Про Миколу Щорса: реального у Києві та міфологізованого сталінською пропагандою

Пам'ятник Миколі Щорсу не є пам'ятником історичному прототипу, а культовому образу червоноармійського командира, штучно створеному за прямої вказівки Сталіна, і перетвореному на ключову постать/кліше радянської пропаганди. Збереження цього пропагандистського символу означало б подальше культивування комуністичної міфології.

Текст був опублікований на сайті Historians.

Ще від часу ухвалення у 2015 р. Верховною Радою України законів про декомунізацію постало питання про демонтаж пам'ятника Миколі Щорсу у Києві. І вирішили його лише наприкінці 2023-го.

З 2015 р. на потребі демонтажу пам'ятника послідовно наголошував Український інститут національної пам'яті (УІНП). На початку березня 2016 року у поширеному в засобах масової інформації коментарі УІНП щодо слів мера Києва Віталія Кличка про можливість залишення цього пам'ятника відзначалося:

"Микола Щорс не лише брав активну участь у бойових діях проти українських військ у 1918-1919 рр., але й обіймав посаду військового коменданта міста Києва (лютий 1918 р.) та несе відповідальність за військові злочини більшовиків проти цивільного населення української столиці".[1]

Надалі це твердження, попри беззаперечну хронологічну помилку у його змісті (комендантом Щорс був у лютому 1919, а не 1918 року), неодноразово цитувалося в засобах масової інформації при зверненні до питання про пам'ятник Щорсу. Не викликає сумніву той факт, що у цьому повідомленні трапився звичайний хибодрук. Це, зокрема, засвідчує твердження співробітника Інституту Богдана Короленка, висловлене ним ще у жовтні 2015 в ефірі "Громадського радіо":

"Не варто забувати, що в дев'ятнадцятому році Щорс був комендантом захопленого більшовиками Києва".[2] Та попри це кілька років поспіль тиражувалося цитування з помилкою, причому таке було навіть на шпальтах "Історичної правди"[3], де текст коментаря з УІНПу (з помилкою) теж не піддавався сумніву.

Та попри чітку позицію УІНП та беззастережну вказівку закону про декомунізацію, пам'ятник Щорсу тривалий час не змінював своєї локації. Лише в листопаді 2022 року вже й міністр культури України Олександр Ткаченко погодився з потребою його демонтажу. Після відповідного засідання Експертної ради Міністерства культури, яке відбулося 9 листопада він зауважив: "Ватутіну і Щорсу не місце в публічному просторі України".[4]

У тому ж тому листопаді Український інститут національної пам'яті звернувся до Інституту історії України з проханням надати історичну довідку про діяльність Миколи Щорса та керованих ним червоноармійських загонів під час захоплення та окупації Києва у 1919 р. Тобто насамперед про період, коли Щорс був комендантом Києва. Зрозуміло, що часу на ґрунтовніше дослідження не було, то ж довідка була написана на основі наявних матеріалів, а це насамперед преса того часу.

Розгорнутий варіант тієї відповіді вважаю за доречне опублікувати з належним науковим апаратом.

Микола Щорс на початку 1919 року очолював Богунський полк, що разом із Таращанським складав кістяк червоноармійських сил під загальним командуванням Володимира Антонова-Овсієнка, які 5-6 лютого 1919 року захопили Київ. Вже о 10-й ранку 6 лютого з Подолу через Царську площу (нині Європейська) ці загони урочисто пройшли до Думської площі (нині – Майдан Незалежності), де відбувся мітинг, на якому червоних бойовиків вітали представники Київської ради робітничих депутатів.

Першим слово надали очільнику Київської ради робітничих депутатів Андрію Бубнову. Прикметно, що вітання лунали російською мовою. Лише український есер Панас Любченко говорив українською, викликавши при цьому оплески присутніх.[5]

Реальну спрямованість нової влади чітко засвідчила подія першого дня окупації – тоді "озброєний гурток людей", побачивши на Купецькому Зібранні (нині – Національна філармонія) українську вивіску "Всеукраїнська Рада Селянських депутатів" з криком "Долой Украину!" збив і розірвав її.[6]

