"Український націоналізм". Уривок із книги Мирослава Шкандрія
Книжка канадського історика Мирослава Шкандрія – одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму 1920–1950-х років. Спираючись на архіви України, Польщі, Канади і США, мемуари й літературу доби та застосовуючи модерний науковий інструментарій, автор показує, як український націоналізм пройшов шлях від інтегрального руху до демократичної трансформації у частині повоєнної еміграції.
Мюнхенська угода від 29 вересня 1938 року змусила Чехословаччину визнати автономію Карпатської України. 26 листопада в краю була створена українофільська адміністрація, яку очолив греко-католицький священник Августин Волошин. Ця подія, а також заяви Гітлера про підтримку права націй на самовизначення, посилила пронімецькі симпатії націоналістів. Багато хто з них переїхав на автономну територію, що стала праобразом незалежної держави. Деякі націоналістичні газети висловлювали віру в захист Гітлера. До прикладу, канадська газета "Новий шлях" 12 жовтня 1938 року заявила, що Німеччина не дозволить Угорщині захопити територію республіки. З 29 вересня 1939 року ОУН транслювала з Відня радіопрограми, в яких стверджувала, що автономія Карпатської України є прелюдією до створення соборної української держави, що простягнеться аж до Кубані. Дехто з українських та західних діячів стверджував, що багаті природні ресурси України спокусять Гітлера вигнати більшовиків і укласти угоду з націоналістами щодо майбутньої держави.
Міжнародна преса розуміла важливість України для планів Гітлера, і чимало західних громадських діячів припускало, що Карпатська Україна є першим кроком до створення "Великої України". Ба більше, західні держави не непокоїло те, що Німеччина звернула свою увагу на схід. Вони знали, що в німецьких колах обговорювали Карпатську Україну ще в листопаді 1938 року. Міністерство закордонних справ Німеччини доручило аналіз цього питання двом фахівцям, а ті рекомендували перетворити цю територію на своєрідний П'ємонт, осередок української національної свідомості, "мекку українства". Вони вважали, що, сприяючи потужному розвитку видавничої справи та освіти, Німеччина прихилить до себе інтелігенцію (Zlepko 1994, 252). Деякі британські та французькі дипломати були переконані, що в довгострокові плани Гітлера входить створення великої української держави (ibid., 254, 263; Кентій 2005, 143). Агітацію за незалежну Україну сприймали як перший крок до розчленування Радянського Союзу. Принаймні наприкінці 1938 року так вважали Невілл Чемберлен і британське посольство в Німеччині (Кентій 2005, 143). Існування Карпатської України, а що вже казати про можливість утворення "Великої України", викликало гостру реакцію Польщі, Румунії та СРСР. За іронією долі, у листопаді 1938 року Гітлер уже відкинув як ідею Карпатської України як "українського П'ємонту", так і концепцію великої української держави. Працюючи з обраною групою радників, він готувався до цілковитої дестабілізації Чехословаччини. Альфреда Розенберґа, спеціаліста зі східноєвропейських справ, та начальника Абверу адмірала Канаріса, прихильних до ідеї створення великої української держави, не включили до грона радників.
