Ігор Калинець: «Для мене поезія мала бути загадкою, яку слід відгадати, розшифрувати"

Розмову було записано 14 вересня 2014 року у Львові. Повну версію опубліковано в другому томі проєкту "RECвізити. Антологія письменницьких голосів" (Видавництво Старого Лева, 2015). 

Ігор Калинець погодився на інтерв'ю не відразу: "Та я вже все давно сказав! І не пишу я давно — що ж цікавого вам розповім?". Попрощався після нашої першої телефонної розмови пан Ігор словами "сподіваюся, ви передумаєте". Але зустрічав нас тієї неділі у Львові привітно — поет якраз повернувся зі служби в церкві, але через "київських журналістів не лишився із друзями на каву" — зневажив давню традицію вихідного дня.

Його квартира на Єфремова ("академіка Єфремова", — наголошує під час моїх розпитувань Калинець) схожа на мистецьку галерею — стіни у квартирі (навіть на кухні) заполонили шафи із книжками і картини українських художників, на які щоразу відволікалися, коли Калинцеві телефонували: хтось нагадував про захід, присвячений Шевченкові, на якому поет обіцяв сказати кілька слів про свого попередника, дружки прийшли запрошувати на весілля, а згодом зателефонувала онука, яку пан Ігор тепло пожурив, що поїхала зі Львова до Києва.

Ми з фотографом були захоплені фактурністю цієї домівки, так само, як і її господарем. І в цьому сивому волоссі, і у фірмових вусах, і в краватці є стільки шляхетності, за якою не кожен побачить десять років таборів і заслання. Хоча найбільше Ігор Калинець вразив іншим — своїм умінням чути самого себе. Так, повернувшись із Читинської області до Львова, він відчув, що не зможе писати вірші, бо не хоче повторювати вже сказане, — і не написав звідтоді ні рядка. Хоча написав чимало творів для дітей і переклав поезії свого улюбленого польського автора Єжи Герасимовича. Вміння чути себе і лишатися вірним самому собі робить унікальним і кожен його життєвий вибір, на який у минулі роки зважувалися лише найсильніші.

Усі фото Олександра Хоменко

"Совєтська держава дуже багато забрала від нас часу для спілкування, нам дозволяли один лист на місяць, і то не завжди…"

Я ще ходжу на роботу в Міжнародний інститут освіти, культури і зв'язків із діаспорою Національного університету "Львівська політехніка". Не тому, що дуже хочеться, а тому, що моє начальство просить ще не покидати, тож я так на півдня іду туди. Після роботи може бути по-різному: то біжу до видавництв, то читаю, то просто ледарюю і йду на зустріч з якимись товаришами на каву. Усталеного і твердого режиму не дотримуюся. Тепер маю справу, бо публікую твори своєї покійної дружини. Я видав дев'ять книг творів Ірини Калинець. Мало бути вісім томів, але все нею написане у восьми не помістилося, тому буде вісім томів, але дванадцять книг. Я нині маю зібрати то все докупи, бо її публіцистичні тексти порозкидані по різних газетах, але я назбирав їх уже на два томи. Напевно, був би ще один, якщо підійти до цього скрупульозно, по-науковому. Переважно останні два роки тільки тим і займаюся. Перевидав також за цей час деякі свої твори — дитячі і перший том поезії.

Конкуренції поміж мною та Іриною не було ніякої. Може, спочатку в 60-х, коли ми писали тільки поезію. Хоча і тоді не було змагальності, але у всякому разі ми працювали на одному поприщі. А потім в Ірини виявилося багато інших зацікавлень: після табірного життя вона спробувала і прозу, і науку, і публіцистику. Переважно всі її тексти мені знайомі: щось я читав, про щось вона розповідала або просила прочитати. Хоча з її листів багато чого довідався такого, чого не знав або про що забув. Шостий том її вибраного — це дослідження Біблії. Зрештою, я тому це і роблю, бо відчуваю, що мушу все нею написане видати. Це не просто мій обов'язок як чоловіка Ірини. Я маю донести до людей її велику віру в Бога.

Ірина була молодшою від мене на півтора року. Тоді потрібно було ще десь відпрацювати перед вступом до університету, тому вона прийшла навчатися, коли я був на третьому курсі. У нас зібрався дуже гарний літературно-критичний гурток на філологічному факультеті. Ірина теж прийшла на нього зі своїми віршами. Вона хотіла зі мною познайомитися, бо ще за кілька років до того в журналі "Жовтень" була надрукована добірка віршів молодих поетів — і там були мій і її тексти. Вона чомусь запам'ятала і моє прізвище, і той вірш. На гуртку Ірина попросила показати їй Калинця, а було то в мене за плечима, тому я обернувся: "Ось він — перед тобою". А потім втягнулися в товаришування, щодня зустрічалися…

