Одеса, якої ніколи не було: 12 міфів про місто

"Історична правда" публікує текст лекції, прочитаної Володимиром Півтораком 1 грудня 2022 року в Одесі, в межах проєкту Re:Open Ukraine, який втілює ICES - The Institute for Central European Strategy.

З усіх варіантів тлумачення терміну "Міф" в лекції було обмежено лише в сенсі "Не-Правдива Інформація". Саме з цього витікає і написання терміну.

Питання правдивості наших знань про минуле є ключовим для його тлумачення та формулювання того, що ми і звемо чесною Історією. Історією славного українського міста Одеса, яка затьмарена безліччю міфів, з-поміж яких найхарактерніші дванадцять, про які йдеться далі.

Міф 1. Вигляд

Один із перших міфів, який найочевидніший – це те, як Одеса виглядала раніше. Так, як Одесу почали зображувати на картинах і гравюрах - вона точно не виглядала. Це ми навіть не будемо обговорювати. Є лише уявлення про вигляд Одеси.

Ось гравюра, яка була створена в Німеччині автором, який ніколи в Одесі не був. Ну, і в нього не було дронів. І, звичайно, зображення міста вийшло у нього вигадане.

Але, гравюра, тим не менше, передає певні особливості міста. Приблизно вірно поданий півострів з двома гаванями. Але, якщо ви думаєте, що на основі цього малюнку ви будете достеменно знати, де які вулиці проходять, то це не так. Зображення тут не документ. Це просто уявлення про те, як Одеса могла виглядати. Фантазія 1850-х років.

Або картина, написана художником Геннадієм Ладиженським. Він хотів уявити собі Хаджибей, як він виглядав у XVIII столітті. Тоді в честі були реалісти. Це був час, коли художники намагалися працювати з реалістичними образами.

Наприклад, Ілля Рєпін. Натурщиками в його картині "Запорожці пишуть листа турецькому султану" були його знайомі. Все мало виглядати реалістично. Але все одно залишалось таким собі художнім образом, уявленням художника.

Так і Ладиженський. Він створював картину так, як він собі уявляв. Він пропрацював образ міста. Але в деталях там повно неспівпадінь. Балка показана ніби Військова, а мала би бути Карантинна. Замок тоді мав би бути на передньому плані, а Карантинна балка, де і був центр Хаджибея, була би на другому плані.

Замок орієнтовано невірно - сучасні дослідження говорять про те, що замок по-іншому був розташований. Але? на той момент, коли митець писав картину, вона відповідала знанням про те, як виглядав Хаджибей. Це не фейк. Це результат хиб тогочасних знань.

А буквально на днях з'явилися розробки фахових дослідників, базовані на кресленнях Хаджибея

І ми маємо більш якісне відтворення того, як виглядав Хаджибей у XVIII столітті. Але знову таки, вже є фахівці, які бачать там якісь деталі, щось не так, трошки в іншому місці. Скільки є дослідників, стільки є методик розробки даних.

На даний момент ці зображення – найкраще із того, що в нас є. Бо, знов таки, прямої трансляції з минулого у нас, на жаль, немає. Але за даними, за документами, за кресленнями, які у XVIII столітті були зроблені і розвідниками, і інженерами, ви можете собі уявити, що це було за місто Хаджибей.

В центрі цитадель середньовічного часу, навколо неї була ще земляна частина укріплень і було саме місто. І по розміру тільки цитадель займала близько семи соток. В принципі невеликий замок - наприклад, як Білгород-Дністровська цитадель.

Цей замок-цитадель Хаджибейської фортеці складався ще з земляних укріплень, а далі йшли вулиці, хамам, мечеть. Все розташовано як архітектор собі уявив; історики  говорять по-іншому.

Місто тоді насправді розповзлося по центру сучасної Одеси, і таким чином, розмір був хоч і не мегаполісу, але нормального містечка того часу. Якщо порівнювати з іншими містами, то Хаджибей-Одеса була чималенькою у 1789 році.

