Замостя-1920: як українці та поляки разом рятували Європу від росіян
Події 1920 року, коли українські та польські війська пліч-о-пліч зупинили більшовицьку навалу біля Замостя, стали яскравим прикладом успішної спільної боротьби двох народів за свободу і незалежність. У центрі цих подій постає постать генерала Марка Безручка — українського командира, який довів, що відданість Батьківщині та військовий талант можуть змінювати хід історії. Шоста Січова стрілецька дивізія Армії УНР під командуванням Марка Безручка зірвала плани червоних прорватися в Польщу та понести "світову революцію" до Європи
Вперше в скороченому вигляді ця стаття була опублікована в часописі "Нова Польща"
Завершення Першої світової війни, підписання Версальського мирного договору не принесло довгоочікуваного спокою у Центрально–Східну Європу. Вона занурилася в локальні конфлікти і війни між ново повсталими державами. Незаперечно найбільшу загрозу несла більшовицька Росія.
Ще в кінці 1917 р. під гаслами "допомоги українському пролетаріату" вона розгорнула відкриту війну проти Української Народної Республіки. 1919 р. ця агресія знову повторилася. Одночасно виникло протистояння між більшовиками і новоствореною Польщею. 1920 р. воно переросло у повномасштабну війну, в якій як союзник Польщі брала участь Армія УНР.
Уособленням війни стала Варшавська битва. В двотижневих боях польській армії вдалося відстояти Варшаву і відкинути більшовицькі війська на схід, проте виграна битва ще не стала виграною війною. Більшовики перегрупували свої сили і намагалися кінною армією С. Будьонного зайти в тил наступаючим польським військам. Кінну армію треба було зупинити.
Це сталося біля Замостя з участю української 6 Січової стрілецької дивізії під командуванням Марка Безручка. Що ж там відбулося? Хто такий Марко Безручко і чому в Польщі його ім'я викликає повагу і вдячність.
Народився майбутній генерал 1883 р. в селянській родині в містечку Великий Токмак серед українського степу, де ще сто років до того господарювали запорозькі козаки, а пам'ять про них була ще живою.
Можливо, ця обставина вплинула на вибір професії і привела 22-літнього Марка Безручка до російської армії. На той час він вже закінчив вчительську семінарію, але вирішив змінити фах з освітянина на військового.
1908 р. після закінчення Одеського юнкерського училища отримав перше старшинське звання підпоручника. Швидко виявив себе здібним офіцером, і 1912 р. був направлений до академії Генерального штабу, яка була головним центром військової освіти в Російській імперії і готувала вищий старшинський склад.
Академію Марко закінчив на початку Першої світової війни, воював у складі Уфімського піхотного полку, командував ротою, був ранений і контужений, за хоробрість нагороджений кількома орденами. 1916 р. в званні капітана переведений у розпорядження Генерального штабу.
1917 р. брав участь в українізації окремих частин російської армії. Після проголошення Української Народної Республіки у складі її збройних сил, займав ряд штабних посад, в тому числі начальника оперативного відділу Генерального штабу. З квітня 1919 р. був начальником штабу Корпусу січових стрільців.
Пізніше підготував книгу "Січові стрільці у боротьбі за державність", в якій фактично день за днем розглянув бойовий шлях корпусу. та зробив ряд глибоких висновків про причини невдач армії УНР восени 1919 р.
Насамперед, Марко Безручко як штабний офіцер відзначив, що організація української армії велася стихійно, без особливого плану через активних особистостей (отаманів), свавілля яких часто зводило нанівець плани командування.
З інших причин генерал виділяє зовнішню ізоляцію армії та уряду, необхідність ведення боротьби на кілька фронтів, а до того ж погане матеріальне забезпечення армії, брак не тільки зброї, але й відповідного одягу та продовольства.
В листопаді 1919 р. криза посилилася епідемією тифу, ранніми холодами, а передусім переходом Української Галицької армії на бік денікінців. В цей момент Дієва армія УНР опинилася в так званому "трикутнику смерті". На невеликій території в двох напрямках вела бої з червоними і білими росіянами, а з третього боку її підпирала польська армія, з якою українці були у невизначеному стані – ні війни, ні миру.
Марко Безручко згадував, що "26 листопада решта всієї армії УНР зосередилася в районі Старокостянтинова. Тут відбувся ряд нарад старших військових начальників з урядом. Було стверджено повну ізольованість армії й уряду УНР. Встановлено повну безнадійність становища. Однак рішено триматися до останнього моменту".