Безперечно, нас із дружиною зв'язала така ще юнацька любов, яка тривала сильніше чи менше протягом усього життя. Але найголовнішою була духовна близькість. Ми з Іриною постійно мали одні й ті ж думки, ті ж самі ідеї. Також тримала певна відповідальність перед родиною, бо ж у житті могло бути по-всякому. Думаю, то була така дуже добра ідейна дружба на підставі спільних переконань. Якось ми сходилися в усіх аспектах — політичних, релігійних, мистецьких. Совєтська держава дуже багато забрала від нас часу для спілкування, нам дозволяли один лист на місяць, і то не завжди… Випробування ув'язненням не пригасило наших почуттів, навпаки, — була якась ностальгія, туга… Ми мали по шість років ув'язнення суворого режиму і три роки заслання, але ж то не було одночасно — Ірину заарештували на півроку раніше, тому для нас то було насправді сім років — без спілкування і побачень. До мене приїжджала моя мама з донькою, вдруге приїхали вони дурно, бо побачення в таборі нам не дали… Єдине, що влада зробила гуманного, — заслання вдвох. Ірина приїхала раніше, підготувала ґрунт — житло, роботу, — а я вже приїхав на готове. Дали нам там таку ізбу, в якій можна було жити, шматок городу мали. Ірина добилася легшої праці, бо спочатку її кинули в кочегарку, де працювати жінці, та ще й такій виснаженій, було неможливо. Термін заслання Ірини закінчився раніше, й Ірина поїхала додому, бо у Дзвінки були проблеми зі вступом. Їй треба було дістати львівську прописку, роботу. Я повернувся вже у свою родину, мені не робили великих перешкод і не казали забиратися зі Львова, як говорили Іванові Кандибі^[1] чи Михайлові Осадчому^[2], які теж тоді поверталися до Львова і мусили жити в районних містечках.

Ті півроку, які я пережив у Львові після того, як забрали Ірину, були досить тяжким часом. Я почувався розгублено і приголомшено. Зрештою, ми сподівалися того, хоча думали, що спочатку заберуть наших ідейних керівників, не думали, що відразу почнуться масові арешти. Мене весь час попереджали і казали, щоб я каявся, бо мої книжки вийшли десь в Європі. Ірина потерпіла за те, що ввійшла до створеного В'ячеславом Чорноволом Комітету захисту Ніни Караванської^[3]. Самвидав, який вона передруковувала і який потрапив їм до рук, не був таким важливим для них, а ось участь у Комітеті їх збентежила. Тому вони й заарештували і Василя Стуса, і Леоніда Тимчука з Одеси, і з Москви когось. Наша діяльність тяглася протягом десяти років: спочатку займалися самвидавом, потім писали різні протестні заяви проти арештів — були в тому громадському нелегальному житті і звикли до думки, що то мусить колись урватися і що когось покарають. Не знаю, хто з нас мав бути покараний. Ми й тоді думали, що може постраждати Ірина, бо вона гостріша, різкіша, а зі мною, вони вважали, можна буде домовитися, бо, на їхній погляд, я піду на переговори. В усякому разі, ніхто не міркував, як із того вийти, що у нас сім'я, донька, — настільки ми обоє були втягнуті в той плин. Мене було заборонено друкувати, а я писав щороку по дві книжечки — щось із ними потрібно було робити? Звичайно, я їх передруковував і давав своїм знайомим, збирав людей у хаті або читав, коли запрошували в гості. Тому відступати не було куди, хоча ще лишалася надія, що візьмуть когось одного з родини. Але забрали обох.

Дзвінці було дев'ять років, коли судили Ірину. Я на той час теж уже був заарештований. На якомусь зі слухань дочка щось сказала міліції чи кагебістам, а ті їй відповіли, що за таке віддадуть її до дитячого будинку. Про це більше є у книжці Петра Шкраб'юка^[4]. Для нас це було жахливо, бо ж мали одних діда і бабу і других — було кому опікуватися дитиною. Натомість у дитбудинку могли виховати яничара. На щастя, вони того не зробили — треба теж віддати їм належне, що вчинили гуманно. Дзвінка виростала в домашній атмосфері, де нас ніхто не осуджував, ніхто не казав, що ми вороги. Навпаки, все оточення говорило про нас як про патріотів, потерпілих. Тому Дзвінка не могла відкинутися від нас. Вона писала листи, ми їй писали. Було кілька побачень, тому не забула, як ми виглядаємо. Одні канікули вона провела з нами на засланні. Потім дочка спробувала вступити до поліграфічного інституту на редагування. Там деканом був мій одногрупник, я думав, він допоможе, але з історії, навіть не питаючи ні про що, їй поставили двійку. Коли Ірина повернулася, вона зрозуміла, що Дзвінку нікуди не візьмуть. Але тоді дуже добре склалося, що її взяли в технікум, після якого можна було вступати на біологію. Так на третій рік вона вступила на біологічний факультет. Ірина її виховувала в дусі любові до природи, прищепила їй це. Вчилася Дзвінка разом з Оксаною Горинь. Вона створила у Львівському університеті кафедру екології. Онуку маю, на жаль, тільки одну — Ганнусю, їй уже 27 років. Вона вивчала німецьку і шведську мови. Викладала у Швеції. Переклала один шведський роман, тепер взялася за якусь дитячу повість.

"Ми вдавали з себе радянських людей, а насправді в душі були іншими"

Звідки в мені ті вірність, упертість і затятість? Може, то молодість, а може, вплинуло те, що я був свідком повоєнної ситуації на Галичині. Я малим бачив тих хлопців, яких убивали у криївках. Ми, хоч і недосконало, знали історію свого народу і його боротьби. Читали підпільну літературу і виростали запеклими націоналістами і патріотами. Пізніше всі ми страшно переживали й осуджували, коли хтось із нашого середовища писав покаянну заяву. Але тих, хто зійшли з тої дороги, було дуже мало. Треба згадати Шевченка, бо його приклад, особливо в таборі, додавав нам наснаги, щоб витримати і не зламатися. Таки є та сила від землі, від традиції…

