Від радіокерованої яхти до голосу в окупованих Олешках: 10 історій Українського радіо, які вас здивують

16 листопада 1924-го вийшла в ефір перша передача Українського радіо. Відтоді воно встигло пережити зміни державних устроїв, сталінські репресії й радянську цензуру, Другу світову, боротьбу за незалежність та українські революції, реформу Суспільного мовлення. Радіо декілька разів переїжджало з міста в місто, працювало з поїзда, підвалів і бомбосховищ, змінювало техніку й формати, і при цьому продовжує безперервно мовити — доносячи життєво необхідну інформацію до мешканців окупованих Олешок, розважаючи нас під час блекаутів, об'єднуючи навколо мови українців на всіх континентах через Радіодиктант.

 

16 листопада 1924 року вийшла в ефір перша передача Українського радіо. Відтоді воно встигло пережити зміни державних устроїв, сталінські репресії й радянську цензуру, Другу світову, боротьбу за незалежність та українські революції, реформу Суспільного мовлення. Радіо декілька разів переїжджало з міста в місто, працювало з поїзда, підвалів і бомбосховищ, змінювало техніку й формати, і при цьому продовжує  безперервно мовити — доносячи життєво необхідну інформацію до мешканців окупованих Олешок, розважаючи нас під час блекаутів, об'єднуючи навколо мови українців на всіх континентах через Радіодиктант.

Та якщо відмотати історію ще трохи назад, з'ясується, що вона почалася задовго до першого ефіру. В українських містах ставили передові експерименти з радіохвилями ще наприкніці ХІХ століття, коли радіо було однією з найновіших технологій людства, як сьогодні штучний інтелект. А далі в цій історії траплялося чимало подій, які сьогодні видаються неймовірно вигадливими: першу студію оббивали кінськими попонами, диригент радіооркестру відповідав на радянську ідеологічну цензуру Шопеном із барабанами, у воєнному небі на американському винищувачі літав український пілот-бандурист, виконавець позивних Українського радіо. А в наш час в окупованих ворогом містах старий приймач на батарейках залишається єдиним зв'язком із вільною Україною.

До українського Дня радіо розповідаємо десять історій із книжки "Українське радіо. Історія буремного століття" Вадима Міського, Тамари Гусейнової та Дмитра Хоркіна. У 2026 році книгу відзначили премією імені В'ячеслава Чорновола як кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики.

1. Українці були серед першопрохідців світової радіореволюції

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття радіо ще не було звичною коробкою на кухонній полиці, з якої можна послухати новини й музику. Людство тільки вчилося використовувати електромагнітні хвилі, а Генріх Герц, Гульєльмо Марконі, Нікола Тесла та інші дослідники випробовували можливості технології, яка невдовзі змінить світ. Паралельно з ними власні досліди проводили в Одесі, Харкові, Києві та інших українських містах.

Один із найяскравіших персонажів цієї історії — фізик Микола Пильчиков. 5 квітня 1898 року в Біржовому залі Одеси він продемонстрував систему дистанційного керування за допомогою радіохвиль. Публіка побачила цілу серію ефектів: Пильчиков дистанційно запалював світло в моделі маяка, приводив у рух залізничний семафор, здійснював постріл із маленької гармати, а насамкінець підірвав "міну" й потопив модель яхти. Працюючи над книжкою я виявив, що цей дослід був першим у світі прикладом використання радіокерування. Знамениту радіокеровану модель човна Нікола Тесла продемонстрував приблизно через пів року.

На цьому Пильчиков не зупинився. Він займався дослідженням звукових коливань, працював над іншими винаходами, а 1905 року створив мобільну радіостанцію, яка працювала з автомобіля в Харкові. Сьогодні словосполученням "мобільний зв'язок" нікого не здивуєш, але йдеться про час, коли від першої телефонної розмови Белла минуло лише три десятиліття.

 
Микола Пильчиков, Володимир Огієвський, Семен Айзенштейн
Фото із книги "Українське радіо. Історія буремного століття"

Поруч із Пильчиковим у цій історії стоять Володимир Огієвський і Семен Айзенштейн. Айзенштейн 1904 року запатентував апарат бездротового телеграфу й організував його виробництво, а 1907-го під його керівництвом побудували дві найпотужніші радіостанції Російської імперії — в Києві та Жмеринці. Вони забезпечили бездротовий зв'язок на лінії Жмеринка — Київ — Одеса — Севастополь. Згодом Айзенштейн став одним з ініціаторів створення великого товариства бездротової телефонії і телеграфії, 22 % акцій якого належали Марконі; за свідченням мого колеги, дослідника історії Українського радіо Анатолія Табаченка, винахідники були у приятельських стосунках.

