Витоки геноциду та історія України ХХ століття

"Історична правда" републікує матеріали семінару "Витоки геноциду та історія України ХХ століття", що відбувся 23 вересня 2021 року у Києві, надруковані в "Українському історичному журналі" (2021, № 6) з люб'язного дозволу Інституту історії України НАН України

Віталій Нахманович (Музей історії міста Києва), доповідач

Світоглядні витоки Голокосту та інших геноцидів

Пошук причин геноцидів у контексті меморіалізації Бабиного Яру природно розпочинається з пошуку витоків Голокосту. Але на цьому шляху дослідника супроводжує низка психологічних та суспільно-політичних проблем. Психологічні проблеми пов'язані з неготовністю йти у пошуку до можливого логічного кінця, адже існує потенційна небезпека "знайти" причини Голокосту у поведінці самих євреїв та почати у певний спосіб обґрунтовувати антиєврейську ідеологію та політику нацистів.

Тут можна навести аналогію зі ставленням до жертв зґвалтування, яких звинувачують у тому, що вони своїм відвертим одягом, розгнузданою чи необережною поведінкою самі провокують насильників.

Суспільно-політичні проблеми мають підґрунтям, насамперед, ставлення до Голокосту як до виняткової історичної події, раціональні причини якої марно навіть шукати. Витоки такого ставлення лежать, по-перше, у тому, що можна назвати "комплексом Нюрнберґа", а по-друге, в європоцентричному погляді на історію.

Нюрнберґ "призначив" нацистів уважатися "винятковим злом в історії", а європоцентричний погляд обмежує історика цивілізаційним регіоном, який у минулому сторіччі не знав інших подібних злочинів і трагедій. За таких умов традиційні відповіді на питання про причини Голокосту обмежені історією жертв і злочинців, отже, зводяться до розгляду Голокосту в контекстах історії антисемітизму, модерної історії Німеччини або взагалі лише історії Третього Райху та Другої світової війни.

Політичні причини здебільшого зводяться до розгляду його як наслідку певної політичної технології – чи то пошуку винного в поразці Німеччини в Першій світовій війні, чи то так само штучного пошуку спільного ворога для консолідації нації. Ключовим економічним чинником Голокосту з боку нацистської держави вважається пограбування євреїв як спосіб знайдення грошей для воєнно-економічних потреб.

Основними суспільними чинниками, що обумовили широку залученість німців та жителів окупованих ними країн до масового вбивства й переслідувань євреїв, називають традиційний побутовий антисемітизм, історичний християнський антисемітизм або навіть подекуди "генетичний" антисемітизм певних народів, зокрема українців.

Ідеологічні причини Голокосту зводяться, фактично, до ксенофобії як іманентної властивості всіх націоналістичних ідеологій, при тому що нацизм розглядається як апогей агресивного націоналізму й фашизму.

Більшість зазначених причин мали місце та відіграли свою роль у тому, що Голокост стався, і в тому, що він набув саме таких рис. Але разом із тим жодна з них, ба навіть усі вони разом лише частково закривають поставлене питання, адже мають або надто загальний, або, навпаки, надто ситуативний і штучний характер.

Ми переконані, що марно шукати причини Голокосту, залишаючись в межах історії винятково Голокосту. Тим більше, що історія України ХХ ст., де сталося чотири геноциди, а також інші масові вбивства та переслідування за ідеологічною ознакою, підштовхують до пошуку спільних витоків усіх геноцидів і масових убивств минулого сторіччя.

Усі ці події об'єднує одна спільна риса: під час них звичайні люди не просто масово винищували цілі групи мирного населення, а й вважали це за громадянську чесноту. Це стосується вже не історії чи політики, економіки чи суспільних забобонів. Це – питання суспільної моралі, а відтак засадничих основ цивілізацій, у межах яких ці геноциди відбулися.

Але щоб зрозуміти, як людство дійшло до такої спотвореної моралі, треба з'ясувати, звідки воно перед тим вийшло. Ми маємо порівняти засади християнської цивілізації та цивілізації Просвітництва як цілісних явищ. Християнство розглядає матеріальний світ як певну "функцію" світу духовного. Джерелом та основою матеріального та духовного світу є Бог – трансцендентна духовна сутність, що створила світ, підтримує його існування і встановила йому власні закони.