Мій батько не хотів потрапити до радянської армії, бо якраз загинув його брат, який був у Червоній армії. Тому батько переховувався — разом із хлопцями з УПА. Він не був партизаном, але кілька років жив із ними, ми ж лишалися в бабиній хаті в селі. Бувало, що під вечір приходили ті хлопці з лісу, мене на коня саджали, якісь револьвери показували. Зранку часто були облави з обшуками — так звана "червона мітла". Якщо когось заставали, починалися бої або хлопців забирали до Сибіру. Коли ми вже переїхали до рідної хати в Ходорові в 1947 році, я з однокласниками бігав під НКВД і бачив тих трупів, яких КГБ виставляв на показ: коли чиясь мати чи жінка заплакали б, упізнавши своїх, їх теж би забрали в Сибір. То також одна з наук, що я став таким, а не інакшим. У Ходорові були великі портрети Леніна, Маркса, Енгельса, але батьки не ховалися і відкрито нам говорили — то наші вороги. Так що я змалку був вихований у такому дусі. Батько починав працювати як агроном у німецькому господарстві на кшталт колгоспу. За радянської влади після переховувань мусів легалізуватися і працював на спиртзаводах, млинах по різних містечках і аж потім, коли стало видно, що радянська влада його більше не шукає, повернувся до Ходорова і все життя працював на м'ясокомбінаті. Я його менше знаю, бо цілий день був із мамою, а батька кілька років, коли йшло виховання у дитячому віці, фактично не було. Але він був таких самих переконань, як і всі інші члени родини.

Мама закінчила за Польщі вчительську семінарію, у кількох містечках вела в різні роки дитячі садочки. Але після заміжжя і війни вже не працювала, а була домашньою господинею. У мені майже все від неї. Це вона навчила бути патріотом — не за допомогою лекцій і настанов, а в щоденному побуті. Мама була з потерпілої селянської родини. Один її брат був священиком, якого поляки посадили до єдиного за Польщі концтабору в Березі-Картузькій, звідки він повернувся ледь живим. А другого брата, який учився у Львівському університеті і знав кілька іноземних мов, у 1941 році масакрували комуністи в тюрмі на Лонцького. Мама потім не могла віднайти його тіло, бо людей так спотворили, що можна було впізнати лише за ґудзиками.

Тяжко сказати, як Львів у 50-60-ті лишився українським містом, бо свідоміші родини були вивезені на Сибір, інші — втекли у 1944 році. А сам Львів заповнили російськомовними совєтськими людьми — східними українцями, росіянами. Почути українську мову у Львові було не так легко — місто зрусифікували. Ми мали на філології своє товариство, свій гурток, говорили поміж собою українською — не конче тихенько. Сам університет тоді був дуже українським — нам пощастило на ректора — академіка Євгена Лазаренка, патріота зі Східної України. Він допомагав багатьом студентам вступити, коли ж когось хотіли звільнити, намагався те все загладити. Мушу сказати, що багато міщанських родин, досить непримітних, які нічим не виділялися до радянських часів, продовжували існувати з таким абсолютно здоровим трибом українського життя. Греко-католицька церква була підпільною, дітей старалися хрестити, вінчалися, але відкрито ходили до тих церков, де вже було прийнято російське православ'я. Оскільки священики були місцевими, то відправа, мова служби нічим не відрізнялися від тих, які були в заборонених церквах. Звичаї на Різдво, Великдень людей єднали, й український Львів якось почав поступово випростовуватися. Радянська влада потребувала дуже багато робітників, тому із сільських колгоспів, де тяжче було працювати, люди втікали до Львова. З часом для них побудували спальні райони. А в 60-х почалися певні контакти із вивезеними родинами, хтось повертався, хтось приїжджав у гості. Ми теж постійно контактували зі своїми ровесниками з Америки, Західної Німеччини, Югославії. Коли шістдесятники почали творити українське життя в Києві, нам було легше, бо наше населення говорило українською і пам'ятало повстанські події, з якими була пов'язана кожна родина. Були й ті, що не розуміли, для чого головою мур гатити. Але вони осуджували лише те, що ми не сиділи тихо.

У нас в університеті було дуже гарне товариство. Ми збиралися десь по хатах, ходили на пиво, весь час були якісь веселощі, співи, зачитування жартівливих поем. Але поміж тим балагурством ми цікавилися і серйозними речами— передовсім читали дуже поважну літературу, антирадянську. Читали авторів, яких навіть не мали права вивчати на філологічному факультеті і яких вважали ворогами радянської влади, — Донцова, трилогію Лепкого "Мазепа"… Дуже нам у тому допомагали кілька старших товаришів, які були заарештовані у 1949 році, коли вбили Ярослава Галана^[5], хоча на той час вони навчалися ще в школі. Тоді потрібно було знайти таку нагоду, щоб ув'язнити трохи активних українців, ну, а під тим претекстом, що вбили Галана, причетною до того нібито мала бути вся львівська молодь. Їм дали по десять років, але після смерті Сталіна термін скоротили, і в 1956 році всі вийшли і вступили до університетів. Політичні табори теж стали для них певною академією, де вони могли вчитися. Серед них — Теодозій Старак, добрий мовознавець — за України був першим послом у Польщі, Богдан Завадка, який працював в Інституті літератури, Євген Наконечний, який завідував відділом україністики в бібліотеці імені Стефаника і користувався великим авторитетом у Львові. У школі й університеті я ще мусів носити маску вірнопідданого радянського школяра, піонера, комсомольця — така двоїстість тоді була фактично законом. Траплялися якісь хлопці, які не вступали до комсомолу, але то була велика рідкість, і після цього їм уже закрита була дорога в університети. Ми вдавали з себе радянських людей, а насправді в душі були іншими. Така постійна гра теж впливає на психіку людини — втомлює, але й загартовує. Люди з мого оточення в університеті були чітко визначені, кожен про кожного все знав, але, на щастя, ніхто на нас не доносив, бо ж тоді дуже багато було повсюди шпигунів.

