Про поховання гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного та перспективи його пошуків

Всі, хто бував у метро та торгових центрах у Римі, звернули увагу на численні фундаменти та колони, які музеєфіковані на місці знахідки й навколо яких розбудовується сучасне місто. Там діє проста схема – кожне будівництво супроводжується археологічними розкопками. Якщо виявляються об'єкти архітектури, забудовник має їх музеєфікувати, а не знести. Таке правило якнайкраще сприяє збереженню історії та культури міста й дозволяє йому розвиватися.

У тому ж Римі є будівля Пантеон, у якій поховані Рафаель та королі Італії. Перепоховавши їх у храмі, італійці вшанували найкращих представників свого народу. Однойменна будівля є у Парижі, де зібрані поховання Вольтера, Руссо, Гюго та багатьох інших видатних особистостей в історії Франції. На початку 90-х років ХХ ст. тут перепоховали науковців Марію К'юрі-Склодовську та П'єра К'юрі, письменників Андре Мальро й Олександра Дюма та політика Жана Зе — активного учасника руху Опору в часи нацистської окупації Франції. Проте більш яскравими прикладами таких пантеонів, де зібрані поховання видатних особистостей, є Арлінгтонське кладовище військових у США, Вавель у Польщі, Вестмінстерське абатство у Великій Британії.

Зібрання в одному місці поховань національних героїв – ефективний спосіб підтримки національної ідентичності та пам'яті народу. Зараз активно йде створення подібного пантеону героїв України. У зв'язку із цим у суспільстві почалися обговорення та пошуки могил звитяжних предків, яких варто перепоховати в поважному місці. Однією з таких особистостей безумовно є гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Це одразу розбурхало розслідування стосовно місця його поховання.

Що прикметно, подібні розмови ведуться без залучення професіоналів: істориків-спеціалістів із козацької проблематики, минулого Києва та Київської академії, археологів, антропологів. Здається, вкотре спостерігаємо за ситуацією, коли кожен поціновувач старовини вважає себе й дослідником, здатним авторитетно міркувати про минуле. Тож не дивно, що версії про місце погребіння Сагайдачного не обґрунтовуються, без доказів про помилковість ігноруються висловлені науковцями гіпотези, а легенди сприймаються на віру. Що ж насправді ми нині знаємо про поховання славетного гетьмана?

Історичні свідчення про гетьмана та місце його поховання

Мовою автентичних джерел

Найголовнішим першоджерелом про місце поховання гетьмана є жалобний панегірик, укладений у патронованій Сагайдачним братській школі. Його заголовок: "Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного". Текст надруковано у Лаврській друкарні. Логічно припустити, що всі 20 віршів було виголошено при похованні уславленого козацького полководця. Попри властиві панегіричному жанру вислови, націлені на звеличення запорозького лицарства та його лідера, у кількох віршах вміщено конкретну біографічну інформацію про гетьмана та його поховання.

Зокрема, у 14-му вірші відзначено роль гетьмана у відновленні православної єрархії, опіку над православними церковними інституціями, зокрема київським братством. Тут же вказано на місце його погребіння: "так все спорядивши, живота доконав, при церкві Братськой чесно в Києві похован, в котроє ся братство зо всім Войськом вписав і на нього ялмужну значную одказав". В іншому, 17-му, вірші Сагайдачного порівняно із визначними постатями інших країн. Тут процитовано слова про оборону покійником "миру отчизни" із "надгробку" (саме так у тексті, без уточнень його форми і місця розташування). Неможливо однозначно відповісти, чи у цих віршах буквально відтворено текст із якогось фізичного знаку на місці поховання гетьмана.

Проте на згаданому надгробку ("літературному" чи реальному) ще раз наведено важливу інформацію про місце поховання гетьмана: "Року тисєча шесть сот двадесят второго, погребен в монастирі братства київського, на которий тисячій кілька офірував а жеби там науки фундовано жадав". Навряд чи такий загальник – монастир – був би доречним, якби Сагайдачного поховали у конкретній церкві. Дослідники у XIX ст. взагалі трактували цей надгробок, як камінь на могилі. А камінь на похованні всередині храму (а не, скажімо, плита), теж виглядає не надто переконливо.

Таким чином, безпосередні свідки погребіння гетьмана локалізують його поховання не дуже конкретно: в монастирі на Подолі при (а не "в"!) братській церкві. Посвяту храму не вказано.

Іншим важливим свідченням сучасників про місце погребіння Сагайдачного є запис у поменнику Київського Золотоверхо-Михайлівського монастиря. Цю поминальну книгу розпочато у 1610-х роках і доведено до 1670 р. (рукопис зберігається в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського). У манускрипті вміщено і виділено червоним чорнилом розлогий запис про заслуги і день смерті гетьмана, вказано його ближчих родичів. У нотатці також зазначено місце поховання Сагайдачного: "похований при церкві школи словенської в місті на Подолі честно, в дому братства церковного".

Всі наведені вище свідчення сучасників не дають жодних підстав локалізувати могилу Сагайдачного всередині церкви, як про це будуть говорити пізніше.

Додамо, що впродовж XVII ст. ченці Братського монастиря і професори колегіуму постійно згадували Сагайдачного як одного зі своїх фундаторів. При цьому вони ніколи не говорили про його збережене поховання. Як-от при уточненні масштабів пожеж 1659 і 1665 рр., в яких, за документальними свідченнями, "монастир Братський з двома церквами Богоявлення і Благовіщення Пресвятої Богородиці з дзвіницею і годинником і з училищами та келіями зовсім згорів". У клопотаннях до різних можновладців про відбудову початку 1670-х рр., представники братства згадують гетьмана, але не його могилу.