Зокрема Богом установлені природа людини, поділ людства на окремі народи та структура суспільства. Ключовими законами існування світу та людства є моральний закон, так само встановлений Богом. Саме дотримання людьми наданих в одкровенні моральних норм визначає долю кожної людини, окремих народів, людства та всього світу. Метою людства є побудова ідеального суспільства відповідно до Божих настанов.

У такому суспільстві мають значення не біологічна природа людини, соціально-економічна структура суспільства та етнорасова структура людства, які встановлені згори, а його відповідність заповіданому Богом моральному закону. Тобто ідеальне християнське суспільство – це суспільство ідеальної моралі, а єдиним шляхом його побудови є зміна поведінки людей відповідно до Божих заповідей.

Зрозуміло, що у такому ідеальному суспільстві основним критерієм оцінки кожної людини є дотримання нею моральних норм, у той час коли її досягнення в інтелектуальній та суспільно-політичній сферах мають другорядний характер.

Принципово іншими є засади цивілізації Просвітництва. Вона розглядає матеріальний світ як єдиний реально існуючий. Джерелом світу та законів його існування є нерозумна природа. Натомість єдиною вповні розумною істотою у цьому нерозумному світі є людина, яка пізнає його за допомогою науки.

Спираючись на свої наукові досягнення, людство може та має удосконалити цей світ, довести його до певного ідеалу. При цьому головним критерієм прогресу суспільства, ознакою наближення його до омріяного ідеалу вважається, насамперед, рівень його технічних та культурних досягнень.

Для розбудови ідеального суспільства природа людини, етнорасовий поділ людства та соціально-економічна структура суспільства мають і можуть бути удосконалені людьми відповідно до тих саме наукових досягнень. Це визначає три шляхи вдосконалення суспільства:

– зміна біологічної природи людини, тобто євгеніка;

– зміна його соціально-економічної структури суспільства, тобто комунізм;

– зміна етнорасової структури людства, тобто расизм.

При цьому мораль у цій системі координат є лише штучним інструментом, пристосованим людиною до потреб побудови ідеального суспільства відповідно до обраного шляху. Зрозуміло, що основним критерієм оцінки людини у цивілізації Просвітництва постають її особисті досягнення в інтелектуальній, суспільно-політичній чи бізнесовій сферах, які, фактично, "знімають" з неї моральні обмеження, встановлені "для звичайних людей".

Усе це наочно демонструє нам спільні світоглядні витоки таких, здавалося б, різних явищ модерної історії як нацизм і комунізм.

Нацизм вбачав свою основну позитивну мету у створенні ідеального арійського світу. Те, що ми сьогодні розглядаємо як масові нацистські злочини, стало для нацистських ідеологів і керівників способом покращити расову структуру (тотальне вбивство ромів та євреїв, скорочення чисельності слов'ян) та біологічну природу людства (вбивство психічнохворих та гомосексуалів).

Комунізм убачав свою основну позитивну мету у створенні ідеального пролетарського світу. А те, що ми сьогодні розглядаємо як масові злочини більшовиків, комуністичні ідеологи і керівники вважали способом покращити соціально-економічну структуру суспільства (винищення буржуазних класів) та етнічну структуру людства (винищення голодом, депортації та інші способи масового вбивства, утисків і переслідувань "ворожих" народів).

Усе це дає об'єктивні та обґрунтовані підстави розглядати Голокост як універсальний символ усіх геноцидів минулого сторіччя.

Норман Наймарк (Стендфордський університет, США), співдоповідач

Порівняння студій геноциду та масового вбивства в Бабиному Яру

У своєму виступі я хотів би зупинитися на кількох моментах, порівнюючи дослідження геноциду та історію Бабиного Яру. Чому може навчити ця жахлива подія 80-річної давнини, про яку ми говоримо на цій конференції, у дослідженнях геноциду? Які моменти зі студій геноциду можна врахувати в дослідженнях масакри в Бабиному Яру?

Я буду говорити про чотири категорії аналізу: 1) війна; 2) дегуманізація; 3) економічні мотиви; 4) кумулятивна радикалізація.

