Від Русі й дотепер: українське коріння вєлікой русской культури

Досліджуючи достатньо довго та системно явище, яке росіяни називають "русским искусством", можна виявити вражаючу закономірність. Дивовижно, але усі найвидатніші митці, які радикально змінювали мистецтво російської імперії, були українцями.

Досліджуючи достатньо довго та системно явище, яке росіяни називають "русским искусством", можна виявити вражаючу закономірність. Дивовижно, але усі найвидатніші митці, які радикально змінювали мистецтво російської імперії, були українцями. 

"Гаразд", – скаже хтось – "Усі ми погодимося щодо радикалізму Шевченка, але хто ж іще? Хіба ж українська культура не відстала, провінційна й селянська, адже саме таке враження мені лишила школа?.."

О, ви будете вражені, але йдеться про десятки митців більшого і меншого масштабу – митців, які постійно й безперестанно оживлювали й збадьорювали реакційне росіянське мистецтво. Йдеться про цілі плеяди митців, від Антіна Лосенка та Іллі Ріпина – і до сучасних художників Іллі Кабакова та Олега Кулика. 

Але якщо кожного з них забрати з "вєлікой русской культури" – вона з "вєлікой" стане дуже навіть другорядною у світовому масштабі, а головне – консервативною, нудною, вірнопідданською, як саме московитське суспільство. От і виходить, що один із сенсів сучасної російсько-української війни для росіян – ґвалтовна, звірина реакція на страх втратити Україну — вічне життєдайне джерело власного розвитку, без якого вони остаточно виродяться як "культурна нація".

І в цій статті, яка має відео-варіант на каналі Культуртригер, ви побачите цілу низку українців, які століттями з різних причин мандрували до Московії, щоб підтримувати вогнище її культури, однак нині їхнє мистецьке горіння варто оцінити з точки зору не запроданства чи колабораціонізму – а як жертовний вогонь, який, попри все, зігрівав і Україну – і зрештою був чи не вирішальним у творінні саме нашої сучасної нації. І водночас – не давав росії століттями скочуватися у тлін реакції. 

Антиколоніальний рефлекс починався з культурного домінування

Порівнюючи впливи митців на соціокультурний процес у російській імперії, канадський дослідник українського походження Мирослав Шкандрій доходить до дещо неконвенційних висновків. Він зауважує схожі повороти у долях найвидатніших художників свого часу – Тараса Шевченка та Казимира Малевича. Мовляв, доля змушує обох молодих українців, вихованих місцевою народною (та й не лише) культурою, їхати з України до метрополії, але вже в центрі розкриватися як бунтарі, пасіонарії, які йдуть проти течії респектабельного мистецтва і таким чином змінюють правила гри. 

Дослідник пише, що такий опозиційний підхід молодих митців щодо столиць імперій часто мав місце в українській культурі як антиколоніальний рефлекс. І ось цей антиколоніальний рефлекс, я певен, стосується не лише таких видатних постатей, як Тарас Шевченко та Казимир Малевич. Насправді таку тенденцію можна прослідкувати іще з часів Гетьманщини, і аж дотепер, до ХХІ століття, коли в москві досі працюють українські митці, при чому я не маю на увазі шоубізнесову безпринципність старлеток. А от про кого йдеться – ви дізнаєтеся, дочитавши цю статтю до кінця. 

Розпочнімо з давніх часів. Певен, що нікого не здивує той факт, що певні мистецькі принципи, прийоми та стильові особливості розповсюджувалися з Києва на північно-східні князівства Русі ще в середньовічні часи. В тогочасній Україні вже формувалося своєрідне, відмінне від візантійського, мистецтво, передовсім – духовне (і воно мало власні візуальні виразники), але й світське (зокрема – субкультуру скоморохів). І вже таке мистецтво задавало трендів на теренах усієї держави, домінантним етносом якої були саме українці.

