25 січня цього року у Вільнюському кафедральному соборі голови трьох держав "Люблінського трикутника" – Кароль Навроцький, Ґітанас Науседа і Володимир Зеленський вшанували 163-тю річницю Січневого повстання 1863–1864 років. Мало хто звернув увагу, але це перше в історії наших трьох країн спільне вшанування пам'яті учасників цієї історичної події на найвищому державному рівні.

У цей момент з ратуші вибіг бургомистр Язеп Леванович, в руках якого був меч міського ката. Побачивши тіла загиблих, він зрозумів, що відкладати виступ надалі не можна. Перехрестившись і з вигуком «Пора!» Леванович сам кинувся рубати московських вояків. Це був сигнал до загального повстання – і до бургомистра одразу приєдналися інші міські керівники.

Саме в ці дні, чотири століття тому, українські козаки врятували Європу. І це не гучні слова, а об’єктивна реальність, яку не здатні заперечити ні московські, ні польські історики, але так мало знають про це пересічні українці.

Події середини XVII cт., що кардинально змінять українську історію, ми оцінюємо через кілька століть потому. Знаємо, як струсонуть вони Річ Посполиту та світ навколо неї; знаємо, до яких наслідків призведуть. Їх учасники, проте, таких знань не мали, вони діяли так, як диктувала їм тогочасна система цінностей. Цінності ж залежали від того, до якого стану людина належала, в якій частині держави жила, в якій родині народилася й чим у житті займалася. Додаймо, що історія – це не хімічний дослід, де всі елементи зважено й пораховано. Тож ми можемо хіба що здогадуватися, якого елементу виявилося забагато, а якого – забракло, щоб на позір стабільний світ злетів у повітря