Політичний марафон: від кандидата до депутата
"Із задоволенням можу констатувати той факт, що на виборчу компанію я не витратив ані копійки, Сьогодні це звучить, мабуть, одіозно, але так дійсно було".
18 березня 2025 року – 35 річниця як українці обрали той склад Верховної Ради, який проголосував за Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України. 15 травня 1990 року те скликання парламенту зібралося вперше. "Історична правда" публікує серію спогадів депутатів про те, як відбувалися перші в нашій новітній історії демократичні вибори.
Що спонукало мене взяти участь у виборах?
Якщо моє бажання займатися наукою було усвідомленим – то намір взяти участь у виборах слід віднести до випадковості та збігу обставин. Але ці обставини мали величезний вплив на моє життя і можливо навіть визначали важливі повороти долі.
Випадковість я пов'язую із серією подій, які на перший погляд не мали жодного сенсу або закономірності. У той час я був успішним і вже відомим у своїй галузі науковцем. Політикою я цікавився як більшість інтелігентних людей – і тільки, але займатися нею професійно навіть і не думав.
У попередньому 11-му скликанню Верховної Ради по відповідній квоті було обрано співробітницю нашого інституту професорку Світлану Вадимівну Бельтюкову, яка на час скликання працювала секретарем парламентської комісії з питань науки і техніки. Коли прийшов час виборів Народних депутатів 12-го скликання – то партійна організація інституту, очевидно, не хотіла втратити своє представництво у парламентській комісії.
У той час партійну організацію очолював професор, який добре розумів поточний момент, і вибір було зроблено щодо моєї кандидатури. Аргументи були прості: молодий (47 років) відомий науковець, а що особливо важливо на той час – безпартійний.
Можливо ці показники, звісно як і передвиборча програма, відіграли значну роль у моїй перемозі на виборах. Звісно, я довго відмовлявся, доки і у моїй сім'ї не зазвучала теза "Хто, як не ти!?" Такі запитання виникали у зв'язку із ситуацією в країні.
Для України той час був складним, оскільки прийшовся на період розпаду Радянського Союзу. Серед головних проблем були: 1. Економічна криза: різкий спад виробництва, гіперінфляція, дефіцит товарів та падіння рівня життя населення, бартерна економіка. 2. Політична нестабільність. 3. Соціальні проблеми: зубожіння населення, зростання безробіття, криміналізація суспільства, розквіт організованої злочинності. 4. Енергетична криза: залежність від російського газу та нафти, нестача енергоресурсів.
Прийшлось погодитись. Але я задумався: а що я зможу там зробити?! Я звернувся до Світлани Вадимівни, і вона мені розповіла, що нас будуть збирати у Києві двічі на рік (по декілька днів на сесію). Більш того – такий депутат залишається працювати на своєму місці. Такий розклад мене цілком задовольняв. Я навіть не припускав, що мене чекає насправді.
Але то було потім, а у той час я дав згоду. У всіх офіційних документах я значився: Головенко Микола Якович, 1942 року народження, безпартійний, завідувач відділу Фізико-хімічного інституту ім. О.В. Богатського АН України. Висунутий кандидатом у Народні депутати трудовим колективом Фізико-хімічного інституту імені О.В.Богатського АН України (м.Одеса, Київський виборчий округ N 296). Це був найбільший виборчий округ, у якому нараховувалось 91351 виборців.
Як я бачив тоді свою місію у парламенті?
Відверто кажучи ніяк.
Які основні положення передвиборчої програми?
Із цим також були проблеми: раніше ніхто із моїх знайомих передвиборчими перегонами не займався і порадитись не було з ким. Я завжди чув (власне, і тепер чую), що наші депутати виконують волю народу. Для мене це було невідомою справою, тому на власний розсуд я підготував свій варіант програми, навіть не усвідомлюючи, як я це буду робити.
За базовий варіант я взяв ті проблеми, які виникли в Україні на той час, на яких я добре розуміюсь. У своїй програмі я виділив кілька проблем, які потрібно вирішувати.