Огієвський уже безпосередньо підвів цю технологічну історію до появи радіомовлення. Повернувшись в Україну, він очолив будівництво приймально-передавальної станції в Києві, завершене 1924 року, а в радіолабораторії Київського політехнічного інституту під його керівництвом створювали власну апаратуру. Звідси ж вийшла в ефір аматорська колективна радіостанція R-1KPI.

Отже, коли восени 1924 року Україна почула перші передачі з Харкова, радіо не було технологією, яку сюди просто привезли з якогось далекого центру. На українських землях уже існувала власна школа винахідників, інженерів і радіоаматорів, які не лише стежили за світовою радіореволюцією, а й творили її. Слід розуміти, що Москву це неабияк дратувало: саме тому таким непростим був шлях до визнання українського Дня радіо, окремого від російського. Домогтися такого визнання вдалося лише в незалежній Україні.

2. Першу радіостудію оббили кінськими попонами, а новини робили ножицями й клеєм

Українське радіо почало свій шлях у Харкові — тодішньому адміністративному центрі радянської України й одному з головних технічних центрів регіону. Радіо в місті було справжньою модою: ентузіасти самостійно збирали приймачі, експериментували з передавачами, гуртувалися в українське Товариство друзів радіо. Саме вони значною мірою й підготували перший ефір 16 листопада 1924 року.

Під студію виділили дві кімнати будівлі, де нині розташована Харківська філармонія. Але щойно почали готуватися до мовлення, виникла цілком практична проблема: просторі приміщення давали сильне відлуння, а спеціальних матеріалів для акустичної обробки ніхто не мав. Вихід знайшли завдяки військовим. Кінні розвідники користувалися цупкими вовняними попонами, шматками яких можна було обмотувати копита коней для безшумного руху вночі. Радіо отримало кілька возів такого добра, і попонами оббили стіни студії. Запах від них, як згадували очевидці, був украй різкий, зате проблему з реверберацією вдалося подолати.

Увечері 16 листопада біля встановлених у Харкові гучномовців зібралися тисячі людей. В ефірі на них чекав розважальний контент: окрім виступів передавали невеликий концерт струнного квартету і радіожурнал; уся перша програма тривала менш як годину. За півтора місяця експеримент перетворився на регулярне мовлення.

 
Автори журналу "Полум'я" емоційно описували перші ефіри: артисти, зібрані в сусідній кімнаті, хвилювалися перед новим досвідом — виступом перед мікрофоном. Сперечалися, як правильно співати в цей новий пристрій, сумнівалися у його ефективності. "Ну що? Успіх?" — питали одне в одного. Самі ж і відповідали: "Хто його зна. Можливо, успіх, а може, і провал. Глядачів зовсім не видно"
фото: Радіо Свобода

Техніка виробництва перших інформаційних передач була під стать студії. Одним із найпопулярніших жанрів стала "радіогазета". Її назва була майже буквальним описом виробничого процесу: вирізки з друкованої періодики наклеювали на картонну основу, компонували в потрібній послідовності, після чого диктор зачитував їх перед мікрофоном. Перший професійний диктор Українського радіо Василь Попівський радив робити таку радіогазету не довшою за годину повільного читання, додавати музику для відпочинку слухачів, гуморески всередині й фейлетон на завершення.

Минуть десятиліття, з'являться магнітна плівка, цифровий монтаж, прямі включення з іншого краю світу. А на старті українському радіомовленню вистачило кількох кімнат, мікрофона, кінських попон, ножиць, клею — і групки людей, яким страшенно хотілося запустити власне радіо.

3. Радіооркестр зіграв Шопена з барабанним гуркотом, щоб висміяти радянські погляди на мистецтво

Музика від самого початку посідала в радіоефірі особливе місце. Технології радіомовлення не передбачали записних передач на початках, тому при радіомовниках світу одразу ж з'являлися власні оркестри та хори, котрі грали і співали в прямому ефірі. Так заснований у Харкові в середині 1920-х років оркестр під орудою професора Якова Розенштейна у 1929 році стає штатним радіооркестром. За короткий час музика опиняється всередині дедалі агресивнішої дискусії про те, якою має бути "правильна" пролетарська культура.