Пам՚ять про могилу Сагайдачного у козацьку добу

Цілком очікувано було б знайти інформацію про поховання Сагайдачного у козацьких літописах. Козацьке історієписання остаточно сформувалось у перші два десятиліття XVIІI ст., із постанням літописів Грабянки та Величка. Обидва пропонували наратив козацького минулого як суми героїчних діянь козаків віддавна і аж до гетьмана Івана Мазепи. Петро Конашевич Сагайдачний, його морські походи та участь у Хотинській баталії посіли у згаданих текстах важливе місце. Згадано у них і про поховання гетьмана у Братському монастирі. Самійло Величко говорить так: "похований чесно і знаменито митрополитом Йовом Борецьким при церкві соборній, у тому ж монастирі Братському Київському року 1622, залишивши козаків у глибокій печалі".

Інший основоположний наратив козацького минулого – Літопис Грабянки, який став масовим чтивом з історії серед козацької еліти у XVIІI ст., – відзначає поховання Сагайдачного з аналогічними акцентами: "Року 1622 помер Петро Сагайдачний, славний гетьман запорозький, великий оборонець віри православної і ктитор Братського монастиря та шкіл латинських; тіло його віддане землі в Києві, у Братському монастирі, і схоронене було з великим сумом війська запорізького і всього люду православного".

Літописи Величка і Грабянки не є синхронними смерті Сагайдачного джерелами. Їхні способи описувати минуле різняться. Однак згадки про поховання гетьмана достатньо схожі, у них бракує конкретики. Це означає, що автори козацьких наративів відтворювали вже усталений спомин про погребіння Сагайдачного і не бачили якогось фізичного місця його поховання. Єдиний домисел, зроблений Величком через приблизно століття після смерті Сагайдачного, – трактування церкви із невказаною титулатурою, при (а не "в") якій поховали гетьмана, як "соборної".

А це суперечить автентичним повідомленням. Упродовж XVIІI ст. в усіх козацьких історичних творах (таких як опублікований у 1776 р. "Короткий опис Малоросії") чи у хроніках локального рівня (на кшталт новгород-сіверського літописця 1780-х рр. абощо) постійно відтворювався топос про Сагайдачного-ктитора Братського монастиря і школи, а також те, що його "поховано у Києво-Братському монастирі" (церква навіть не згадувалась).

Додамо, що у достатньо інформативних описах Братського монастиря, Академії та Богоявленського собору із детальними вказівками на його внутрішнє облаштування, які з՚явилися у 1780-х рр., немає жодної згадки про місце поховання Сагайдачного. Це при тому, що викладачі і монахи, які їх складали, аж ніяк не замовчували ім՚я гетьмана й у XVIII ст., продовжували називати своїм фундатором, мали матеріальне постійне нагадування про благодійника (його вкладний хрест "до церкви святого Богоявлення Господнього в дім братський на відпущення гріхів своїх"; нині зберігається у Національному музеї історії України).

Мовчанка про фізичне місце поховання Сагайдачного при постійних згадках його імені у джерелах XVII–XVIII ст., зокрема козацьких, які безпосередньо були зацікавлені у формуванні фізичного місця пам՚яті, пов՚язаного з одним зі славетних "антецесорів" сучасних гетьманів, можна пояснити одним: вже у другій половині XVII ст. в монастирі не було сліду поховання Сагайдачного (вірогідно, його знищено під час пожеж у 1650-х – 1660-х рр.).

У 1760-х рр. могилянські професори достатньо невпевнено закладають підстави для легенди, на якій самі не наполягають, і яка "вистрілить" аж у другій половині XІX ст. Реагуючи на загрозу переформатування Академії, яка йшла з боку Кирила Розумовського, чи її ліквідації Катериною ІІ, могилянці в середині 1760-х рр. компонують історичну довідку про "київські школи". Ця довідка мала відкинути претензії до закладу з обох сторін і підкреслити його унікальність. В одній із чернеток записки із суперечливою і ще не оформленою логічно інформацією згадано Сагайдачного.

Автори припустили, що гетьман був похований у спорудженій ним дерев՚яній Богоявленській церкві. Цю інформацію не включили у фінальний варіант довідки, який вийшов за стіни Академії. Жодні нововиявлені прямі джерела не стали підставою для твердження. Припущення про поховання у дерев՚яному храмі базувалося на інформації з братського поменника про те, що Сагайдачний фундував його. Мабуть, логіка твердження була така: якщо гетьман був ктитором, то його мали поховати у церкві, яку той заклав. Легенда продовжила жити в стінах Академії принаймні до кінця XVIII або ж початку XIX ст.

Доказ того, що вона не пішла далі, бачимо у такому важливому патріотичному тексті як "Історія русів". У цьому політичному трактаті і далі не вказувалося посвяти пов՚язаної із погребінням Сагайдачного церкви. Єдиний нюанс, що абсолютно суперечив традиції попереднього козацького літописання – зазначення про поховання гетьмана не "при", а "в" якомусь монастирському храмі: "похований у церкві того створеного ним Братського монастиря, якого вважався він головним ктитором".

Отож, приблизно за століття після смерті Сагайдачного і далі обставини його поховання починають доповнюватися дрібними нюансами. Уточнення не з՚являються внаслідок відкриття нових джерел, а є лише припущеннями чи додумуваннями.

