле, хай і засноване на реальних подіях, є доволі вибірковою інтерпретацією подій, що продукує потужні наративи, які часто називають міфами.

Ці наративи часто конкурують між собою, різні групи змагаються за ту чи іншу версію минулого. При цьому темпи меморіалізації "складної історії" прискорюються, оскільки відстань між самою травматичною подією та її комеморацією скорочується (Mitchell 2003).

Виклики пам'яті. Уважається, що меморіалізація покликана зберегти пам'ять про важливі події минулого, аби згуртувати сучасників довкола неї та сформувати спільне сприйняття минулого. "Пам'ятання" історії з плином часу набуває традиційних форм, створених суспільством або ж політичними елітами.

Зазвичай підходи такої пам'яті, які домінують і нині, фокусуються на одній стороні конфлікту або ж на певній "бінарній опозиції": "свої – чужі", "жертви – злочинці", "герої – вороги".

У разі масових травматичних подій (війна, революція, геноцид, природні, техногенні катастрофи) загиблі подаються емпатійно як національні герої, мученики або жертви. При цьому знеособлюється їх індивідуальність і реальні історії приглушуються, а їх кривдники, вороги та злочинці дегуманізуються.

За такого підходу жертовність і смерть усіляко виправдовуються та героїзуються, а складні питання не порушуються ані в політичному, ані в публічному дискурсі. На думку британського професора антропології М.Роулендса, націоналістичні пам'ятники війні перетворюють травматичну смерть людей на акти національного вшанування й утвердження колективної цінності (Rowlands 1999).

Музеї та пам'ять. Особливість функціонування сучасних музеїв пам'яті полягає в тому, що вони мають справу з "живою", "свіжою", "гарячою" історією, намагаючись уникати поспішності, ґлорифікації, неінклюзивності, та орієнтуючись на свою кінцеву мету – примирення й консолідацію суспільства. Подібні інституції ще називають "музеями діалогу".

Набирають обертів підходи, коли "складна історія" представляється з різних позицій, співпереживається не через скупу статистику подій і жертв, а через індивідуальні історії, репрезентацію тих сторін, які до цього не мали голосу, або створення альтернативних наративів. У таких середовищах перед відвідувачами порушуються питання, щодо яких музей не нав'язує однозначних відповідей, а, навпаки, заохочує до індивідуального сприйняття та оцінювання контроверсійних подій.

Деякі музеї натомість уникають донесення очевидних істин і висновків через міжнародні політичні обставини, надаючи перевагу тому, щоб розповідати своїм відвідувачам про глобальні цінності та проблеми, аніж виявляти конкретних винних у злочинах і зазнавати геополітичних ризиків (Whitmarsh 2001). Такими видаються музеї в Японії, які висвітлюють події Другої світової війни, зокрема ядерне бомбардування чи битву за Окінаву.

Уникаючи гострих тем, музеї "складної історії" можуть удаватися до різних прийомів, аби відволікати увагу своїх відвідувачів від незручних питань. Наприклад, фокусуватися на технологіях і техніці, а не на стражданнях та жертвах війни, як це відбувається в Імперському воєнному музеї в Лондоні.

І, навпаки, Музей на полях Фландрії в бельґійському місті Іпр акцентує у своєму загальному меседжі вплив війни на життя військових та цивільних, просуває мир і толерантність, представляє минуле як урок для теперішніх і майбутніх поколінь (Whitmarsh 2001).

Дослідники презентації воєн у сучасних експозиціях також застерігають від наративів, які можуть опосередковано виправдовувати війну, робити її "моральною", як, наприклад, акцентування на Голокості в музеях США може ілюструвати причину вступу цієї країни у Другу світову війну та виправдання контроверсійних дій (Whitmarsh 2001).

Так само Російська Федерація ґламуризує війну й виправдовує мільйонні втрати, бездарність і злочинність сталінського режиму її "священністю", необхідністю "захисту Вітчизни", не стільки вшановуючи у своїх експозиціях і меморіалах жертви війни та продукуючи пацифістичні меседжі, скільки виправдовуючи тоталітарний режим і мілітаризацію.