Мабуть, одним з найбільш промовистих фактів такого впливу фіксує доктор історичних наук Л.Залізняк: "Тож маємо вагомі підстави стверджувати, що давньоукраїнська етнічна специфіка Південної Русі насаджувалася княжим Києвом у колонізованих лісових провінціях Східної Європи. Сам В.Мавродін визнав, що київський діалект був висунутий у ролі загальноруської мови й ліг в основу міського "койне" всієї Русі яким говорили мешканці давньоруських міст".

Тоді як український палеограф С. Висоцький наголошував на нівеляційному впливі київської мови та київської писемновсті на мову регіонів Русі. Саме цим можна пояснити велику кількість лексичних, фонетичних, синтаксичних українізмів у мові Новгорода, Володимиро-Суздальського князівства. "Коли я вперше почув новгородське наріччя, то прийняв співбесідника за малороса, який силився говорити по-великороськи" - писав М.Костомаров ще до 1872 року. 

Утім, перерваність традиції такого впливу можна, за Грушевським, пояснити тим, що "Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ віку… Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені…" Тож уже в цей час ми можемо говорити про культурні впливи українців на росіян, але не про культурну єдність українців та росіян. Утім, з ХІІІ століття навіть вплив слабне – після розпаду Київської Русі під натиском кочівників Батия, кількість українізмів у мовах новгородців, суздальців, полочан суттєво зменшується. 

Просвітницький вплив доби Бароко 

Тож найпотужніший вплив був централізаторським та чинився в Х-ХІІІ століттях. І схожий по силі вплив українці на російську культуру повернувся значно пізніше, в епоху бароко, хоча й за зовсім інакших історичних обставин: міграції культурної еліти тогочасної України до Московії. 

Волинянин Федір Дубянський, ставши царським духівником, збудував у своєму маєтку Керстово під Петербургом точну копію барокового дерев'яного п'ятибанного храму зі свого рідного села. Сибірські єпископські кафедри займали вихідці з України, чим пояснюється, мабуть, те, що майстри "сибірського бароко" орієнтувалися на українські зразки не меншою мірою, ніж на московські.

Так, Вільям Крафт Брамфілд, пишучи про становлення сибірського бароко, зазначає – і це лише кілька характерних уривків: "Справді, схоже, що цій сприйнятливості [сибірської церковної архітектури ХVIII ст. до азійської] лише сприяли високо орнаментальні стилі московської та української "барокової" церковної архітектури, принесеної до Сибіру церковнослужителями та будівельниками з України та Російської Півночі на початку ХVIII століття (...) З її дзвіницею у західній частині та багатими куполами в українському стилі над трапезою та головним вівтарем на сході ця церква навіть зараз залишається домінуючою будовою у південній частині старого Іркутська (...) Всі ці нитки, від України до Сходу, були зіткані в гобелені, званому іноді "Сибірським бароко". 

 
Казанська церква у Вузькому (Москва, 1697-1698) має виразні риси українського бароко

Архітектурним запозиченням з України сприяли церковні ієрархи, які здобули освіту в Києво-Могилянській академії. Так, у іншій праці Вільям Крафт Брамфілд аналізує вплив на архітектуру Тобольська та Тюмені ХVIII століття українських прелатів, таких як митрополит Філофей Лещинський. Але якщо впливу на архітектуру вам здається мало – згадайте про загальновідомий історичний факт: Симеон Полоцький був наставником царівни Софьї, тієї самої, яка возвисилася завдяки Хованщині, заключила "Вічний мир" з Польщею та була заточена в монастир Петром Першим.

Утім, мало хто знає, що Симеон Полоцький закінчив Києво-Могилянську Колегію та вважається класиком української барокової літератури та поезії. Він був учнем Лазаря Барановича й зберіг тісні стосунки зі вчителем на все життя. Зрештою, вплив, і зокрема культурний, іншого українського поета і за сумісництвом гетьмана Івана Мазепи на самого Петра Першого також не викликає жодних сумнівів. 

