Наша Леді Хо-Хо, або ж як ефективно заохочувати до колабораціонізму
Що таке колабораціонізм — і чи завжди він означає зраду? Де закінчується прагнення вижити та починається свідома співпраця з ворогом? Чому те, що для одних було ганьбою, для інших ставало звитягою і справою національного порятунку? Історик Пйотр М. Маєвський, простежує історію колабораціонізму від античности до Другої світової та сягає сучасної російсько-української війни. Публікуємо уривок із книжки, яка незабаром вийде друком у видавництві "Локальна історія".
Що читаємо? Пйотр М. Маєвський "Бридке слово на "к". Оповідь про колабораціонізм", видавництво "Локальна історія", 2026 рік
На межі березня та квітня 1940 року Владислав Студницький, інтернований в Нойбабельсберзі, смакував гіркоту зневаги з боку німців до його пропозиції, а майже за дві тисячі кілометрів на схід другий із окупантів чітко давав зрозуміти, що не виключає співпраці з поляками. Двері до неї він поки що прочинив не надто широко, але відразу на найвищому рівні. Ванда Василевська, польська ліва активістка й письменниця, пакувала речі в московському готельному номері, готуючись їхати до Львова, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонили з Кремля. Того ж вечора полька стояла перед Сталіним. Диктатор здивував її зауваженням, що вона схожа на свого батька. Леона Василевського, близького до Пілсудського соціаліста й першого міністра закордонних справ незалежної Польщі, радянський лідер пам'ятав із міжурядових переговорів на початку 20-х років. Згадка про батька активістки могла б прозвучати з цих вуст як звинувачення в неналежному класовому походженні, проте господар Кремля вміло надав їй фамільярного відтінку. "Ваш батько діяв проти нас, а от ви разом із нами, з комуністами", — доброзичливо зауважив він, а потім з явним задоволенням підсумував: "Діалектика". Він похвалив творчість Василевської. Сталін підготувався, перед зустріччю він ознайомився з відповідною інформацією про співрозмовницю.
Свою літературну кар'єру письменниця розпочала в дитячому тижневику Płomyk. У середовищі довоєнних польських літераторів її вважали екзальтованою графоманкою, проте диктаторові припав до смаку її патетичний стиль. Можливо, вона також сподобалася йому як жінка. Василевській було тридцять п'ять років, вона мала широке, пласке обличчя, великі, виразні очі та емоційно жестикулювала. Згодом подейкували, що вона стала коханкою генералісимуса.
Хоча Василевська тоді погано володіла російською, Сталін терпляче слухав її. Дискусія затягнулася до пізньої ночі. Найімовірніше, вже тоді диктатор дізнався, що його співрозмовниця думає про майбутнє Польщі. Він мав підстави для задоволення. Ворожість до Радянського Союзу неприпустима, запевняла письменниця, а нейтралітет — безплідний і небезпечний. Поляки мають тільки один розсудливий вихід: активну співпрацю з Країною Рад і очікування, що через певний час він відбудує під своєю егідою їхню батьківщину. Що не менш важливо, Василевська не мала наміру чекати такого розвитку подій, склавши руки; вона прагнула діяти. До Москви вона приїхала, щоб отримати мандат депутатки Верховної Ради Радянського Союзу. Вона дістала його як одна з двох польських депутатів (другим був Ян Турлейський) на виборах, організованих радянською владою на захоплених теренах східної Польщі.
Ці вибори совєти, як зазвичай, безсоромно сфальсифікували: за офіційними даними, явка перевищила 99 відсотків; приблизно таку ж частку голосів було віддано за кандидатів, призначених владою, а нікому іншому балотуватися і не дозволили. Голосуванню передувала настирлива пропагандистська кампанія та масове залякування місцевого населення. Виборчим спектаклем окупант завершив процес пришвидшеного приєднання до Радянського Союзу територій, захоплених після 17 вересня 1939 року. Їх анексія була відвертим порушенням міжнародного права, яке однозначно забороняло будь-які політичні зміни на окупованих територіях, не кажучи вже про односторонню інкорпорацію. Кандидувати на таких виборах означало зраджувати Польську державу.
Василевська цим не надто переймалася. Щоправда, до війни письменниця не належала до комуністичної партії, але давно їй симпатизувала. Попри міцний зв'язок, що поєднував її з батьком, польським патріотом, який ненавидів Росію, вона ідеалізувала нове, більшовицьке втілення цієї держави. Доля Польщі була їй не байдужа, проте вона вірила, що для її країни немає кращої перспективи, ніж об'єднання з Радянським Союзом. У цьому вона не відрізнялася від десятків тисяч тогочасних комуністів на всіх континентах, які вважали державу Леніна та Сталіна передсінком земного раю та своєю єдиною справжньою вітчизною. Коли вибухнула війна й німецькі війська у вересні 1939 року дійшли до передмість Варшави, письменниця покинула столицю та вирушила на схід. Поблизу Холма вона зустріла війська Червоної армії, що рухалися в протилежному напрямку. Василевська радо їх привітала. Радянським військовим потягом вона дісталася до Ковеля, де налагодила контакт із місцевим революційним комітетом.