1. Перш за все, важливо підкреслити тісний зв'язок між війною та геноцидом. Соціолог Мартін Шоу (Martin Shaw) навіть стверджує, що аналітично їх неможливо розділити. На це є низка причин. Зазвичай масові вбивства відбуваються на віддалених театрах бойових дій, де панує військова влада, а воєнізовані формування, такі, як СС, мають повну свободу дій.

Журналістська діяльність практично неможлива, тому вбивства можна легко приховати. Я вважаю справедливим сказати, що без Першої світової війни не було б геноциду вірмен. Без Другої світової війни не було б Голокосту та Бабиного Яру. Показово, що вбивство в Яру здійснила німецька поліція та військові, які звинуватили євреїв у пожежах і вибухах на Хрещатику.

2. Дегуманізація є невід'ємною частиною геноциду. Шляхом поширення стереотипів у пропаганді та приниження в реальному житті різними способами створюється образ такого "іншого", який вже не є людиною. Ми бачимо щось подібне в Києві, коли євреїв, яких вели на смерть у Бабиному Яру, били, знущалися, роздягали, перед тим, як їх розстріляли з кулеметів.

У багатьох випадках вони приходили на місце своєї смерті вже закривавлені. Для німців і навіть для деяких українських поліціантів, частина з яких уже бачили негуманні переслідування євреїв у Західній Україні, євреї були недолюдьми. Те саме можна сказати майже про всіх жертв геноциду.

3. Дослідники все частіше доходять висновку, що геноцид має серйозні економічні мотиви. Це найбільш очевидно у випадках геноциду в Північній Америці, Австралії та Південній Африці, де поселенці були переконані, що корінні народи не можуть обробляти землю, а отже, не мають на неї права.

Адам Туз (Adam Tooze) у своїй роботі показав, що німецькі військові міністерства розглядали експропріацію та відверте пограбування євреїв як вирішальне значення для воєнних приготувань. Центральні німецькі продовольчі установи давали зрозуміти, що треба зменшити харчування не тільки для євреїв, а й слід скоротити кількість слов'ян через нестачу їжі.

Тільки так можна було гідно прогодувати німців удома та на фронті. Бабин Яр підкреслює ще один аспект цієї характеристики геноциду – в євреїв відбирають майно та гроші, перш ніж їх убити. Це не є випадковим, оскільки ми бачимо на всіх нацистських "підприємствах смерті", що в євреїв конфісковують їхні майно і гроші.

4. Нарешті, важливо говорити про феномен кумулятивної радикалізації. Цю концепцію розробив німецький історик Ганс Моммзен (Hans Mommsen), щоб описати поширення вбивства під час Голокосту без прямого наказу Гітлера чи навіть Гіммлера. Масові вбивства євреїв улітку 1941 р. є результатом того, що все більше і більше командирів вермахту та СС поділяли переконання, що вбивати євреїв необхідно.

Спочатку, на початку літа, відбирали для страти лише чоловіків, а через кілька місяців – убивали жінок і дітей. Ніхто з чиновників не заперечував проти цього. Результатом став "Голокост від куль", як почали називати цю фаза вбивства євреїв. Безпосереднім прикладом такої радикалізації стало вбивство 34 тис. євреїв у Бабиному Яру.

Армія, поліція та есесівці в Києві взялися за організацію розправи після захоплення міста. Голокост наближається до крещендо, коли на січневій Ванзейській нараді в 1942 р. було заплановано транспортування євреїв Європи до спеціально призначених таборів смерті.

Ми також бачимо прискорення вбивств в інших геноцидах, наприклад, у випадку з вірменами та в Руанді, де за 100 днів було вбито 800 000 людей, іноді зі швидкістю 10 000 осіб на день. Кінцевим етапом кумулятивної радикалізації є поширення вбивств на інші народи. У випадку Голокосту: від євреїв, до ромів і сінті, радянських військовополонених та інших народів. У випадку Османської імперії – від вірмен до понтійських греків і сирійців, а також християн.

Порівняльні дослідження геноциду демонструють, що геноцид відбувається впродовж світової історії, на кожному континенті, жоден народ не застрахований від його вбивчого потенціалу. Геноцид раз у раз трапляється знову. Тому так важливо пам'ятати про Бабин Яр, адже вивчення його історії допомагає, як вакцина проти коронавірусу, запобігати поширенню геноциду.