 
У журналі "Музика — масам" за травень 1928 року ми знайшли фото оркестру професора Якова Розенштейна, а також дізналися, що його виступи розпочалися 14 листопада 1927 року. До травня оркестр дав 18 концертів, тобто виступав майже щотижня. У 1929-му цей колектив став штатним Симфонічним оркестром Українського радіо

Показовий випадок описав український журнал "Критика" у травні 1930 року. На заході до річниці смерті Леніна студент одного з вишів виконав траурний марш Шопена. Європейський символ жалоби здався комуністам недостатньо ідеологічно витриманим: студента почали звинувачувати в "занепадництві" й "буржуазній ідеології", а ректор навіть з'ясовував у Народному комісаріаті освіти, чи не слід його відрахувати.

Та на цьому ідеологічні вимоги не вичерпалися: під час подальшої дискусії прозвучала думка, що справжня пролетарська музика має "підбадьорювати" людину й давати їй "бойову зарядку". На думку диригента Розенштейна, цей критерій створював очевидну проблему. До ідеологічно сумнівних автоматично потрапляли романси й жалобні композиції, а заодно й усі колискові — адже вони за своєю природою мають заколисувати, а не підбадьорювати.

Яків Розенштейн вирішив довести власну логіку. Під час одного з наступних перформансів радіооркестр виконав мрійливий ноктюрн Шопена з барабанним грохотом, а фокстроту, навпаки, пришвидшив темп, перетворивши його, як писали тоді, на "індустріальну фотографію". Формально ідеологічну настанову виконали: музика зазвучала впевнено і бадьоро. Водночас із неї зникло все те, заради чого її створили.

Це був маленький акт мистецької насмішки над системою, яка намагалася визначати політичну благонадійність навіть за темпом музичного твору, — настільки промовистий, що його зі схвальним відгуком зафіксувала тогочасна мистецька періодика. Та вже за кілька років подібні жести отримуватимуть у пресі виключно осудливі відгуки і матимуть смертельні наслідки.

4. Траурна музика стала одним із приводів для сталінського терору проти радійників

В середині 1930-х років Українське радіо переїхало з Харкова до Києва. Воно стрімко розвивалося, збільшувало кількість програм і кореспондентів, але водночас опинилося під дедалі пильнішим наглядом партійних органів, цензури й каральної системи. Радійників вважали важливими "бійцями ідеологічного фронту", а отже, будь-яке відхилення від партійної лінії трактували як політичний злочин.

Паралельно навколо радіо й культури загалом розбудовували систему цензури. Ще 1922 року для цього створили спеціальний орган — Головліт. Наприкінці 1930-х контроль над ефіром перетворився на відпрацьований механізм: підготовлений журналістом текст перевіряли цензори, викреслювали сумнівні місця й лише після цього ставили штамп "До ефіру дозволяю". Потім уже сам ефір прослуховували, звіряючи, чи диктор не відхилився від затвердженого тексту. Великі передачі додатково переглядали або прослуховували заздалегідь. У 1934 році республіканські радіокомітети зобов'язали поступитися частиною ефіру програмам Центрального радіо з Москви та відповідати перед ним за ідеологічні "прогріхи". До середини десятиліття машина контролю була фактично збудована. У 1937-му вона вже працюватиме пліч-о-пліч із машиною терору.

 
Штамп цензора на мікрофонній папці із матеріалами ефірної передачі. Центральний державний архів вищих органів влади
Фото: Центральний державний архів вищих органів влади

У липні 1937 року московська "Правда" розгорнула справжню кампанію проти українських радійників. Протягом місяця газета опублікувала щонайменше десять викривальних матеріалів про його працівників. У першому, від 9 липня, автор дорікнув радійникам за минулорічний "проступок": після трансляції вироку Воєнної колегії Верховного суду СРСР над так званою "троцькістською організацією", який вели з Москви, в ефірі Українського радіо під виглядом загальноосвітнього концерту прозвучала траурна музика. Ще один траурний марш, стверджувала газета, передали 31 січня.

В умовах сталінського Великого терору цей епізод став одним із приводів для фабрикування так званої "Справи Українського радіокомітету". Каральні органи швидко "виявили" на радіо "вороже гніздо троцькістів, націоналістів, шпигунів і людей, які захопили ефір". Газета "Комуніст" називала працівників "ворожою зграєю", а "Комсомолець України" звинувачував композиторів у тому, що вони прибрали до рук сектор музичних передач із "підривною метою".

