Кривава пора. Коли й у сумирних уривається терпець

У цей момент з ратуші вибіг бургомистр Язеп Леванович, в руках якого був меч міського ката. Побачивши тіла загиблих, він зрозумів, що відкладати виступ надалі не можна. Перехрестившись і з вигуком «Пора!» Леванович сам кинувся рубати московських вояків. Це був сигнал до загального повстання – і до бургомистра одразу приєдналися інші міські керівники.

Гімн лукашенківської Білорусі, що перероблений з радянського, починається зі слів "Ми, білоруси, мирні люди". Звісно, можна побачити в цьому прояв свідомого і навіть підсвідомого бажання тамтешнього режиму приспати волю підданих до боротьби.

Але ці слова безумовно відбивають і справжні риси національного характеру білорусів. Власне, і українці звикли сприймати своїх північних сусідів як народ, для якого мир є найвищою цінністю, навіть якщо це мир з авторитарною і відверто злочинною владою.

Згадаймо, скільки кпинів пролунало на адресу опозиційно налаштованих білорусів за їхню неготовність до силового спротиву під час подій 2020 року. Неготовність, яка – вже будемо відвертими – стала однією з причин поразки тієї революції, збереження режиму Лукашенка, а згодом – співучасті цього режиму в агресії проти України.

Проте історія знає чимало прикладів, коли навіть такі цілком сумірні люди, як білоруси, стають до збройної боротьби, дивуючи часом і друзів, і ворогів.

Не дарма ж після Другої світової за Білоруссю закріпилася слава "партизанського краю". Утім, традиції партизанки і визвольних повстань в цій країні є набагато давнішими і сягають щонайменше часів Хмельниччини.

 
Білоруські партизани часів Другої світової
wikimedia.org

Ми звикли вважати "козацьку революцію" – і цілком обґрунтовано – однією з поворотних подій нашої, української історії. Та насправді вона, разом із сумнозвісним Потопом, вплинула на долю усіх народів тодішньої Речі Посполитої та їхніх сусідів.

Саме з того часу зазвичай починають відлік занепаду і Польського королівства, і Великого князівства Литовського, більшу частину якого на той час складали білоруські землі.

 
Богдан Хмельницький
wikimedia.org

Від самого початку повстання Богдан Хмельницький не обмежував свої амбіції Україною. І претендував на владу також над "Білою Руссю" – як частиною колишніх володінь київських князів.

У перші роки "козацької революції", щоправда, бойові дії зачепили лише південніші повіти ВКЛ: у козаків були набагато важливіші напрями для наступу.

 
Козаки під мурами Бобруйська
wikimedia.org

Проте вже тоді стало зрозумілим, що на білоруських теренах може розгорнутися справжня війна "всіх проти всіх".

Адже підтримка козаків частиною місцевих мешканців, насамперед голотою, не врятувала міста і шляхетські маєтки від грабунків та плюндрувань – радше їх заохочувала.

Не менш жорстокими – навіть за визнанням самої влади Речі Посполитої – були дії каральних загонів, які особливими звірствами відзначилися при здобутті Пінська, а потім Мозиря.

Не дивно, що саме в цей час в білоруських лісах з'явилися й загони партизан, або, як казали самі білоруси, шишів. Вони не лише із задоволенням били й козаків, і шляхту, але не минали й обійстя мирних мешканців, де здобич було знайти легше, аніж в сутичках з озброєними вояками.

 
Ян II Казимир
wikimedia.org

Досвід перших боїв також засвідчив, що союзником новоствореної Гетьманщини у Білорусі може бути насамперед православне міщанство та тісно пов'язана з ним дрібна шляхта. Хоча б тому, що всі тамтешні православні громади формально підпорядковувалися Київській митрополії.

До того ж успіхи козаків помітно полегшували становище православних і в Білорусі – за розпорядженням нового короля (і водночас великого князя) Яна II Казимира, обраного, між іншим, за підтримки Хмельницького, їм навіть почали повертати їхні храми.