Принципи меморіалізації. Сучасні комеморативні практики виявляють потенційно суперечливі спроби як примирення зі складним минулим, так й активної реінтерпретації важливого минулого новими поколіннями. При цьому спорудження меморіалів може або знижувати обов'язок пам'ятати, або відображати притлумлену пам'ять чи прагнення забути про "складну історію" (Whitmarsh 2001).

Така ситуація викликає чимало дискусій і породжує нові виклики. Тож до формування принципів та стратегій презентації "складної історії" в музейному просторі взялися різноманітні міжнародні інституції, серед яких Міжнародна рада музеїв (ІСОМ) та її Міжнародний комітет меморіальних музеїв у пам'ять жертв державних злочинів (ICMEMO), Міжнародна коаліція місць сумління, Платформа європейської пам'яті та сумління.

Отже, меморіалізація та музеєфікація "складної історії" передбачає тривалий процес аналізу контексту й ризиків, фундаментальних наукових досліджень, планування та розроблення стратегій подолання кризи, багаторівневих консультацій і перемовин, співпраці з представниками різних сторін конфлікту, соціальної відповідальності при ухваленні консенсусних рішень.

"Музеї діалогу" мають охоплювати різні думки, бути "зцілювальними", ставати інклюзивними платформами для рефлексій щодо історичного минулого, сучасності, концептів свободи, для осмислення травматичних подій, соціального примирення, консолідації та неспинного поступу нації.

Джи Хан Лім (Університет Соґан, Південна Корея), співдоповідач

Транснаціональний активізм пам'яті та перформативний націоналізм

Відправною точкою цієї конференції є проблематика меморіалізації Бабиного Яру. Мене запросили написати рецензію на проект Концепції комплексної меморіалізації Бабиного Яру, підготовлений робочою групою при Інституті історії України НАНУ. У своїй рецензії я порушив питання про те, як вписати Бабин Яр у всесвітній простір пам'яті та як сприяти мнемонічній солідарності в усьому світі шляхом відбудови меморіального комплексу Бабин Яр.

Ця ідея здалася мені дуже цікавою й захоплюючою, але одночасно вона має суперечності або точки напруги між детериторіалізацією та ретериторіалізацією; мнемонічною солідарністю та змаганнями різних національних пам'ятей. Отже питання полягає не в тому, чи новий проект зможе привнести однорідність, а в тому, як зробити цю напруженість між конкуруючими пам'яттями продуктивною, діалогічною й різнонаправленою. Це точка відліку.

Проект комплексної меморіалізації Бабиного Яру ніс у собі деякі ідеї активізму транснаціональної пам'яті, метою яких був порятунок Бабиного Яру від дуже вузьких націоналістичних інтерпретацій. Зазвичай активізм пам'яті трактують як недержавний, публічний захист мнемонічних змін. Можна сказати, що міжнародний транснаціональний активізм – це така низова ініціатива, пов'язана з пам'яттю.

Я наведу кілька прикладів із Польщі й Південної Кореї такого міжнародного транснаціонального активізму, що показують, як місцеві місця пам'яті можуть стати місцями міжнародного вшанування. Прикладом меморіального активізму в Польщі є осередок "Брама ґродська" в Любліні. Я трохи сумніваюся, чи дім Едіт Штайн у Вроцлаві можна віднести також до такого міжнародного транснаціонального активізму пам'яті, але деякі вчені вважають, що це так.

Разом із тим, ми можемо знайти в Польщі й приклади націоналізації міжнародного активізму. Це Музей поляків, які рятували євреїв під час Другої світової війни, імені родини Ульмів у Марковій, або запровадження відзначення Дня пам'яті рятівників євреїв у Польщі під час німецької окупації. З одного боку, це якби включення міжнародної пам'яті про Голокост, але під цією парасолькою відбувається підкреслення саме польської національної пам'яті, саме польської національної гордості за порятунок євреїв.

Схожу ситуацію можна було спостерігати у 1980-х рр. у Меморіалі концтабору Аушвіц, де тривали змагання пам'яті за вшанування польських та єврейських жертв цього концтабору. Ми бачимо, що такий національний активізм може привносити елемент національної пам'яті до міжнародних місць пам'яті.

Хочу ще навести цікавий приклад меморіального активізму Південної Кореї, який перетинається з іншими прикладами геноциду. У Нью-Йорку, у громадському коледжі Квінсборо 13 грудня 2011 року відбулася зустріч корейських жертв Другої світової війни, так званих "жінок для втіхи", і тих, хто пережив Голокост.