Гіпотези дослідників про місце поховання Сагайдачного

Вже у XIX ст. до міркувань про місце поховання одного з фундаторів Братського монастиря та Київської академії звернулися професійні історики. Варто наголосити: переважна більшість із них не лише цікавилися минулим Києва, згаданих обителі чи навчального закладу. Вони працювали в місті, а частина – навчалися й викладали в Духовній академії на Подолі, що функціонувала у стінах старої Могилянки. А отже, це не лише кабінетні вчені, а ті, хто майже щодня перебував на території, де колись поховали гетьмана.

І жоден (!) з них, пишучи про погребіння Сагайдачного, не свідчив як очевидець про те, що десь у XIX – на поч. XX збереглися фізичні вказівки на його могилу. Як резюмував у 1850 р. Михайло Максимович, колишній ректор Університету св. Володимира, зараз "не знає ніхто навіть і місця, де спочив тлін вікопомного гетьмана". Це важливо пам՚ятати, коли далі зупинимося на інформації із повісті Івана Нечуя-Левицького.

Думка дослідників Київської академії та Братського монастиря XIX – поч. XX, які писали свої праці на великих масивах архівних джерел не лише з Києва, була достатньо логічною й однозначною: немає підстав припускати, що Сагайдачного поховали при, а тим паче, в закладеній ним Богоявленській дерев՚яній церкві. Базувалася вона на такому факті: на час смерті гетьмана у 1622 р. не було завершено спорудження цього храму, що підтверджується джерелами із самого монастиря.

Навіть на 1625 р. Богоявленський дерев՚яний собор не мав покриття і не був оздоблений всередині. Завершено церкву щойно в 1626 р. Отож, як висновували історики, гетьмана поховали при іншій діючій на час його смерті Благовіщенській церкві. Цей храм локалізували на місці головного академічного корпусу Духовної академії, або ж біля нього з боку нинішньої Контрактової площі чи навіть Іллінської вулиці. Нагадаємо, що на сьогодні ця будівля – це перший корпус Національного університету "Києво-Могилянська академія".

Тобто локація, яка в намірах археологічних досліджень шукачів решток Сагайдачного взагалі не згадується. Зрештою, у XIX ст. було запропоновано й іншу локалізацію першого монастирського Благовіщенського храму – на місці пізнішої Святодухівської церкви Петра Могили (збережена донині трапезна в іншій частині університетського кампусу). Проте ця гіпотеза не прижилася.

Автор єдиної до сьогодні праці з наскрізної історії Богоявленського монастиря Микола Мухін вважав, що могила Сагайдачного знаходилася неподалік від діючої в його час академічної бані. Гіпотеза Мухіна базувалася на тому, що саме поблизу бані під час копання погреба у 1874–1875 рр. було виявлено якийсь гріб, що міг вказувати на місце поховання видатних членів братства. А ця баня розташовувалася зі східного боку головного корпусу Духовної академії біля Іллінської вулиці. Йдеться про локацію, де нині знаходиться службові в՚їзд і будівлі НаУКМА (через дорогу від бізнес-центру Іллінський).

Власне, гіпотезами істориків XIX – поч. XX ст. і вичерпуються намагання розібратися за допомогою аналізу джерел із місцем погребіння Сагайдачного. Надалі навіть у науковій літературі його якщо згадують, то як буцімто доведений факт, без вказівки на джерела та заперечення думок попередників. Добрий приклад – виданий у 1930 р. з нагоди десятиліття Всеукраїнської Академії наук "провідник" по Києву. У ньому просто зазначено, що гетьмана поховано "під" збудованою ним церквою. Мабуть, соціалістичні реалії завадили навести її титулатуру. Але з опису зрозуміло, що мова саме про недобудований на 1622 р. Богоявленський храм. Автором цього тексту був Федір Ернст – історик-мистецтвознавець, який сам ніколи не досліджував архітектурного ансамблю та історії Могилянської академії.

Сучасні наукові розвідки місце поховання Сагайдачного теж спеціально не дискутують і не обґрунтовують. Частина теперішніх текстів некритично повторює необґрунтовану інформацію Ернста. Інші автори одним реченням і так само без аргументів вказують на поховання гетьмана ззовні старої Богоявленської церкви за вівтарем. Складається враження, що вибір місця погребіння обумовлено тим, яке із досліджень XIX ст. потрапляє сучасним авторам до рук. Але ніхто не дивиться на сам процес примноження (і відкидання недостатньо обґрунтованих) наукових знань та появи легендарної інформації. А от дослідник Сагайдачного Петро Сас в статті про гетьмана в академічній "Енциклопедії історії України" констатує (вочевидь, опираючись на автентичні джерела), що Сагайдачного поховано в Богоявленському монастирі (без деталізації місця).

Легенди та вигадки

У повісті "Хмари" (1870‑1871 рр.) вихованця Київської духовної академії, українського письменника Івана Нечуя-Левицького натрапляємо на інформацію, що на південній стіні Богоявленського собору "була залізна дошка з написом над могилою гетьмана Конашевича-Сагайдачного". На перший погляд – це свідчення очевидця. Причому, так сформульоване, що складається враження, ніби йдеться не про внутрішню частину храму, а простір зовні.

Втім, усі описи монастиря й собору XIX ст., а також спогади очевидців того часу не підтверджують написаного Нечуєм-Левицьким. "Перехресний допит" синхронних джерел дає однозначну відповідь: жодних слідів, які б вказували на могилу гетьмана, у монастирі та Академії не було. Чому ж письменник згадує залізну дошку? Можливо, він переплутав і, пам՚ятаючи про чавунну плиту на позначення місця погребіння Василя Григоровича-Барського, поєднав цю обставину із монастирською легендою про місце погребіння Сагайдачного.