 
Симеон Полоцький "От избытка сердца уста глаголят"

Не виглядає на те, що московитська культура якось протистояла українському впливу. Адже це був вплив цивілізаторської культури – освічені українські духовні особи, майстерні зодчі, іконописці, ремісники – в якомусь сенсі розширювали свій ринок з Гетьманщини на значно більші, і головне – багатші простори. Адже в часи задовго до формування модерних націй навряд чи могла йти мова про національний патріотизм – зберігаючи свою українську ідентичність, митці могли десятиліттями працювати на північному сході. Просто тому, що там була освіта, кар'єра, гроші. І головне – влада. 

Хіба ж не цікаво, що одразу декілька видатних митців епохи між бароко та класицизмом народилися в Глухові – столиці Гетьманщини. Мова йде про революційних композиторів, якими нинішня росія пишається, як своїми: про автора шести опер Дмитра Бортнянського та першої української симфонії – Максима Березовського. Обидва здобули освіту у глухівській співочій школі. 

Як і ще один митець – Антін Лосенко, також глухівець. Він був настільки вражаюче талановитим, що до Петербурзької співацької капели його направили в дуже юному віці. Однак це не завадило українцеві, будуючи кар'єру в столиці імперії, плекати пам'ять про Україну.

Можливо, саме тому найреволюційніший твір Лосенка – "Володимир та Рогніда" – це перша картина історичного жанру в усій імперії, і вона звернута до історії саме української, до історії за часів, коли ніякої москви, а тим паче петербургу, не існувало в природі. А в Києві вже розгоралися пристрасті античних масштабів, які і взяв за основу свого революційного твору українець – до речі, один із фундаторів та найавторитетніших ректорів Петербурзької академії мистецтв.

 
Антін Лосенко "Володимир та Рогнеда", 1770 рік

Слідом за Лосенком блискучу кар'єру в Петербурзі зробили й інші українці епохи пізнього бароко. Дмитро Левицький – іще один класицист, цього разу – киянин, нащадок родини іконописців. Починаючи з шістдесятих років ХVIII століття він – наймодніший портретист Петербурга, а сучасні мистецтвознавці, на кшталт того ж Ігоря Грабара, називають його "найбільшим російським митцем свого часу". Кар'єра Левицького розвивається стрімко, він стає академіком імператорської академії мистецтв, але через інтриги Єкатєріни Другої потрапляє в немилість та втрачає позиції.

Натомість наймоднішим художником стає інший українець, який сміливо поєднує традиції українського козацького бароко та супер-модного сентименталізму. Мова йде про Володимира Боровиковського з Миргорода, чергового мистецького фаворита Єкатєріни на її пізньому періоді царювання. 

 
Катерина II на прогулянці в Царськосільському парку. Володимир Боровиковський, 1794 рік

Спецоперація Миколи Гоголя, Івана Крамського та Іллі Ріпина 

Це були часи, коли українська козацька старшина повним ходом інтегрувалася в московитські еліти, отримуючи не лише теплі місця в царських покоях, як свого часу Безбородько чи Розумовський, а й чимало інших привілеїв.

Землі, підприємства, кріпаків, політичну стабільність, можливість побудови кар'єри нарівні з іншими імперськими елітами, а головне – омріяний статус еліти могутньої імперії – усе це водночас бадьорило та розслабляло славних прадідів великих правнуків поганих. Серед них був і Микола Гоголь, правнук одного з наказних гетьманів – Остапа Гоголя, а також нащадок родів Дорошенків і Скоропадських. 

Бадьорило – адже в російській імперії козацькі еліти не втрачали шляхетського статусу, зберігаючи при цьому пам'ять про власну своєрідність, хоча й позбувшись політичних свобод. А розслабляло – адже вести боротьбу в якомусь сепараційному напрямку колись козацька еліта не бачила сенсу. І якраз Микола Гоголь – це ідеальне втілення такої ситуації початку ХІХ століття.