Ця зустріч, організована спільно Корейсько-Американською громадською службою та Центром Голокосту Купферберґа, є прикладом глобального переплетення пам'яті. Мнемонічному злиттю корейських "жінок для втіхи" та європейських євреїв, котрі вижили, сприяла трансатлантична і транстихоокеанська міграція спогадів до США, де Голокост і постколоніальні спогади переплелися в післявоєнний час.

Переплетення спогадів про Голокост і колоніальний геноцид, як правило, створюють екстериторіальність пам'яті, піддаючи національний досвід перехресній глобальній переоцінці. Він характеризується космополітизацією Голокосту, яка транспонує пам'ять про Голокост до переживань сучасних геноцидів та етнічної чистки в Косові, Руанді, Судані і сучасній М'янмі. Ці приклади показують, як міжнародний активізм може використовуватися як інструмент просування локальної політики.

Інші приклади свідчать про націоналізацію цієї інтернаціональної пам'яті. 8 березня 2013 року, у Міжнародний день солідарності жінок, перед будівлею суду округу Берґен у Нью-Джерсі було відкрито пам'ятник корейським "жінкам для втіхи". Його встановили поряд із чотирма іншими монументами, присвяченими пам'яті жертв афроамериканського рабства, Голокосту, геноциду вірмен і жертвам ірландського "картопляного голоду". Новий пам'ятник корейським "жінкам для втіхи" зайняв своє місце в "колі пошани" округу біля будівлі суду як його органічна частина.

9 липня 2013 року міська рада Ґлендейла (Каліфорнія) проголосувала (у співвідношенні 4 до 1) за встановлення пам'ятника корейським "жінкам для втіхи", незважаючи на лобі японських націоналістів. Ключову роль у тому, щоб цей пам'ятник було встановлено у центральному парку міста, відіграли вірмени-американці, які становлять близько 40% жителів цього міста.

Переплетення спогадів у світовому масштабі посилюють боротьбу за пам'ять, а також сприяють мнемонічній солідарності між націями, національностями чи расами. Що, власне, ми і спостерігаємо на прикладі зі встановленням пам'ятника корейським "жінкам для втіхи" у Ґлендейлі.

Сучасна українська історія та її мнемоскейп мають дуже багатий ресурс для глобальної мнемонічної солідарності, яка не зводиться до якоїсь конкретної групи жертв. У глобальному просторі пам'яті, що формується, активісти пам'яті долають політичні та культурні кордони, стали агентами транснаціональної солідарності. Чи можлива й бажана мнемонічна солідарність чи ні, залишається відкритим питанням. Однак це була б цілком правдоподібно нова форма солідарності у XXI ст.

Антон Дробович (Український інституту національної пам'яті), співдоповідач

Я би хотів звернути увагу на кілька підтем, що заявлені у програмі цього семінару і стосуються простору пам'яті, права на пам'ять і права на простір, а також про самовираження митців та певною мірою про етичні обмеження меморіалізації. Зупинюся на прикладах, пов'язаних із меморіалізацією Бабиного Яру. Розглянемо проблему в кількох послідовних вимірах чи етапах.

Перший стосується будь-якого процесу інтеграції чи втручання в меморіальний простір. Початковим етапом відповідальної меморіалізації є заглиблення в контекст. Важливо обов'язково врахувати загальний і локальний контексти.

Адже в будь-якому місці пам'яті (чи у значенні П'єра Нора, чи у вужчому контексті простору пам'яті) існує багатозначність та складні історичні передумови чи постфактум подій. Особливо, коли йдеться про радянський період замовчування, приховування злочинів, де пропорція локального і глобального контексту може бути рівною.

Другий стосується формулювання нарації, тобто певних способів адекватної оповіді складної історичної правди. Це дуже важливий нюанс, тому що в кожного часу є своя мова і свій запит. І як правило, складні теми містять речі, котрі стосуються екзистенційних нюансів та екстремального досвіду.

При цьому постає складне завдання вибудувати оповідь, аби не спотворити істину, але водночас щоб нарації були зрозумілі, існувала якась загальна логіка й ієрархія смислів. Але за будь-яких обставин завжди має йтися про історичну правду.

