Українізація була для більшовиків засобом радянізації суспільства — Геннадій Єфіменко

Досьогодні в Україні є поширеною думка про те, що більшовицька українізація була започаткована в 1923 році. Це мимохіть спонукає до хибного висновку про те, що «свою» українізацію більшовики почали вже після того, як упокорили Україну, проявивши таким чином свою «добру волю». Тоді як саме декларування цієї українізації й допомогло Кремлю опанувати Україну. Зокрема, у 1920-му році зумовило ліквідацію партії боротьбистів з перетворенням її активу на членів КП(б)У та сприяло перемозі над УНР та союзною з нею Польщею.

Стаття була опублікована на сайті АрміяInform.

1 серпня 1923 року, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та Рада народних комісарів (Раднарком, РНК) Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) ухвалили декрет "Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови".

Згідно з ним найпоширенішими, а відтак і обов'язковими для знання держслужбовцями, мовами УСРР визнавалися українська та російська, що на практиці мало дати поштовх для запровадження української мови на всіх щаблях державного управління.

Про те, чи справді можна сьогодні говорити про сторіччя радянської українізації України, а також про те, якими були мета і завдання більшовиків під час проведення коренізації, кореспонденту АрміяInform розповів історик, учасник проєкту "Likбез. Історичний фронт", співробітник Інституту історії України Геннадій Єфіменко.

 
Геннадій Єфіменко

Досьогодні в Україні є поширеною думка про те, що більшовицька українізація була започаткована в 1923 році. Це мимохіть спонукає до хибного висновку про те, що "свою" українізацію більшовики почали вже після того, як упокорили Україну, проявивши таким чином свою "добру волю". Тоді як саме декларування цієї українізації й допомогло Кремлю опанувати Україну. Зокрема, у 1920-му році зумовило ліквідацію партії боротьбистів з перетворенням її активу на членів КП(б)У та сприяло перемозі над УНР та союзною з нею Польщею.

Переваги нового курсу, як і час його запровадження, у листі до В.Леніна у червні 1920 р. чітко засвідчив Артем (Ф.Сергеєв), один з очільників антиукраїнської "Донецько-Криворізької республіки" зразка 1918 року: "Українізація міста, його наближення до села хоча б за мовою, розкацапування міста – річ дуже корисна"

 
Ілюстрація з журналу "Забой", 1924, №14, с.5.

— Наскільки виправдано говорити про те, що сьогодні виповнилося рівно сто років від початку більшовицької українізації?

— 1 серпня 1923 року жодним чином не можна назвати початком більшовицької українізації, бо сама більшовицька українізація, і навіть сам термін "українізація", в політиці більшовиків датується вже 1920 роком.

З другого боку, певна підстава говорити саме про сторіччя пов'язаної з коренізацією події, звичайно, є, оскільки саме 1 серпня 1923 року було ухвалено спільне рішення Раднаркому та ВУЦВК про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови. Однак в жодному разі це не був початок українізації, це був один із її етапів.

Наведу порівняння, добре зрозумілі сучасному українцеві. Пам'ятаєте, наприклад, був момент переходу на обов'язкове дублювання іноземних фільмів українською мовою? Це був важливий крок, однак він не був ні початком, ані завершенням українізації на сучасному етапі історії України. Так і тоді постанова Раднаркому та ВУЦВК від 1 серпня 1923 року не була початком українізації. То був просто один з етапів, який, зрозуміло, дав певний поштовх, однак, був продовженням вже заданого раніше вектору руху.

 
Із постанови ВУЦВК та Раднаркому УРСР "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови" від 1 серпня 1923 року

— То більшовицька українізація почалась раніше, вже з 1920 року?

— Більшовики вже 1919 року усвідомили, що каталізатором, який підняв на боротьбу з ними українське селянство, стало саме національно-культурне питання. І тому вже тоді, наприкінці 1919 року, вони ухвалили рішення про потребу українізації. Спочатку це було зроблено в москві, на партійній конференції. Однак на той момент то було декларативне рішення, оскільки більшовики ще не захопили і не контролювали Україну.

Коли ж окупувати Україну їм вдалося, то вже в лютому 1920 року вони спочатку ідеологічно підготували рішення про те, що українська мова повинна мати в Україні такі само, а то й більші, права, ніж російська. А потім 23 лютого 1920 року було опубліковано відповідне рішення про рівноправність мов.

— Тобто йшлося саме про рівноправність, а не про особливий статус української мови, її переважання над російською?

— Спочатку мова велась про рівноправність двох мов з метою ліквідувати пригноблений, упосліджений статус української мови. Відтепер її можна було вільно повсюдно використовувати в усіх сферах життя. Наприклад, на залізничному транспорті чи у військовій сфері, яка до того була практично повністю російськомовною. На хвилі ж українізації була відкрита Школа червоних старшин, в якій викладання відбувалось українською мовою.

