Биківнянський меморіал: пам'ять про вбитих заради живих
30 квітня 1995 року громадський діяч, один із фундаторів Українського товариства "Меморіал", багаторічний дослідник Биківні Микола Лисенко занотував у своєму щоденнику: "30-го, в неділю, відбулося відкриття Меморіального комплексу на Биківнянських могилах. Це за поданням т-ва "Меморіал" та інституту історії України. Відкривав Київський мер Леонід Косаківський, але людей було небагато. Ми були там усією родиною з 9 до 13 год."
Встановлення пам'ятників або меморіалів як цілісних архітектурно-ландшафтних ансамблів на пошану померлого/померлих має дуже давню традицію. Назагал суспільство сприймає такі ритуальні речі як, передовсім, власну важливу потребу і відповідальність. Виокремити, позначити місце поховання, облаштувати могилу, висадити квіти, доглядати за збереженістю й порядком, прийти пом'янути – це не стільки про того/тих, хто відійшов у Вічність, скільки про живих, які потребують ось такого способу переживання горя й своєрідної можливості комунікувати з предками. Водночас виважена і свідома культура пам'яті свідчить про рівень цивілізованості суспільства, його розуміння історичних процесів і ставлення до власних традицій. Зрештою, пам'ятники завжди є певним маркером для конкретної території, який закодовує як художньо-естетичні сенси, втілені у візуалістиці, так і свідомісно-ідеологічні, зважаючи на присвяти, тексти, тематику меморіалу.
Комуністичний режим, реалізовуючи свої каральні операції, намагався ніяк не позначати місць масових поховань ані на рівні документів, ані у вигляді цвинтарів. Йшлося не лише про збереження секретності наказів і розпоряджень ОҐПУ-НКВД-МҐБ-КҐБ, згідно з якими знищувалися сотні тисяч українських громадян, а й про приховування слідів злочину. Так само метою творців і підтримувачів тоталітарної системи було формування такого собі простору безпам'ятства, тож вони наполегливо вихолощували будь-які згадки про Голодомор-геноцид 1932-1933 років, масові політичні репресії 1920-х – початку 1950-х років, депортації, інші каральні акції. Не надто прихильно комуністичні бонзи ставилися і до форм традиційного народного пошанівку мертвих.
У випадку з Биківнянськими похованнями совєтська тактика замовчування й тотальної брехні проявилася у повній мірі. Неправдиві усні повідомлення рідним, фальшиві довідки про смерть із вигаданими діагнозами, приховування за грифом "Секретно" архівно-кримінальних справ репресованих сполучалися із відсутністю будь-яких спроб належним чином перепоховати останки або встановити якийсь пам'ятний знак. Звісно, компартійні органи не були зацікавлені в тому, щоб визнати злочини сталінського режиму, а тим паче покаятись і віддати належне жертвам масових розстрілів.
Уперше у Києві вшанували пам'ять замордованих сталінським режимом 15 липня 1988 року – на мітингу, зініційованому учасниками Українського культурологічного клубу. Відтоді розпочався відлік проведення традиційних Биківнянських поминальних днів, міжконфесійних панахид і різноманітних акцій. У травні 1990-го ентузіасти вкопали великого дерев'яного хреста на пагорбі біля масових захоронень, а в червні того ж року змонтували бетонну панель із великим написом "Могили репресованих – 1 км".
У 1995 році на території Биківнянського лісу постав "Меморіальний комплекс в пам'ять жертв політичних репресій 1930-х років", до ідеї створення якого доклалося чимало українських громадсько-політичних діячів, правозахисників, просто небайдужих громадян. Формальною підставою для його появи стало Розпорядження Президента України Леоніда Кучми від 11 серпня 1994 року "Про заходи щодо вшанування пам'яті жертв політичних репресій, похованих у селищі Биківня", відповідно до якого мав з'явитися не лише сам меморіальний комплекс, а й музейна експозиція.
30 квітня 1995 року громадський діяч, один із фундаторів Українського товариства "Меморіал", багаторічний дослідник Биківні Микола Григорович Лисенко (1927-2014) занотував у своєму щоденнику: "30-го, в неділю, відбулося відкриття Меморіального комплексу на Биківнянських могилах. Це за поданням т-ва "Меморіал" та інституту історії України. Відкривав Київський мер Л. Косаківський, але людей було небагато. Ми були там усією родиною з 9 до 13 год., а з 18 год. були у нас гості…" Зафіксована щоденникова згадка Миколи Григоровича є важливою для Національного історико-меморіального заповідника "Биківнянські могили" не тільки з огляду на 30-ту річницю комплексу, а й зважаючи на помилку, якої М. Лисенко припустився у своїй книзі "Биківня: злочин без каяття" (К., 1996), де зазначив дату 30 квітня 1994 року. На жаль, ця помилка згодом потрапила у різноманітні публікації, енциклопедичні довідники та Вікіпедію. Тож зафіксуймо ще раз: роботи тривали від серпня 1994 року, у досить швидкому темпі, а урочисте відкриття відбулось 30 квітня 1995 року.