Третій стосується відповідальної меморіалізації – це пошук адекватної мови репрезентації та комунікації з громадськістю, розповідей про формальний контекст. Уже на етапі розробки проекту має відбуватися комунікація з громадою, яка історично, культурно і просторово пов'язана з об'єктом, а також мають бути підключені представники інших громад. Якщо йдеться про Бабин Яр, то мається на увазі громада Києва.

Громада, яка також була ошукана, обкрадена радянською владою, котра намагалася відчужити біль втрати київських євреїв у цієї громади. Під час цього пошуку комеморативної мови й адекватних форм комунікації з громадою створюється багато нових речей. Цей процес може впливати на нарацію. Тому що у цьому нормальному, здоровому, але дуже складному діалозі можуть виявитися явища, не усвідомлені ані науковцями, ані громадою впродовж довгого часу.

Четвертий етап реалізації таких проектів – це є, власне, втілення. Але втілення на підставі достатньої згоди та розуміння. Не йдеться про те, що абсолютно всі будуть згодні із запропонованим способом меморіалізації. Але на попередньому етапі вже має сформуватися своєрідна платформа згоди, яка б складалася з пунктів різних бачень, болючих точок, смислових блоків, які, принаймні, зрозумілі й поділяються громадою та авторами проекту. Без створення такої платформи всі подальші кроки мають багато ризиків.

Отже, перший блок можна назвати "комеморацією поваги", який проходять усі відомі меморіали.

Щодо другого блоку. Якщо порушуються описані мною процедури меморіалізації, то виникають серйозні проблеми. Наприклад, сьогодні одна з найбільших проблем меморіалізації Бабиного Яру – це уникання приватною ініціативою чесного діалогу з громадою й відсутність належної поваги до місця пам'яті та громади, яка пов'язана культурно, історично, екзистенційно з цим місцем пам'яті.

Брак діалогу призводить до насилля над символічним простором і до виключення громади з процесу меморіалізації. І чим сумніше місце пам'яті, стосовно якого здійснюється меморіалізація, тим боліснішим є виключення спільноти із процесу вшанування пам'яті.

Із приводу сучасних прикладів меморіалізації в Бабиному Яру слід висловити такі міркування. На моє переконання, Кришталева стіна плачу Марини Абрамович є прикладом не меморіалізації, а мемізації (від слова "мем").

Це той випадок, коли інший складний і надзвичайно відомий на весь світ феномен, як Стіна плачу, що є вже сталим смисловим блоком, котрий стосується глибоких юдейських традицій, який пов'язаний із біблійною історією, із великою містикою повернення і творення, із певною апокаліптикою, – механічно, без достатнього діалогу, без достатнього пояснення й розуміння переноситься в меморіальний простір Бабиного Яру тільки на підставі того, що це - відоме словосполучення, яке викликає впізнання.

Відповідно, не створюються якісь нові смисли, не створюються якісь меморіальні форми, або не віднаходяться ті автентичні форми, що пов'язані з Бабиним Яром як місцем пам'яті. При цьому знана смислова форма – Стіна плачу – по суті використовується як мем, адже вона загальновідома.

Ця проблема – мемізації замість меморіалізації – видається однією з найбільших і найпоказовіших у справі меморіалізації Бабиного Яру, адже вона відвертає увагу від суті явища, затуляє собою та викривлює сприйняття і без того складної й непроясненої історії.

Леся Ісаюк (Національний музей-меморіал "Тюрма на Лонцького", Львів), дискутантка

Меморіалізація пам'яті про злочини нацизму: приклади колишніх концтаборів і тюрем

Основною ареною меморіалізації матеріальних свідчень злочинів нацизму є території колишніх концтаборів, перетворені на музеї. Головним принципом творення таких музеїв є консервація всього, що вціліло й тепер, за задумом творців музею, має служити німим нагадуванням про жах, який відбувся. Яскравим прикладом такого підходу є меморіальні музеї на місці колишніх концтаборів Аушвіц і Майданек.

Обидва музеї є законсервованим місцем, де розташовувалися концтабори, з усією збереженою інфраструктурою. В експозиціях існують спеціально заакцентовані елементи, чиє завдання – або підкреслення жахливості того, що відбулося в концтаборі, або позначення окремих груп в'язнів, чия доля була особливо трагічною, або ж детальна демонстрація відвідувачам окремих елементів системи знищення задля унаочнення того, що відбулося.