 
Народна воля, 1919. - 6 лютого, ч.26. - С.2

6 лютого член Революційної військової ради УСРР Юхим Щаденко вніс подання до Раднаркому стосовно представлення Щорса та Богунського полку до нагороди за захоплення м. Києва:

"Перший Радянський Український полк виявив особливу доблесть за весь час революційної боротьби і, зокрема, при взятті Києва. Клопочу перед тимчасовим Радянським урядом України про нагородження названого полку почесним прапором і збереженням за ним назви "Богунський", а також про нагородження командира полку тов. Щорса за вміле керівництво почесною зброєю полку"[7]. Вже 7 лютого уряд УСРР задовольнив клопотання Щаденка.[8]

Саме Микола Щорс став першим (тимчасовим) очільником завойованого червоними Києва та від імені Тимчасового робітниче-селянського уряду України підписував перші, як відзначалося в "Народній волі", "писані російською мовою", накази совітської влади у щойно захопленому місті – спочатку як керівник військового гарнізону, а потім як комендант.

Першим таким документом став наказ про передачу всієї влади у Києві Тимчасовому воєнно-революційному комітету та скасування органів минулої влади. Другий оголосив поза законом членів уряду Директорії УНР та закликав мешканців Києва повідомити про їхнє місцеперебування. У "Народній Волі" ці накази публікували вже у перекладі на українську мову[9]

 
Народна воля, 1919. - 7 лютого, ч.27. - С.2

На цій посаді Микола Щорс перебував недовго. Вже 13 лютого 1919 р. наказом коменданта міста Києва № 21 Щорса і замінив Нємцев. Загалом більшість наказів за підписом Щорса вирішували завдання опанування влади в щойно захопленому місті і при цьому були доволі поміркованими.

Йшлося, зокрема, про оголошення стану облоги та наказ про здачу наявної зброї (№3), реєстрацію колишніх вояків армії "гетьмана і Петлюри" (№5), проведення обшуків та арештів лише за ордерами Надзвичайної комісії (№6), наказ вартовим "без жалю" розстрілювати на місці грабіжників (№7), заборону торгівлі спиртним (№8), налагодження праці громадських установ (№9)[10]. Усі ці накази були цілком логічними. Останній з підписаних Щорсом наказів (за №20) закінчувався словами "Буржуазні класи переселити в халупи і потіснити"[11].

 
 Киевский коммунист, 1919, 13 лютого, №18. - с.1

Втім, серед виданих комендатурою міста Києва наказів був і такий, який вписав ім'я Щорса в історію України чорними літерами. Йдеться про розпорядження від 6 лютого про закриття у Києві всіх газет, за винятком "Киевский коммунист" (КП(б)У), "Боротьба" (УПСР, яку тоді вже контролювали боротьбисти), "Народня воля" (Селоспілка, по суті – УПСР центральної течії, цю газету закрили вже на початку березня), "Червоний прапор" (орган УСДРП-незалежних, майбутні укапісти, цю газету закрили наприкінці квітня) та "Найє цайт" (Об'єднана єврейська соціалістична робітнича партія - ОЄСРП).[12] 

На шпальтах "Народної волі", де у переліку дозволених чомусь пропущено "Боротьбу", це рішення, попри згадку постанови Виконкому Київського совіту робітничих депутатів, подавалося як наказ коменданта міста Києва, хоч і без вказівки прізвища.[13]

 
 Народна воля, 1919. - 7 лютого, Ч.27. - С.1

Водночас у тексті наказу, оприлюдненому на шпальтах "Киевского коммуниста", є не лише посилання на Виконком Київського совіту робітничих депутатів, а й підпис під цим рішенням. І підписаний він Михайловим.[14]

 
 Кіевскій коммунист, 1919. - 7 лютого, №13. - С.11

Однак в історію це ганебне рішення увійшло під іменем Щорса, адже Михайлов був лише його помічником. У першому за 1919 р. номері газети "Рада", який вийшов у Києві 16(3) вересня 1919 р. за часів Денікіна, зазначалося:

"20 липня 1914 року на самісенькому початку світової війни генерал Іванов закрив газету "Рада". 6 лютого, другого дня по вступі большевиків до Київа, товариш Щорс припинив газету "Нова Рада". […] І тут і там це був замах на життя".