Міф 2. День народження

Другий міф – день народження. З самого початку неправильна методика, коли ми наділяємо місто тими самими рисами, що і людину. Тобто у міста немає дня народження, бо воно - не жива істота. Це метафора. Ми риси життя навіщось переносимо на об'єкт, який не має такого життя.

Тому в історичній науці ми не можемо говорити, що є народження чогось. Ми можемо говорити про те, що щось з'являється, є якісь умови, які необхідні для того, щоби це з'явилося. Для народження людини – одні умови, для народження міста – інші. І ці умови тут були з античності.

Більше того, на цій місцевості було зафіксовано існування дві з половиною тисячі років тому трьох колоній – на Приморському бульварі, у Лузанівці, у районі Аркадії, які вже виконували функцію торгівельних форпостів давньогрецької цивілізації.

Якщо ще глибше копнути, то ми фіксуємо, що на території великої Одеси знайдене ще одне міське поселення, яке взагалі відноситься до часів енеоліту, а це 4 тисячі років тому. Це було місто в реаліях того часу. Де вже був порт, було укріплення, фортеця, були вулиці, була торгівля по морю.

Бо що таке місто? Чим місто відрізняється від того, що ми бачимо навколо міста? Місто – це пункт, де концентруються ресурси. Це головне. І на даний момент ці ресурси це люди, і важливо, чим ці люди займаються.

Якщо вони на половину, як мінімум, займаються не сільським господарством – тоді цей пункт населений – місто. Це сучасний критерій. Але більшість українських містXIX століття цьому критерію би вже не відповідали.

Бо займалися сільським господарством у себе там у городі, на полях у таких містечках як Ніжин і Київ, та і в Одесі так само займалися цим. Тому сільськогосподарських працівників у містах вистачало до 19 століття, до промислової революції. А сучасне уявлення про місто у нас сформувалося саме завдяки промисловій революції.

День народження Одеси – це питання виникнення населеного пункту в таких умовах, в яких ми зараз з вами проживаємо, в географічних, соціально-економічних умовах. Це стало можливим у 15 столітті, і засвідчено джерелами.

Є непрямі дані, що, можливо, і в 14-му столітті тут існувало місто. Але саме прямих документів немає. У золотоординську епоху, наймовірніше, тут таки був населений пункт. Він і назву, скоріше за все, тоді отримав.

Це одна із версій, яка зараз дуже серйозно обговорюється, критикується, але поки що немає відомих документів того часу, археологічних свідчень. І ми відштовхуємося від того, що є інший критерій, як визначити вік населеного пункту, міста – за першою згадкою. На даний момент перша згадка про Одесу зафіксована 1415 роком.

Є достеменно відомий документ, який з 15 століття доніс до нас інформацію про те, що в місті Снятині, польський король (він одночасно тоді титулувався також володарем Русі Червоної, тобто Галичини; він також володів Поділлям, до якого відносились і землі до Чорного моря включно) прийняв послів від візантійського імператора.

Там він в тексті називається, оскільки текст латинською мовою, імператор Graecorum, тобто грецький імператор.

Узагалі термін "Візантія" – це ще один із міфів, тому що самі візантійці себе ніколи б візантійцями не назвали, це історіографічний термін.

Тільки в XIX столітті цю державу стали називати Візантією, Візантійською імперією. А грецький імператор – це те, що ми зараз би назвали візантійським імператором.

Грецький імператор і Вселенський Патріарх прислали послів і попросили зерна, бо у них були труднощі з постачанням Константинополя продовольством. І король надіслав з порту Качубейова (Kaczubyeiow, Королівський порт Качубеїв) зерно.

І тут одразу стає зрозуміло, що це торгівельний пункт, що тут є склади зерна, що сам формат терміну "Качубейов", це так як Київ, як Харків, як Львів.