Польща стверджувала, що автономне чи незалежне українське політичне утворення, навіть невелике, стимулюватиме українське населення на інших територіях приєднатися до цієї держави і дестабілізує регіон. Варшаву непокоїло те, що сотні українців нелегально перетинають кордони, щоб приєднатися до "Карпатської Січі" — парамілітарного формування, організуваного ОУН у Карпатській Україні. Галицькі націоналісти влаштовували численні масові демонстрації на підтримку незалежності краю. Тим часом організована Польщею диверсійна група під назвою "Лом" у співпраці з Угорщиною руйнувала телекомунікаційну інфраструктуру Карпатської України, нападала на прикордонників і поліцію. Групи "революціонерів", кожна з яких складалася з вісімдесяти осіб, були відправлені в країну, де вони зруйнували залізничний міст, дванадцять автомобільних мостів, водосховище, центральну телефонну станцію та двадцять сім телефонних ліній. Вони вбили двадцять сім осіб, п'ятнадцятьох поранили, двадцять п'ять осіб захопили у полон (Potocki 2003, 193–194). 12 березня 1939 року, після ухвалення рішення про окупацію Чехословаччини, Гітлер повідомив угорському послу в Берліні, що Німеччина не заперечує проти поглинання Карпатської України Угорщиною, і додав, що він ніколи не підтримував українських політичних проєктів (Кентій 2005, 144). Коли німецький лідер в'їжджав до Праги, Угорщина окупувала Карпатську Україну, і цей крок підтримала Польща. 14 березня республіка проголосила декларацію про незалежність, яку наступного дня ратифікував Сойм. Але чеська армія відмовилася видати зброю січовикам, яких на той час налічувалося понад десять тисяч, тому спалахнув конфлікт. Січовики захопили частину зброї і з 15 до 18 березня чинили збройний опір угорцям, що вдерлися на територію Карпатської України. Підраховано, що безпосередньо в боях загинуло лише близько ста осіб, але щонайменше п'ять тисяч потрапили в полон і були страчені угорськими та польськими військами (ibid., 145; Смолій 2002, 554). Ось тоді і стало зрозуміло, що гітлерівська підтримка самовизначення народів поширювалася лише на судетських німців і словаків, яким дозволили утворити державу, а українські націоналісти, потенційно корисні для дестабілізації регіону, стануть непотрібними Німеччині, щойно та досягне своєї мети. Проте в той час багато українців цього не усвідомлювали. Євген Стахів згадував, що 22 січня 1939 року, під час святкування проголошення незалежності 1918 року у Хусті, столиці Карпатської України, натовп наївно співав: "Нам поможе вуйко Гітлер і батько Волошин чехів воювати!" (Є. Стахів 1995, 56). Згідно зі свідченнями очевидців, навіть непогано обізнаний із ситуацією Улас Самчук був переконаний, що Німеччина стоїть за Карпатську Україну "й це буде початком!" (Бірчак 1940, 6).
Дипломатична кореспонденція свідчить про те, що уряд Волошина намагався уникнути кровопролиття і зберегти бодай якусь політичну і культурну автономію (Пагіря 2009, 49–70; Мандрик 2009, 22–85). Еміграційний провід ОУН наказав своїм членам покинути Карпатську Україну, вочевидь, розуміючи, що Німеччина не стане на бік крихітної держави (Мірчук 1968, 549–550). Однак політичний реалізм не був сильною стороною мрійників про незалежність. Молодь Галичини та інших територій не підкорилися наказам проводу і організувала опір. Донкіхотський характер цієї авантюри згодом описав Олег Ольжич, який брав активну участь у збройній боротьбі Карпатської України проти угорців. Він писав, що Січ озброювалася майже виключно на гроші української еміграції. Від чеської армії військо отримало лише десять рушниць, і придбала "потай, приватно з різних джерел коло 200 револьверів, головно калібру 6,35 та три машинові пістолі з невеликою кількістю набоїв" (Кандиба 1939, 41). І хоча Січ мала досвідчених військових інструкторів і рекрутів-добровольців майже з кожного села, вдалося озброїти лише близько двох тисяч осіб. Націоналісти мусили замислитися про розбудову війська. Згодом Самчук згадував, що під час дипломатичної кризи напередодні вторгнення, в Хусті не могли знайти навіть автівку з шофером, щоб відвезти міністра до чеської столиці на переговори. Автомобіль, а потім і водія довелося замовляти в Празі (Тарнавський 1995, 72–74). Однак нетривале існування держави та проголошення нею незалежності викликало резонанс у цілій Європі, нагадуючи про державницькі прагнення українців.