До першої групи відносяться купи дитячого взуття в експозиції музею Аушвіц. Власне, таких куп кілька, і всі вони складені з речей, що використовувалися певною категорією людей – дітьми, людьми з вадами зору, із хронічними хворобами й ін. Усвідомлення цього факту разом із величиною куп допомагає відвідувачам музею осягнути кількість жертв і той факт, що під подвійною атакою катів опинилися люди слабші та нездатні себе захистити.

Другу групу становлять численні пам'ятники на території музею, присвячені окремим групам в'язнів чи окремим в'язням. Особливою є частина експозиції, що включає у себе газову камеру, крематорії та сумнозвісну "рампу", тобто залізничний під'їзд і браму.

У Майданеку вражає поєднання величезної порожньої території колишнього концтабору, відгородженої від решти міста (зараз Майданек уже в межах Любліна), та порівняно невеликого простору, заповненого вцілілими бараками, де й розташовується експозиція, адміністративні будівлі.

Окремим випадком є меморіальний музей "Тюрма на Лонцького" у Львові. Основним принципом, на якому він базується, стало збереження автентичності матеріальної основи, тобто самої будівлі та її інтер'єру, що якоюсь мірою нагадує вже згадані "великі" музеї. Попри те, що музей сфокусований на пам'яті про в'язнів без огляду на їх походження, центральною темою експозиції виступають масові розстріли у в'язницях у червні 1941 року, основними жертвами яких стали українці.

З іншого боку, ця тема автоматично "підтягує" і єврейську, позаяк саме євреїв нацисти змусили виносити тіла вбитих із камер, позиціонуючи це як "спокуту" (що було подвійно цинічним, оскільки серед жертв розстрілу були євреї). У такий спосіб нацисти хотіли спровокувати акт "справедливої помсти" з боку українців і поляків, що їм великою мірою вдалося (про це свідчать погроми 1–2 липня 1941 року).

Експозиція відображає не тільки суперечливий характер тогочасних подій, а й конфлікт різних моделей пам'яті. До періоду великих катаклізмів, масових репресій і виселень Західна Україна була тереном, де уживалися три народи – українці, поляки та євреї, і кожен із них саме тут отримав можливість формування власних інституцій та структур, національної емансипації, позаяк саме тут склалися найкращі, порівняно з територіями інших імперій, умови.

Побічним наслідком цього стала гостра соціально-економічна конкуренція. У ХХ ст. на взаємну конкуренцію наклалося протиборство двох імперій, що залишило по собі спадок взаємних кривд, претензій і недовіри. До них додається потенціал визвольних наративів, який провокує високотравматичний досвід, свого роду сублімацію за рахунок сусідньої спільноти, котрій адресуються всі ті закиди, що мали б адресуватися насильникові, тобто відповідному тоталітарному режимові.

Увесь цей складний комплекс відобразився в дискусіях навколо музею, які тривають досі та в яких музей присутній рівно тією мірою, якою "зачіпає" ту чи іншу устояну стереотипну схему пам'яті. По суті, це є прикладом того, як нас наздоганяє пам'ять про складні події, переплетена з колективними травмами й інерціями визвольних наративів.

Віталій Нахманович (Музей історії міста Києва)

Концепція комплексної меморіалізації Бабиного Яру та проект Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр": порівняльний аналіз

Проведення порівняльного аналізу двох проектів – державного та приватного – ускладнене через те, що їх ґрунтовано на принципово різних документах. Засади державного проекту вміщено у цілісній Концепції, що комплексно описує та органічно поєднує всі аспекти питання та його контексти.

Її створено українськими науковцями з урахуванням зарубіжного досвіду, але виходячи з особливостей української історії в контексті світової. Концепція орієнтована, насамперед, на українську молодь, вона покликана допомогти у вирішенні завдань розвитку українського суспільства, формуванні сучасної української нації та історичної пам'яті й, зрештою, створення передумов для інтеграції України до західного світу.

Натомість позицію Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" (МЦГБЯ) висвітлено у цілій низці окремих документів – Місії, Базовому наративі, Творчій концепції, – створених у різний час і здебільшого абсолютно різними командами. Провідну роль в їх розробці відігравали іноземні фахівці, які виходили з уявних "світових" моделей пам'яті про Голокост із повним ігноруванням особливостей української історії та сучасності.