Тобто це город - в тому сенсі, що філологічно на той момент було розрізнення з селом. Якщо назва населеного пункту в чоловічому роді - то це є стовідсотковий статус міста в термінології того часу.

Отже, міф про заснування Одеси 2 вересня 1794 року спростовується тим, що з 1415 року тут вже було місто. Воно неодноразово згадано протягом наступних чотирьох сотень років.

Збереглась схема 1792 року, створена Францом де Воланом. І був ще такий менш відомий Андрій Шостак, кресляр, який працював з 1791 року на місцевості, і він давав матеріали де Волану.

На основі цих матеріалів був створений перший план міста 1792 року. Шостак був за походженням з козацької старшини з Лівобережжя. Про де Волана всі говорять, а про Шостака мало хто знає.

Але його топографічні дослідження насправді лягли в основу майбутнього плану міста.

Знову ж таки, де Волан працював у грецькій, можна сказати, в античній традиції створення населених пунктів. Він використав місцеву топографію і оцей так званий гіпподамовий план.

Засновник цієї схеми Гіпподам – давногрецький архітектор, у V ст. до н.е. він створив план міста Мілет. І потім? за його прикладом, усі інші античні міста намагалися виглядати так.

Але, якщо ми подивимося на Хаджибей до того, як його почали забудовувати за цим планом, то побачимо замок на Приморському бульварі, укріплення; побачимо квартали; побачимо в районі Художнього музею цілий район; балка Карантинна була забудована караван-сараями, складами.

І навіть на місці, де Канатна вулиця і парк Шевченка, там маяк стояв – уявіть собі цей величезний простір, з причалом, який тут позначений. І ця схема, цей документ, просто спростовує будь-які інші міфи про те, що там щось начебто з нуля почали будувати.

А звідки взялася дата 2 вересня? На основі досліджень Тараса Гончарука, сучасного одеського історика, і попередніх істориків ще XIX ст., можна стверджувати, що дату 2 вересня обґрунтував історик, Аполлон Скальковський.

У нього було декілька дат, які він міг би під російський міф підтасувати. Можна було 27 травня записати, коли указ був підписаний. Уперше згадка про Одесу, саме термін "Одеса" – 1795 рік, пізніше це сталось.

Історіографія проблеми датування міста Одеса

А от Скальковський взяв цю дату. Чому? Тому що вона співпала з головним тогочасним святом Російської імперії:2 вересня в XIX столітті - це був день коронації Миколи І, сучасного для Скальковського імператора. Це як у нас День Незалежності.

У будь-якій імперії день коронації правлячого монарха – це головне свято. Міф з'явився з того, що "співпали" такі прекрасні дати – заснування міста і коронація Миколи І. Звичайно, Миколі І це сподобалося.

Тому про 2 вересня можна багато говорити і далі, але я все таки прибічник версії, яка найбільш обґрунтована – перша згадка про місто Кочубіїв датована Зеленими святами, тобто 18 травня 1415 року. Ця травнева дата першої згадки вже існуючого міста, вона буде справедливішим днем міста, ніж 2 вересня.

Міф 3. Батьки

Міф третій – це батьки-засновники. Міфи народилися в часи, коли міфологічне і реальне в було сприймались людьми поруч. А у XVIII ст., в раціональному часі класицизму, коли енциклопедисти домінували в елітарному прошарку, у казки вже ніхто не вірив.

Тобто, їх уже всі критикували, всі проаналізували. Якщо з'являються такі казки вже в XVIII ст., то це конструкти, це вигадки, які створювали для того, щоби зістарити щось, підтасувати під необхідне.

Катерину вплітати в міф про створення міста почали десь із середини XIX ст. До того моменту ніхто не говорив про неї як про засновницю Одеси. Тому, це, звісно ж, підтасовка.

Перша постать, яку офіційно почали називати батьком-засновником міста, був Дюк де Рішельє. Хоча й він вже приїхав у готове місто. В те місто, яке вже існувало чотириста років і яке активно розбудовувалося.