Микола Лисенко вважав, що тогочасна українська номенклатура все-одно продовжувала боятися теми Биківні й широкого розголосу, тож зробила відкриття тихо, без великої кількості запрошених мешканців Києва, Биківні й Броварів та родин репресованих, як про це мріяли й планували громадські активісти.
Слід зазначити, що сама ідея меморіалізації місця таємного поховання жертв сталінських репресій у Биківнянському лісі виникла ще наприкінці 1980-х років. У відомому листі "Ями" 1987 року, розісланому різним адресатам (до ЦК КПУ, Спілки письменників України, особисто Б. Олійника та ін.), наголошувалося на прикрому стані поховань у Биківнянському лісі, слідах діяльності мародерів (розкидані кістки й черепи), які бачили небайдужі відвідувачі. Автор листа "Ями" М. Лисенко гостро наполягав на неприпустимості такого стану речей, закликав керівництво республіки зрушити справу із вшанування могил та навіть сформулював по пунктах рекомендації, які включали, зокрема, пропозицію встановити пам'ятник із написом "Жертвам сталінського терору від українського народу" з переліком прізвищ знищених видатних діячів на ньому. Згодом, у 1990 році, товариство "Меморіал" розробило громадський проєкт Меморіалу "Биківня", який включав чимало об'єктів: Могилу жертв терору, каплицю, зелений паркан, Головний монумент, Храм Спаса на крові та тисячу кущів червоної калини.
Натомість архітектурне рішення 1995 року вийшло інакшим. Авторський колектив – скульптор і народний художник України Володимир Чепелик (1945-2021) і архітектори Микола Кислий (1948-2010) та Роман Кухаренко – на в'їзді до лісу поставили лаконічну трагічну фігуру репресованого інтелігента-табірника в окулярах і додали зловісну цифру "1937".
Чорні хрести, завжди пов'язані вишитими рушниками, також містять глибокий символізм, адже нагадують про Христові страждання і водночас подібні чимось до покаліченої людської фігури, а чимось – до підбитих птахів, які ніколи не злетять у небо. Уздовж центральної дороги, яка має символічні назви "Дорога смерті" або "Дорога скорботи", постали гранітні брили й смугасті верстові стовпи. Братська могила, хоч і розташовувалася вглибині лісу, теж стала складовою Меморіального комплексу в пам'ять жертв політичних репресій 1930-х років: на гранітному постаменті у вигляді куба встановили простий хрест.
У 2001 році на базі меморіального комплексу було створено Державний історико-меморіальний заповідник "Биківнянські могили" (постанова Кабінету Міністрів України № 546 від 22 травня 2001 року), який з 2006 р. має статус національного. У 2009 році комплекс авторства В. Чепелика, Р. Кухаренка і М. Кислого внесений до Державного реєстру як пам'ятка історії національного значення.
Вочевидь, існував ще один альтернативний варіант меморіального комплексу під назвою "Биківнянський некрополь" авторства архітектора С. В. Волкова. Ескізи до проєкту розмістив у своїй книзі "Сосни Биківні свідчать: злочин проти людства" український філософ, популяризатор Биківнянських поховань Микола Роженко (1936-2012). На жаль, ці зображення подані без датування, тому важко зрозуміти, в який часовий проміжок пропозиції були розроблені. Ймовірно, точно після 1995 року, оскільки автор планував урахувати "Пам'ятник репресованому" на в'їзді до Заповідника. Проте можемо оцінити концептуальніше бачення цього місця пам'яті з боку С. Волкова, який запропонував побудувати і Ритуальну площу з місцем покладання вінків, і дзвіницю, і пантеон та передбачити місце для майбутніх перепоховань, що є досить важливим, зважаючи на те, що не всі останки похованих на території таємної спецділянки НКВД у Биківнянському лісі досі ексгумовані.
У 2012 році вигляд Братської могили дещо змінився. У зв'язку з побудовою Міжнародного меморіалу жертв тоталітаризму 1937–1941 років архітектор Лариса Скорик модифікувала об'єкт, надавши йому більшої монументальності. Нині Братська могила виглядає стилізованою під козацький курган, на якому височіють десять хрестів. Також додалися інші меморіальні об'єкти – Центральний монумент і перша черга стін пам'яті з вибитими прізвищами розстріляних. У такому вигляді основне осердя Заповідника більше нагадує ідеї дисидентів і політв'язнів, громадських діячів і журналістів, висловлені ще наприкінці 1980-х – початку 1990-х років. Говорити про остаточну завершеність комплексу та архітектурно-просторового рішення території НІМЗ "Биківнянські могили" наразі не доводиться, це тема для іншої публікації…
При підготовці статті були використані відеоматеріали з приватного архіву родини Артура Луковського (1928–2007), а також публікації: Лисенко М. У жорнах комунізму. Броварі, 2010; Лисенко М. Биківня: злочин без каяття. Броварі, 1996; Матеріали Всеукраїнської конференції сумної пам'яті великого терору 1937 року "Злочин без кари" 3-4 листопада 1997 року. К., 1998; Биківнянські жертви, або Як працювала "Вища двійка" на Київщині. Авт.-уклад. А.І. Амонс, С.І. Білокінь. К., 2007; Роженко М. Сосни Биківні свідчать: злочин проти людства". К., 2005.