"Краще було перебути той час в ув'язненні, ніж на такій свободі"

Мені було легше під час ув'язнення, бо ми, шістдесятники — Іван Світличний, Семен Глузман, Зиновій Антонюк, Микола Горбаль, — були разом у таборі. В'язні жили в таких бараках із двоповерховими ліжками, в яких перебувало по тридцять-п'ятдесят людей. Зранку всі могли побачитися за сніданком. На роботи виводили в іншу зону — промислову, а ввечері ти вже міг собі гуляти по зоні звичайній. У гарні дні ми навіть у волейбол чи футбол грали. Квіти вирощували. Коли виявляли, що хтось провинився, його на рік могли з табору перевести до тюрми. Тоді відправляли до Владімірскої, централу так званого. Також із нами були старші, які пройшли через національно-визвольну боротьбу, — члени ОУН, бандерівці, — і вони були дуже активними, підтримували нас у всіх акціях. Українців узагалі було відсотків сімдесят — найбільше серед заарештованих. Були ще лісові брати із Прибалтики, багато євреїв, молодь із Вірменії. Серед старших траплялися поліцаї, але з ними переважно контакту не було. Ми їх оминали, бо дехто міг продати. Ми мусіли боротися за свої права, бо весь час за щось карали, і проти тих покарань слід було протестувати, тому ми підтримали рух за статус політв'язня, що пройшов по таборах. Окрім цієї щоденної боротьби, займалися ще підпільною роботою. Колись із Мордовії легко було передавати тексти, які там писалися: система була настільки прогнилою, що обслуговуючий персонал із місцевих мордвинів можна було підкупити, щоб вони передавали чи відсилали листи, речі і не так обшукували під час побачень. Тому і переселили кілька таборів із Мордовії на Урал, щоби припинити передавання тих політичних документів. Тоді ж світ почав говорити про політичних в'язнів у Радянському Союзі, про певних окремих людей чи групи — приміром, групу Лук'яненка, яка прозвучала на весь світ.

У нас було страшно строго, і ми не могли скористатися тими речами, які були дозволені в інших таборах. Але писали ми дуже багато: хроніку табору, різні заяви, та навіть художні твори, публіцистику — і все це хотілося передати. А зробити це можна було лише під час зустрічі з рідними. Мордовські методи передавання були вже виявленими, тому ми почали ковтати "пігулки". Тексти писали на тоненькому папері з електрообмотки, яку брали в цеху і нарізали на смужки, скручували кульку, зверху загортали в целофан і ковтали. Із цими "пігулками" були різні історії. Микола Горбаль, який переписував наші тексти, поїхав на заслання, і мені Світличний сказав: "Тепер ти будеш нашим писарем". Я бунтувався, але Іван сказав: "Мусиш". Потім кілька років цим займався. Все було дуже організовано: одні автори писали, інші переписували, ще інші ховали, стерегли. Ти, наприклад, пишеш, інший у цей час дивиться у вікно, хтось прогулюється на подвір'ї і в разі небезпеки хапається за шапку, тоді підбігає хтось інший, забирає в тебе написане і десь ховає. Доки приходили наглядачі з обшуком, у тебе вже нічого не було. Іноді ті прапорщики вривалися несподівано і робили шмон. Передати вдалося десь сімдесят відсотків написаного. Багато пропадало з "технічних" причин. Але як могли довести? Просвічувати на рентгені? Придумали інакше. Коли у когось мало бути побачення, вони його за тиждень виводили із зони до лікарні чи в інше місце, щоб ти не міг "заправитися" — ковтнути "пігулку". Якщо хтось виходив на волю, то теж багато "пігулок" ковтав і витягав уже в Москві, де далі тими текстами могли зайнятися московські дисиденти. Щоби й тут завадити, людей почали забирати на місяць раніше. Могло бути й інакше. Пригадую, що Кандиба заздалегідь ковтнув п'ятнадцять "пігулок", бо знав, що його можуть забрати. Потім треба було в туалеті то розгрібати, скидати верхній шар із кульок і загортати знову. І він так ковтав, ковтав, що потім кілька тих "пігулок" таки пропало у ньому.

Ми знали, що за ті речі, які ми робили, навіть у Москві не заарештовували, хоча російські письменники могли й гостріше писати. В Польщі теж не переслідували за поезію чи самвидав, який там і не був потрібним. Ми усвідомлювали, що до українців було найжорстокіше ставлення. Чомусь Росія завжди боялася (і боїться понині) українського самостійного життя. Взагалі молодим людям тяжко сьогодні всі ті події пояснити. Тепер це просто смішно й абсурдально в цивілізованій і хоч трошки демократичній країні, що за твори можуть звільняти з роботи, переслідувати, робити обшуки, заарештовувати. Тим, хто лишався на свободі, теж важко жилося. Краще було перебути той час в ув'язненні, ніж на такій свободі. Ми ж були серед однодумців, нам не доводилося носити масок. Один мій товариш перебув надзвичайно тяжкі роки на свободі — гіршого не придумати. Його посадили лише за те, що він прийшов на закритий суд над Іриною, точніше, прийшов не на сам суд, а сидів через дорогу у сквері і чекав. До нього підійшла міліція і забрала за хуліганство — мовляв, він щось викрикував проти совєтської влади. Він був науковцем, перекладачем, поетом… Йому дали п'ятнадцять діб — і після того його біографія була знищена. Він ніде не міг влаштуватися на роботу, перебивався на якихось чорних заробітках — ходив труїти щурів… І так було з усіма, хто потрапив під нагляд КГБ, не зламався, не покаявся, не став стукачем.