 
Стаття з московської газети "Правда" за 9 липня 1937 року з якої почалася кампанія цькування українських радійників — медійний супровід сфабрикованої комуністами в рамках сталінського терору "Справи Українського радіокомітету"

Далі запрацювала каральна машина. Після швидких судів розстріляли колишніх керівників українського радіо Олександра Долгіна, Миколу Книжного-Пасевича, Івана Кулика, редакторів Олексія Арнаутова, Олександра Білокопитова, Бенціона Спектора; інших людей відправили до таборів. Миколі Книжному-Пасевичу вирок винесли й виконали в один день — 13 липня 1937 року. Родичам про суди й страти не повідомляли, тому сім'ї роками, а часом десятиліттями не знали справжньої долі близьких.

Між Шопеном із барабанами й "Справою Українського радіокомітету" минуло всього кілька років. Те, над чим іще можна було іронізувати на початку десятиліття, наприкінці стало смертельно небезпечним: у траурній музиці вже шукали "ворожий сигнал", а вигадане звинувачення могло завершитися розстрілом.

5. Старі ролети врятували львівську радіостанцію, з якої передали Акт відновлення Української Держави

Історія радіомовлення на українських землях ніколи не обмежувалася Харковом і Києвом. До Другої світової війни різні частини України перебували в складі кількох держав, а радіо на Галичині, Буковині й Закарпатті розвивалося за іншими правилами. У Львові 1930 року запрацювало Polskie Radio Lwów, а після приходу радянської влади 1939 року станція стала частиною Українського радіо. Серед її дикторів опинився Зенон Тарнавський, котрий віддавна "мав амбіцію стати кращим українським професійним диктором у Західній Україні". Він уважно вивчав внутрішню кухню радіо і згодом не лише зіграв вирішальну роль в запуску першої української повстанської радіостанції, а й залишив цінні спогади про ті часи.

 
Зенон Тарнавський (1912–1962)
Фото з книги Зенона Тарнавського "Дорога на Високий Замок: новели, оповідання, нариси"

У червні 1941 року ситуація змінилася за лічені дні. Радянські війська відступали зі Львова й спробували підірвати радіостанцію. Від повного знищення обладнання врятувала деталь із зовсім іншого життя будинку: колись тут була кав'ярня, від якої залишилися міцні залізні ролети. Вони прийняли на себе частину удару.

30 червня Тарнавський разом із інженером зумів запустити пошкоджену апаратуру від генератора. Тим часом у Львові тривали Народні збори, скликані з ініціативи Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери, які ухвалили Акт відновлення Української Держави.

Радіостанція отримала нову назву: "Перша Українська Радіостанція імені Євгена Коновальця". Радійники безперервно працювали у студії, очікуючи новин зі зборів. Пізно ввечері Ярослав Старух приніс ухвалений Акт і звіт. Перед читанням в ефір поставили знайдений на восковій платівці хоровий запис "Ще не вмерла…", після чого Старух схвильованим голосом прочитав Акт наживо. Тарнавський зачитав звіт про збори, а за годину знову повторив Акт.

 
Акт відновлення української держави від 30 червня 1941 року

Дуже швидко можливість говорити власним голосом почала звужуватися. Німецька окупаційна влада взяла станцію під контроль, розпочалися арешти українських націоналістів. За кілька днів гестапо схопило й Тарнавського, якого допоміг визволити професор Василь Сімович. Після звільнення диктор повернувся до радіостудії. Згодом він та його колеги ще намагалися зберігати в ефірі українські культурні передачі й навіть прочитали майже весь "Кобзар", але поступово станція перетворилася на інструмент нацистської пропаганди.

Згодом Тарнавський виїхав на захід і до СРСР більше не повертався, завершив своє життя в американському Детройті. А Ярослав Старух, на основі здобутого на Радіостанції ім. Коновальця досвіду, за короткий час запустив Радіо "Афродита" — нову повстанську підпільну радіостанцію, що протрималася в ефірі півтора року й досі залишається феноменом в історії світового радіомовлення.

6. В часи Другої світової певний час Українське радіо мовило з поїзда

18 вересня 1941 року Українське радіо востаннє передало програму з Києва перед німецькою окупацією. Вже наступного дня місто захопили. Радійники відступали через Дніпро на Бориспіль, потрапили під бомбардування, кілька працівників загинули. Частини колективу й техніки розосередили по різних містах, звідки продовжували мовлення на Україну.