Тим паче, що сама плита Григоровичу-Барському з՚явилася на стіні храму або незадовго до початку, або під час навчання Нечуя-Левицького в Академії. Схожу легенду про ту саму стіну зафіксував у 1917 р. Костянтин Щероцький: мовляв, у мурованій Богоявленській церкві (а не зовні), під підлогою посередині південного боку "вказують" на місце погребіння Сагайдачного. Хто саме "вказує", Щероцький не зазначив і ніякого знаку-дошки біля місця поховання не згадав. Як би там не було, "Хмари" – це художній твір, тож автор міг дозволити собі вигадувати факти. А вказівка на місце погребіння Сагайдачного цілком відповідала ідейному задуму повісті. У ній Нечуй-Левицький критикував інтелігенцію за захоплення хибними ідеями замість того, аби дбати про українську справу.

Образи таких "неправильних" інтелігентів письменник малював на прикладів викладачів Духовної академії. Тож для підсилення ефекту йому важливо було нагадати, що тут, на Подолі, де є видимі сліди славного українського минулого, "не було й духу, й сліду тих давніх діячів України, тих Сагайдачних, Могил", а панував "чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люди".

Легенда XIX ст. про місце гетьманового поховання під південною стіною не знайшла підтвердження під час проведених Ксенією Бондар у 2021 р. саме на цьому місці георадарних досліджень (докладніше про них далі). Їхні результати було опубліковано, і авторка не вказала на жодну аномалію, що свідчила б про якесь поховання.

Наприкінці XIX ст. дослідник Братського монастиря і вихованець Київської духовної академії Микола Мухін зафіксував іншу легенду – про поховання гетьмана за вівтарем Богоявленського мурованого собору біля могили Василя Григоровича-Барського. На відміну від позначення останньої, жодних фізичних слідів погребіння Сагайдачного там не було.

У 1920-х рр. професор Київської духовної академії Петро Кудрявцев написав, але не опублікував, невеличке повідомлення про поховання у Богоявленському соборі (його оприлюднив щойно у 2017 р. Володимир Бурега). Кудрявцев переповідав чутки невказаної особи, яка, своєю чергою, не була очевидцем, а через 40 років від подій, про які йшлося, почула інформацію від якогось монаха. Мовляв, у 1878 чи 1879 рр. у Богоявленському соборі міняли підлогу і виявили під нею склепи із двома похованнями. Одне належало духовній особі, інше – це був кам'яний гріб, який ніхто не відкривав. Монахи буцімто вирішили тримати відкриття склепів у таємниці і нікому не повідомляти.

Кудрявцев дуже обережно висловив ідеєю (він сам вказав, що "це тільки припущення", яке потребує аргументації), що, можливо, йшлося про поховання Сагайдачного. Якщо сприйняти на віру засновану на достатньо пізньому переказі оповідь, то невідкритий гріб із підпілля якоїсь невідомої особи знаходився посередині лівої стіни Богоявленського собору (отож, на нині забудованій території).

У другій половині XX ст. колишня Києво-Могилянська Академія остаточно перетворюється на символ величного українського минулого, репрезентанта культурних та інтелектуальних звершень українців. Найвірогідніше, тоді ж виникає версія про існуючу могилу Сагайдачного. Коли у 1960-х рр. стало відомо про плани перебудови старого академічного кампусу, на його захист стала українська інтелігенція та студентство. У листі студентів Київського політехнічного інституту проти архітектурної руйнації, як один з аргументів на користь збереження історичної пам'ятки, згадано про поховання Сагайдачного: "Його могила (на жаль, досі не упорядкована) знаходиться поблизу старого корпусу академії".

Вочевидь, ідеться про те місце, на якому до кінця XVIII ст. був монастирський цвинтар. В описі 1781 р. цвинтар згадано, проте ні про яку могилу Сагайдачного на ньому не зазначено. На цій уявній локації, сконструйованій радше як необхідне для українців "місце пам'яті" в радянський час, було споруджено їдальню Вищого військово-морського політичного училища. За спогадами киян, перед зведенням споруди у невідомому напрямку було вивезено землю із рештками поховань.

Підсумуємо. Сагайдачного було поховано на території Братського монастиря на Подолі. Всі нечисленні автентичні джерела вказують, що могила була не в церкві, а при якомусь храмі із невказаною титулатурою. Нічого не знаємо про спосіб погребіння (склеп, труна абощо). Жодних доказів, що фізичні сліди поховання існували вже через кілька десятиліть після смерті гетьмана, немає. На їх відсутність вказують і в наступні століття. Дослідникам невідомі жодні докази того, що при спорудженні на поч. 1690-х рр. мурованого Богоявленського собору шукали і переносили до нього рештки гетьмана.

Через майже півтора століття після відходу Сагайдачного у засвіти у Могилянські академії фіксується необґрунтоване джерелами припущення, що його було покладено в дерев՚яній Богоявленській церкві, але без будь-яких заяв про збереження поховання у мурованому соборі. Зрештою, у XIX–XX ст. легенд про могилу в або ж біля Богоявленського храму стає більше. Вони не базуються на жодних джерельних свідченнях чи відкриттях. Якщо підсумувати чутки і вигадки та наукові гіпотези, то маємо низку локацій можливого поховання гетьмана:

- на місці чи з різних сторін нинішнього першого корпусу НаУКМА;

- ззовні під східною стіною (за вівтарем) зруйнованого Богоявленського храму (нині частково забудована);

- всередині Богоявленського собору під південною стіною;

- всередині цього храму, але під північною стіною (нині забудована);

- на місці колишнього монастирського цвинтаря поблизу Староакадемічного корпусу (нині частково(?) забудована).