 
Буквар, надрукований у Могилеві в 1631 році
wikimedia.org

Одним із таких храмів був Спаський собор у Могилеві.

У вирішенні його долі помітну роль зіграв місцевий шляхтич Костянтин Вацлав Поклонський – одна з найбільш колоритних постатей тогочасної історії Білорусі.

Саме він зачитав королівський привілей на зборах вірян у самому соборі. Щоправда, невдовзі козаки зазнали поразки під Берестечком, настрій короля змінився і представники греко-католицької церкви почали вимагати віддати собор їм – як "законним власникам".

 
Спаський собор у Могилеві
wiki.mogilev

Можливо саме це й спонукало Поклонського шукати інших союзників. За деякими, хоча й не надто певними даними, він був пов'язаний якимись родинними зв'язками з Іваном Виговським – тодішнім генеральним писарем Гетьманщини, і вже тому до могилівського шляхтича в Чигирині мали прислухатися.

За кілька місяців у боротьбу втрутився ще один гравець. Богдан Хмельницький вирішив укласти союз з Москвою – а цар Олексій побачив в цьому можливість для відновлення експансії своєї держави на захід.

І якщо доля війни в Україні з Кремля виглядала доволі непевною (про це відверто говорили в Москві ті, хто був проти оголошення війні Речі Посполитій в принципі), то завоювання Великого князівства Литовського здавалося цілком посильним завданням.

До того ж ішлося про давню мрію московських володарів зібрати в своїх руках усі корони нащадків Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

 
Цар Олексій
wikimedia.org

Хмельницький спрямував на допомогу новим союзникам чимале військо на чолі з ніжинським полковником Іваном Золотаренком (московити теж надіслали вояків до України, але значно меншу кількість, головною метою для них залишалася все ж Литва).

Проте й "звернення по царську допомогу" з боку місцевої – могилівської, чи загалом білоруської шляхти – в Москві вважали не зайвим.

У червні 1654 року, щойно московські війська перетнули кордон – Поклонський у згоді з інтервентами спробував підняти в Могилеві повстання.

Справа не "вигоріла", довелося перебиратися на Стародубщину, під козацький захист, і формувати власні військові загони.

 
Іван Золотаренко
wikimedia.org

Вже невдовзі Поклонського прийняв Хмельницький. І вже з рекомендаційним листом від гетьмана той вирушив до царського табору під Смоленськом.

Поклонського прийняли з пошаною і призначили… "білоруським полковником".

Олексій намагався використати ту ж схему з військом-автономією, що вже була відпрацьована в Україні. Хіба що могилівський втікач на статус гетьмана точно не тягнув. Бо навіть полку (попри наданий йому титул-звання) в його розпорядженні не було – що, між іншим, викликало кпини на його адресу з боку Золотаренка.

Проте Поклонський не знітився. Зібравши нашвидкуруч загін із місцевих селян, з пищалями, бердишами і навіть рогатинами, він вирушив до Могилева і почав переконувати мешканців перейти на московський бік без бою.

Міщани вагалися. Частина наполягала на спротиві. Але у всіх перед очима був досвід Мстиславля, який опирався і був покараний за це майже повним знищенням населення (в живих московити залишили лише кожного десятого).

 
Мстиславльська різанина
wikimedia.org

До того ж цар урочисто обіцяв православним могилівчанам зберегти їхні права. І принагідно дати можливість поживитися за рахунок місцевих євреїв, чиє майно новоспечені царські піддані швидко поділили між собою і прибульцями з Московщини.

Не в накладі, втім, був і сам Поклонський, якому "пожалували" не лише коштовну шубу від царя, а й майно, відібране в шляхтичів, що зберегли вірність Яну II Казимиру.