Рішельє назвали засновником, бо він адміністрував місто. Одеса розвивалася, і, безумовно, всі пов'язували успіх із адміністраторськими талантами Дюка.

Це конкретна постать. Але всі розуміли, що батько міста – це не буквально. Це означало, що він багато чого вклав. Це таке собі підлабузництво до діючого керманича.

Міф 4. Ім'я

Перша згадка про те, що ім'я Одесі дала Катерина датується 1894 роком. Тобто сто років до того ніхто не говорив, що це Катерина дала ім'я місту.

І раптом хтось "згадав" і розповів, що були придворні бали, і на цих балах Катерина захотіла, щоб населений пункт назвали жіночим іменем – Одеса.

Потім з'явилася ще версія, що взагалі-то якщо перевернути слово Одеса, то виходить французьке слово "аседо" (assez d'eau) - достатньо води в буквальному перекладі. І це знову міф.

Він з'явився в 1873 році. В цей час провели в Одесу водогін – і вирішили проблему з водою. До того вода була великою проблемою. І от така вигадка як анекдот, що нібито французи назвали місто, прочитавши фразу навпаки, бо води тут насправді недостатньо було.

Але це фантазія людей. Це письменники, літератори, які текстуально бачать слово, вони його читають туди-сюди. І фантазують, і далі створюють анекдоти і міфи.

Так само можна говорити і про інші версії.

Безумовно, Одесос – реальне місто, яке існувало в античні часи на місці сучасної Варни в Болгарії. Наприкінці 18 ст. його назву випадково перенесли на 600 кілометрів північніше.

У нас недостатньо даних сказати точно, як сталось так, що цю назву сюди притягнули. Це був час, коли російська імперська влада активно розвивала "грецький проєкт" для протидії туркам-османам. Тому містам активно надавали "грецькі" назви.

Росіянам було принципово важливо, захопивши землі Північного Причорномор'я, замінити всі турецькі назви. І бажано нову топоніміку прив'язати до Росії, або до античної Еллади як частини візантійської спадщини, на яку претендувала Росія.

Цей "грецький проєкт" в принципі до Греції мало мав відношення. Малось на увазі відродження Візантійської імперії. А, отже, всі ці назви начебто треба було повернути на "місця".

Майже усі назви присвоїли помилково, не там, де існували античні аналоги. Херсон потрапив з Криму на Дніпро, Одеса з Варни переїхала на північ, Севастополь був на Кавказі, а став у Криму.

Пощастило лише Феодосії, де нова імперська та давня антична назви співпали.

Ці помилки не мали авторства, аж поки історики не знайшли щоденник одного з секретарів Катерини ІІ – Адріана Грибовського. Це український шляхтич.

Тоді українським шляхтичам взагалі було дві дороги: або в еміграцію з Пилипом Орликом; або влаштовуватися в Російській імперії.

Адріан Грибовський став секретарем імператриці, він писав чернетки документів - указ про місто він фактично теж створював. Тобто, Катерина як будь-який керівник підписувала те, що створював Грибовський.

У нього в щоденнику знайшли запис: "Я побував в Одесі, яку мені пощастило свого часу назвати". Тобто, в щоденнику Грибовського, який написано не для публікації і в якому він точно сам себе не прославляв, зафіксовано авторство новітнього топоніму "Одеса".

Отже, з 1795 року місто почало називатися Одесою. Автор назви - скоріш за все, Адріан Грибовський.

Міф 5. Корінні

Коли ми говорим про будь-яке місто, то часом постає є питання: хто корінний, хто не корінний, хто коли приїхав.

Це є середньовічною калькою. У середньовічне місто приїжджали нові люди з околиць і намагались там закріпитись. Міщани, які вже там жили, цехові майстри, мали певні права та побоювались конкуренції з новоприбулими. Тому нових людей у місті не толерували.

Ця середньовічна калька "корінний–некорінний" перекочувала у нові міста вже як стереотип.