Якщо брати до уваги легендарні припущення, можливим місцем поховання Сагайдачного залишається велика територія, де зараз розміщено перше університетське містечко НаУКМА, зокрема це можуть бути забудовані території. Висловлені науковцями гіпотези (у випадках, коли ті їх намагалися аргументувати), базуються на перелічених на початку нашого тексту джерелах і одностайні у твердженні, що йдеться про простір поза храмом, а не в ньому, до того ж – не на місці збудованого за 70 років після смерті гетьмана мурованого собору. Саме ці кілька автентичних згадок і нині залишаються головними арбітрами у дискусіях про місце поховання "зацного рицера" Петра Конашевича-Сагайдачного.

Насамкінець зауважимо дві речі. Перша – археологічні дослідження фундаментів Богоявленського собору не конче рівнозначні пошуку могили гетьмана, як про це можна почути від не пов՚язаних з наукою спікерів. Друге – ігнорування експертних думок дає всі підстави вважати, що перші ж виявлені під час можливих розкопок чоловічі рештки буде оголошено останками Сагайдачного.

Що відомо про Богоявленський собор?

Дерев'яну соборну Богоявленську церкву заклав у 1620 р. гетьман Петро Сагайдачний у центрі площі Братського монастиря, заснованого 1615 р. Вона була збудована в найкращих традиціях українського народного зодчества, про що свідчить зображення її на малюнку-панорамі Києва 1651 року. Сирійський мандрівник Павло Алеппський у середині XVII ст. записав у своїх нотатках, що на території Братського монастиря розміщувалися дві тоді ще дерев'яні церкви − Благовіщенська надбрамна та Богоявленська. "В п'ятницю ми слухали літургію у великому монастирі, що називається на їх мові Сагайдачного…

Він на честь Богоявлення і має ігумена й монахів. Кругом великої церкви йде аркада опасання, у ній троє дверей, вона з трьома банями, грандіозна, велика й має амвон зі сходами. У хоросі є також дерев'яний круглий поміст; місця для стояння (форми) йдуть рядами праворуч і ліворуч і звернені на схід перед ними праворуч від хороса красиве архієрейське місце, задня сторона якого решітчаста. Кругом церкви споруди величаві й дуже великі".

Мурований Богоявленський собор звів на місці попередньої розібраної дерев'яної святині за меценатські кошти гетьмана Івана Мазепи будівничий Й. Старцев за участю архітектора І. Зарудного в стилі бароко впродовж 1690−1693 рр. В другій половині 1810-х рр. споруду собору відновив архітектор А. Меленський. 1935 року її було стерто з лиця землі.

Собор був однією із двох найвеличніших київських сакральних споруд фундації гетьмана Івана Мазепи, що мовою українського бароко відроджували характерні зразки великих княжих кафедральних храмів Русі-України ХІ–ХІІ ст., втілюючи в архітектурних образах політичну програму гетьмана. Розпланувальна організація собору нагадувала києво-руський тринавний хрестово-баневий храм з шістьма опорними стовпами, ледь-вираженим трансептом і підкреслено розвиненим нартексом з двома фланкуючими вежами. Центральна баня спиралася на чотири перші від трьох апсид на сході стовпи, а бічні – височіли над пастофоріями і західними вежами.

Вражаюча за масштабом, але разом з тим компактна, брила споруди членувалася пілястрами, була підкреслена профільованим цоколем, що оббігав усю будівлю навколо, а згори завершена антаблементом із розвиненим у висоту карнизом. На фризі було закомпоновано зображення янголят. Фризи західного фасаду й бань мали прикрасу у вигляді полив'яних керамічних розеток. Над карнизом на північному, південному й західному фасаді фігурував аттик, який контрастував оздобами із суворою монументальністю основного об'єму. У розкішних барокових картушах аттика у вигляді фронтонів красувався барвистий живопис. До 1709 р. композиція одного з фронтонів містила герб Мазепи, та після Полтавської битви герб поспішно зрубали.

Основним художнім акцентом західного фасаду в композиції собору став передсінок, що містився між двома вежоподібними ризалітами з баневими верхами. Він значною мірою обрисами повторював верхній фронтон. У його першому ярусі розміщувалися три входи, у другому ярусі розташовувалися великі ікони в обрамленні виноградної лози й розкішних гірлянд. Третій ярус був лише в середній частині. На складних перепадах красувалось п'ять позолочених рапід.

Інтер'єри собору розписав український художник І. Квятковський та італійський майстер Дж. Б. Скотті. У храмі була чудотворна ікона Божої Матері XVII століття (образ походить із Вишгородського храму, де врятувала місто від руйнацій перед військом Яна Радивила. До Києва потрапила Дніпром). Над царськими вратами іконостасу висів кипарисовий хрест, яким константинопольський патріарх Феофан затвердив ставропігію Київського братства. У храмі зберігалися: восьмикінцевий срібний хрест гетьмана Петра Сагайдачного, напрестольний срібний хрест із розп'яттям – дар митрополита Петра Могили та срібна чаша – дар Марії-Магдалини Мазепи.

Досвід археологічних досліджень території довкола Могилянки

Археологічні пам'ятки

Територія Могилянки розташовується на пам'ятці археології Культурний шар Подолу – території нижнього міста давньоруського Києва де починаючи з ІХ ст. кипіло життя. У ході археологічних досліджень, які проводилися навколо першого містечка з метою будівництва метро, інших споруд, прокладання комунікацій тощо. Ми знаємо про надзвичайно багатий культурний шар, який сягає 6 м завтовшки.