Адже його ранній період творчості – це ніщо інше, як змалювання ідилічної, позачасової України з її злою та кумедною нечистою силою українського низового бароко й героїчною козацькою історію українського високого бароко. Але це лише одна грань – бо інша – це реалістська огида від пасивності оцих усіх миргородських старосвітських батюшок і матушок, на яких перетворилася давня мужня козацька старшина. 

Тож не дивно, що своє розчарування в сучасній йому добровільній безсуб'єктності українських еліт Гоголь топив у спробах народження великої російської прози. Що ж, йому це вдалося, хоча чи сподобалося це його сучасникам-московитам? Зовсім ні – адже ця проза стала дуже критичною, саркастичною, анти-російською.

Тож Гоголь, цей стовідсотковий українець як за походженням, так і за освітою й увібраною культурою, виявляється творцем сучасної російської прози, яка іронія! Особливо якщо враховувати, що ніякої позитивної повістки цій прозі він не дав – росії дісталася лише гірка саркастична критика, а от ліричний ідеал замилування минувшиною – батьківщині, Україні. 

Дуже подібним чином розвивалася логіка творчості в багатьох митців, і перший, який спадає на думку – Ілля Ріпин. Адже його тематичне розрізнення між "українською" та "російською" темами у творчості є майже дзеркальним. Бідолашні злиденні, "оскотинені" бурлаки – виглядають достоту як "малєнькіє люді", хай і не чиновники, а пролетарі – однак кожен так само має власний характер, власні обставини, які помічає Ріпин. А от козацька тема – те, що безумовно поєднує двох майстрів. 

Запорожці – центральні постаті у їхній творчості, ба більше, пишучи ось цього маститого козака з українського фольклориста та диригента Олександра Рубця, Ріпин ототожнював свого персонажа з Гоголевим Тарасом Бульбою. Та й самого Гоголя вже зрілий Ріпин також зобразив – ось у такій незвичній, сміливій роботі.

Вона має промовисту назву – "Самоспалення Гоголя" – і на ній зображений геніальний українець у момент найбільшого свого душевного потрясіння, катарсису, за знищенням рукопису недописаного роману "Мертві душі". Його очі світяться безумством, обличчя спотворено дивною емоцією, схожою на інтенсивне переживання відчайдушної надії. Ніби Гоголь приносить свій роман у жертву, очікуючи з небес відповіді. 

Репродукції 09, 10 та 11 
Запорожці пишуть листа турецькому султанові. Ілля Рєпін, 1880—1891 роки

Як відомо, спонсори і вищий світ вимагали від Гоголя другого тому "Мертвих душ", але не критичного, а позитивного, а він – не міг переступити через себе і створити таку велику брехню. Тому таким блаженством стало для нього позбавлення від страждань, пов'язаних із незавершеною книгою – її спалення. І головне – усе це чудово розумів і сам Ілля Ріпин, який також не раз мусив іти на компроміси заради кар'єри та грошей. Однак його вплив на світове мистецтво та авторитет дозволяли робити українську тему помітною на світовій мистецькій сцені. 

Іще одним художником, який спирався у власній творчості на Гоголя, був українець із козацького Острогозька, крайньої східної точки Слобожанщини, Іван Крамський. Його радикальний внесок у розвиток мистецтва імперії також складно переоцінити, і він навіть не в низці усім відомих портретів. Адже саме Крамськой зробив той рішучий крок, аналогом якого у Франції стали Салони "Незалежних". Він переконав групу з 14-ти молодих художників, студентів Академії мистецтв, вимагати для складання іспитів не настільки відірваних від сучасності тем, як, наприклад, "бенкет у Вальгаллі". 

 
 Іван Крамський "Русалки", 1871 рік

Таким чином рух, спровокований Крамським, переріс зрештою з простого "бунту чотирнадцяти" у спроби самоорганізації художників у артіль, і навіть у принципи товариства передвижників. 