 
Прапор великого царевого полку
wikimedia.org

Капітуляція Могилева спонукала перейти на бік московитів і інші, сусідні з ним білоруські міста. Звісно, великий князь одразу позбавив їх давніх привілеїв. Могилів, зокрема, втратив самоврядування за магдебурзьким правом. Але цар одразу надав місту ті самі права, якими його мешканці користувалися під владою Речі Посполитої.

Натхнений першими успіхами, Поклонський заходився облаштовувати свою "квазідержаву", швидко збільшивши чисельність свого війська до чотирьох, а потім і до шести тисяч вояків.

Це дозволило йому почувати себе впевненіше, і він навіть в листування з царем відмовився називати себе "холопом" – як це за звичкою робили в Московщині усі.

 
Лицар. Зображення на кахлях, знайдених у Могилеві
wikimedia.org

Але посилення політичного конкурента не сподобалося Золотаренку, який розглядав захоплені землі як свою військову здобич.

Та й загалом в Білорусі козаки дотримувалися "тактики випаленої землі" – знищували замки та інші опорні пункти, що могли стати центрами спротиву, "піддавали мечу" їхніх мешканців, відбирали в місцевого населення все, що могло знадобитися ворогу, насамперед провіант (хоча насправді це могло лише "пристойним" поясненням звичайного грабунку), а декого взагалі забирали в полон для подальшого продажу на невільничих ринках.

Під "гарячу руку" золотаренківців усе частіше потрапляли й ті білоруси, які перейшли на московський бік. Поклонський намагався скаржитися царю на насильства, що чинили козаки, і зрештою навіть почав просити його "перевести" на інше місце служби.

Олексій у відповідь надіслав до Могилева стрільців. Але це проблеми не вирішило, радше навпаки: край опинився під подвійною окупацією, а до конфліктів прибульців з місцевим населенням додалося ще й суперництво між окупантами, які час від часу навіть влаштовували бійки між собою.

 
Московські стрільці
wikimedia.org

"Крайніми" вчергове виявилися місцеві євреї.

І коли стало відомо, що походом на Могилів вирушив великий гетьман литовський Януш Радзивіл, вони кинулися до Поклонського, благаючи хоча б випустити їх з міста. Той дозволив. Та щойно євреї залишили Могилів – усіх їх перебили.

Лише згодом на місці їхньої гибелі насипали курган, до якого оплакувати одновірців з'їжджалися юдеї з усієї Речі Посполитої.

 
Януш Радзивіл
wikimedia.org

Безуспішні спроби порозумітися одночасно з козаками і московитами зрештою настільки набридли Поклонському, що він вирішив за краще… перейти на бік Радзивіла.

Пояснюючи свій крок публічно, він заявив, що цар так і не виконав своїх обіцянок, а "золоті" привілеї, надані ним міщанам і білоруський шляхті на папері, – на практиці перетворилися на нові кайдани ("залізні вольності", якщо вже цитувати перекинчика дослівно).

Радзивіл, звісно, розраховував, що разом з полковником отримає і сам Могилів. Але разом з Поклонським пішло лише чотири сотні вояків.

Більшість озброєних ним білорусів залишилася на московському боці – православні союзники все ще здавалися їм ближчими, а ексцеси, що ті собі "дозволяли", сподівалися "перетерпіти".

Радзивіл кілька місяців без жодного успіху потупцював під могилівськими мурами та у травні 1655 року відступив.

 
Могилівський замок у XVII столітті. Сучасна реконструкція
wikimedia.org

Поклонському довелося мало не самотужки битися із вчорашніми спільниками – і загалом невдало, бо він зазнав поразки і від московського війська біля Борисова, і від козаків під Ошмянами.

А могилівчанам за готовність "терпіти" цар відплатив тим, що "милостиво" затвердив запропонованих ними кандидатів на міські посади, а потім… позбавив місто магдебурзького права, підпорядкувавши владі московського воєводи.

Іншим білоруським містам "пощастило" ще менше.