Нерідко у ньому трапляються розрізнені, зазвичай поруйновані, поховання та окремі людські кістки. Недалеко від першого містечка НаУКМА знаходилася давньоруська церква ще у XII ст., досі можна бачити фундаменти церкви Богородиці Пирогощої. Поховання на прилеглій території почалися вже тоді, й, очевидно, продовжилися після появи Братського монастиря та церков його ансамблю. Цвинтар тут перестав функціонувати лише у кінці XVIII ст.

Проведені до нині археологічні дослідження дозволяють встановити на місці першого містечка кілька об'єктів. Передовсім – це наявність культурного шару давньоруського часу, адже територія всього Подолу була щільно забудованим нижнім містом стародавнього Києва. Окрім цього, тут відомі численні, зазвичай поруйновані поховання. Таке явище спостерігається на усіх давніх кладовищах. Руйнація надземних хрестів та інших споруд із часом призводила до втрати точного місця поховання й нові могили постійно руйнували старі, а виявлені кістки складалися в одне місце, або просто розкидалися навколо. Найбільшим об'єктом є рештки Богоявленського собору, роботи з локалізації якого проводилися останніми роками.

Археологія про Богоявленський собор

Розкопки безпосередньо поруч із собором проводилися кілька разів.

У 1953 році І. Самойловський повідомляє про те, що у траншеї закладеній на місці собору, у його північно-східній частині, виявлено фундаменти, які гарно збереглися та дві дерев'яні домовини, які зруйновані екскаватором. Також він згадує що "у середній незабудованій частині садиби почали копати котлован, натрапили на поховання у промерзлій землі на невеликій глибині, зберегли 2 черепи"". У першому випадку очевидно йдеться про прибудову до 3-го напівкруглого корпусу НаУКМА, а у першому про якісь ще роботи на території першого містечка.

У 1987 році Подільською постійнодіючою експедицією Інституту археології під керівництвом М. Сагайдака досліджено площу біля 170 м2 на північний захід від собору, безпосередньо перед нартексом храму на місці прибудови до сучасного 3-го корпусу НаУКМА. Культурні нашарування та об'єкти давньоруського часу тут були сильно пошкоджені похованнями кладовища ХV–ХІХ ст. з якого досліджено 12 поховань.

У 1992 році та ж експедиція проводила роботи у районі Поварні Братського монастиря. Тут було виявлено два поховання in situ та безліч перевідкладених кісток поруйнованих поховань різного часу. Поховання датувалися часом XV – початком XVIII ст.

У 2010 році в ході земляних робіт у зв'язку із ремонтом комунікацій фундаменти собору зафіксував С. Тараненко, тоді співробітник ДП "Центр археології Києва" НАН України. Відзначалася гарна їх збереженість на глибину більше 2 м.

У 2021 році георадарні дослідження території провела К. Бондар. Спираючись на наявні плани та зображення собору та легенди описані писемними джерелами дослідниця намагалася встановити точне розташування собору та перспективи його розкопок. Проведене дослідження дало уявлення про специфіку прокладених комунікацій та їх розташування відносно фундаментів. Висловлено припущення, що котлован про який писав І. Самойловський був значно більшим за будівлю та зачепив стіни фасаду собору. Якісь пустоти у середині собору, які могли б свідчити про крипти не було виявлено.

Останні роботи проводилися в 2023 році під спільним керівництвом завідувача відділу археології Києва Інституту археології НАН України В. Івакіна, начальника н/д відділу археології НЗ "Києво-Печерська лавра" С. Тараненка, старшого наукового співробітника відділу археології Інституту Українознавства ім. І. Крип'якевича Ю. Лукомського та завідувача кафедри археології НаУКМА О. Білинського.

Їх метою була точна локалізація решток собору за допомогою тахеометричної зйомки та оцінка стану їх збереженості. Було закладено розвідувальний шурф на місці кута між південною стіною та трансептом. Таким чином вдалося точно прив'язати наявний план собору до місцевості з точністю до сантиметрів. Було відібрано зразки цегли та будівельного розчину для подальшого аналізу.

Зібрані археологічні матеріали: фрагменти керамічного посуду ХІІ – ХІХ ст., будівельні матеріали ХVII – ХІХ ст., кородовані вироби з чорного металу, тваринні кістки тощо. Також це дало змогу оцінити ступінь збереженості решток будівлі. Маємо гарно збережний фундамент та рештки стін, що вказує на те, що в радянський час собор було розібрано не повністю, а лише до рівня тодішньої денної поверхні.

Згідно архітектурно-археологічного аналізу рівень денної поверхні часу будівництва мурованого храму ХVІІ ст. залягає близько півтора метра глибше за рівень денної поверхні після відбудови храму за проєктом А. Меленського в 1810-х роках. Отже, обновлений собор фігурував на значно вищій відмітці у порівнянні зі своїм попередником. Подвійні уступи "реставраційних" мурувань ХІХ ст. пов'язані з проєктним потоншенням обводових мурів собору ззовні на ширину в одну цеглу − 25−26 см. Ці два попередні висновки підважують думку про те, що під час другого будівельного періоду на початку ХІХ ст. було лише змінено форму бань і влаштовано новий іконостас.

Перебудова собору в ХІХ ст. окрім бань могла стосуватися й потоншення зовнішніх стін, а проєкт – частково змінював декор попередньої оригінальної споруди. Зокрема, на фасадах проєкту авторства А. Меленського суцільний профільований цоколь собору відсутній, хоча його існування у споруді ХVІІ ст. підтверджують сучасні археологічні дослідження. Певну зміну декору можна пов'язувати з тою обставиною, що застосування стилю українського бароко заборонив петербурзький Святійший урядувальний синод 1801 року.