Зрада отамана Волоха поховала останні надії. Врешті було схвалено важливе рішення: найбільш боєздатні частини під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка переходили до партизанських дій у тилу денікінців, які згодом стануть називатися Першим Зимовим походом. Решта армії на залізничній станції Миропіль була інтернована поляками. Серед інтернованих в таборі у Луцьку опинився і Марко Безручко.
На початку 1920 р. розпочалися активні польсько-українські дипломатичні переговори. Україні для продовження боротьби за незалежність вкрай потрібен був союзник. На жаль, отримати підтримку Антанти українській дипломатії не вдавалося.
Тінь Берестейського миру, підписаного у лютому 1918 р. з країнами Четвертного союзу, була надто густою і пам'ятною для прем'єра Франції Жоржа Клемансо, який був ключовою фігурою Паризької мирної конференції. В його баченні Україна залишалась внутрішньою справою Росії.
Натомість в стратегічних планах очільника Польщі Юзефа Пілсудського існування незалежної України зміцнювало безпеку Польщі, створювало буферну зону між нею та Росією.
На початку 1920 р. війна між Польщею і Росією була практично вирішеною справою, конфлікт розпочався ще зимою 1919 р., і обидві сторони готувалися до військових дій. Пілсудський розглядав українців і як можливого союзника у цій війні. Тож наміри сторін співпадали.
Симон Петлюра твердо вірив у правильність шляху на зближення з Польщею. В листі до військового міністра Володимира Сальського він писав: "Мені не раз доводилось говорити з Вами на тему польсько-українського порозуміння. Це той етап, через який ми повинні перейти/.../ Ми – Польща і Україна – повинні досягти цього порозуміння, щоб перед Москвою устояти".
У лютому 1920 р. Головний Отаман Симон Петлюра доручив Марку Безручку організувати з інтернованих та полонених українських вояків стрілецьку дивізію.
Щоб забезпечити умови для такої організації Міністерство військових справ Польщі створило спеціальну "Ekspozyturu do Spraw Ukraińskich". Організація першої дивізії розпочалася у лютому, спочатку велася в Ланцуті (там було сформовано штаб дивізії і артилерійський полк), згодом організацію перенесли до Берестя.
На середину весни 1920 р. дивізія складалась з двох стрілецьких бригад, артилерійського полку, дивізіону кавалерії та технічного батальйону. Мала в своєму складі близько 2 тис. старшин і козаків. Друга українська дивізія, очолювана Олександром Удовиченком, формувалась біля Кам'янця- Подільського.
Польсько-українські переговори, які велися з осені 1919 р., завершилися підписанням Варшавського договору (в Польщі більш відомого як союз Пілсудський-Петлюра) 22 квітня 1920 р., а ще через два дні була підписана військова конвенція, яка створила підстави для спільного походу польських і українських військ на Київ.
Перед цим походом дивізія Марка Безручка отримала прапор і назву 6 Січова стрілецька дивізія армії УНР, та була долучена до складу 2-ї польської армії. 1 травня вона розташувалася у Бердичеві, там поповнювала склад і завершувала навчання.
Перед безпосереднім наступом на Київ дивізію підпорядкували командуванню 3-ї польської армії і визначили напрямок її наступу з Бердичева на Плесецьке, а потім на Боярку і Київ.
6 травня Київ був звільнений від більшовиків, дивізія увійшла до столиці практично без боїв. 9 травня генерал Едвар Ридз - Смігли приймав на Хрещатику військовий парад, поруч з ним стояв Марко Безручко, дивізія якого брала участь у параді.
В червні 1920 р. червона Росія організувала успішний контрнаступ, польська 3-тя армія змушена була залишити Київ і відступати на захід. 6 Січова Стрілецька дивізія прикривала відступ польських військ в напрямку Житомира, вела бої в районі Коростеня і Олевська.
З щоденника бойових дій дивізії, який вдалося розшукати Омеляну Вішці і опублікувати в монографії "Szósta Siczowa Dywizij Strzelecka Armii Ukraińskiej Republiki Ludowej", відомо, що у липні дивізія займала рубежі оборони на річці Стир.
Понісши серйозні втрати в боях, в кінці липня була виведена в резерв і перебувала в районі Ковеля. Але вже на початку серпня змушена була відступати з боями через Любомль, Дорогуськ на Холм, де вела оборонні бої. Знову була на коротко виведена в резерв в районі Красноставу, а 19 серпня в спішному порядку переведена до Замостя.