Втім, наказ про заборону інших газет зовсім не означав, що київську пресу намагалися обмежити п'ятьма газетами. Ні. Більшовики, вже розуміючи надважливу роль інформаційної складової, яка тоді зосереджувалася в друкованому слові, таким рішенням просто "запустили" перерозподіл типографських виробничих потужностей на свою користь. Саме з цією метою вони посприяли й виходу друкованих видань зміцненню інших політичних партій, які стояли на радянській платформі, тобто союзників більшовиків.

Того ж таки 6 лютого відбулося "засідання тимчасової комісії при Виконавчому Комітеті Совіта з питання про розподіл типографських засобів м.Києва". Політичне представництво на цьому засіданні вказувало на те, яким політичним силам було дозволено легально працювати в Києві та на чию користь відбудеться перерозподіл типографських виробничих потужностей. У повідомленні зазначалося: "Були присутні представники партії комуністів, лівих с.-р., українських с.р., бунда, об'єднаної єврейської соц.. партії та незалежних українських с.-д.".[15]

 
Распределение типографий // Кіевскій коммунист, 1919. - 7 лютого, № 13. - С.4 

Основний перерозподіл все-таки відбувся на користь державних (совітських) видань, які, знову таки, контролювали більшовики. Зокрема, вже 13 лютого вийшов перший номер газети "Известия Киевского совета рабочих депутатов". Але й інших совітських (радянських) партій виявилося чимало. Наведемо перелік тих партій та не більшовицьких видань, яким після захоплення більшовиками Києва надавалося сприяння.

На цьому засіданні комісії було запропоновано проєкт розподілу типографій, у якому, зокрема, пропонувалося здійснити такі заходи (виділено партії, періодичних видань яких не згадано у постанові про заборону газет): "типографія Кушнерева – укр. с.-р., лівим с.р. та об'єднан. єврейській соц. партії ; тип. "Нашего Пути" - Бунду; тип. "Робітн. Газети" - незалежним у с.-д., тип. "Южн. Коп" - "Народна Воля", тип Дивельта – поалей ціону".[16] 

Таким чином йшлося про три єврейські три українські та одну загальноросійську совітську (радянську) некомуністичні партії. Загальноросійською називаємо лівих есерів. Хоча вони й називалися "Українська партія лівих соціалістів-революціонерів", але то було регіональне розгалуження загальноросійської партії.

Та повернемося до Миколи Щорса. Підводячи підсумки його нетривалого комендантства, маємо сказати, що у лютому 1919 р. не було скільки-небудь вагомого його особистого негативного впливу на ситуацію в Києві, як то роком раніше було з Михайлом Муравйовим. Та й загалом ситуація у Києві була сприятливіша ніж роком раніше, хоча це, звичайно, не заперечує окупаційний характер нової влади, про який незабаром почали писати два з трьох українських періодичних видань. Але то вже засвідчує сутність більшовицької влади як такої, а не особистості 23-річного Щорса.

Невдовзі після звільнення з посади коменданта Микола Щорс виїхав з Києва. На початку березня 1919 року він був призначений командиром Першої української радянської дивізії, до якої, власне, і входили богунці та таращанці. До загибелі 30 серпня 1919 р. він брав найдіяльнішу участь у війні з армією УНР.

Втім, Щорс встиг відзначитися ще деякими екстравагантними вчинками. Як командир Першої української радянської дивізії у травні 1919 р. він видав наказ про арешт автомобілів, у яких їдуть жінки: "Наказую всім командирам частин Дивізії заарештовувати автомобілі з жінками та передавати в дивізію, де автомобіль підлягає конфіскації, а особи, які зволили їхати в ньому з жінкою, заарештовуються з доведенням до відома установи, якій належить автомобіль".[17] 

Наказ, ймовірно, мав на меті зашкодити використанню цього автомобілей в приватних цілях або для хтивих розваг, однак він не враховував реалій. Після арешту автомобіля з членом Волинського губвиконкому Лєсной у справу вимушена була втрутитися Президія ВУЦВК.

Іншим промовистим випадком стала колективна відповідь командирів Першої української радянської дивізії (за участі Боженка та Квятека) на пропозицію Петлюри припинити боротьбу проти України. Написана в стилі відповіді козаків султану, вона супроводжувалася схожими ж лайками:

"Як колись в старину, запоріжці султану, так і ми тобі відповідаєм. Був у нас гетьман Скоропадській, сидів на списах німецьких – згинув проклятий.