Після досліджень шурф було законсервовано.

Перспективи розкопок Богоявленського собору та пошуків решток гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного

Останнім часом у медіа лунає багато закликів до дослідження Богоявленського собору та пошуків у ньому решток гетьмана Сагайдачного. Проте надходять вони не від наукової спільноти. Кам'яний собор, зведений у 1690–1693 рр., заслужено вважається символом та еталоном козацького барокового зодчества. Окрім цього слід підкреслити, що територія всього Братського монастиря є малодослідженою та зберегла автентичний стан збереженості. Вона несе в собі значний масив археологічної інформації як щодо культурних нашарувань давньоруського часу (Х–ХІІІ ст.), так і – ранньомодерного періоду (монастирські споруди та некрополь ХV–ХІХ ст.).

Проте дослідження будь-яких пам'яток потребують сильної аргументації. Будь-які розкопки пам'ятки - це її руйнування у ході якого ми документуємо все що руйнуємо. Наново розкопати щось буде неможливо. Тому в світі існує принцип conservation in situ, тобто збереження пам'ятки на місці у разі, якщо їй нічого не загрожує. Попередні дослідження, у тому числі останні, засвідчили гарний стан збереженості стін та фундаментів, що вказує на те, що вони добре консервуються ґрунтом та не руйнуються. В такій ситуації потрібна сильна наукова аргументація для розкопок цієї пам'ятки.

Окрім цього, згідно чинного законодавства України, археологічні дослідження на пам'ятці архітектури, історії та археології можуть здійснюватися виключно в якості частини комплексного проєкту її музеєфікації. Проведення будь-яких досліджень на пам'ятках культурної спадщини вимагає відповідний проєкт перетворень, погоджений центральним органом управління культурної спадщини (ст. 5 Закону "Про охорону культурної спадщини"). Не менш категоричне й міжнародне законодавство та зобов'язання України. Конвенція ЮНЕСКО 1972 року про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини ратифікована Україною.

У преамбулі Конвенції прямо сказано, що частини культурної спадщини, які мають видатне значення, мають зберігатися як частина всесвітньої спадщини людства в цілому. Також Конвенція виходить із того, що охорона такої спадщини є справою не лише держави, на території якої вона знаходиться, а міжнародного співтовариства в цілому. Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини (переглянута), Валлетта, 1992 р. учасницею якої є Україна, значно безпосередніше стосується археології. Вона передбачає інтеграцію охорони археологічної спадщини у планування, а також принцип, що археологічна спадщина має зберігатися переважно in situ.

Такий підхід не лишає легальних та моральних способів дослідження визначних пам'яток окрім як частини цілісного проєкту. Одна лише розробка такого проєкту займе не менше року, самі ж розкопки затягнуться на десятиліття. Іншим питання є фінансування. Щоб уявити бюджет можемо звернутися до подібних проєктів у світі. Найближчим є Єпископська базиліка Філіппополіса, Пловдив, Болгарія. Це базиліка IV–VI ст. Розмірами 82,8 × 36 м, тобто близько 3 000 м². Археологічні дослідження тут тривали ще з 1980-х, а повне розкриття відбулося у 2016–2017 р.

Після розкопок пам'ятку накрили спеціальною захисною спорудою, створили музейний простір, експозицію та громадський простір. Вартість проєкту склала близько €10 млн. Проєкт тривав 2014–2021 рр. і включав археологічні дослідження, консервацію, реставрацію, захисне покриття, музеєфікацію, благоустрій та облаштування громадського простору. Площа фундаментів Богоявленського собору біля 800 м². Тобто для порівняння можна з певністю говорити про вартість не менше €1 млн.

Зважаючи на попередні висновки за результатами крихітного розвідувального шурфа, подальші наукові фундаментальні архітектурно-археологічні дослідження решток собору можна продовжувати, але згідно чинного законодавства при наявності фінансових гарантій їх належної консервації.

Такий підхід дозволив би відкрити фундаменти, зробити безліч наукових відкриттів, підняти моральний та культурний дух суспільства, створити прекрасний громадський простір та туристичний об'єкт. А якщо у ході досліджень вдасться ідентифікувати поховання Сагайдачного - це буде чудовим доповненням. Кінцевим продуктом може бути відзнакування стін собору з музеєфікацією автентичних решток сакральної споруди.

Пам'ятка знаходиться на території одного з найстарших навчальних закладів України – Києво-Могилянського колегіуму, а тепер НУ "КМА". Тому дослідження і впорядкування решток Богоявленського собору має стати демонструванням глибокої освітньої, культурної та християнської традиції у столиці України.

Проте відповідь на питання чи стоїть це зараз у пріоритеті куди витрати кошти - очевидна.

Про перспективи ідентифікації гетьмана

Хоча археологічні розкопки з метою віднайдення поховань славних людей проводяться постійно, зазвичай вкрай складною є ідентифікація похованих. У таких випадках необхідно знати точне місце поховання, обставини, особливості поховальної споруди, мати інформацію для реконструкції біологічного профілю особи, живих родичів для ДНК аналізу. Про відсутність точного місця поховання Сагайдачного та поховальних споруд йшлося вище. Звернімося тепер до археологічних та антропологічних факторів.