При аналізі треба також зважати на публічні виступи очільників МЦГБЯ й реальну практику цієї організації, що демонструють орієнтацію всього проекту на іноземних туристів та офіційних гостей.

Принципово різними є організаційні засади двох проектів. Концепція спирається на тривалий досвід формування та апробації її ключових ідей у громадському й науковому середовищі. Вона наголошує на необхідності державної відповідальності, організації та контролю за процесом меморіалізації Бабиного Яру, але разом із тим передбачає розподіл повноважень і прозору співпрацю державних, наукових, бізнесових, громадських інституцій.

Основними засадами процесу меморіалізації Концепція проголошує дотримання чинного законодавства та загальнолюдських моральних норм, співпрацю й компроміси людей із різними поглядами.

Натомість спостереження за діяльністю МЦГБЯ призводить до висновку: він є неконтрольованою приватною ініціативою, через що перетворився на корпоративний проект, закритий від будь-якого зовнішнього впливу. В його основі лежать виконання ситуативного ідеологічного замовлення іноземних олігархів; маніпуляції історією, топографією та громадською думкою, а також самовираження окремих митців.

Одним із ключових питань меморіалізації Бабиного Яру є ставлення до меморіального простору. Концепція проголошує, що це має бути цілісний упорядкований простір пам'яті та роздумів, в якому місця розстрілів і поховань будуть повністю захищені від подальшої забудови.

Для цього на території Бабиного Яру та навколишніх кладовищ пропонується створити меморіальний ландшафтний парк. Поза межами цього парку передбачається зведення єдиного музейного комплексу у складі двох змістовно й архітектурно пов'язаних музеїв: Меморіального музею Бабиного Яру та Українського музею Голокосту.

Натомість Творча концепції МЦГБЯ передбачає зведення хаотичного конгломерату будівель і пам'ятників, що включатиме чотири музеї; інсталяцію, присвячену жертвам Бабиного Яру; простір для молитви: синагогу, а також у майбутньому церкву, мечеть та якийсь нерелігійний простір; науковий та освітній центр, а ще центр дискусій; медіатеку, бібліотеку, архів і колекцію; освітні й ігрові майданчики для дітей; і навіть центр реабілітації після психологічної травми.

Особливо впадає в очі пропозиція створення безлічі концептуально не обґрунтованих і не пов'язаних між собою музеїв: Музею трагедії Бабиного Яру 1941–1943 рр.; Музею Голокосту в Україні та Східній Європі; Музею історії місця й Куренівської трагедії; Музею історії забуття трагедії Бабиного Яру.

При цьому за всіма документами та наочною практикою МЦГБЯ передбачається зведення значної частини зазначених об'єктів на місцях колишніх поховань. Одночасно Творчою концепцією декларований незрозумілий "захист ґрунтів".

Принципові розбіжності спостерігаються і в підходах до історії та пам'яті про трагедію. Державна Концепція передбачає органічне поєднання пам'яті про всі жертви Бабиного Яру та демонстрацію широкого історичного контексту задля пошуку передумов та усвідомлення наслідків глобальних подій, зокрема Голокосту. У ній пропонується:

– не зводити історію євреїв до історії Голокосту, а історію Голокосту – до історії євреїв, натомість органічно інтегрувати Голокост до різних історій;

– розглядати Голокост як єдине загальноєвропейське та світове явище задля органічної інтеграції української історії до європейської і світової;

– розкривати особливості Голокосту на різних українських землях (райхскомісаріат Україна, військова зона, дистрикт Галичина, румунська й угорська зони окупації) як основу для виходу на широкий загальноєвропейський контекст.

Що стосується моральних уроків Голокосту, то в Концепції розповідь про факти співучасті місцевого населення в масових убивствах і переслідуваннях розглядається як основа для усвідомленого каяття й перестороги на майбутнє. Але одночасно вона наголошує на винятковій важливості феномену рятівників як прикладу для наших сучасників.

Натомість Базовий наратив МЦГБЯ насамперед штучно виокремлює єврейські жертви Бабиного Яру, аж до "витіснення" всіх інших жертв із цього простору шляхом заперечення фактів їх розстрілу або поховання на цьому місці.