У нашому місті вона взагалі не має ніякого серйозного сенсу. Населення Хаджибея у 1770-х роках становило щось близько 2 тисяч осіб. До середини XIX століття місто зросло до 100 тисяч населення. Наприкінці XIX століття було вже 400 тисяч.

Більшість із цих людей – приїжджі. Усі дослідження демонструють, що завжди в Одесі більшість населення була приїжджою. Це цілком нормально для торгівельного міста, яким була Одеса.

Термін "корінний-некорінний" по суті з'явився вже нещодавно. Як певна маніпуляція. Насправді протистояння скоріше було міський – неміський, або й сільський.

Перший реальний перепис населення відбувся в 1897 році. І там не було питання про національність – там було питання про мову і віру. Імперські демографи влаштували все у маніпулятивний спосіб.

Вони об'єднали великоросіян і малоросіян в одну групу і ідентифікували цю групу як православних. Як розрізнити великоросіян і малоросіян в переписі 1897 року? Лише за прізвищами. І то це досить умовно. І це складна і велика робота.

Але провели цю роботу, і виявилося, що в Одесі в 1897 році українців було стільки ж, скільки у Києві. Тобто по кількості не можна говорити, що це було місто без українського населення міста.

Ще існує стереотип сприйняття Одеси як міста, яке населяє переважно єврейське населення. Навіть вболівальників "Чорноморця" відповідно називають.

Дійсно, Катерина ІІ закрила євреям в'їзд до Москви і Петербургу. А Одеса виявилася головним торгівельним хабом, де можна було знайти роботу і куди почали їхати євреї.

У XIX столітті єврейська частка населення мала достатньо серйозні позиції - до 30 %. Третина міста.

Цей стереотип потім і в ХХ столітті продовжував спрацьовувати. Адміністрування цілих районів були в 1920-х роках переведене на мову їдиш. Тому ми говоримо про Одесу єврейську як про частину міста.

Міф 6. Мова

Є теж міф, казка, що одесити чимось відрізняються в лінгвістичному плані, аж до існування окремої мови. Беремо статтю Констянтина Зеленецького, який вперше дослідив це питання в 1850-х роках.

Він написав в своєму дослідженні, що мова мешканців Одеси, звичайно, зросійщена, але тут настільки багато, як він написав, "малоросіянізмів та галицизмів", що є питання в тому, що це російська чи все таки малоросійська мова?

Тобто це був суржик, який створювався, безумовно, в багатонаціональному просторі. Український чинник тут був достатньо серйозним. Він впливав на ті слова, які тут вживались.

Ну і, звичайно, їдиш теж впливав. І вимова слів була специфічна через це. Тому те, що називають "одеською мовою", це мікс зі слів їдиш, українських, якихось перекручених російських слів, французьких.

Ця суміш перетворилася в ХХ столітті у такий міф про "одеську мову". І це ще обросло культурними моментами. Насправді лінгвісти говорять, що виділити це як окрему мову неможливо.

Це метафора, літературний образ, що люди тут якось по-особливому розмовляють. Але називати це мовою в науковому плані ми не можемо.

Із мовою пов'язанана назва, бо грецькою початково вона звучала як "Одісос", потім Одеса. Зараз це перетворилося на певний маркер – як ти будеш казати: "Адєса" чи "Одеса".

Я прослуховував записи 1930-40-х років, там назва вимовлялась як "Одеса". Не "Адєса". Це м'яке, пом'якшення "д", воно, можливо, у якихось категорій людей існувало, але воно не було загальноприйнятим. Старожили говорили в Одесі і так і так.

Загальноприйнятим пом'якшення "д" остаточно стало домінувати десь із 60-70-х років. І тоді воно стало вже маркером. А до того моменту два варіанти в самій Одесі вживалися паралельно.

Старі одесити вживали "Одеса" і жодних проблем із цим не було. Але до 90-х років це перетворилося вже в якийсь певний критерій.