По-перше, передача реальної влади в Україні – Радам, встановлення економічної самостійності республіки та місцевого самоврядування. Домагатимуся таких законів, такої конституції УРСР, які б не допускали диктату партії в Радах.
По-друге, необхідно було відродити престижність освіти та змінити ставлення молоді до знань, культури, моральності, щоб церква зайняла в нашому суспільстві гідне місце. Я обіцяв, якщо мене оберуть народним депутатом – то обов'язково братиму участь у роботі відповідної комісії. Тоді я сподівався знайти серед народних депутатів однодумців і довести, що залишковий принцип виділення асигнувань на науку та освіту загрожує непередбачуваними наслідками.
Як відбувалася передвиборча кампанія?
На мій погляд вона пройшла на високому рівні. Мабуть, значну роль відіграв той факт, що основним претендентом в Народні депутати вважався Володимир Петрович Романюк – голова виконкому Київської районної Ради народних депутатів (власне "хазяїн" цього району).
Було надруковано спеціальний плакат, у якому коротко надавалась характеристика кожному претенденту.
Такі плакати розміщувались у всіх людних місцях. Організовано було зустрічі з виборцями, які проходили в школах. Кожний з претендентів розповідав, як він бачить свою роботу у випадку його обрання. Критика один одного заборонялась.
Як рахували голоси у дільничих комісіях я не знаю: у мене не було представників у комісіях, я не мав на період виборів довірених осіб та штабу, як це практикують сьогодні. В інституті мені надрукували декілька сотень плакатів, що вміщували мою програму, які розповсюджували по будинкам мої співробітники.
Загальна кількість виборців Київського виборчого округу становила 91 351 громадян.
Кількість громадян, що взяли участь в голосуванні (7 березня) - 67310 осіб, число недійсних бюлетенів - 7365. Віддали голоси за: Головенка М.Я.18640, Графова В.П.6398, Завірюхи Н.М. 6933, Романюка В.П. 13869 та Росолова В.Ф. 7971.
За результатами виборів до другого туру ввійшли Головенко М.Я, та Романюк В.П., у якому перемогу отримав (17 березня) Головенко М.Я. з результатом 48,94%.
Чому я не набрав необхідну кількість голосів у першому турі. Виявилось, що на виборчому окрузі знаходились дві військові частини, загальної кількістю виборців 2500 осіб, про існування яких я навіть не здогадувався, і де не було віддано жодного голосу за мою кандидатуру. Перед другим туром я знайшов можливість відвідати їх – і усе стало на свої місця.
Які питання найчастіше задавали виборці?
На жаль, мені найчастіше задавали питання побутового характеру (ремонт дороги, телефонізація, ремонт даху, зарплата, лікування). Це та сфера, де я не почувався "на рівні". Власне, і накази виборців були ідентичними: ніхто мене не питав про подальшу долю України або про українську мову. Тому мені приходилось брати на себе відповідальність при голосуванні тих чи інших законопроектів.
Особливо це проявилось під час прийняття Декларації про державний суверенітет та проголошення незалежності України. Я ще раз наголошую: мені приймати такі рішення виборці не делегували. То чому я це зробив?
Це була довга історія, яка починалась з читання в дитинстві романів Івана Ле та Михайла Старицького, у яких, на мою думку, наголошувалось на несправедливості факту відсутності незалежної країни Україна. Але на півдні України, де я весь час мешкав, не було помітно навіть натяків на рух щодо відновлення незалежності України в часи існування СРСР. То і у мене не виникало думок, як це можна було б зробити.
А якою була реакція виборців, коли дізнались, що зробив їхній депутат? Вона була нейтральною. Це ще раз підтвердило моє розуміння, що незважаючи на мандати, які ми отримуємо від своїх виборців, приймати адекватне рішення варто самому.