Андрій Козицький (Львівський національний університет ім. Івана Франка), співдоповідач

Я хотів би розпочати своє повідомлення з тези про взаємозв'язок Просвітництва і Голокосту. Приблизно 30 років тому відомий британський соціолог польського походження Зиґмунт Бауман написав книгу "Сучасність і Голокост", у якій виклав думку про те, що саме Просвітництво й раціоналізація людського життя кінця ХVIII–ХІХ ст. призвели до масового винищення євреїв у середині ХХ ст.

Це твердження набуло поширення, багато соціологів і філософів пробували його обґрунтувати й розширити. Слід погодитися з тим, що Просвітництво мало вплив на антисемітизм ХХ ст. та Голокост, однак не з тих міркувань, на які вказував З.Бауман. Насамперед слід звернути увагу на те, що хоча основні складові антисемітизму, зокрема соціальна антропологія, соціал-дарвінізм та расова антропологія, з'явилися ще в ХІХ ст., Голокост відбувся тільки у наступному столітті.

Одним із важливих наслідків Просвітництва стала емансипація євреїв, руйнування традиційних єврейських релігійних громад і масовий перехід євреїв до секулярного способу життя. Є цікава особливість, що відрізняє російську більшовицьку революцію 1917 р. від Великої Французької революції кінця ХVIII ст.

Антисеміти часто заявляють, що євреї завжди підривають державні устрої та спричиняють революції. Історія показує, що це не так. Євреї, до прикладу, не відіграли жодної ролі у Великій Французькій революції, хоча й отримали від неї користь у суспільному плані. Наприкінці ХVIII ст. французькі євреї ще не були емансипованими, вони не цікавилися революцією, політикою, тим, що робили французи зі своїм королем, монархією, країною.

Російська революція початку ХХ ст. відбулася в зовсім інших умовах: у той час, коли релігійні громади у великій частині імперії були зруйновані, багато євреїв вже встигли стати адвокатами, журналістами та політиками. Російські євреї брали активну участь у громадському житті, тому взяли участь й у революції.

Саме в такий спосіб Просвітництво, як неухильний процес демократизації та еґалітаризації суспільства, без сумніву, вплинуло на антисемітизм ХХ ст. Євреї з'явилися у суспільно-політичному житті неєврейських народів, і реакцією на цю появу став антисемітизм нового типу.

Я погоджуюся з паном Норманом Наймарком, котрий відзначив як причини антисемітизму великі глобальні трагедії Першої і Другої світових воєн. І тут хотів би звернути увагу на цікаву паралель, що найбільші спалахи антисемітизму в Європі доголокостного періоду мали місце також тоді, коли європейці зазнавали масштабних демографічних втрат і значних моральних страждань.

Ідеться про епоху хрестових походів, коли церковна пропаганда наголошувала на тому, як християни страждають від завоювання мусульманами Святої Землі, і період так званої "чорної смерті" середина XIV ст., коли євреї зазнали погромів, буцімто через те, що вони були причетні до поширення в Європі хвороби, що спричинила велику кількість смертей.

Існує теорія, що геноцид здійснюють ті народи, які відчувають моральне приниження і страх перед великою небезпекою, котра, можливо, на них чекає. У такому сенсі німці, завдячуючи нацистській пропаганді, дуже болісно пам'ятали про поразку у Першій світовій війні.

Гітлер уважав, що, винищивши євреїв, він зможе уникнути повторення так званої "зради листопада" (йдеться про листопад 1918 р.), колі ліві політичні сили та німецькі євреї буцімто завдали Німеччині "удару у спину". Залякуючи самі себе тим, що нібито можуть зробити із Німеччиною після поразки у війні Третього Райху "контрольовані євреями ворожі країни", нацисти не залишили собі шансів для відступу.

Варто звернути увагу, що логіка нацистського антисемітизму містить великі суперечності. Гітлер неодноразово заявляв, що все минуле людства – це історія боротьби між народами, а боротися за перше місце у світі – добре. Він же твердив, що євреї постійно сварять між собою різні народи, розпалюють міжнародні конфлікти та війни.