Ці події мали ще один важливий наслідок. Молоде покоління ОУН побачило, що еміграційний провід не зміг надати Закарпаттю необхідної підтримки, ба навіть зрадив принципу — покладатися лише на власні сили. Емігранти сподівалися, що, уникаючи протистояння Німеччини, зможуть добитися згодом створення незалежної Галичини (Мірчук 1968, 551, 560, 585). А німці доклали зусиль, переконуючи їх у тому, що поступка Угорщині була неминучою, але не означає відмови від великої мети (G. Motyka 2006 b, 68). Однак це не влаштовувало галицький провід ОУН, якому йшлося про національно-визвольну боротьбу на всіх українських теренах. Мельник та еміграційний провід вважали, що така стратегія приречена на поразку і забере надто багато людських життів. Вони проводили обережнішу політику, покладаючи надію на нові можливості, що відкриються завдяки розгортанню міжнародного конфлікту. Ці розбіжності призвели до розколу в організації, який за рік, у лютому 1940 року, призведе до офіційного розподілу ОУН на дві фракції.
У Львові спалахували вуличні бої. Мірчук повідомляє, що 2 листопада 1938 року п'ять тисяч польських студентів Львівського університету постановили на зборах заборонити українцям відвідувати університет і зняти українські вивіски в місті. А потім почали руйнувати і грабувати українські крамниці та установи. Націоналісти під проводом Романа Шухевича організували оборону, в якій брали участь українські робітники, і дали відсіч погромникам, деякі з яких втратили життя. Запеклий бій біля будинку "Просвіти" на площі Ринок тривав кілька годин, а сутички між поляками та українцями розтягнулися на кілька тижнів: погромники під захистом поліції нищили українське майно удень, а українці мстилися вночі. Відсіч була безжальною. За словами Мірчука, група молодиків вклинилася в польський натовп і "оперувала" ножами, наносячи удари в спину. Це швидко поклало край агресії міського наброду (Мірчук 1968, 475–476). Цей епізод демонструє високий градус напруги і здатність українських студентів та робітників під проводом ОУН організовувати ефективну відповідь на агресію.
Розгром Карпатської України викликав спалах гніву. 18 червня 1939 року газета "Українське слово" (друкований орган ОУН у Парижі) писала: "Ми ніколи не виношували ідею, що зможемо отримати якийсь подарунок від Гітлера, цього добре відомого хижака. Він — представник германської "вищої" раси, заклятий ворог слов'янської раси [...] Але ще меншого ми чекаємо від наших сусідів, наших "добрих слов'янських братів"". А 24 вересня, після того, як Гітлер і Сталін розділили Польщу, газета написала, що "німці зовсім не думали про створення незалежної Української держави", бо Німеччина думала лише "про українську територію, про українське вугілля і залізо, про українську пшеницею, вона думала про Україну як про німецьку колонію" (цит. за: Косик 1993, 69, 76). Однак влітку 1939 року Німеччина, імовірно, переконала еміграційний провід, що війна з Польщею призведе до постання західноукраїнської держави. Вільгельм Канаріс, начальник Абверу, погодився на створення загону з 250 осіб під командуванням Романа Сушка. Цей загін, сформований до 21 серпня 1939 року, мав брати участь у вторгненні до Польщі. Вишколені німцями молоді українці вважали, що їхня роль полягатиме в організації поліцейських відділів у новій українській адміністрації (Книш 1959, 99–100). За кілька тижнів до вторгнення 1 вересня Мельник навіть доручив Сціборському підготувати конституцію нової держави. Однак, у спілкуванні з членами Крайової Екзекутиви, емігранти визнали, що не отримали жодних гарантій від Німеччини (Мірчук 1968, 585; "Організація" 1955, 133–134). Стратегія ОУН полягала в тому, щоб скористатися перевагами за наявності різних можливих сценаріїв створення німецької адміністрації і проштовхнути варіант галицької держави. Як казав один із учасників тих подій, "завважили ми, що між німцями йде за нас боротьба" (Книш 1959, 100, 112).