Шевченко – ключовий антиколоніаліст 

Зовсім не дивно, що окрім Гоголя, обох радикалів надихала творчість іще одного бунтівного українця – Тараса Шевченка. Мало того, що обидва написали портрети Шевченка – ось він у виконанні Крамського, а ось цей – авторства Ріпина. 

 
Тарас Шевченко. Художник Іван Крамськой

Ріпин іще й прикипів душею до його творів, наприклад шевченкові "Гайдамаки" надихнули його на пізню роботу про освячення ножів – "Гайдамаки в Умані готують зброю", а останньою великою роботою майстра стала енергійна й експресивна картина "Гопак". 

Репродукції 17, 18 
"Гопак" Ілля Рєпін, 1927 рік

Творчість Шевченка, ясна річ, сама по собі була натхненна бунтівною енергією. І мова тут іде не лише про увесь той огром українського фольклору, який надихав його в дитинстві та під час відвідин України. Мова також і про глибоке усвідомлення Шевченком соціального становища українців, геніально відрефлексоване в його творчості, зокрема і в поемі, і в картині "Катерина". Картина радикальна тим, що поєднує одразу декілька контекстів: технічно Шевченко застосовує засвоєні від Брюллова академічні прийоми, але його героїня – типово романтична, як і наратив картини, який озвучує вся поема.

З іншого боку, є в картини й реалістична грань, і докторка мистецтвознавства, проректорка академії імені Бойчука Марина Юр стверджує: "На той час у живописі це було унікальним, оскільки тоді художники ще не зверталися до соціальної тематики". Тобто ось цей критичний реалізм Шевченка робить його революціонером у мистецтві російської імперії в цілому. Я вже мовчу про те, що він одним із перших блискуче опанував мистецтво офортів, але то вже інша тема. 

 
"Катерина" Тарас Шевченко, 1842 рік

Зрозуміло, що дуже своєрідний, південний, типово український колорит не міг не вирізняти як окремі, самобутні мистецькі явища творчість таких художників, як вірменин Іван Айвазовський, греки Архип Куїнджі та Киріак Костанді, а також численні українці, включно з тим-таки Тарасом Шевченком та його друзями – Іваном Сошенком та Василем Штернбергом.

Українська природа стала для усіх цих митців визначальним поштовхом до вибору натури. Інше світло, відтак – інші кольори, інакші природні явища, а головне – інші люди й сліди їхньої культури. Усе це сформувало своєрідні виразно українські стилі як у жанровому чи історичному живописі, так і в пейзажі. 

 
Архип Куїнджі "Вечір в Україні"
 
Іван Айвазовський "Чумаки на відпочинку"

І чи здивуєтеся ви, якщо я скажу, що саме українська тематика була в імперії наймоднішою. Мова йде не лише про шалені 35 тисяч рублів, заплачені імператором за "Запорожців", шедевр Ріпина. А про те, наскільки модними були українські пейзажі таких, здавалося б, радикально різних художників, як майстерний академіст Іван Айвазовський, засновник українського епічного пейзажу Володимир Орловський, радикальний новатор Архип Куїнджі та перфекціоніст від мініатюри – Іван Похитонов.

Кожен із них був блискучим представником не лише українського, але й світового пейзажу. Що вже говорити про їхній разючий вплив на мистецтво всієї імперії. 

 
Іван Похитонов "Зимові сутінки в Україні"
 
В. Орловський. Український пейзаж з вітряком

Але особливо цей вплив стає помітним із радикалізацією самого мистецтва з початком ХХ століття. Адже тоді саме українці стають ключовими рушіями процесу постання авангарду. 

Привласнений росіянцями авангард насправді український 

І тут варто знову повернутися до тези Мирослава Шкандрія. Адже його судження щодо антиколоніального рефлексу стосується передовсім цього часу. Погодьтеся, складно Івана Айвазовського, дійсного статського радника, вважати антиколоніальним. Однак уже з Іллею Ріпиним чи Архипом Куїнджі ця теза працює краще, а от з авангардом розкривається у всій своїй переконливості.