Ані фюрер, ані мільйони його послідовників чомусь не звертали уваги на розбіжність між цими двома тезами. Виходячи з нацистської точки зору, з одного боку, боротьба між народами – це логічний і природний шлях розвитку людства. З іншого, – якщо євреї сприяють такій боротьбі, це чомусь погано.

Отже, хоча Гітлер й уважав світову історію такою собі олімпіадою народів, що боряться за першість, євреї, на його думку, водночас і сприяли, і заважали цій боротьбі.

Однак нацистська ідеологія, попри всю внутрішню суперечність, знайшла мільйони прихильників і багато людей повірили в те, що антисемітизм – це логічний крок для покращення оточуючого їх світу шляхом усунення з нього євреїв. Відповіді на питання, чому люди дозволили себе так обдурити, знайти складно. Чимало науковців, як уже зауважив сьогодні Віталій Нахманович, намагалися пояснити антисемітизм із точки зору психологічного страху перед євреями.

Адепти антисемітизму сприймали євреїв як силу, з якою конкурувати у звичайний спосіб неможливо, бо євреї, нібито, завжди виграють. Інше пояснення антисемітизму полягало в тому, що "усунення євреїв" начебто мало б стати виконанням певної світової місії. Нацисти не мали сумніву в тому, що світ має очолити найкраща нація чи раса, якою вони, без сумніву, уважали арійців.

У "Майн кампф" Гітлер писав, що люди бояться складнощів світу і всі проблеми треба пояснювати якомога простіше, а найкраще – завжди лише однією й тією ж самою причиною. Звинувачення євреїв у всіх проблемах світу стало спробою спростити картину світу до найменшого знаменника.

Ще один момент, на який треба звернути увагу, коли ідеться про відмінність антисемітизму ХІХ і ХХ ст., – це занепад традиційного аристократичного принципу побудови суспільства, притаманної людству в попередні кілька тисяч років. Антисемітизм ХХ ст. я б назвав певним синтезом квазідемократії та "аристократизму для дурнів".

Цей "аристократизм крові" полягав у заміні давньої провідної верстви (аристократії), яка дискредитувала себе політичними помилками, що призвели до Першої світової війни, великих соціальних потрясінь та економічних проблем, національним представництвом, в основі якого есенціалістське приписування цілим народам певного незмінного набору якостей.

У такий спосіб простих "маленьких людей" намагалися переконати, що вони кращі від усіх інших лише через те, що належать до арійського народу, або, принаймні, не є євреями.

Ще один момент, на який хотілося б звернути увагу в гітлерівському антисемітизмі: це – відчутний елемент запозичення з лівого/соціалістичного антисемітизму середини ХІХ ст. Упродовж 40–60-х рр. ХІХ ст. чимало марксистів і навіть сам Карл Маркс пояснювали антисемітизм тією особливою соціальною роллю, яку відігравали євреї у житті інших народів.

Цю тезу вже у другій половині ХХ ст. розвинули Ганна Арендт, а згодом американський історик та соціолог Юрій Сльозкін. Відповідно до ідей Юрія Сльозкіна, усі народи світу умовно можна поділити на "аполонічні" та "меркуріанські". "Аполонічними" учений називав тих, які прив'язані до землеробства, створення насамперед матеріальних проявів культури.

Натомість "меркуріанські" народи, на його думку, головно займалися обміном матеріальними цінностями, ідеями, що сприяло дифузії різних цивілізаційних здобутків. Євреї є типовими "меркуріанцями", але таку саму роль у різних частинах світу відіграють й інші народи.

В Африці подібним "меркуріанським" народом є тутсі – народ, розселений майже у двох десятках країн, який став жертвою геноциду в 1994 р. На Далекому Сході та в Південно-Східній Азії роль "меркуріанського" народу відіграють китайські емігранти, яких називають хуацяо. Під приводом боротьби з комуністичною загрозою впродовж 1965–1966 рр. геноцид хуацяо відбувся в Індонезії.

Ще одним яскравим прикладом "меркуріанського" народу є вірмени, що стали жертвою геноциду в Османській імперії в роки Першої світової війни. З точки зору Ю.Сльозкіна, усі ці геноциди вкладаються в єдину парадигму боротьби осілого "аполонічного" народу проти своїх рухливих та енергійних "меркуріанських" сусідів.