Осередки Українського радіо розмістилися в кількох містах, звідки продовжували мовити для аудиторії в Україні. Однією з найцікавіших сторінок цього періоду стала пересувна радіостанція "Дніпро". 1943-го радіо буквально обзавелося поїздом: обладнання і робочі місця розташували у вагонах, а радіопоїзд рухався слідом за лінією фронту. Так передачі поступово наближалися до української території й до слухачів, які залишалися в окупації.

У січні 1944 року "Дніпро" прибув до Києва. Столиця була вже звільнена, але швидко повернутися до звичних умов не вдалося: ще три місяці передачі продовжували виходити з вагонів радіопоїзда. Лише у квітні пересувну станцію перетворили на стаціонарну радіостанцію українського Радіокомітету, а розпорошені війною підрозділи поступово збиралися в Києві.

Ця історія отримає відлуння в російсько-українській війні майже через вісім десятиліть. У лютому 2022 року частина команди Українського радіо знову евакуюється зі столиці, щоби гарантувати безперервність мовлення в разі падіння Києва. Фраза "Говорить Київ!" тимчасово лунатиме зі Львова. А після відступу російських військ із Київщини радійники так само поспішатимуть повернутися додому — на Хрещатик, 26.

7. Бандурист-виконавець позивних Українського радіо пілотував американський винищувач

З радіостанцією "Дніпро" пов'язана ще одна історія, в якій мільйони українців впізнають знайомі ноти. 2 травня 1943 року в її ефірі вперше пролунали позивні на мелодію "Реве та стогне Дніпр широкий". У наступні десятиліття аранжування змінювалося, але мелодія стала усталеним символом Українського радіо.

Ключову партію традиційної української бандури у канонічному аранжуванні виконав Андрій Бобир. За кілька років до того, як його інструмент став голосом радіопозивних, Бобир був бойовим льотчиком Червоної армії. Під час Другої світової він літав на американському винищувачі P-39 Airacobra, який СРСР отримав за програмою лендлізу. Водночас музики не полишав: співав, виступав у спектаклях і грав на бандурі.

З фронтових хронік збереглася історія, що цілком заслуговує на екранізацію. Одного разу Бобир грав Чорта в постановці "Ночі перед Різдвом" Миколи Гоголя, коли його терміново викликали на бойове завдання. Виставу довелося залишити, льотчик сів у винищувач і піднявся в небо просто в сценічному гримі. Після посадки на запасному аеродромі місцеві техніки дивилися на прибулого пілота з цілком зрозумілим подивом. Тільки тоді Бобир згадав, який вигляд має його обличчя.

 
Андрій Бобир, льотчик Червоної армії під час Другої світової війни, та "Белл Р-39 Аерокобра" — аналогічна до тієї, на котрій літав Бобир (фото: U.S. Air Force)

Війну він пережив і після неї повернувся до музичного життя. Навчався в київській Консерваторії, з 1946 року очолював Ансамбль бандуристів Українського радіо, згодом під його орудою виступав радіооркестр народних інструментів. Сам майстер створив понад п'ятсот обробок творів для бандури, народних пісень, танців і п'єс. А країна багато років прокидалася під знайомі акорди його інструмента.

8. Перші телеглядачі в Україні були "радіоглядачами"

Після війни радіо отримало нового, на перший погляд небезпечного конкурента — телебачення. Новий київський телерадіоцентр на Хрещатику почав пробні трансляції 1951 року.

Телебачення було настільки новим, що не одразу знайшлися навіть слова для опису його аудиторії. Перші телевізійні дикторки — переважно жінки — приходили з радіо або театру й переносили на екран знайомі професійні прийоми. Радіоведуча Новела Серпіонова, яка стала однією з перших представниць нової професії, поєднала два вже зрозумілі поняття — слухачів і глядачів. Ефір вона починала словами: "Добрий вечір, товариші радіоглядачі". Так само зверталася до аудиторії її колега Ольга Даниленко, чия кар'єра теж розпочалася на радіо.

 
 Новелла Серпіонова, перша телевізійна дикторка, що зверталася до "радіоглядачів". Як це робила її колега Ольга Даниленко можна подивитися на відео

Слово "радіоглядач" не витримало конкуренції з "телеглядачем" і згодом зникло. Зате воно дуже точно зафіксувало короткий момент в історії медіа, коли телебачення вже існувало технічно, але ще не встигло повністю усвідомити себе окремим світом. Нова технологія потребувала власної мови. І позичала її насамперед у радіо.