Незабаром після цього радянська влада скерувала її до Львова. Там Василевська полинула у вир політичної діяльності. Вона хутко стала однією з найважливіших постатей серед польських комуністів, які перебували в місті. Письменниця невтомно агітувала за новий лад, публікувала довжелезні статті в радянській пресі, проголошувала, що "Західна Україна починає нове, щасливе, вільне життя". Водночас вона боронила польську культуру й допомагала співвітчизникам, яким загрожували репресії. Василевська, мабуть, не бачила в цьому суперечности: адже вона зрікалася не своєї польськости, а лише польської держави в її довоєнному кшталті. За її заповзятливість письменницю нагородили місцем у Верховній Раді Радянського Союзу, а згодом також майже необмеженим доступом до вуха Сталіна. Жоден інший польський комуніст не отримав такої відзнаки. Василевська віддячувала своїй прибраній батьківщині беззастережною лояльністю. Вона не писнула ні звуку, коли в квітні 1940 року функціонери НКВС нишком убили її чоловіка, Мар'яна Боґатка, як пізніше з'ясувалося, помилково. (Радянська служба безпеки стежила також і за польською комуністкою навіть після її авдієнції у Сталіна). Дехто вважав, що ця трагедія прискорила переродження душі Василевської, вона зламала польську комуністку та перетворила її на беззаперечно слухняний інструмент радянської політики. Біограф Василевської висунув тезу, що вона шалено покохала нову батьківщину, бо мала враження, що її кохання нарешті стало взаємним.
Що б там не було, співпраця письменниці з окупантами вже раніше мала всі ознаки колабораціонізму. Однак ані Василевська, ані інші комуністи не сприймали свою діяльність такою. Ще до війни вони радше ідентифікували себе з Радянським Союзом, ніж із незалежною Польщею. Василевська вважала таку орієнтацію природною та не допускала жодних сумнівів. "Навіть якщо випадково загине хтось невинний, то краще, щоб загинув невинний, ніж щоб загинув Радянський Союз", — так вона прокоментувала у 1937 році велику чистку. Так само некритично вона зреагувала на розпуск Сталіним комуністичної партії Польщі та пакт Ріббентропа-Молотова. "Якщо Радянський Союз так вчинив, то він мусив це зробити з огляду на інтереси своєї країни", — вирішила письменниця. Після 17 вересня 1939 року Василевська та її товариші отримали додатковий аргумент; вони заявляли, що довоєнна Річ Посполита збанкрутувала морально й політично, а на її руїнах в майбутньому постане краща й справедливіша Польща. З перспективи комуністів, співпраця з Радянським Союзом здавалася не тільки доконечною, але й у всіх нюансах слушною.
І цього разу колабораціонізму би не трапилося, якби окупанти його не бажали. Радянський Союз діяв значно витонченішими методами, ніж нацистська Німеччина. Спочатку в Кремлі думали про створення окремої Польської Радянської Республіки. Від цих планів незабаром відмовилися, але Сталін розігрував польську карту хитро й далекоглядно. Хоча 17 вересня Червона армія вдерлася на територію Польщі, формально вона не виступала як ворог. Радянська влада стверджувала, що мусить забезпечити захист білоруського й українського населення, оскільки Польська держава перестала існувати. Це була відверта брехня, але вона дозволяла створити геть іншу політичну й психологічну ситуацію, ніж напад із боку Німеччини, тим більше, що польський уряд не оголосив війну Радянському Союзу, а головнокомандувач наказав солдатам уникати боїв із совєтами, що входили в країну. (Вищі державні органи влади марно заклинали трагічну дійсність). У вересні 1939 року подекуди дійсно відбувалися зіткнення з підрозділами Червоної армії, але вони не могли зрівнятися з кривавими боями, які поляки вели з німцями упродовж понад чотирьох тижнів.
Радянську політику щодо поляків, на відміну від дій нацистського Райху, не обмежували жодні ідеологічні перепони. Навпаки, комунізм за своєю суттю мав інтернаціоналістський характер. Він не вивищував жодну з націй; проголошував необхідність солідарної співпраці всіх людей, незалежно від кольору шкіри й етнічної приналежности. Конфлікти між народами він пояснював цинічними інтригами буржуазії: розпалюючи націоналістичні чвари, її лідери буцім намагалися відвернути увагу експлуатованих ними робітників і селян від революційної справи. Для нижчих верств шлях до співпраці з Радянським Союзом був засадничо широко відкритий. Більшовики, звісно, боролися з власницькими класами, але принаймні в теорії були готові долучити до своїх лав кожного їхнього представника, якщо він сповідував марксистський світогляд. Комуністична пропаганда ставила полякам у приклад Фелікса Дзержинського, творця та першого керівника радянського апарату безпеки, а водночас, як не як, польського шляхтича. Жодна інша велика ідеологія XX століття не могла зрівнятися за інклюзивністю з комунізмом.
На практиці радянська реальність була настільки близькою до шляхетних ідеалів, як божий дар до яєшні. Деякі нації — насамперед поляків — Кремль вважав інфікованими ворожістю до комунізму. За два роки до початку Другої світової війни керівництво Радянського Союзу розпочало операцію, спрямовану проти власних громадян цієї національности. Близько вісімдесяти п'яти тисяч осіб заплатили за неї життям. Ще кількадесят тисяч радянських поляків потрапили до в'язниць і таборів або були заслані до Казахстану. Навіть на тлі великого терору, що вирував у той час, це було надзвичайно криваве жниво. Схожа доля незабаром спіткала тисячі латвійців, естонців, фінів, корейців і монголів. Їх заарештовували і розстрілювали за звинуваченням у шпигунстві, але репресії вчинялися — так само, як і щодо поляків — за заздалегідь визначеним національним принципом.