Отже, чи був антиколоніальним Малевич? Безумовно, так, враховуючи його неприйняття респектабельного реалістичного та академічного, салонного мистецтва, а згодом – свідомий вибір українського селянства як ключового об'єкта творчості під час створення другого селянського цикла. 

У цьому контексті важлива ще одна теза Мирослава Шкандрія, який писав, що чимало українських живописців, включно з Казимиром Малевичем, Давидом Бурлюком, Віктором Пальмовим, Олександром Богомазовим і Михайлом Бойчуком, ніби повставали проти тенденції возвеличувати все урбаністичне, механічне й деперсоналізоване. "Натомість вони презентували світ природи як альтернативний ідеал", — зазначає Шкандрій. І цей перелік можна доповнити, безумовно, багатьма іншими іменами, навіть серед тих художників, яких привласнює росія. 

 
Автопортрет Малевича, 1910 рік
 
Олександр Богомазов "Пилярі"

Передовсім, тут мова піде про Олександру Екстер, яка цілеспрямовано досліджувала всесвіт української народної культури та промислів, а також про Соню Делоне, на яку також радикально вплинула українська народна культура. Навіть Володимир Татлін – здавалося би, більшого прибічника механіцизму ще пошукати – був під величезним впливом української селянської цивілізації. Засновник конструктивізму пов'язаний з Україною не лише викладанням у Київському художньому інституті в один час із Малевичем.

Його мати була українкою, він довгий час жив в Україні, і що цікаво – свого часу Татлін вразив Пабло Пікассо своєю грою на бандурі – він майстерно володів цим інструментом і співав українські думи. Мирослав Шкандрій вважає, що скульптури Татліна були натхненними радше не естетикою машин, а стародавніми формами, усвідомленням майстерного поєднанням матеріалів, одним із прикладів чого є та ж бандура.

А якщо враховувати близьке знайомство Татліна не лише з творчістю Пікассо, а що дуже ймовірно – з кубістськими експериментами в скульптурі Олександра Архипенка – тоді інсайт Татліна щодо створення контррельєфів не видається таким уже чистим прозрінням… 

 
Олександр Архипенко. Без назви. 1912 рік
 
Соня Делоне "Електричні призми"

Ось що іще цікаво. Російські дослідники, і під їхнім впливом чимало західних, провадять наратив щодо того, що мистецьке життя Малевича буцімто почалося після переїзду до Москви. Але треба чітко усвідомлювати – столичне мистецьке життя Петербурга та Москви на той час було якраз академічним та реалістичним. А Малевич, як він сам стверджує, порвав із цим життям, тягнучись до народного примітивізму.

Саме це його зближує з іще одиним земляком – вихідцем з Херсонщини, Михайлом Ларіоновим. Він був не лише засновником нефігуративної течії в мистецтві – районізму – але й до того пройшов шлях поступового становлення, гідний самого Малевича. Адже Ларіонов починав із імпресіонізму та неопримітивізму, будучи тут близьким із Давидом Бурлюком, з яким на Херсонщині вони неодноразово творили разом на пленері.

Естетично на творчість Ларіонова впливали міські вивіски та й загалом міське народне мистецтво України. Цікавим штрихом до портрету Ларіонова, якого росіяни однозначно привласнюють, маргіналізуючи увесь його український контекст, є неймінг однієї з робіт простонародним виразом "Кацапська Венера" – таке зневажливе слово навряд чи дозволив би собі носій русскомірського духа, чи є тут сумніви? 