Золотаренко, який і до того не надто стримував своїх козаків, після згаданих подій взагалі пустився берега. Поселення, які траплялися на шляху його загонів, нещадно палили, їхніх мешканців не просто вбивали, а й катували перед смертю, жінок ґвалтували. Грабували і руйнували церкви та монастирі, зокрема й православні. Від козаків намагалися не відставати й московські вояки.

 
Цар Олексій оглядає своє військо
wikimedia.org

До вбивств і тортур додалося масове виселення білорусів до Московщини. Таким невибагливим способом цар сподівався поповнити ремісниче населення своєї столиці та інших міст, викошене епідемією (за іронією долі вона спалахнула одразу після початку війни проти Речі Посполитою і, можливо, внаслідок величезної кількості непохованих тіл, що залишалися на полях битв).

Чимало білорусів перетворювали на кріпаків тамтешніх бояр та дворян або ж навіть продавали на ринках як рабів – не лише в Москві, а й навіть в далекій Астрахані.

Усе це не могло не змінити ставлення до московитів навіть серед тих мешканців краю, які спочатку були налаштовані до "православного воїнства" цілком лояльно. Що вже казати про більшість білорусів?!

Щоб захистити себе, свої родини, домівки і майно місцеві мешканці змушені були братися за зброю. Виникали все нові загони партизан-шишів, які швидко набували досвіду, очищали від загарбників території цілих повітів і навіть робили спроби захопити невеличкі міста.

Проти шишів спрямовували загони на чолі із кращими московськими полководцями, але жорстокі розправи з непокірними лише потроювали ненависть до окупантів.

До того ж все очевиднішим ставав конфлікт між Московщиною та Гетьманщиною.

Після того, як Золотаренко здобув для царя столицю держави – Вільну (сучасний Вільнюс), Олексій вирішив, що головної мети досягнув, і чекав обрання великим князем Литовським.

Облаштуванню нового володаря на завойованих теренах "неспокійні" козаки могли лише заважати. Тож невдовзі – дуже "вчасно" для загарбників – Золотаренко загинув (від поранення в ногу, що цікаво).

 
Вільна в XVII сторіччі
wikimedia.org

Хмельницький надіслав на місце загиблого Івана Нечая. Але той вже не демонстрував запопадливості попередника у відносинах з царськими воєводами, а після Гадяцької угоди 1657 року взагалі розпочав з ними війну.

Та й щодо білорусів політика ставала іншою – аж до того, що іноді партизани-шиши з козаками діяли спільно, а іноді видавали себе за козаків.

 
Герб Нечаїв
wikimedia.org

Московські залоги почували себе відносно впевнено лише в містах, зокрема й в "терплячому" Могилеві. Але й це не змінило настрої загарбників, що в завойованій країні поводили себе "як удома", не рахуючись із традиціями і звичками тубільців.

Навіть православних священників почали змінювати на московських. До Росії з Могилева вивезли устаткування друкарні, бібліотеку братської школи, її вчителів і навіть ченців, чиї настрої не подобалися окупантам.

 
Олійна брама і оборонні вали Могилева
wikimedia.org

Нахабна поведінка залоги теж насправді була обумовлена політикою московської влади. Адже вояки були для неї лише слухняним інструментом агресії і водночас "розходним матеріалом".

Про забезпечення стрільців усім необхідним, окрім зброї, урядовці взагалі не дбали. Розраховували, вочевидь, що ті житимуть "на підножній паші", тобто за рахунок мешканців окупованих земель. Та навіть призначена воякам платня не завжди доходила до них вчасно – якщо взагалі доходила.

До того ж саме в цей момент Московщина зіткнулася з фінансовими труднощами. Бо навіть величезну здобич, захоплену у Вільні та інших містах великого князівства, швидко витратили і розікрали. А війна і надалі вимагала великих грошей.