Передислокування дивізії до Замостя було вимушеним, бо там практично не було польських військ, а на місто швидким темпом наступала з-під Львова Перша кінна армія червоних. Треба було готувати місто до оборони. Керівництво обороною доручено Марку Безручку.
Начальник оперативного відділу 6 Січової стрілецької дивізії поручник Андрій Домарацький згадував, що дивізія "підпорядкувавши собі польські етапові батальйони і команди технічні, які вже там стояли, приступила до праці над зміцненням оборони міста".
Замостя славилося своєю фортецею, однією з найпотужніших в Польщі, збудованою ще на зламі 16 і 17 століть. Її безуспішно намагалися взяти козаки Богдана Хмельницького 1648 року, а 1920 боронити довелося українським військам.
Звичайно, на початку ХХ ст. від старих укріплень мало що залишилося. Треба було терміново створити нові укріплення. За кілька днів навколо міста українські сапери поставили лінії засіків довжиною до 18 кілометрів, в деяких місцях у три-чотири ряди, за якими був побудований потужний ланцюг гнізд опору, про що свідчив інший учасник боїв командир української саперної сотні Микола Битинський. Поряд з українськими саперами щодня працювало біля 3,5 тис. жителів міста.
На хвильку залишимо дивізію за роботою по підготовці оборони міста і сфокусуємо свою увагу на загальному ході війни. Контрнаступ більшовицьких військ здійснювався двома фронтами: Західний наступав через Білорусь на Варшаву, а Південно-Західний через Україну на Львів.
Велика перевага в живій силі, головне в кінноті, сприяли успіхам червоних. Окрім військової більшовицькі війська мали політичну мету: поширення комуністичної революції в Європі. В обозі червоних перебували Галицький ревком, який 15 липня проголосив Галицьку соціалістичну совєтську республіку, і Польський тимчасовий ревком, який мав захопити владу в Польщі після взяття Варшави.
Завоюванням Польщі більшовицькі плани не обмежувалися, вони націлювалися далі на Німеччину. Саме до цього закликав свої бійців командуючий Західним фронтом Міхаіл Тухачевський в наказі про наступ від 2 липня 1920 р.:
"На западе решаются судьбы мировой революции. Через труп белой Польши лежит путь к мировому пожару. На штыках понесем счастье и мир трудящемуся человечеству. На Запад! К решительным битвам, к громозвучным победам!".
Головною кульмінацією війни стала Варшавська битва, яка розпочалася 13 і продовжувалася до 25 серпня і закінчилася поразкою більшовиків. "Диво над Віслою" (таку метафоричну назву дістала битва згодом ) стало можливим не лише завдяки героїзму і вмінню польського війська, але й прорахункам і несуголосності дій совєтських фронтів.
Ще до штурму Варшави 1 Кінна і 12 армії Південно-Західного фронту мали перейти у підпорядкування командуючого Західного фронту Міхаіла Тухачевського, що дозволило б взяти Варшаву у кільце. Цього вчасно не сталося, що посприяло польській армії перемозі і розгортанню контрнаступу.
Над військами Тухачевського нависла загроза повного знищення. Їх мав врятувати вихід кінноти Семена Будьонного в тил південного крила польського війська.
19 серпня Кінна армія припинила наступ на Львів, перегрупувалася і через декілька днів розпочала наступ в напрямку Замостя, яке від Львова відділяли лише 130 км. Будьонний планував взяти Замостя, з якого відкривалася дорога на Красностав і далі на Люблін в тил польському війську.
І Кінна армія являла суттєву загрозу. Вона складалась з чотирьох кавалерійських дивізій, кавалерійської бригади особливого призначення, чотирьох бронепоїздів, піхоти артилерійських та автомобільних підрозділів і навіть мала кілька літаків. Загалом в людському вимірі це складало майже 14, 5 тис. командирів і бійців.
Через те так важливо було не дати зреалізуватися плану червоних. Завдяки вдало поставленій радіорозвідці польський Генеральний штаб знав про всі наміри і переміщення більшовиків. Відповідно він розробив власні контрзаходи, в центрі яких мала стати оборона Замостя.
Можливо вона і не мала самостійного стратегічного значення як битва, але була важливою частиною війни 1920 р. Для більшовиків це був останній шанс переломити хід війни на свою сторону. Задум польського командування полягав в тому, щоб зупинити будьонівців біля Замостя і одночасно атакувати їх з флангів, не залишити місця для маневру кінноти і зрештою завдати поразки.