Від 1987 року ми з Іриною поринули у громадське і політичне життя. То, можливо, було значно цікавіше, ніж наші 60-ті, бо ж тоді була до певної міри безнадія — ми знали, що нічого не виборемо, що нас знищать, хоча все одно щось робили. А тут ми вже усвідомлювали, що всі наші починання можуть мати добре завершення. Ніхто не знав, що настане незалежність, але піднесення було неймовірне. Ми так поділилися: Чорновіл видавав політичний "Український вісник", Осадчий мав літературно-мистецьку "Катедру", Гель із Горинем робили "Християнський голос", а ми взялися за культурологічне видання "Євшан-зілля" — таке вийшло ціле віяло відновлених журналів чи заснованих наново. Справа не в тому, що ми щось друкували і збирали якісь дописи, — ми все це ще й виконували в діях: організовували віча, панахиди, відкриття, поїздки. Перші такі багатолюдні зібрання робили ми з Іриною, тобто наш журнал. Коли у 1988 році у Львові заборонили віча, Ірина спеціально створила Марійське товариство і через молебні і молитви збирала сотні і тисячі людей на різні акції. І вже не було страху. Хоча вона й постраждала — її з температурою заарештували за те, що вона організувала багатотисячний молебень на подвір'ї собору Святого Юра, який тоді був Московського патріархату, і зібрала греко-католицьких священиків. А потім ще до сімдесятиріччя Злуки ми зібрали тисячі людей, згодом ще на річницю Чорнобиля — щомісяця якусь дату шукали. Ми зверталися ніби до російської церкви, щоб вона взяла участь у молебні, але ясно, що попи відмовлялися, бо їм не можна було, тимчасом як ми приводили підпільних греко-католицьких священиків. Уперше я зібрав людей на акцію, присвячену Антоничу, 5 жовтня 1987 року — на день народження поета. Організували на площі, де тепер пам'ятник Тудору на Чайковського, бо Тудор колись дуже гарно обізвався про Антонича. Тоді прийшло понад тисячу людей — то було перше нелегальне віче у Львові, зібране без дозволу КГБ. Виступали і Неборак, і Морозов, інші барди — дали слово всім. У Львові відновилися вертепи, якими займалося Товариство Лева. І ось тоді в Шевченківському гаю я повинен був людям повідомити про наступну акцію, бо не було ж ні радіо, ні газети, ні телефону. І я стояв цілий день на брамі у гаю і кожному казав, що тоді-то о такій-то годині прийдіть туди-то. Я тоді зірвав голос — і до сьогодні не можу його відновити. Але зібрали кілька тисяч людей. Ми перші зробили молитву на могилі закатованих у тюрмі на Лонцького — це десь 88-й. То був найцікавіший відрізок у моєму житті, та й в Ірининому. Хіба хотілося тоді писати якісь вірші?

"У моїх віршах є настрій ув'язненої людини, хоча й тюрма не названа тюрмою"

Моїми вчителями були сотні поетів. Ще у школі я читав "молодомузівців"^[6] — наш старенький учитель географії мав ті видання. Потім любив дуже читати переклади європейської поезії. У таборі вирізав з "Иностранной литературы", із "Всесвіту" цілі журнальні подачі і робив збірки тих віршів. Вплив на мене міг бути від Олеся, Тичини, Рильського — кожен, чиї вірші я читав, якось на мене впливав. Навіть Малишко, навіть Сосюра… Тепер я побачив таке нове видання із ранніми і неопублікованими віршами Тичини — і не зміг відірватися! То така для мене висока поезія! Але найбільше дав мені Богдан-Ігор Антонич, бо після його віршів я сміливо почав звертатися до метафори і вибудовувати книжку за його зразком. Після 2002-го я вже нічого не писав, а тоді дивлюся — в Антонича немає біографії. Якісь дві-три сторінки в кожному дослідженні — то замало, бо ж про нього вже пишуть цілі дисертації, розвідки, а біографії і досі не було. І тоді я вирішив зібрати все, що можна^[7]. Збирав рік: читав усякі старі спогади, шукав в архівах, листувався з тими, хто ще міг щось пам'ятати. То вже було запізно: якби я у 80-х за це взявся, коли ще жило багато його знайомих сучасників, більше б усього зібрав. Наречена Антонича померла у 1987 році, її архів десь пропав у Польщі.

Я ставив перед собою як поетом певні завдання і їх реалізовував. Випробував різні способи віршування. А далі було би просто механічне повторення того, що я для себе вже знайшов і виконав. Окрім того, настрої інтелігента 60-х є в моїй поезії, так само настрої ув'язненого поета 70-х теж там є. Коли я вийшов на волю, почалося те ж саме, що було наприкінці 60-х — ті ж настої, та ж сама тематика. А мені це вже було нецікаво, я не хотів повторювати самого себе. Нині я маю два томи поезії, їх могло би бути три, чотири, але нічого нового не було б. Я відчув, що на більше вже не надавався. І ще одне — мені просто відпала охота писати. За ці роки я іноді відчував натхнення, але чому це не пережити в собі? Для чого все переносити на папір? Лише одного разу в 1999-му мені раптом захотілося писати. Це був уже такий передосінній серпень, настрій щемливий… Але я тоді подумав і зрозумів: не хочу писати так, як уже писав, хочу писати так, як Єжи Герасимович^[8]. І тоді я взявся його перекладати. Так втамував той голод до писання. Я не знав, що саме в ті дні поет відійшов у кращий світ.