Знову новий пан-гетьман з'явився – Петлюра. […]

Скажи, Іудо, за яки гроши ти продав Украину?

Скажи, за чії и за які кошти здержуешь своїх наймитів, щоб собачою брехнею мутили бідне селянство, піднимати его проти влади трудової бідноти?".[18]

Отже, обставини перебування і діяльності М.Щорса в Києві, а також на чолі червоних військ у війні проти УНР самі по собі унеможливлюють залишення пам'ятника такого роду діячу — одного з великої кількості червоних командирів середньої руки. Розглядаючи подальшу долю пам'ятника М.Щорсу, слід врахувати, що то є більшою мірою не пам'ятником історичному прототипу, а культовому образу червоноармійського командира, штучно створеному за прямої вказівки Й.Сталіна, і перетвореному на ключову постать/кліше радянської пропаганди. Збереження цього пропагандистського символу означає подальше культивування комуністичної міфології.

Добре відомо, що більшовики, і це загалом характерно для повоєнних суспільств, витворили власний культ загиблих в боях за так звану більшовицьку/пролетарську революцію. Щорс на час загибелі у бою з військами УНР (існує доволі обґрунтована версія, що його вбили свої)[19] очолював 44 дивізію 12 армії РСФРР, то ж якесь його увічнення було неминучим. Справді, вже в 1920-ті роки в УСРР з'явилися вулиці Щорса.

У 1923 р. було ініційовано збір коштів на аероплан імені Щорса (тоді була ціла масова кампанія в щойно створеному СРСР по збору пожертв від громадськості на аероплани)[20]. Проте скільки-небудь пафосного місця в пантеоні революційних героїв цей пересічний командир не посідав, то ж не було і мови про культ цього персонажу.

Все змінилося після приголомшливого успіху фільму "Чапаєв" (1934 рік) і затвердження калькового образу російського червоноармійця у тоді вже повністю підпорядкованих комуністичній ідеології літературі та мистецтві.

Й.Сталін задумав адаптувати вдалий культовий образ червоного командира до українських реалій: в умовах катастрофічних наслідків Голодомору такий фільм з "радянськими" українцями, як і загалом демонстрація близькості Червоної армії до українського народу, а українського народу – до російської матриці, виглядали дуже доречними.

Цікава деталь: у 1935 р., під час всесоюзної кампанії "щорсизації", було опубліковано в "Правді" згадану відповідь Щорса Петлюрі. Слова "собачою брехнею" було перекладено словосполученням "собачим языком",[21] тобто тим словосполученням, яким у 1918-1919 роках різного ґатунку російські шовіністи означали саму українську мову.[22]

 
Ответ Щорса пану Петлюре // Правда. - 1935. - 16 березня, №74. - С.4

Саме за вказівкою Кремля починаючи з 1935 року стартує кампанія "щорсизації" УСРР. У пресі і літературних журналах це позначилося в першу чергу. Вибору митцям не лишали, адже, як наполягав Павло Постишев, "письменник повинен бути справжнім борцем за здійснення найпередовіших ідеалів людства, носительницею яких є наша партія на чолі з великим Сталіним"[23].

Вже 1935 року було опубліковано чимало літературних творів про "Українського Чапаєва". "Пісню про Щорсову славу"[24] був вимушений написати навіть Іван Кулик – один з провідних керівників радянської України зразка 1918-1919 років, який у 1935 очолював Спілку радянських письменників України. Втім, у 1937 р. ні ця "пісня", ні членство в ЦК КП(б)У не врятувало його від арешту та розстрілу. А в 1935 окрім нього у тому ж таки номеру "Червоного шляху" "прокинулось натхнення" ще в чотирьох "поетів".