На всяк випадок, я познайомився із ситуацією у інших країнах стосовно цієї проблеми. Виявляється, усе залежить від моделі представницької демократії, політичної етики та конкретної ситуації. Є два основні підходи. Перша – делегатська модель: депутат діє як голос виборців, приймаючи рішення відповідно до їхніх побажань, навіть якщо особисто має іншу думку. Довірча модель – депутат отримує мандат довіри, що дає йому право ухвалювати рішення на власний розсуд, оцінуючи, що буде найкращим для суспільства. Депутат може змінювати свою позицію, якщо отримає нові дані чи аргументи. Такий підхід мене задовольняв і я ним користувався протягом усієї каденції.
Із задоволенням можу констатувати той факт, що на виборчу компанію я не витратив ані копійки, Сьогодні це звучить, мабуть, одіозно, але так дійсно було.
Що найбільше запамʼяталося у перші дні роботи парламенту?
На початку першого засідання 15 травня 1990 року були елементи урочистості. Але потім почалась суцільна конфронтація демократів і комуністів.
До речі, перші вважали мене чужаком, оскільки я був з Одещини, а другі ставились скептично як до безпартійного. І ті, і інші не агітували мене приєднатися до них. Тому я весь час голосував на свій розсуд і це не могло мене не тішити.
Наступним етапом роботи Ради було формування керівництва та відповідних комісій. Як і обіцяв, я вибрав комісію з питань народної освіти і науки.
До її складу ввійшли наступні депутати: Юхновський І. Р. — голова комісії; Влох О.Г; Гнаткевич Ю.В.; Головенко М. Я.; Гусєв В. І.; Даниленко В.М; Дорофєєв В. М.; Зінченко А. Л.; Кислий П. С.; Козярський Б. І.; Кондряков О. М.; Мокін Б.І.; Павлюк С. П.; Соболєв С. В.; Стрельников В. К.; Сухоруков А. О.; Тризна О. А.
На першому засіданні комісії Ігор Рафаїлович Юхновський запропонував мені очолити підкомісію з питань науки. Після деяких вагань я погодився на таку пропозицію. Закономірно, з часом став автором та доповідачем на сесіях законопроєктів "Про основи науково-технічної політики", який введено в дію Верховною Радою України 13.12.1991 року та "Про інформацію", введеного в дію 02.10.1992 року.
Саме під час цієї каденції був змінений характер роботи українського парламенту: замість сесії "раз в квартал на пару днів", Верховна Рада розпочала повноцінну щоденну роботу. Але ця ситуація створила для мене певну ділему.
Треба було переходити на постійну роботу в парламенті. Та, по-перше, Одесу я не міг кинути, оскільки з цим містом пов'язано кращі роки мого життя. По-друге, постійна робота в парламенті практично перекреслювала мою наукову кар'єру. До цього я не був готовий.
І тому з часом я зробив свій вибір та повернувся з політики до наукової роботи. Адже науковець і політик постійно приймають участь в дискусіях. Науковий диспут базується на логіці, доказах і аргументах. Тут важливо, наскільки переконливо й обґрунтовано представлена позиція, чи відповідає вона фактам і чи витримує критику. Виграє той, чия аргументація міцніша та раціональніша.
Політичний диспут – навпаки – значною мірою зводиться до боротьби за вплив. Тут головну роль відіграють емоції, риторика, соціальний статус учасників, їхні ресурси та підтримка аудиторії. Виграє той, хто здобуде більше довіри чи мобілізує більшу кількість прихильників, навіть якщо його аргументи не є найсильнішими.
Тобто, якщо в науці істина визначається переконливістю доказів, то в політиці — здатністю впливати на свідомість людей. Для мене більш зрозумілою є наукова полеміка.
Найкращими спеціальностями для парламентської роботи є право, політологія, економіка, державне управління. Залежно від сфери інтересів депутата можуть бути корисними й журналістика, соціологія, міжнародні відносини. Я маю зовсім іншу спеціальність… І тому мені не видавалося доречним розмірковувати щодо подальшої політичної кар'єри та балотуватися на наступний термін.
Читайте також:
Перші демократичні парламентські вибори
Як я став депутатом. Спогади Володимира Філенка