Я погоджуюся з терміном "необароко", яким означують мою поезію. Колись літературознавець Марко Павлишин з Австралії пояснив мені, чому я перестав писати. Тому що барокові поети мали якесь завдання, виконували його, ставили крапку — і більше до нього не поверталися. А, скажімо, Данило Струк із Канади пояснив інакше. Він сказав, що мої тексти близькі до бароко, бо я спочатку обираю якісь теми до писання. Поети XVIII століття теж казали, що слід написати про то, і про то, і то. Але вони писали по-своєму, їхній метод писання абсолютно відрізняється від методів писання людини ХХ чи ХХІ століття.

Очевидно, щоб читати мої вірші, треба щось знати. Не те що я такий мудрий чи писав про якусь квантову механіку. Просто весь час у мене є ті підтексти з історії, етнографії, наукових досягнень, які треба знати. Все це зашифровано, вимішано разом. Часом спеціально вишукував ті підтексти, бо знав, що не можу щось сказати відверто. Я не належу до поетів типу Симоненка чи інших публіцистичних авторів. Для мене поезія мала бути загадкою, яку слід відгадати, розшифрувати.

Початок 60-х — це такий вибух нашої мови у художніх творах. Передрукували словник Грінченка, і всі взялися виписувати із нього слова. Вийшов також роман "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця" Олександра Ільченка. З'явився Лукашів переклад "Декамерона". У нас тоді було бажання шукати ту справжню українську мову — у книжках, у спілкуванні. Мене критикували за те, що моя мова занадто ускладнена рідкісними словами, до того ж, я творив ще свої неологізми. До певної міри, може, то було і штукарство, але мені подобалося так робити.

Вірші мають віддзеркалювати час, у який творяться. Можеш не писати на якусь конкретну тему чи про певну подію, але ти її пережив і вже від неї не абстрагуєшся. Моя поезія до арешту теж здається аполітичною, але в ній насправді все перемішано: і любов, і обшуки, й арешти — все вкупі. Мені нецікаво було писати про побут у таборі, про який писав Іван Світличний. У моїх віршах його немає, але є настрій ув'язненої людини, хоча й тюрма не названа тюрмою. Є поети, які пишуть дуже конкретно, я так не вмію — у мене все якось віддалено, але постійно є певний наголос на тому, через що я перейшов.

Для мене дуже важливою є впорядкованість моїх книжок. Перша моя збірочка "Екскурсії" складалася з кількох "екскурсій" по музеях і вулицях Львова, а помежи них я давав такі ніби відпочинкові вірші. Не знаю, чи то в мені було закладено, чи то я в Антонича навчився, коли читав "Книгу Лева" і "Зелену Євангелію", в яких усе так строго побудовано із глав і легших відпочинкових віршів. Коли я написав "Відчинення вертепу", подумав, що, оскільки мова про вертеп, то мають бути дійства — перше, друге, третє, а між ними дві інтермедії. Я як задумував книжку, то мав її бачити цілою, а потім уже додавав якісь "архітектурні" деталі — розділи, цикли. А коли вже знав, як той цикл буде називатися і що у ньому має бути, брався за писання окремих віршів. Тобто в мене все йшло не від вірша і до книжки, а від задуму книжки до віршів. Не знаю, чи ще хто так книжки робив. Тому тепер, коли мене запитують, який мій улюблений вірш, я не назву. Можу сказати, яка збірка улюблена або цикл із тої збірки, а улюблених віршів у мене фактично немає. Інші ж поети сьогодні пишуть якийсь вірш, завтра ще якийсь, а потім те ліплять докупи і видають книжкою написане за рік. Для мене то якесь механічне будування збірки.

Я не знаю свої вірші напам'ять. Учора читав на одному вечорі, то мучився, бо не міг відчитати те, про що написав. Немає чому дивуватися: той вірш був написаний у 1972 році. Часом я бачу збоку, що можна було б щось змінити в якомусь вірші, додати, але принципово те не роблю. Хай буде вже так, як було зроблено. То вже дійсно якийсь відірваний, чужий мені текст. Хоча сказати, що він мені зовсім байдужий, не можу, бо, коли читаю, проймаюся тим настроєм чи пригадую час, коли я це відчував.

Ще у львівській тюрмі, коли мені нарешті мама змогла передати грубий зошит і ручки (бо до вироку я не мав на них права), я голодний накинувся на той папір. Поезію не хотів писати, бо мене ж тільки що за неї судили. Коли я передавав із табору вірші, на них писали "конфісковано". А чому? Через "условности". А що за поезія без умовностей? Ну, і потім я їх переконав (через заяви до КГБ і прокуратури), що поезія має такою бути, і її стали пропускати. А в тюрмі я вирішив писати повість, хоча не знав, про що саме. Написав перший розділ, наступного дня написав ще щось. Продумував лише один крок наперед, щоб наступного дня з'єднати текст із написаним сьогодні. Так за місяць створив повість, щоб полегшити своє тюремне перебування. Через те, що сюжет не був добре обдуманий, там бракує середини — наче є перша і третя частини, а другої немає. У таборі вже було не до прози, Світличний говорив, що взявся б зредагувати мій текст, але коли там було редагувати? Зрештою ту повість у мене відібрали і я не знав, де вона. Кілька років вимагав повернути ті записи, і, коли вже їхав на заслання, та повість опинилася в моїй валізі. 1994 року журнал "Сучасність" надрукував її під назвою "Молімось зорям дальнім".