Головним же рішенням 1920 року, яке обумовило подальший успіх українізації, стала українізація (переведення на українську мову видання) офіційної газети "Вісті ВУЦВК", головним редактором якої став Василь Еллан-Блакитний. Це дало поштовх усім установам, які отримували цю газету, та, зрештою, українізації в цілому — не лише в адміністративній сфері, але й національному відродженню.

 

— Тобто "Вісті ВУЦВК" спочатку виходили російською мовою, а потім перейшли на українську. Коли це сталось?

— Це була головна центральна газета, яка в 1919 року, коли центр УСРР був у Києві, видавалась формально двома мовами — і російською, й українською. З кінця лютого 1920 року — у Харкові російською. А потім, з 27 травня 1920 року, буквально за два дні Василь Блакитний перевів "Вісті ВУЦВК" винятково на українську мову. Видавалась вона в Харкові як столиці радянської України і, відповідно, була офіційним рупором українізації.

— Чому, на ваш погляд, більшовики вдалися до політики українізації? Якими були мета і завдання цієї політики, чого вони хотіли цим досягти?

— Йшлося про потребу опанувати Україну. Для того, щоб знівелювати спротив, виключити з нього національну компоненту, було вирішено провести українізацію більшовицьку, яка мала замістити і обеззброїти природну дерусифікацію/українізацію, яку згодом більшовики означили "петлюрівською".

Тезі про визнання та поширення української мови в державному і культурному житті УСРР, в постанові ЦК РКП(б) від 29 листопада 1919 р. "Про совітську владу на Вкраїні" аплодували не лише боротьбисти, які були в союзі з більшовиками, але й українські есери, а також відомі громадські та політичні діячі, наприклад, той-таки Володимир Винниченко. Згодом на тому, що українізація є засобом радянізації українського суспільства, прямо наголосив у жовтні 1922 року голова Раднаркому УСРР Християн Раковський.

 
Обкладинки брошур "Українізація радянських установ (декрети, інструкції і матеріяли)" (1925 рік) та "Голос українізатора" (1927 рік)

Тож, спочатку українізація була спрямованим на утвердження радянської влади в Україні курсом. Коли ж ми говоримо про 1923 рік і пізніше, то до цього опанування України додаються також модернізаційні потреби. Тоді, вже після усталення своєї влади, більшовики зрозуміли, що для проведення модернізації традиційного українського суспільства, перетворення його на високоурбанізоване суспільство з розвиненою промисловістю, необхідна масова освіта.

А впровадити масову освіту швидко і якісно можна було лише рідною для переважної більшості населення мовою. В Україні це можна було робити насамперед українською, й інструментом для цього стала українізація.

Так постала наступна мета українізації — забезпечити масам освіту рідною мовою і підготувати їх до індустріалізаційного стрибка. Наслідком цього мала стати модернізація суспільства, а також сприйняття радянської влади як своєї, рідної.

Цей процес був доволі успішним, й уже 1926 року Миколи Скрипник зауважив, що відтепер в УСРР уже не можна ні визнавати російської мови державною, як це фактично було, 1920–1921 роках, ані оголошувати її "загальноприйнятною", як це робилося у 1922–1923 роках. Він наголошував, що російська мова тепер уже не є "загальноприйнятою" для величезної більшості населення УСРР.

 
"Щира українізація": карикатура з журналу "Глобус" (1925 рік)

— Поширеним є уявлення про те, що українізацію як цілеспрямовану політику згорнули вже на початку 1930-х років, одночасно з Голодомором, з репресіями проти митців українського Розстріляного Відродження. Наскільки це уявлення є справедливим?

— Якщо говорити про українізацію за межами України, то воно цілком справедливе. Двома постановами РНК СРСР та ЦК ВКП(б), від 14 до 15 грудня 1932 року, вся українізація, яка до того часу здійснювалася за межами УСРР, була згорнута.

Однак щодо радянської України, то про жодне згортання українізації на початку 1930-х років не було і мови, як не йшлося і про русифікацію. Ідеологічно кардинальні зміни в національній політиці, які справді відбувалися, подавалися як заміщення українізації "петлюрівської" українізацією "більшовицькою".

Наприклад, 1935 року відбулась масова перевірка стану українізації та використання української мови в установах і на підприємствах Дніпропетровської, Одеської і Донецької областей, в низці наркоматів УСРР. Вона виявила недоліки щодо реалізації політики, спрямованої на використання української мови, у кадровому наповненні українцями відповідних владних органів, і наголосила на потребі активнішої українізації.

А 1937 року навіть Павла Постишева, першого секретаря Київського обкому КП(б)У та другого секретаря ЦК КП(б)У, зняли з посади саме під приводом недостатньої уваги до української культури.