Міф 7. Порто-франко

Є величезний міф, який був створений у XIX столітті про те, що порто-франко (режим вільної торгівлі) дуже сильно вплинув на розвиток міста. Але дослідження Тараса Гончарука – у нього докторська і кандидатська на тему цього економічного впливу – виявили, що це чергова мильна бульбашка.

Що стимулювало порто-франко? Воно стимулювало імпорт товарів сюди. Якісь товари з Європи сюди приїжджали і вони дешевші були в Одесі. Але не це створило диво Одеси. Створила диво Одеси торгівля зерном. Головний прибуток був від зернової торгівлі. І порто-франко ніяк не впливало на зернову торгівлю.

В цьому сенсі роль порто-франко перебільшена. І навколо порто-франко з'явилося багато різних легенд - про контрабанду, наприклад. Так, контрабанда завжди цікавила людей, бо це швидкий заробіток. І тут одесити дійсно швидко заробляли.

Цікаво почитати спогади мандрівників 1820-х років, коли вони приїжджали в Одесу. Англійці, французи писали, що тут будь-який викладач гімназії або якийсь інший працівник має підвал, у якому зберігає зерно, яке скуповує в сезон.

Приїхали чумаки в місто, викладач гімназії пішов на базар, купив пару десятків мішків зерна, заніс в підвал, а навесні продав. Тобто всі займалися зерном, бо це було не заборонено і вигідно.

Вся архітектура центра міста створена для цього зі своїми цокольними підвалами. Йшлося про намагання заробити гроші. І найбільша споруда 1820-х років – Сабанські казарми.

Вони зараз називаються казарми, але це насправді були хлібні склади. Вони будувалися саме як хлібні склади. Уявіть собі, які грандіозні обороти були цієї торгівлі.

Порто-франко означає "вільна гавань". Так, ми дійсно вільне місто, але власне порто-франко зіграло не таку важливу роль у розвитку нашого міста.

Міф 8. Кримінал

Міф, який асоціюється з нами на сході – це міф про Одесу кримінальну. Він свідчить про те, що тут вас завжди обмануть, обміряють, надурять. Це результат дуже стереотипного уявлення про Одесу як про кримінальний хаб.

Для людини, яка ніколи не бачила великого міста з його принадами, викликами і проблемами, може саме так і здаватися. Що Одеса – це суцільний кримінал. Такі міфи склалися в уяві людей, які приїжджали в Одесу. І потім, поїхавши, вони вивезли звідси такий образ міста.

Це стало якраз результатом зіткнення приїжджої людини з великим містом, в якому дійсно був криміналітет, але чи він був одеським? Кримінальні авторитети, які називають "одеськими", точно не були одеситами. Їх теж притягували принади великого міста і швидких заробітків.

Сонька Золота Ручка – полька з Царства Польського, Софія Блювштейн. Мішка Япончік – він, взагалі-то, вінницький єврей за походженням.

Образ бандитської Одеси склався, як на мене, ще й через те, що люди були незадоволені державним ладом. І вони шукали справедливості і захисту у так званих кримінальних авторитетів.

Чому сформувався стереотип криміналітету як захисників від системи? Бо вони ж проти держави, яка експлуатує. А якщо вони проти системи, значить вони ближче до нас, аніж та державна система. І це потім закріпилося і перетворилося в позитивний образ.

Міф 9. Імперіалізм

Стереотип, міф про те, що Одеса – імперське місто, намагались сформувати в кінці XIX століття, коли російська імперія переживала серйозні ідеологічні проблеми. До того моменту маркерів імперії в Одесі майже не було.

Ви могли приїхати в тогочасну Одесу як це зробив Марк Твен. І в 1867 році написати про Одесу: "Як у Вашингтоні гуляю тут; ну місто абсолютно так, як от у нас в Америці; якби не люди, які у різних капелюхах, то я б подумав, що я в Америці".