Писати для дітей почав, бо хотів щось написати для дочки, а згодом для онучки. Коли мене ще не засудили, а Дзвінка була маленькою, я нічого не міг для дітей написати — навіть звичайну казку чи пісеньку до сну. Але в таборі я написав "Книжечку для Дзвінки", а потім писав у листах по одному розділу довгої казки "Пан Ніхто" для двох хлопчиків мого брата, не знаючи, що з неї вийде. Я сідав писати лист, вміщував у нього кілька розділів, згодом забував про них і на другий місяць пригадував, на чому ж закінчив, — і брався писати далі. Так за рік написалася казка. Політв'язні висаджували квіти, то я вирішив ще написати декілька історій квіток, які розповідають вони самі про себе, або казкар. Такі були початки моєї творчості для дітей. У 1990-1991 роках, коли вже можна було друкуватися, "Веселка" видала дві мої книжки, у Львові вийшла третя — і я подумав, що більше не маю, що робити. Але тоді моя онучка запитала: "А що це ти, дідусю, для моєї мами все писав, а для мене — ні?" Так я вирішив щось почати писати для неї — і розписався. А тоді дивлюся — вона вже університет закінчує, і припинив (сміється). Я вже неактуальний письменник. Актуальні ті, які пишуть, а я ж уже тридцять років нічого не пишу. Дитячі книжки — то несерйозно, не рахуються. Мене навіть не включають в "обойму" дитячих письменників.

"У наш час поетів було менше і ми якось одразу знали, що ось то є Стус, а то Симоненко…"^[9]

Коли я почав пошукову роботу над біографією Антонича, Ірини Вільде, яка його пам'ятала, вже не було. Але це вона у 1964 році сказала, на якому цвинтарі і полі похований поет. У 1967 році в Києві відкинули мою книжку, і Вільде у Спілці влаштувала обговорення. Я прочитав якісь свої вірші, вона сказала, що треба мені допомогти їх видрукувати. Їй не вдалося цього зробити, але книжку видали за кордоном. Згодом зібрався письменницький актив, який мене осуджував і вимагав, щоб я покаявся і гнівно відповів західним видавцям. Вільде в тому участі не брала. Коли вже арештували дружину, до мене підійшов письменник Тарас Мигаль, з яким я не вітався, бо він писав проти націоналістів, і сказав: "Пане Ігоре, я знаю, що ви зі мною не хочете говорити, але мені сказали в КГБ, щоб я написав проти вас статтю". Їм треба було підготувати людей до мого арешту — показати, що дійсно я такий недобрий радянський громадянин. Мигаль відмовився. А за два тижні Вільде публікує статтю про молодого поета і його нерадянську позицію, правда, моє прізвище не вказувалося. Старша жінка, класик — тобі то треба? Мене б арештували і без її статті, але, думаю, вона усвідомлювала, що робить. Я на її ранніх творах виховувався — "Повнолітні діти" були моєї улюбленою книжкою в дитинстві.

Василя Стуса дуже мало можу пам'ятати, бо тільки кілька днів із ним був і то в гурті людей — коли він у нас зупинявся на Різдвяні свята. Його по Львову водили Ірина та її товаришки, бо я мусів на роботу ходити. Потім ми його відпроваджували на поїзд до Києва, і то вже було якраз перед самим арештом. Ірина, а потім її колежанка Марія Качмар-Савка написали про його перебування у Львові. До того я бачив його ще у 1964 році. Тоді в Києві організували вечір пам'яті Лесі Українки, а я саме там був на архівних курсах — я тоді в архіві працював. Здається, Ірина Жиленко мене повела на той вечір, який мав бути на заводі, але його заборонили, і всі вийшли до якогось парку і зробили вечір там. Виступив тоді молодик із різким віршем — і з того часу я запам'ятав, що то Василь Стус.

Весь той місяць, коли я був у Києві, мене водила по місту Ірина Жиленко — і до Світличного, і до Сверстюка, і до Алли Горської. Це вона ввела мене в коло тих київських шестидесятників. Ірина була дуже хорошою поеткою. Вона створила свій світ, їй закидали, що він занадто міщанський, але, хоч її лірика не мала якогось революційного спрямування і була камерного характеру, але то були вірші дуже високого рівня. До речі, в Києві не був близько п'ятнадцяти років — звідтоді, як вручали премію Антоновичів. Всі питали, чому не приїжджаю, а я відповідав, що, доки стоїть пам'ятник Леніну, не поїду. Тепер можна їхати.