Надалі він не лише штучно виокремлює Голокост у СРСР (який названо "Східною Європою"), а і зводить історію Голокосту в Україні винятково до так званого "Голокосту від куль" (або "локального вбивства") для об'єднання його з історією Голокосту в інших регіонах СРСР. При цьому музей Голокосту фактично перетворюється на музей історії євреїв України, а історія євреїв України зводиться до історії Голокосту.

Щодо проблеми пошуку причин Голокосту, то, з одного боку Наратив наголошує, що "ми маємо спробувати зрозуміти Голокост – одну з найкраще задокументованих подій світової історії. Вона є не менш зрозумілою, ніж інші події минулого". Але, з іншого боку, автори Наративу доходять висновку, що "причини й способи вбивств у Бабиному Яру та Голокосту загалом не досяжні для нашого розуміння".

Нарешті, у своїх моральних засадах проект МЦГБЯ зводиться до майже повного ігнорування феномену рятівників, і натомість надмірного наголосу на ролі зрадників і пособників нацистів, фактично заради засудження цілих народів, насамперед українців.

Кардинально різним є філософське підґрунтя двох проектів. Концепція виходить із глобалістичної ідеології, що включає універсалізацію символічного значення Голокосту (з одночасним визнанням винятковості цієї події) та максимальне розширення хронологічних, географічних і тематичних меж музейної розповіді.

Разом із тим у засобах реалізації майбутньої експозиції та меморіального парку Концепція віддає перевагу традиційним рішенням і поміркованим засобам впливу на відвідувачів, хоча й з використанням сучасних технологій.

Натомість проект МЦГБЯ, що пропонує найсучасніші постмодерні художні рішення та агресивний психологічний тиск на відвідувача, одночасно має у своїй основі абсолютно традиційну модерну ідеологію, в основі якої лежить єврейський націоналістичний погляд на історію Бабиного Яру.

У той час, коли автори Концепції вбачають своїм завданням знайти в темряві світло людяності, надихнути людей і надати їм віру у власні сили, модератори проекту МЦГБЯ прагнуть занурити відвідувача до суцільної темряви смерті та насильства, позбавити людей сил і надії.

Олександр Лисенко (Інститут історії України НАНУ, Київ)

Меморіалізація Бабиного Яру: підходи й виклики

Бабин Яр належить до місць із найвищим регістром віктимності і трагізму. Однак у радянську добу Катастрофа київського єврейства всіляко замовчувалася. Комуністична пропаганда запропонувала універсальний евфемізм для позначення жертв Бабиного Яру – "радянські громадяни".

На перший погляд усе правильно – жертви нацистських екстермінацій були за невеликим винятком громадянами СРСР. Однак партійні ідеологи в такий спосіб замовчували той факт, що більшість загиблих у цьому місці – євреї. Місце цієї трагедії замивалося пульпою цегельних заводів, що згодом спричинило Куренівську трагедію, а пізніше – інтенсивно забудовувалося.

Спроби проведення громадських мнемонічних церемоній у Бабиному Яру, як це було у 1966 році, переслідувалися владою. Лише два роки по тому тут встановили пам'ятний камінь на місці, де збиралися звести пам'ятник "радянським людям – жертвам нацизму. У 1976 році його, нарешті, спорудили. Потім тут стали з'являтися інші пам'ятні знаки, яких нині налічується три десятки.

Фактично від середини 1960-х і до початку 1980-х рр. Бабин Яр залишався зоною протистояння громадськості та держави. Лише 1990-ті поклали початок новому етапу: співпраці держави з громадськістю й одночасного змагання певних суспільних і національних спільнот за вшанування пам'яті окремих груп жертв. Нарешті до початку 2000-х відноситься розгортання протидії приватних проктів меморіалізації та забудови Бабиного Яру.

Отже, в 1990-х і на початку 2000-х рр. громадськість виявилася найактивнішим актором мнемонічних акцій, у той час як держава звертала увагу на цей сектор політики пам'яті переважно у дні трагічних ювілеїв.

Тим часом Бабин Яр знову став місцем реалізації неоднозначних ініціатив. Мова йде про діяльність Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр", створеного з ініціативи громадян Російської Федерації П.Фукса, Ґ.Хана, М.Фрідмана. 29 вересня 2016 року було підписано декларацію про намір будівництва Меморіального центру й засновано Благодійний фонд "Меморіал Голокосту "Бабин Яр"".