Антропологічна ідентифікація історичної особистості є завданням ідентичним криміналістичній ідентифікації загиблих. За умови археологічної ідентифікації цей процес включає такі етапи як визначення статі, віку, реконструкція будови тіла за описом та вимірами скелета, пошук патологічних особливостей, які відповідають способу життя, професії та певним подіям, які мали місце впродовж життя людини, та могли залишити сліди на її скелеті, зокрема травм. До комплексу ідентифікаційних аналізів відноситься також генетичний аналіз за умови виявлення родичів історичної особи, та реконструкція обличчя людини за її черепом (криміналістична, графічна або пластична) - за умови наявності її прижиттєвих достовірних портретів.

Обмеженнями реконструкції за умови археологічної ідентифікації є погана збереженість людських останків, відсутність порівняльного генетичного матеріалу та обмеженість історичних свідчень про події в житті особистості, які могли б лишити сліди на скелеті.

В тому випадку, якщо точне місце поховання невідоме, але відомий ареал поховання (наприклад, кладовище), ставиться в першу чергу наукове завдання дослідження всього ареалу (поховальної пам'ятки). Програма дослідження тут ідентична вже описаній, однак досліджувати доводиться не одного індивіда, а всі виявлені останки. На першому етапі повинні бути визначеними стать, вік та будова скелету (виміряні череп, кістки, визначені індекси та зріст людини), вивчені ознаки захворювань та проведена їх диференційна діагностика для всіх похованих. На другому етапі відбираються індивіди, які відповідають за ознаками тій особі, пошук якої ведеться. В першу чергу це стать та вік, можливі травми та навантаження.

Необхідним є датування скелету, бажано високоточними методами з використанням додаткового ізотопного аналізу для нівелювання резервуарного ефекту (пониження радіокарбонної дати внаслідок споживання риби). Після цього проводиться відбір серед попередньо відібраних, за визначеними ознаками фізичних навантажень та травм, а також іншими ознаками, які дозволяють ідентифікувати особу, зокрема, генетичним аналізом за наявності родичів чи нащадків та за портретною схожістю на основі декількох методів реконструкції обличчя.

Обмеженням даного пошуку є, окрім перерахованих вище, особливості історичних та археологічних останків. По перше, це - неможливість дослідження всього поховального комплексу. Вірогідність виявити певне поховання на ділянці, яка охоплює лише частину ареалу, знижується пропорційно до площі недослідженого кладовища або його ділянки. По-друге, на території Подолу збереженість кісткового матеріалу залежить від рівня грунтових вод, глибини могили, наявності будівництва на території кладовища впродовж останніх 400 років, але в першу чергу від типу поховальної споруди.

Поховання у склепах та кам'яних саркофагах зберігаються дуже погано: кістки переважно зруйновані на 50-90%. У випадку трун цей показник кращий, але не суттєво. Важливо відзначити, що, в першу чергу, у таких похованнях руйнуються плоскі кістки (таз, череп), які є основою ідентифікації статі та реконструкції обличчя у випадку черепа. За цієї умови ідентифікація значно ускладнена або неможлива.

Якщо скелет збережено хоча б на 50%, може бути реконструйовано біологічний профіль особи. Біологічний профіль гетьмана Сагайдачного відомий досить фрагментарно. Окрім чоловічої статі та віку старіше 40 років (можливо, молодше 60), відомо про поранення руки. Можна припустити, що для нього були характерними їзда верхи та володіння зброєю, зокрема, шаблею.

Звертаючись до досліджень синхронних (XVI-XVIII ст.) кладовищ на території України (Лютеньки, Берестечко, Стайки, Київський Арсенал, Десятинна церква, кладовища у м. Черкаси), ми можемо припустити, що третина похованих на кладовищі навколо Братського монастиря буде мати чоловічу стать.

Близько 40% чоловіків цього часу гинули у віці старше 35-40 років. Якщо мова йде про світське кладовище, то переважна більшість, а на монастирському кладовищі - близько третини цих чоловіків, мають ознаки вершництва та володіння зброєю типу шаблі, оскільки більша частина шляхти XVI-XVIII ст. проходили військову службу. Зважаючи на часте використання мушкетів у боях, можливо виявлення до 5-10 % індивідів з пораненнями верхніх кінцівок. Однак це - лише за умови достатньої збереженості скелету.

Підсумовуючи, вірогідність достовірної ідентифікації останків Сагайдачного є досить низькою, навіть за умови повного дослідження кладовища Братського монастиря.

У підсумку

Богоявленський собор та загалом територія Братського монастиря є унікальним археологічним комплексом, який поєднує культурний шар давньоруського часу, рештки величного собору, кладовище із похованнями визначних людей. Століттями монастир був символом української освіти та культури. На його території було поховано гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, який доклався до розбудови установи. Дослідження таких пам'яток украй відповідальна справа й має робитися не лише згідно із законодавством України та її міжнародними зобов'язаннями але й з чітким усвідомленням мети та довготривалості й дороговартісності проєкту.

Пошуки могили Сагайдачного є благородною справою, проте шансів виявити автентичні рештки дуже мало, а от отримати фіктивного гетьмана якого розгледять ентузіасти-пошуковці у першому ж чоловічому кістякові - великі. Якщо все ж братися за дослідження собору то лише як цілісного проєкту по консервації та музеєфікації. Якщо мета - лише пошук гетьмана ми просто руйнуватимемо одну пам'ятку прикриваючись пошуками іншої й нічим не відрізнятимемося від східного сусіда, який свого часу фальсифікував упізнання останків князя Юрія Долгорукого.

Якщо копати - то лише з метою перетворення Подолу на щось подібне до римського метро, а не уподібнюватися некромантам зі сходу.