Чи не найчіткіше "керівна роль" Кремля виявилася у просуванні вже цілком окресленої в ідеологічному і смисловому вигляді ідеї фільму про Щорса. При врученні у лютому 1935 року Олександру Довженку ордена Леніна Сталін привселюдно кинув вже у спину митцю: "За ним борг – "Український Чапаєв"".[25]

 
Червоний шлях, 1935. - №11. - С.7

По суті шантажем Довженка було примушено взятися за зйомки фільму. Сценарій безпосередньо узгоджувався зі Сталіним, що зайвий раз засвідчує: вся кампанія зі створення чергового ідеологічного символу і фільм, які спричинили згодом появу пам'ятника Щорсу – інструменти комуністичної пропаганди. При перегляді попередніх результатів серед іншого Сталін зауважував: "Негарно, що Щорс виглядає менш культурним і більш грубим аніж Чапаєв. Це неприродно".[26]

У стрічці "Щорс" є одна показова річ, яка вкрай промовисто перегукується із сучасним дискурсом. Оскільки фільм знімався під час "пушкінізації" культурного простору СРСР, то у кадрах фільму у кімнаті Щорса розмістили… портрет Пушкіна! Тобто чітко продемонстрували перенесення ідеологем другої половини 1930-х років на 1919 рік. Це ще раз доводить російсько-комуністичну спрямованість кампанії "щорсизації".

 

Підсумуємо

Діяльність Миколи Щорса як червоного командира, який не лише боровся з УНР, а ще й долучився до ідеологічної боротьби з УНР та сприяв нищенню культурно-громадського життя українців, вже сама по собі унеможливлює залишення пам'ятника йому як монументальної пропаганди комунізму у публічному просторі міста Києва, де це нищення і відбувалося.

Він постав не як результат вшанування реального Миколи Щорса, а як результат нав'язування і поширення штучного ідеологічного культу, створеного суцільно сталінською пропагандою, як засіб затвердження владних ідеологем в часи наступу російського націонал-більшовизму, основною рисою якого було відновлення великодержавності Росії.

Безпосереднім наслідком запровадження цього курсу стало ствердження ідеї про російський народ як "старшого брата" українців, про росіян як передових світочів просвіти на теренах СРСР. Наслідки наполегливого втілення цих ідеологем нині відчуваємо кожного дня. Тому слід лише вітати, що пам'ятник Щорсу, ця монументальна пропаганда того курсу, нарешті був усунутий з публічного простору і перенесений до відповідного музею з експозицією, яка донесе відвідувачам колосальну дистанцію між історичною постаттю та пропагандистським ідолом.


[1] Пам'ятник Щорсу в Києві має бути демонтований // Український інститут національної пам'яті. [Електронний ресурс]. – 2016. – 1 березня.

[2] "Пам'ятник Щорсу в Києві має бути демонтовано", – Інститут нацпам'яті. Розмова в в програмі "Громадська хвиля " між ведучими Ілоною Довгою і Анастасією Багалікою з співробітником Українського інститут національної пам'яті Богданом Короленком // Громадське радіо. [Електронний ресурс]. – 2015. – 8 жовтня.

[3] Діденко Наталія. Тролейбус номер 15. Сьома зупинка. Вулиця Щорса // Історична правда. [Електронний ресурс]. – 2020. – 15 липня.

[4] Наталія Балюх. У Києві знесуть пам'ятники Щорсу і Ватутіну: ідею підтримали в Мінкульті // Суспільно новини. [Електронний ресурс]. – 2022. – 10 листопада

[5] Вступленіе Советских войск в Кіев // Кіевскій коммунист, 1919. – 7 лютого, №13(21). - С.2.

[6] Українська вивіска // Народна воля, 1919. - 6 лютого, Ч.26. – С.2.

[7] Цитовано за: Хміль Л. Документи революційної епохи на Чернігівщині // Науково-інформаційний бюлетень, 1958. - №2. – С. 101.

[8] Награждение почетными занаменами // Известия Киевского совета робочих депутатов, 1919. – 14 лютого, №2. – С.2.

[9] Перші накази новоі влади // // Народна воля, 1919. - 7 лютого, Ч.27. – С.2.

[10] Перші накази новоі влади // // Народна воля, 1919. - 7 лютого, Ч.27. – С.2

[11] Приказы советского коменданта г.Киева. №20. // Киевский коммунист, 1919, 13 лютого, №18. – С.1.

[12] Приказ №3 // Кіевскій коммунист, 1919. – 7 лютого, №13. - С.1.