Врешті-решт цар вдався до хитрощів – поруч із срібною почали карбувати й "дешевшу" мідну монету. При цьому податки наказали збирати сріблом, а платити із скарбниці – лише мідяками.

 
Мідна копійка, карбована за часів царя Олексія
bigenc.ru

І все б нічого, якби торгівці не відмовлялися приймати мідні гроші. Навіть у самій Московщині. Що вже казати про захоплені землі!? А інших грошей у вояків просто не було.

Стрільці, які складали могилівську залогу, навіть написали до Москву "челобитну". Ні, не з вимогою платити їм сріблом, а з проханням примусити невдячних могилівчан визнавати мідяки. Та "челобитну" навіть не встигли відправити. Бо московські вояки оголодали настільки, що вже не могли чекати. І почали в торгівців їжу просто відбирати "за так".

Могилівчани намагалися призвичаїтися до спільного життя з прибульцями мабуть довше за всіх інших білорусів – теж людей доволі терплячих. Але й у них невдоволення зрештою почало виплескуватися через край. Але діяли вони цілком по-білоруськи: не здіймаючи зайвого шуму, почали готувати раптовий удар по загарбниках.

 
План Могильова XVII сторіччя
wikimedia.org

За домовленістю, яку тримали в суворій таємниці (жоден з його учасників змови не зрадив – і це теж свідчить про ступінь ненависті до окупантів) московську залогу мали завчасно обеззброїти могилівчани, в будинках яких "квартирували" вояки, – познімавши нишком з їхніх рушниць кремені.

Частину війська планували виманити за міські мури – нібито, щоб відбити обоз, на який напали шиши, що й справді панували в лісах навколо. А далі знищення ворожих вояків здавалося справою техніки. Виступ був запланований на 10 лютого 1661 року.

Але все, як це буває, пішло не за планом. 1 лютого, коли очільники міста і керівники ополчення зібралися у ратуші на честь Стрітення Господнього, на ринку під її вікнами з'явилися московські вояки, які за звичкою почали хапати з прилавків випічку.

Торговки почали з галасом захищати свій товар. Одна з них отримала удар кулаком в обличчя, сварка переросла у бійку, в якій кількох стрільців просто вбили.

У цей момент з ратуші вибіг бургомистр Язеп Леванович, в руках якого був меч міського ката. Побачивши тіла загиблих, він зрозумів, що відкладати виступ надалі не можна.

Перехрестившись і з вигуком "Пора!" Леванович сам кинувся рубати московських вояків.

Це був сигнал до загального повстання – і до бургомистра одразу приєдналися інші міські керівники.

 
Будинок ратуші у Могилеві
wikimedia.org

Одразу вдарили у набат дзвони Братського монастиря, закликаючи містян до зброї.

Стрільці перегрупувалися і спробували контратакувати. Але чисельна перевага все одно була на боці могилівчан, до яких долучилися полонені, випущені з місцевої в'язниці.

Бій тривав не лише на ринковому майдані. Московських стрільців вбивали по всьому місту – на вулицях і по домівках. Загалом їх загинуло більше шести тисяч, майже тисяча московитів – зокрема й військових очільників – потрапило у полон.

Вирватися з міста, за переказами, вдалося лише кільком загарбникам – саме вони й донесли звістку про повстання до Московщини.

 
Могилівське повстання 1661. Фрагмент експозиції місцевого історичного музею
wikimedia.org

Для відплатної акції проти повсталого міста в царя на той час не було належної військової сили. Тому покарали Могилів… анафемою московського патріарха (не знятою, між іншим, й досі).

Тим часом повстанці оголосили про повернення під владу Яна II Казимира. До Варшави, на засідання сейму відрядили делегацію, що прихопила із собою закутих в кайдани (одразу згадуються "залізні вольності" Поклонського) полонених царських воєвод.