Тут я підходжу до доволі сумного висновку про те, що Голокост був запрограмований усім попереднім розвитком подій. Звісно ж, велике нещастя полягає в тому, що саме в період перебування нацистів при владі з'явилися й інші передумови до вчинення геноциду, насамперед технічні можливості державного апарату тоталітарного типу.

Олег Бажан (Інститут історії України НАНУ, Київ), дискутант

Масове винищення українських хліборобів штучним голодом у 1932–1933 рр., планомірне знищення етнічних та політичних груп, соціальних елементів в УРСР у добу Великого терору, насильницька депортація з Кримського півострова кримських татар у 1944 р., Голокост єврейського населення, інші геноцидні практики були наслідком функціонування як "лівого" (радянського) так і "правого" (нацистського) тоталітарних політичних режимів на українських теренах у ХХ ст.

Згадані форми масового насилля схожі між собою. Безжальні кампанії проти євреїв у межах Третього Райху, масові нелюдські акції проти українців, поляків, кримських татар у "країні Рад" неможливі без залучення державного механізму. Масове знищення євреїв і ромів учинялося за допомогою державної бюрократії нацистського режиму. Комуністичні лідери, які очолювали СРСР та УРСР, шляхом примусової політики хлібозаготівель, репресій, натуральних штрафів, блокади внутрішніх адміністративних одиниць створили для українців життєві умови, розраховані на повне чи часткове їх фізичне знищення.

Під час Великого терору (1937–1938 рр.) силами радянських органів державної безпеки здійснювалися спеціальні "національні операції", спрямовані проти поляків, німців, греків, румунів, інших народів Радянського Союзу. Завдяки рішенню надзвичайного вищого органу державного управління (Державного комітету оборони СРСР) упродовж 18–20 травня 1944 р. з території Кримської АРСР за допомогою владних силових структур насильно виселено понад 180 тис. кримських татар для проживання в непристосованих районах Узбецької РСР, Казахської РСР, Російської РФСР.

Практика геноциду й масових убивств стала потужним інструментом у нацистській Німеччині та Радянському Союзі в реалізації державної етнополітики. Терор голодом, депортаційні заходи, Великий терор, Голокост стали породженням політичних рішень, заздалегідь напрацьованих механізмів та набором виконавців цього завдання. Наймасштабніші та найстрахітливіші методи вигублення людей заради політичних цілей у добу диктаторів Гітлера і Сталіна мали довгостроковий характер. Нацистське винищення євреїв та сталінський геноцид тривали десятиліттями аж до смерті тиранів.

Прискорювачем для перетворення ідеологічних доктрин у політику геноциду для політичного проводу в Німеччині та Радянському Союзі став фактор війни. Другу світову канцлер Німеччини А.Гітлер розглядав як можливість для "остаточного вирішення" єврейського питання.

Сплеск масових політичних репресій у СРСР у 1937–1938 рр., на думку багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників, був викликаний бажанням Сталіна знищити "п'яту колону", розгромити "внутрішнього ворога", ліквідувати представників "нелояльних народів" напередодні глобального збройного конфлікту.

Політика і практика геноциду нацистського та більшовицького режимів мали під собою економічне підґрунтя. Норман Наймарк у своєму виступі зазначив, що нацисти розглядали пограбування євреїв як можливість поліпшити фінансову складову воєнних приготувань Третього Райху.

У свою чергу хочу зауважити, що насильницька колективізація початку 1930-х рр., "розкуркулення", конфіскація в українських селян зернових та всіх інших продуктів харчування слугували Й.Сталіну для реалізації амбітних планів зі зміцнення обороноздатності країни та забезпечення економічної самостійності СРСР.

Геноцидні практики у Третьому Райху та Радянському Союзі мають як спільні риси, так і відмінності. Якщо переслідування й масове винищення євреїв та ромів, здійснюване нацистами в роки Другої світової війни, набули відверто демонстративних форм, то геноцид, організований сталінським режимом у вигляді терору голодом в Україні в 1932–1933 рр., масових соціальних чисток під час "єжовщини" мав прихований, замаскований характер.

Голокост і сталінські злочини є наймасштабнішими трагедіями, найжахливішими випадками геноциду ХХ ст.