 
Ларіонов "Кацапська венера"

І як неодмінний русофобський штришок – процитую тут Іллю Ріпина, який у свою чергу цитує завислих між українською та общєнародной культурою чугуєвців середини ХІХ століття: "Пришлых из России ругали кацапами. Тоже, купцы курские…" – ну українці не просто вирізнялися зневагою до "ріднесеньких братів" запорєбріківців – такі свідчення потрапляли буквально у їхні твори, які експонувалися та друкувалися на росії. І куди тільки дивилася цензура? 

Тобто авангардисти, які походили з України, були позначені яскравою своєрідністю, особливим стилем. І це було ще одним етапом радикального впливу українців на світове мистецтво. 

У свою чергу Мирослав Шкандрій особливими рисами українського авангарду називає "пристрасть до кольору, закоханість у примітивізм і кінетичну енергію, фокус на локальних і національних елементах, які часто були вкорінені в стародавнє минуле". Дослідник стверджує, що через ці риси український авангард приніс власний неповторний акцент в авангард міжнародний. 

А як щодо сучасного мистецтва? 

Але й на цьому вплив українців на світове мистецтво – зокрема й через інфільтрацію в мистецький процес імперської столиці – не завершується. Одним із прикладів цього пізнього впливу є життя й творчість Іллі Кабакова – одного з найконцептуальніших та найдорожчих сучасних художників. Він народився у 1933 році у Дніпрі, там минуло його дитинство, яке стало одним із визначальних рушіїв образного ряду його творчості.

Але на відміну від яскравих згадок про українську народну культуру в Малевича або Делоне, колосальний вплив дитячих вражень Кабакова обертався в космосі довоєнного совєцького буття тодішньої урбанізованої України. Зрештою, Кабаков став засновником впливового напрямку в сучасному мистецтві, що має назву "московський концептуалізм", а його інсталяції відомі в усьому світі.

Але от що цікаво – росіянці прямо мучилися, складаючи рейтинги своїх найдорожчих художників, віддаючи перше місце Кабакову, називаючи його "головним російським художником", але при цьому уточнюючи – сам Кабаков називає себе Ukrainian, ну тобто українцем. Та й жив останні кількадесят років він у Сполучених Штатах, усіляко уникаючи асоціацій з "русскім міром", а незадовго до смерті здійснюючи мистецько-гуманітрані проєкти на користь України, уже під час повномасштабного вторгнення росіянських окупантів. 

 
Інсталяція Іллі Кабакова. Інцидент в коридорі біля кухні

Але не лише московського концептуалізму не було би без українців, але й московського акціонізму. Адже цей радикально сучасний стиль був заснований його найвпізнаванішим представником – киянином Олегом Куликом. Він спершу дебютував як скульптор, перебуваючи під визначальним впливом Олександра Архипенка.

Але в середині 90-х Кулик винайшов акціоністський образ "людини-собаки", з яким не лише прославився сам, але й радикально вплинув на увесь постсовєцький акціонізм, наприклад – на арт-групу "Війна", знамениту, зокрема, перформансом "Хуй в ПЛЕНу у ФСБ!" (намальований за 23 секунди на розвідному мосту гіганський фалос піднявся в належний час навпроти приміщення ФСБ в СПб) та низкою інших радикальних концептуальних акцій виразного антидержавного характеру. Словом, і тут приїздить з України якийсь радикал і ворохобить культуру!.. 

Утім, крім радикалів з Києва до москви перебиралися й гіперконсерватори. Точніше – гіперреалісти, представники мистецького напрямку, який і правда можна трактувати двояко. З одного боку, це були, як то кажуть, хлопчики-мажори, діти поважних батьків, які творили дещо незвичне, але дуже навіть реалістичне мистецтво.

Київське мистецтво родом із кінця шістдесятих і початку сімдесятих, якому з приходом Щербицького та подальшим закручуванням гайок стає тісно в столиці УРСР. І воно перебирається до Москви, де оформлюється у групу "художників київського вокзалу", натякаючи на їхній зв'язок із Україною. 