Із Грицьком Чубаєм я був дуже близько знайомий, аж заблизько. Хтось порадив йому, коли він приїхав до Львова, що спочатку має познайомитися зі мною. Я його ввів у наше середовище, може, не так літературне, бо там були в основному художники, музиканти… З тим товариством весь час контактували люди, які приїжджали з діаспори, переважно молодь. Всюди Грицько виступав, читав переважно свою першу поему "Вертеп". А потім уже навколо нього теж почали гуртуватися молоді літератори. Вони навіть робили спробу видати журнал "Скриня" — скупенький часопис, правду кажучи, але ж неофіційний — і то був великий кримінал. У 1972 році Чубая потримали три дні — і відпустили. Я не знав, чому його відпустили, тому радів, щодня з ним контактував. Думав із ним зробити щось подібне до "Лиха з розуму" Чорновола — портретів двадцяти засуджених "злочинців". Тільки я хотів зробити антологію творів заарештованих. Із Грицьком поділився тією думкою, навіть уже дещо збирав, але мені не дали то зробити до кінця, бо ж почали тягати по допитах. Згодом виявилося, що Чубай має бути свідком на суді Шабатури^[10], але він утік у Карпати. Тоді другий суд був над Іриною, і він уже не втік — йому не дали. І на тому суді Грицько давав погані покази. А потім він був свідком у мене на суді, теж поганим свідком. Він нічого такого не говорив, але достатньо було назвати нашу поезією націоналістичною — а їм більше нічого й не треба. Я зрозумів, що за тих три дні його налякали і звідтоді тримали в руках. Грицько б виграв, якби отримав строк і поїхав у табір. Там би він лишився творчою людиною, жив, писав і, може би, не так рано помер, хоч у нього була хвороба… Прикро, що більше нічого не міг писати. Правда створив пізніше одну поему, коли влаштувався до Літературного інституту й почав трохи оживати. Я був готовий відновити знайомство, якщо він підійде до мене… Але Чубай цього не зробив. Я, правда, прийшов на його похорон. А тепер я у складній ситуації, бо всі мене розпитують про Грицька. Кажу: це був гарний поет. А все решта вже опубліковане — Зайцев у книжці про суд над Іриною і наді мною^[11] дав усі матеріли Був такий один викладач, доктор наук, який давав погані покази на Ірину. Він прийшов до Ірини вже за України і написав їй записочку із проханням пробачити. Вона його простила, ми ще навіть часто зустрічалися з ним, про щось балакали. Тобто ми не мстили нікому, і я тим більше не збирався про Чубая зле говорити, хоч вже це, правда, зробив у розмові з Вами… Його колеги самі про це написали у спогадах про нього. Але я не ходжу на вечори пам'яті Чубая, бо не хочу говорити півправди.

Дуже поважаю із сучасних авторів Василя Герасим'юка. Це поет, який має свою тему і вміє окреслити свій світ. То не є про все, як у творчості Павличка, який на всі теми писав. Герасим'юк має свій світ, а для поета це дуже важливо. Я з ним перетнувся, коли він навчався у шостому чи сьомому класі. Був у нього на селі, зайшов до його діда, бо мені сказали, що то була родина вивезених і що там є малий, який пише вірші. То я йому тоді сказав, що видано Антонича і що йому треба дістати ту книжку. А потім ми майже не бачилися, я його вже знав з літературного життя. Якийсь раз по телефону говорили.

Я не дуже знаю творчість молодих, хоч мушу часто багато читати. У Львові є Маріанна Кіяновська, Мар'яна Савка… А ось приїхав Борис Гуменюк із фронту — і вразив, хоча таких більше не знаю. Жадан також цікавий. Поет Андрухович теж, хоча я його досі не простив за роман "Дванадцять обручів". Якби то про мене був твір, я б простив, але ж він про Антонича написав, який не може за себе постояти, на жаль. Треба було комусь його захистити. До століття поета видано багато книжок, про нього б і без такої містифікації довідалися. Можна було пофантазувати про Антонича, домислити його біографію, але в дусі його виховання, його моралі, поведінки, характеру, галицької ситуації подати ту містифікацію, але ж не спаплюжити. Але то вийшло не конче на користь Андруховичу...
         Тепер молоді повторюють те, що ми в 60-х здобували, також повторюють щось із поезії 20-х. Так має бути. Дуже багато тепер є добрих поетів, але немає чомусь таких епохальних, хоча всі дуже грамотні, метафоричні, образні, прекрасно обізнані зі світовою літературою, сучасною поезією. У наш час поетів було менше, але ми якось одразу знали, що ось то є Стус, а то Симоненко…

ЦИТАТНИК

Любов — це таке широке поняття, починаючи від Бога, бо Господь — це любов, і до конкретнішої любові — того, що ми пережили по відношенню до своєї Батьківщини, до себе, своїх друзів і, зрештою, що ми пережили в родині. Це те, на чому тримається вся наша діяльність, всі наші поривання — все поєднане любов'ю.

Віра — це є та надія в тяжкі хвилини. Я з дитинства вихований у середовищі дуже релігійному і ніколи не мав якихось великих сумнівів. Були сумніви про роль Єгови чи ще щось, але то просто з мого незнання. Будучи ідеалістом, не можеш бути без Бога.

Патріотизм — це те, без чого людина не може існувати. Це занурення в середовище свого народу, своїх батьків, прадідів. Це коли ти сповідуєш традиції свого народу і знаєш, що твоя доля, і твій настрій, і все твоє життя залежать від його долі.

Сенс життя. Іноді мене запитують, чи я шкодую, що моє життя так склалося. Мені здається, що ні. Не мало б воно тоді смислу, якби я не перейшов через те все, якби не було тих 60-х, ув'язнення у 70-ті, того піднесення національного — всі ті події допомогли мені відчути, що я щось значу, що я щось зробив, що я комусь потрібен власне таким, яким я є в даний момент. Мені здається, що то і є сенс мого життя. Хоч я, може, небагато написав, але життя не змарнував. Хоч не без того, що було багато моїх, напевно, ледачих літ, днів, де не було якоїсь користі від мене, але в основному сенс мого життя (може, то занадто голосно буде сказано) є задля України. Навіть те, що останні роки сенс мого життя — видати твори Ірини, то теж не тільки заради її пам'яті, але й задля України.

14 вересня 2014 р., Львів