 
Касцярня. Місце поховання вбитих російських стрільців
wikimedia.org

Вдячний монарх не лише вибачив Могилеву зраду 1654 року і повернув місту магдебурзьке право, але й надав посадовцям могилівського магистрату шляхетство.

До прізвища бургомістра додали слово "Пора" – гасло повстання – і відтоді його та його нащадків іменували Пора-Левановичами.

Змінили й міський герб: якщо раніше він містив зображення однієї срібної вежі, то тепер їх стало три, додали зображення відкритої брами із рицаря з піднятим мечем.

Увінчувала композицію "Погоня" – символ усього Великого князівства – на знак того, що своєю мужністю могилівчани врятували цілу державу.

 
Герб, наданий Могилеву Яном II Казимиром
wikimedia.org

Війна тривала й далі. Проте про литовську корону російський цар тепер міг лише мріяти. За шість років було укладене Андрусівське перемир'я. За його умовами Московщина зберегла за собою Смоленськ. Проте інші білоруські землі – разом з Могилевом – залишилися за Великим князівством.

За роки "братньої" окупації мешканці краю сплатили величезну криваву ціну. Білорусь втратила від половини до двох третин свого населення – до того ж найактивнішу і найпродуктивнішу його частину.

Держава була розорена та сплюндрована – і від завданих війною ран так ніколи не оговталася.

До того ж небезпечні сусіди нікуди не поділися, і лише чекали слушної нагоди щоб повернутися.

 
Богоявленський монастир в Могилеві на початку XVIII сторіччя
wikimedia.org

Могилівчанам за ганьбу, завдану Олексію, помстився вже його син – Петро I. Навіть попри те, що Річ Посполита формально була його союзницею у Північній війні.

Катом Могилева став такий собі майор Відман. За царським наказом у вересні 1708 року його вояки, серед яких, за свідченням очевидців, переважали калмики, оточили місто з усіх боків.

І навіть згода могилівчан відкрити браму їх не врятувала. Карателі дали лише одну годину, щоб із ратуші винесли усі важливі документи та книжки. Після чого московити кинулися грабувати крамниці і оселі містян. Тих, хто не встиг втекти – ґвалтували і вбивали. А щоб сховати наслідки злочинів – влаштували пожежу, підпаливши місто одночасно з різних боків.

За кілька місяців схоже доля спіткала й український Батурин…

 
Руїни могилівського замку
wikimedia.org

Остаточно приєднала землі нинішньої Білорусі до Російської імперії Катерина II – під час поділів Речі Посполитої.

Могилів опинився під її владою одним із перших – вже в 1772 році. Невдовзі місто позбавили не лише залишків самостійності, а навіть герба, наданого Яном II Казимиром. Імператриця замінила його на інший – з двоглавим російським орлом.

 
Герб, наданий Могилеву Катериною II
wikimedia.org

Цікаво, однак, що катерининський герб так і не прижився. Натомість про давній символ міської свободи згадали вже в XX сторіччі – значки з його зображенням карбували навіть за радянської доби, попри проповіді про "нерушиму дружбу між народами".

 
Сучасний герб Могилева
wikimedia.org

Офіційно ж герб із рицарем повернули… за правління Лукашенка. І було кумедно спостерігати, як під час відвідин Могилева тодішній російський прем'єр Дмитро Медведєв із звичною для нього кислою міною змушений був позувати на тлі символів протимосковського повстання.

Тролінг, однак, виявився двозначним. Бо ж "сумирні" білоруси мають досвід повстань не лише проти окупантів.

Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".

Німецька весна на Слобожанщині: війська кайзера та українські гайдамаки в спогадах місцевих

Весна 1918 року. Імперська армія Німеччини та Збройні сили Австро-Угорщини разом з Армією УНР звільняють Українську Народну Республіку від більшовиків. Українсько-німецький наступ пролягав через Слобожанщину і зупинився в районі села Лиски. Публікуємо спогади місцевих мешканців, які були свідками визволення Харківщини.