Володимир Зілінський (Державний архів Львівської обл., Національний університет "Львівська політехніка"), дискутант

Хотів би зробити невеликий синтез того, що було сказано та висловити деякі свої власні думки. У першу чергу, викликає захоплення те, як Віталій Нахманович й Андрій Козицький зробили глибокий аналіз причин походження геноцидів, звертаючи, зокрема, свою увагу на XVIII–XIX ст.

Багато дослідників перший геноцид, у сучасному розумінні того слова, убачають навіть у політиці Французької республіки, яку вона здійснювала у Вандеї 1793 р. Просвітництво дійсно змінило сучасне суспільство. І тут я хотів би згадати і про емансипацію, і про формування нових концептів, і про утворення національних держав.

У них, зокрема, євреям дуже часто не знаходилося місця. Можна провести таку аналогію цьому процесу, як скульптор працює з брилою каменю, яку має перетворити на скульптуру. Дуже часто євреї ставали тими уламками, які були зайвими.

Як писав філософ Зиґмунт Бауман, модерне суспільство, створене у ХІХ ст., виросло на промисловій революції, відповідно до якої з'явилися нові технології. І цей процес оновлення технологій практично тягнеться дотепер. Вони дали змогу не лише покращити життя людей, але й уможливили його знищення у величезних масштабах.

І це стало однією з непрямих передумов геноцидів і Голокосту зокрема. Винайдення потягів, залізничних колій, промислового виробництва речовини "циклон Б" – це все наслідки промислової революції.

Бюрократизація, яка була чи не основною ознакою національних держав ХІХ ст., зробила можливою дистанцію між вбивцями і між жертвами. І це те, що ми побачили на прикладі Адольфа Айхмана, який на судовому процесі казав, що робив звичайну роботу і мав справу лише з цифрами, а своїх жертв не бачив у вічі. Звичайно, що були ті, які робили це на місці. Але також була велика кількість бюрократів, котрі сиділи за столом і давали розпорядження про вбивство – вони такі самі вбивці.

Варто ще згадати про вразливість територій колишніх колоній (тут Україна є яскравим прикладом) і вразливість бездержавних народів.

У контексті доповіді Нормана Наймарка хотів би додати кілька слів щодо категорії аналізу геноцидів, зокрема про кумулятивну радикалізацію насильства, з огляду на дискусію між функціоналістами та інтенціоналістами. Перші вважають, що не було якогось конкретного рішення, що було ухвалене нагорі, зокрема Адольфом Гітлером чи його наближеними.

Вони наголошували, що процес радикалізації вбивства євреїв відбувався значно складніше, що представники низових органів влади так само відповідальні, як і політична верхівка, в тому числі і за ініціативу. Другі концентрували свою увагу на думці про конкретний наказ про знищення, який мав би існувати.

Проте зараз ця концепція поділу дослідників на функціоналістів та інтенціоналістів уже застаріла. Фактично події вказують на поєднання цих двох концепцій. Це можна показати на прикладі "Schnellbrief" (оперативного листа) Райнгарда Гайдріха, в якому він дав розпорядження, що єврейське населення має бути сконцентроване біля залізниць.

Однак там не було слова "депортація". Маємо приклад того, що нобелівський лауреат з економіки Деніел Канеман у питаннях психології ухвалення рішень, називав встановленням психологічного якоря – є залізниця, є євреї, концентрація євреїв біля залізниці. Відповідно, у головах тих чиновників, на місцях, виникає асоціація – депортація.

У дистрикті Галичина, який я досліджую, ми маємо дуже яскравий приклад, як відбувся процес ґеттоїзації. Губернатор дистрикту видав наказ про створення ґетто на підконтрольній йому території 17 грудня 1941 р. А перше ґетто виникло за кілька місяців до цього, у вересні 1941 р., у Тернополі.

Єврейські житлові квартали у Львові та Станіславі виникали також раніше, ніж ухвалювалося рішення зі створенню загальної системи ґетто. Тобто ми маємо приклад того, як дрібні чиновники ініціювали цілий процес "знизу". Отже, напрацювання функціоналістів та інтенціоналістів працюють разом і це, власне, дуже добре підходить до того концепту, про який говорив пан Наймарк щодо кумулятивної радикалізації.