Тобто жодної офіційної відмови від українізації в Україні, жодного рішення щодо скасування українізації в Україні ніколи не було. І це зрозуміло, бо головним завданням українізації на цьому етапі стало наблизити український народ до радянської влади, зробити так, щоб український народ сам щиро підтримував комуністичну більшовицьку владу.

 
"Я вам російською мовою кажу, що в мене в установі українізація проведена на 100%": карикатура із сатирично-гумористичного тижневика "Червоний перець" (1929 рік)

— Коли ж тоді і як саме почалися процеси русифікації?

— Була певна спроба наприкінці 1937 — на початку 1938 років, однак від неї швидко відмовилися. Реальна ж русифікація почалась вже після Другої світової війни. Ця політика так само реалізовувалась певними хвилями, найганебніші яких припали вже аж на 1970-ті роки.

— Тобто в 1930-ті роки жодного офіційного рішення про скасування українізації на території України не було?

— Не було і не могло бути. Тому що формальна наявність національної державності була одним із важливих важелів впливу більшовиків як на українське суспільство в самій Україні, так і на українців за межами радянського союзу. Важливим було також позиціонування УСРР як української держави на міжнародній арені.

Якщо ж говорити про більш загальні засадничі речі, то саме в цей час багато де у світі відбувався перехід від традиційного до модерного, від аграрного до індустріального суспільства. Це був цілком об'єктивний процес, від час якого відбувалась масовізація освіти, масовізація культури.

Ефективно і швидко це могло відбуватися лише на основі використання народної мови, в Україні — української. І більшовики навіть суто з метою якомога швидшого переходу до індустріального суспільства були змушені враховувати ці реалії, бо для них пріоритетом була не русифікація, а якомога швидше перетворення срср на індустріальну державу.

 
""Українізація" по-московському": карикатура з газети "Українське Полісся" (1942 рік)

— Чому ж тоді відбувся повзучий перехід до русифікації в повоєнний уже період після Другої світової війни?

— Насамперед тому, що завдання злиття націй було одним із завдань більшовиків, і його ніхто ніколи не скасовував. Майбутнє людства в цілому бачилося в Кремлі як комуністичне злиття націй у світовому масштабі. Все відбувалось із суто практичних міркувань. У 1920–1930-ті роки визнавалося, що для опанування Україною та прискореної модернізації суспільства потрібна українізація.

Від другої половини 1940-х років, коли завдання попереднього етапу було в цілому виконано, почався поступовий — з частковими відступами — перехід до нового етапу, на якому, за подальшого контролю частки етнічних українців серед управлінців, посилювалися русифікаційні процеси.

Апогей русифікації був у другій половині 1970-х — на початку 1980-х рр. Тобто коли небезпека несприйняття, нерозуміння російської мови в масах зникла, то тоді перейшли до русифікації. Існує, до речі, точка зору, що у повоєнний період найбільш інтенсивна русифікація стосувалася саме України і Білорусі, тому що саме завдяки національній асиміляції цих народів комуністи хотіли зберегти кількісне переважання етнічних росіян над іншими народами в срср.

За ліквідацію Коновальця – трикімнатна квартира і 1000 рублів на меблі

В архівних фондах розвідки знайдено матеріали, які проливають світло на деякі подробиці широкомасштабної операції з ліквідації голови Проводу ОУН Євгена Коновальця, яку 23 травня 1938 року здійснив Павло Судоплатов за прямою вказівкою Йосипа Сталіна. Нові свідчення злочину більшовицького режиму проти українського визвольного руху ґрунтуються на письмових доповідях одного з головних фігурантів справи Василя Хомяка – особливо цінного агента ГПУ/НКВД УСРР, який діяв під псевдонімами "Лебедь" та "82" і якому вдалося впровадити убивцю у близьке оточення лідера українських націоналістів під виглядом свого родича.

КГБ УРСР проти "Летючих козаків" ВПС США

У москві поставили завдання перед кгб урср збирати всю доступну інформацію про всіх українців, які пішли на службу до армії США. Їх розглядали як таких, що можуть бути використані з диверсійною і шпигунською метою проти срср. Так, керівництво кгб з настороженістю сприймало здобуті агентурою відомості про "збільшення американцями набору до армії молоді українського походження".

"Сто днів" або останній король: епізод з історії визвольних змагань литовського народу

Кожному в Україні, мабуть, відомі події Української революції. Зокрема, обставини реставрації гетьманської влади у 1918 році. Втім, спроби повернення до історичних форм правління, у ту добу боротьби за незалежність колишніх підневільних Росії народів, характерні не лише для України. Подібне відбулося і у Литві. Майже одночасно з реалізацією ідей українського ІІ Гетьманату народився литовський монархічний проект.

Інтелектуали за викликом. Хто й навіщо створив легенду про "Петра Великого"

Як європейські інтелектуали волею, чи неволею допомагали російському імператору Петру І відбілювати власну репутацію.