Тобто місто насправді не марковане ніяким чином як імперське. Воно було вільним, модерним і сучасним. Але з 1890-х років… Колона Олександру ІІ, яка з'явилася в той період, це результат кризи імперської ідеології. Коли імперія намагалася зреагувати на те, що відбувалося всередині цієї імперії, серед її етносів.

Імперія бачила, що тенденція йде до того, що національні спільноти – поляки, українці, фіни – будуть намагатися з імперії втікати. І імперія зробила певний поворот, почавши маркувати територію, ставити монументи.

Найперший із них - в Новгороді, де у 1862 році поставили пам'ятник так званого тисячоліття Росії. Із нього почалася ідеологічна кампанія по встановленню монументів, які ставали маркерами саме імперії.

В Одесі це сталось в 1900-му році, коли відкрили монумент Катерині. Але не змогли зібрати гроші ані в 1894-му, ані 1895-му році. Лише фінансування зі столиці дозволило побудувати цей пам'ятник.

Це означає, що одесити не дуже сприймали на той момент імперськість свого міста. І імперські символи тут не приживались. Ось, наприклад, вулиця "Палтавской пабєди". Так перейменували вулицю Канатну. Але назва та не прижилась. Ніхто не пам'ятає, ніхто так не називає. А от Канатна є, її назву повернуто.

Намагалися перейменувати і німецькі колонії. Російський імперіалізм мав витиснути німців з цього простору. Тому Гільдендорф став Кутузово. Ну хто знає, що Красносілка колись називалось Кутузово? Ніхто вже не знає. Не закріпилася назва.

І так всі інші назви – не вдавалось втиснути сюди імперське. В 1917-му році, коли зібрали комісію по цьому пам'ятнику Катерині, то тогочасні фахівці, автори монументу, сказали: так, треба ту Катерину знести. Тобто в них імперськість не сприймалася як риса Одеси.

Міф 10. Дружні міжнаціональні відносини

Є певний міф, що в Одесі дуже дружні міжнаціональні відносини. Я не дуже хотів спочатку цю тему чіпати, але якщо ми чесно говоримо про місто, то варто. Бо в історії міста було дуже багато різних епізодів. І не дуже позитивних в тому числі.

Маємо розуміти, що там, де багато національностей, ти завжди на пороховій діжці. Бо якщо не докладати зусилля, щоби ці національності між собою злагоджувати та створювати в них щось спільне, то це завжди перетворюється в причину конфліктів.

А насправді в XIX столітті Одеса була центром націоналістичних рухів. І це факт. Тут зародилася ідея незалежної Греції. Тут створювалось підґрунтя болгарської держави. Тут створювалась єврейська держава – в Одесі жив і працював Володимир Жаботинський, багато сіоністів, які тут формувалися.

І тут був потужний український рух. Українські самостійники мали в Одесі дуже серйозні позиції. Одеса була центром розвитку концепції різних національних держав. А, наприклад, погроми, які тут були, це не результат націоналістичних рухів, це якраз результат реакції імперії на те, що у нас відбувалося.

Імперія намагалася маніпулювати цими різними національними групами. І тому були греко-єврейські, українсько-російські протистояння, якими активно маніпулювали вже в ХХ столітті. Імперія це використовувала, підливала олію у вогонь.

Найбільший погром 17 жовтня 1905 року – це чорна сторінка історії Одеси, коли під час революційних подій часу, коли оголосили маніфест про свободу, про вибори, про парламент, організовані поліцією групи пішли громити євреїв.

І це перетворилося у погром, у якому загинуло майже 600 осіб. Тих, яких поховали та зафіксували по іменах. На Третьому єврейському цвинтарі є монумент пам'яті загиблим у тому погромі, організованому імперськими чорними загонами.

Міф про мирне місто, де вільно співіснували люди різних національностей, на жаль, лише міф. Не завжди було мирно. Для того, щоб було мирно, треба багато-багато зусиль. У тому числі державних.