Сергій Базільов, Сергій Гета та Сергій Шерстюк стали відомі в Союзі на початку 1980-х завдяки гіперреалістичним полотнам. У їхніх роботах, здавалося б, не було нічого критичного, але за рахунок живописної техніки, що імітує фотопогляд, вони підкреслювали, як свідчить подальша критика, абсурд і патологічність зовні впорядкованої радянської повсякденності.

Ну тобто це була така собі тонка гра золотої молоді. Також чимось гоголівсько-ріпинський вибрик українців у ситуації глибокого радянського застою, свіжий вітер з України, який провіщав тенденцію до занепаду впорядкованого совєцького світу. 

 
Сергій Шерстюк "Батько і я"

До чого ж ми прийшли у цьому матеріалі? Насправді висновки протирічливі. З одного боку, вітальна енергія українського мистецтва завжди домінувала у нашому регіоні, прямо впливаючи на російське мистецтво. Це ми потужно вплинули на російське бароко, це наш класицизм та сентименталізм у малярстві вони називають своїм, це наші реаліст Ілля Ріпин чи супрематист Казимир Малевич на міжнародній арені (поки що) представляють російське мистецтво, хоча й були українськими митцями. 

А з іншого боку, просто уявіть собі дещо не з царини історії, а з поля ймовірностей. Якби те буяння, якого досягло українське бароко, могло бути спроєктоване на інші епохи. І якби усі наші майстри мали змогу здобувати освіту та будувати кар'єру саме в Україні, як би вона не називалася – Гетьманщиною, Українською державою абощо. Уявіть, якби малолітнього Лосенка не забрали з Глухова, якби Левицький чи Боровиковський не мусили би стати придворними художниками саме російської імперії.

Так, історія не визнає подібних вправ, і було би гріхом проти історичної правди говорити про конкретні наслідки такий імовірностей. Утім – висновки може зробити кожен самостійно. Але на думку автора, без завжди бунтівного, новаторського українського духу мистецтво російської імперії залишалося би консервативним, реакційним, стабільно гнилим, як болото. Та чи знають про це самі росіянці? 

Схоже, що люди, які там приймають рішення, чудово це усвідомлюють. І саме намагання повернути цю вічну роль України як вітального джерела для розвитку московитської імперії – одна з ключових причин війни. Усвідомлення самобутності українського народу – це найбільша поразка росії, і вивчення нашого мистецтва та його ролі в історії цієї сучасної імперії та тюрми народів – це важлива частина нашої самоосвіти, чи ж не так?

Адже копирсаючись в російській культурі дуже легко знайти там справжні українські діаманти, які, без сумніву, мають бути окрасою нашої культури не лише по факту, як воно є, але й в уявленні світу. І тут вже справа – за Українським інститутом та іншими нашими державними інституціями… 

Хто насправді була дружиною гетьмана Мазепи

На Афоні знайдено унікальний рукопис, а в ньому — її ім’я, і це не Ганна Фридрикевич.

Іванна Климпуш-Цинцадзе: «Нам слід якнайшвидше завершити процес формування української політичної нації»

Розмова з Іванною Климпуш-Цинцадзе – головою Комітету Верховної Ради з питань інтеграції України до Європейського Союзу, віцепрем'єркою з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України у 2016-2019 роках.

Андрій Андрушків: "Дереву пам'яті потрібен гумус з історій"

Публічне інтерв'ю із магістром богослов'я, військовослужбовцем ЗСУ Андрієм Андрушківим у рамках виставки ГОЛОСИ Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

Котлета по-київськи. За лаштунками найганебнішої промови президента Буша

Сьогодні багато хто справедливо обурюється ідіотським меню на честь початку російського головування в Радбезі ООН. Саме це головування означає остаточний колапс світової безпекової архітектури. Раду Безпеки ООН очолює агресор. Тому котлета по-київськи у тому меню асоціюється із промовою, яку виголосив президент США Джордж Буш 1 серпня 1991 року у Верховній Раді України.