Польський план обговорювався особисто маршалом Юзефом Пілсудським з начальником Генерального штабу генералом Тадеушем Розвадовським на нараді 21 серпня. Тобто обидві сторони надавали битві великого значення.
23 серпня в оперативному наказі Головного командування Польського війська говорилося про створення спеціальної групи військ під командуванням генерала Станіслава Галлєра для протидії І Кінній армії. Безпосередньою підготовкою до битви керував командуючий польським Південним фронтом генерал Роберт Ламезан де Салінс разом з командуванням 3-ї польської армії.
Ще 21 серпня в оперативному наказі по 3-й армії, були визначені завдання для частин, участь яких передбачалася у битві. Зокрема йшлося і про 6 Січову Стрілецьку дивізію. Вона мала зосередитися на лінії Уханє – Грабовєц – Замостя і утримувати передові сили ворога, особливий наголос робився на її участі в обороні Замостя.
Про дивізію йшлося і в оперативному наказі 19 серпня. Зокрема вона мала виступити до Замостя і невідкладно приступити до підготовки міста як пункту опору. Штатні і технічні частини, які там перебували, мала собі підпорядкувати. Ми вже про це знаємо.
Разом з тим не виключалась можливість передислокації дивізії на південь у розпорядження Армії УНР. З'явився навіть наказ почати цю передислокацію. Як тільки одна з бригад була відправлена потягом до Станіславова надійшов черговий наказ, який відміняв попередній. Однак бригада до Замостя вже не повернулась, а склад дивізії суттєво зменшився.
27 серпня до міста підійшов 30 полк польської піхоти, авангард 10-ї дивізі, що дещо посилило ряди захисників. Тим часом того ж дня з штабу 3-ї польської армії надійшов наказ такого змісту:
"6 Стрілецькій дивізії підпорядкувати собі всі польські частини, які знаходяться в районі Замостя, створити групу і взяти на себе оборону Замостя. Всі частини 10-ї дивізії, що прибувають до Замостя, підпорядкувати собі".
За попереднім планом, якого мусив дотримуватися Марко Безручко, оборону планувалося організувати по річці Гучві, яка зі сходу огинала Замость, в районі села Вербковичі. Туди в ніч на 28 серпня були спрямовані 30-й піхотний полк і 17 бригада 6-ї ССД, поряд мала би бути кубанська козача бригада осаула Вадима Яковлева.
Проте цей план не вдалося здійснити через значні втрати бригади Яковлева у бою з будьонівцями і її відступом, який відкривав червоним шлях до Замостя. 30 -й піхотний полк і 17 українська бригада були відрізані від решти сил оборони.
Це зробило ситуацію в місті критичною, бо захисники лишилися найбоєздатніших частин. На щастя наступного дня до міста підійшов 31 піхотний полк 10-ї дивізії, яким командував капітан Міколай Болтуць. Полк мав 2300 бійців, що збільшило сили оборонців до 3500 бійців.
28 серпня о15 годині в штабі групи відбулася нарада командного складу, в якій крім командуючого групою Марка Безручка взяли участь командир 31 полку канівських стрільців капітан Міколай Болтуць, начальник штабу групи "Замость" полковник Всеволод Змієнко, начальник оперативного відділу штабу поручник А. Домарський, начальник відділу розвідки хорунжий В. Соловчук та ін.
Полковник Безручко так охарактеризував ситуацію: "В найближчім часі Замость буде оточена головними силами армії Будьонного. За наказом командування 3-ї армії Замость за всяку ціну мусить бути утримана доки з півдня не підійде група генерала С. Галлера чи з півночі 10 -та дивізія піхоти. Головний тягар оборони припадає на 31 полк".
Фактично безпосередні бої за Замость велися 29-30 серпня. Дещо про них можна довідатися з наказу командування групи "Замость", підготовленого і підписаного полковником Марком Безручком.
В ньому говориться, що противник 29 серпня підійшов зі сходу і півдня безпосередньо до позицій захисників, захопив ряд найближчих сіл і отримав наказ "за всяку ціну захопити Замость і Люблін, щоб в такий спосіб допомогти північним арміям більшовиків".
Наказ визначав місце і дії кожної окремої частини захисників по всьому периметру оборони. Передбачалося вночі 30 серпня зробити дві вилазки в напрямку сіл Майдан і Каліновці з метою посіяти паніку серед ворога і не дати йому приготуватися до наступу.