Міф 11. Одеса – російське місто

Те, що я розповідав попередньо, спростовує сприйняття Одеси як російського міста. Коли місто називають російським містом, то за якими критеріями його так називають? За часом перебування? У Російській імперії місто перебувало коротший час, ніж за турецького панування. Але ж ми не називаємо наше місто османським.

Історія входження до Російської імперії – це не зовсім чесний критерій. І це знали навіть тогочасні ідеологи. Є картинка, де написано: "Сотая годовщина присоединения Одессы к России". Тобто, в той момент теж ще не визначилися насправді, чи вони його заснували, чи вони його "присоєдінілі".

Спочатку, як бачимо, була концепція приєднання. А потім, певне, вирішили: нє-нє, це не підходить, ми з нуля все заснували, все збудували. А те, що турки тут залишили після себе - ну це таке собі, "жалкая дєрєвушка".

Але, об'єктивно, з часів катерининської Одеси взагалі нічого до нас не дійшло. А від турків дійшли деякі криниці наприклад.

Міф 12. Неукраїнська

Цей міф дуже активно розповсюджувався свого часу і до сьогодні експлуатується певними силами. Посил такий: яке відношення до України має Одеса?

По населенню українці в місті завжди займали велику частку. В передмістях абсолютна більшість у всі часи. У ХХ столітті, де у нас є точні дані, зафіксовано, що українці це завжди половина або більше половини населення.

Ось зображення будинку, друкарня Фесенка на вулиці Рішильєвській, яка була центром українського книгодрукування. Тут друкувалися такі книжки, які не друкували ніде.

І Фесенко Юхим, який із Чернігівщини родом, сюди прибув як заробітчанин, який згодом відкрив дуже прибутковий книжковий бізнес. Це якраз і є символом одеської мрії.

Тобто в ХІХ столітті приїжджати до Одеси для українців було престижно. Тут можна було розкрутити бізнес, щось створити і таким чином досягнути своєї мрії.

Той самий Йосип Тимченко, який прибув до Одеси з-під Харкова, працював спочатку в майстернях, потім вчився в університеті, став інженером і розробив унікальні механізми. Штемпелі його виробництва є на телескопі, на багатьох приладах, які експонуються в Історико-краєзнавчому музеї.

Українці тут були, починаючи з 1415 року. Це зафіксований факт. І український рух тут завжди був дуже сильний, активний. В 1910 році був створений Український клуб - це одна з українських організацій. Перша в Наддніпрянській Україні Просвіта була створена в 1905 році. Ще в Києві не було Просвіти, а в Одесі вже була. Громада тут існувала нарівні з київською.

Одеських українців називали радикалами у порівнянні з іншими – київськими чи харківськими. Адже одесити бачили перспективу у самостійницькому русі. І тому у 1917-20-х роках вони були напрочуд активними. Багато з них загинула у боротьбі за це.

Велика кількість українських діячів, які були тут у 1910 році, боролися за незалежність навіть тоді, коли ще це не стало мейнстрімом. Коли у Києві ще говорили "ні-ні-ні, давайте не будемо, ще почекаємо", то вже йому тоді одесити казали: треба проголошувати самостійну Україну.

Є багато моментів, які варто знати про українську Одесу. Починаючи від того, що українською мовою першу книжку в Одесі видали 1835 року. Перша пісня про Одесу українською мовою зафіксована в 1850-х роках, вона називалась "А в Одесі добре жити".

Тобто багато чого в Одесі пов'язано з українцями, і про це теж не треба забувати. І в наш час все більше розумієш, що без Одеси нема України. І тому треба про міфи говорити, шукати правду – бо в правді є сила.

 

Re:Open Ukraine – це проєкт Інституту Центральноєвропейської Стратегії, метою якого є перевідкрити та пояснити нову Україну як для неї самої, так і для її безпосередніх західних сусідів. Проєкт має 3 фокусні регіони України, а саме Закарпаття, Буковина та Одещина, та 5 фокусних країн ЄС і НАТО, а саме Польщу, Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.