Після кардинальної кадрової реорганізації кінця 2019 року генеральним директором МЦГБЯ призначено М.Яковера, а художнім керівником – російського кінорежисера І.Хржановського.

За час існування МЦГБЯ на території Бабиного Яру реалізовано кілька акцій, що викликали збурення і негативну реакцію в українському суспільстві, неодноразові звернення представників громадськості до керівництва держави, в яких містяться обґрунтовані застереження від свавільного і брутального втручання у цей трагічний пам'яттєвий простір, будівництва на місцях розстрілів та поховань, перетворення його на майданчик для сумнівних експериментів та самореалізації окремих осіб.

У цих зверненнях наголошується на необхідності перебрання державою усіх керівних функцій у цій важливій справі та реалізації української державної Концепції комплексної меморіалізації Бабиного Яру, підготовленої членами Робочої групи фахівців при Інституті історії України НАНУ на замовлення Міністерства культури України. Одночасно Робоча група співпрацює з дизайнерами з питань розробки художнього рішення й тематико-експозиційного плану експозиції Меморіального музею пам'яті жертв Бабиного Яру.

Від самого початку Робоча група розглядала проект Меморіального музею пам'яті жертв Бабиного Яру лише як пілотний і готувала матеріали для розробки комплексної концепції меморіалізації Бабиного Яру. Таку концепцію було створено Робочою групою 2019 року.

29 квітня 2020 року 85 діячів України, серед яких – представники наукової і культурної еліти, викладачі і професори університетів Гарварда, Кембриджа, Альберти, Вікторії, Канзасу, а також Великої Британії, Швеції, Швейцарії, Польщі та інших країн, звернулися до Наглядової ради МЦГБЯ з гострою критикою концептуальних підходів та засобів меморіалізації трагедії Бабиного Яру і вимогою звільнити новопризначеного художнього керівника проекту російського режисера І.Хржановського.

У травні того ж року понад 700 чільних представників української інтелігенції звернулися до керівництва держави з закликом перебрати на себе втілення державного проекту замість підтримки російського. Упродовж нетривалого періоду з аналогічними зверненнями виступили представники єврейської спільноти України та світу. Жодної реакції влади вони не отримали.

Однак, Концепція комплексної меморіалізації Бабиного Яру й донині не стала дорожньою картою для втілення органами державної влади, незважаючи на те, що навесні 2021 року відбулася презентація цього документа в комітеті Верховної Ради України з питань інформаційної політики.

Група народних депутатів та відомих представників громадськості влітку 2021 року сформували ініціативну групу на підтримку державної концепції, яка поставила своїм завданням її просування в усіх гілках влади. Зокрема, було підготовлено і внесено до парламенту кілька проєктів законодавчих актів.

Проєкт постанови "Про додаткові заходи з ушанування пам'яті жертв трагедії Бабиного Яру та Голокосту" окреслює ключові завдання державної політики в питанні меморіалізації Бабиного Яру й містить доручення уряду:

– розглянути та затвердити проект Концепції комплексного розвитку (меморіалізації) Бабиного Яру з розширенням меж Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр", розроблений робочою групою при Інституті історії України НАН України на замовлення Міністерства культури України та Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр";

– забезпечити розроблення та подання в установленому порядку на затвердження Верховної Ради України проекту державної цільової програми, спрямованої на забезпечення комплексного розвитку (меморіалізації) Бабиного Яру;

– ужити невідкладних заходів із розширення меж та зон охорони Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр", внесення відповідних територій та об'єктів до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.

Однак і цей документ було проігноровано.

Попри те, що з 2007 року існує державна установа – Національний заповідник "Бабин Яр", керівництво МЦГБЯ протискує свої проекти через коридори влади в обхід заповідника, фактично усуваючи його з поля комеморативної діяльності.

Таким чином, сучасну ситуацію не можна схарактеризувати інакше, як парадокс, коли державну концепцію підтримують широкі кола громадськості та науковці, а приватну ініціативу – влада.

Вихід із цього суперечливого становища вбачається в перебранні державою всієї відповідальності за меморіалізацію Бабиного Яру на себе, що не виключає залучення громадських об'єднань (серед них і зарубіжних) до матеріальної підтримки та реалізації державного проекту.