Два дні боїв носили часами драматичний характер, місто було повністю оточене, але червоні, наштовхнувшись на укріплення, колючий дріт і кулеметний вогонь, не ризикнули йти на прямий кавалерійський штурм.
Шанці, і колючий дріт виявилися ефективною протидією кінноті. Зсаджені з коней кавалеристи використовувалися як піхота. Окремими випадами вони шукали слабкі місця в обороні, в деяких місцях їм вдалося подолати дротяні перешкоди. Але вдалими контратаками української штабної сотні нападники були відкинуті. Наказ відстояти місто був виконаний.
До Замостя в цей момент підійшли дивізії генерала Станіслава Галлера, 31 серпня вони розбили 6-ту кавалерійську дивізію більшовиків і розблокували місто. Будьонівці змушені були відступити. Під Комаровим на схід від Замостя відбулася фінальна частина битви, в якій червоні понесли великі втрати і поспішно відступили на Володимир-Волинський.
Розгром І Кінної армії під Замостям остаточно визначив поразку більшовиків у війні 1920 р., а разом з тим зламав їх плани по трансплантації комуністичної революції в Європу.
На жаль, в архівах не збереглися документи, які б дозволяли ретельно і послідовно, в окремих деталях відслідкувати як велася оборона міста , в тому числі і дії дивізії Марка Безручка. Не можна точно встановити і кількісний склад дивізії, який брав участь в обороні. Це стало причиною різночитань і оцінок українського внеску в оборону Замостя у польській і українській історіографії.
Українські історики надають битві і ролі в ній 6 Січової стрілецької дивізії особливого символічного значення, польські – трактують їх більш стримано і приземлено. Очевидно, що більшу частину оборонців становило польське військо. Тим не менше польські історики, які на цьому наголошують, високо оцінюють боєздатність і відвагу українців.
Тадеуш Ольшанські, заперечуючи нібито одноосібний захист Замостя українською дивізією, тим не менше пише: "Всі джерела підтверджують високу бойову здатність цієї дивізії, а подана через Болтуця [командира 31-го піхотного полку – ВВ.] інформація, що Безручко командував великим польсько-українським угрупованням засвідчує, що польське командування мало повну довіру до його здібностей командувача і відданості спільній справі".
Керівну роль Марка Безручка в обороні Замостя стверджують й інші польські історики, зокрема Омелян Вішка, який найбільш повно прослідкував бойовий шлях 6 Січової стрілецької дивізії. Вішка пише, що Безручко став командуючим групою "Замость" не в силу того, що був старшим за званням, а тому що на нього цей обов'язок було покладено наказом штабу 3-ї польської армії.
На тому етапі війни польське військове командування переконалося, що сила удару Кінної армії є такою потужною, що зупинити її можуть тільки добре укріплені пункти опору такі як Львів, чи Замостя. А їх обороною мав командувати офіцер з великим досвідом, саме таким був Марко Безручко.
Яцек Легіць, який підготував монографію про участь Армії УНР у війні 1920 р., в окремому параграфі розглянув хід битви під Замостям і прийшов до висновку, що основна вага оборони міста пала на плечі 31 полку 10-ї польської піхотної дивізії. Але при цьому він відзначає, що українська дивізія точно не виглядала гірше за польські частини.
Він повністю відкидає інсинуації про формальне керування Марком Безручком обороною: "Під час оборони Замостя власне командуючий 6 ССД підписував накази по залозі і тим самим брав на себе відповідальність за результат бою і в разі поразки. Уміння, з яким /він/ керував обороною, підтверджують високі оцінки, які йому давали сучасники".
Зокрема йшлося про генерала Едвара Ридз-Сміглого. Високо оцінював боєздатність українського війська літом 1920 р. Юзеф Пілсудський. На одному з засідань Ради оборони держави він відзначив: "Частини Петлюри б'ються однаково добре, як і наші. Не бачу жодної різниці між ними і нашими вояками".
5 жовтня 1920 р. полковник Дієвої армії УНР Марко Безручко був підвищений у військовому званні до генерала-хорунжого. Такі знакові події відбувалися не часто і мали вагомі підтексти.
З часом оборона Замостя, як частина реалізації Варшавського договору квітня 1920 р. стала певним символом польсько-українського єднання перед спільним ворогом - Росією, яка і сьогодні докладає максимум зусиль для руйнації цього союзу. Нагадуючи в 105 річницю оборони Замостя про спільну боротьбу, маємо надію і віру, що спільними зусиллями ворог буде подоланий в сучасній війні, яку веде Україна з підтримкою Польщі і всієї Європи.