[13] Наказ Коменданта м. Киіва. Ч.3. // Народна воля, 1919. - 7 лютого, Ч.27. – С.1

[14] Приказ №3 // Кіевскій коммунист, 1919. – 7 лютого, №13. - С.1

[15] Распределение типографий. // Кіевскій коммунист, 1919. – 7 лютого, №13. - С.4

[16] Там само.

[17] Приказ (копия) 20 мая 1919 г. Житомир. // ЦДАВО України, ф.1, оп.1 додаткова, спр.1, арк.173.

[18] Отповідь пану-гетьману Петлюрі [Листівка] : "Ми таращанці, богунці і другі козаки червоноармійці, одержали ..." / Н. Щорс, Боженко, Квятек; [Українці козаки Червоноармійці]. – [Киев]: Типография Наркомвоен N 2, [1919]. Джерело і саме фото листівки автору цих рядків у фейсбучному обговоренні надав Олександр Лупанов.

[19] Митрофаненко Юрій. Боженко, Щорс та інші. Трагедія "червоних отаманів" // Історична правда [Електронний ресурс]. – 2018. – 18 березня

[20] Вакс-Инсаров М. На аэроплан им. т.Щорса // Известия ЦИК СССРи ВЦИК. – 1923. – 20 липня, №161. – С.1

[21] Ответ Щорса пану Петлюре. // Правда. – 1935. – 16 березня, №74. – С.4.

[22] Детальніше тут: Єфіменко Геннадій. "Нездоровая национальная отрыжка": Як українська культура більшовикам на заваді стала.// Ділова столиця [Електронний ресурс]. – 2019. – 13 серпня. Він же: Від "телячої" до "домінуючої". Як більшовики хотіли перетворити на зброю українську мову // Ділова столиця [Електронний ресурс]. ‒ 2020. ‒ 24 лютого

[23]  Постишев Павло. Шляхи української літератури // Червоний шлях, 1935. - №1. - С.19.

[24] Кулик Іван. Пісня про Щорсову славу // Червоний шлях, 1935. - №11. – С.8-11.

[25] ХVIII років Великої пролетарської Революції // Червоний шлях, 1935. - №11. – С.7.

[26] Письмо Сталина И.В. По поводу фильма "Щорс" // Російський державний архів соціально-політичної історії (РДАСПІ), ф.558, оп.11, спр.829, арк.97.

Про Невідомого Солдата

Є вислів "війна закінчиться тоді, коли буде похований останній солдат". Він далекий від реальності. Насправді жодна війна не закінчена. Тому могила невідомому солдату - це важливий символ, адже це пам'ятник усім - і тим, хто поки що невідомий, і тим, кого ми ніколи не знатимемо по імені.

Пам’яті Ольги Стокотельної: "Нехай назавжди твоє добре ім’я буде між людьми"

В історії українського Руху опору 70-80 років ХХ століття особливе місце належить Ользі та Павлові Стокотельним – особам, які були відданими ідеалам вільної та незалежної України й поєднали своє життя з відомими дисидентами, правозахисниками Надією Світличною та Миколою Горбалем. У квітні цього року Ользі та Павлові мало б виповнитися 162… Саме так двійнята Стокотельні рахували свої роки. Та не судилась. 20 грудня 2023 року Ольга покинула цей світ. Цьогоріч Павло вперше за 81 рік буде свій день народження зустрічати сам.

Як співробітники КГБ намагалися зробити з Івана Багряного «червоного»

У 1950–1960-х роках органи МГБ/КГБ СССР намагалися схилити до співпраці, відмови від антирадянської діяльності й повернення до Радянського Союзу діячів культури, науки і літератури, які опинилися в еміграції. А в разі невдачі розробляли заходи з їх компрометації і навіть ліквідації. Одним із об'єктів такої оперативної розробки був відомий політичний діяч і письменник Іван Багряний.

"Звичайний фашизм": розбір тез про "священную войну" Росії проти України та Заходу

Один із важливих етапів у формуванні російської квазірелігійної доктрини "русского мира", яка за задумом має стати офіційною державною та релігійною ідеологією путінської Росії, відбувся 27 березня 2024 року. У цей день сталася знакова подія – у Залі церковних соборів Храму Христа Спасителя у Москві під головуванням Московського патріарха Кирила було офіційно затверджено "Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору", який отримав назву "Настоящее и будущее Русского мира".