9. Українське радіо почало передавати майбутній державний гімн раніше за Верховну Раду і блискавично прибрало московські трансляції

За радянських часів радіодень мав чітку символічну рамку: зранку й увечері звучали гімни СРСР та УРСР з проміжком у годину. Народний гумор на цю практику двох послідовних гімнів відповідав так: "Вставай, Україно! Вставай, моя ненько! Москаль вже годину не спить".

Після проголошення незалежності старий ритуал зруйнувався дуже швидко. Уже 1 вересня 1991 року обидва радянські гімни з ефіру Українського радіо зняли. А від 23 вересня кожен ранок починався мелодією "Ще не вмерла України ні слава, ні воля" — композицією, яка тільки за пів року офіційно стане державним гімном незалежної України. Поряд із нею в ефірі дедалі гучніше звучала й політична Україна: завдяки прямим трансляціям Верховної Ради, вирішальну роль в запровадженні яких відіграв В'ячеслав Чорновіл, мільйони слухачів почули голоси опозиції до комуністичної влади — ще один відчутний сигнал, що країна справді крокує до незалежності. 

У грудні 1991 року Симфонічний оркестр Українського радіо під орудою Володимира Сіренка зробив перший професійний запис майбутнього гімну — послухайте, яке неймовірно урочисте аранжування! Цю версію й досі можна почути на головних державних урочистостях.

Радіо у випадку з новим славнем випередило державне рішення. Не менш важливими були і подальші зміни в медіапросторі. Після проголошення незалежності централізовані ретрансляції московських радіостанцій вимкнули майже відразу й ухвалили рішення зробити всі три канали українськими. Місце московського "Маяка" у проводовій мережі посів культурний канал "Радіомуз", який розповідав про літературу, театр і музику та широко використовував записи з фондів Українського радіо. Згодом із нього виросте Радіо Культура. Для порівняння, українське державне телебачення продовжувало ділити ефір із російськими ОРТ і РТР до 1995 року.

Втім, звільнення від прямої московської ретрансляції не означало завершення боротьби за український радіопростір. Уже в середині 1990-х Росія почала повертатися на нього через приватний FM-ринок. Частина нових станцій працювала за російськими франшизами, на російські гроші чи просто будувала музичний формат довкола продукту російської індустрії. Наприкінці 1990-х і в 2000-х цей вплив став настільки сильним, що українська музика нерідко почувалася гостем у радіоефірі власної країни.

Українське радіо та "Промінь" у цей час послідовно відкривали й популяризували нових українських виконавців — переможців "Червоної рути", Ірину Білик, Руслану, Олександра Пономарьова та багатьох інших. Водночас можливості самого державного мовника скорочувалися: на початку 2010-х його частка в загальнонаціональному радіоефірі впала нижче 10 %, а українськомовні матеріали загалом становили близько п'ятої частини ефіру. Під час конкурсів на FM-частоти комерційні мережі могли отримувати десятки частот, тоді як Українське радіо — одну або жодної. Три канали Українського радіо, зрештою, залишилися останнім бастіоном української пісні в ефірі.

Державний апарат одумався аж після початку російського вторгнення на Донбас і анексії Криму. Виправляти ситуацію зі зросійщеним наскрізь ефіром комерційних радіомереж довелося законодавчими квотами на українську пісню в ефірі. 

10. Під час окупації Херсона радіоприймач на батарейках залишався єдиним зв'язком із реальністю

Нещодавня історія з Олешок про слухачів, які дізнавалися про події та евакуацію з ефіру Українського радіо — далеко не єдина. 

У березні 2022 року російські війська окупували Херсон. Містяни виходили на проукраїнські демонстрації, чинили спротив, а окупанти водночас методично перебудовували інформаційний простір. Одним із перших захоплених об'єктів стала будівля херсонської філії Суспільного мовлення. Місцеві журналісти співпрацювати відмовилися, тому росіянам довелося завозити пропагандистів з окупованого Криму.

 
Український омбудсмен Дмитро Лубінець демонструє приймач, який допоміг вижити в окупованих Олешках сім'ї Назаренків. За словами Лубінця, родина дізналася про гуманітарну місію від Українського радіо, яке слухали через цей приймач. Далі Назаренки розповсюдили серед односельців інформацію про підготовку місії, під час якої буде можливість виїхати з окупації. "Невеличкий прилад, який зіграв свою роль і врятував життя наших громадян", — каже омбудсмен

Втім, Україна з херсонського ефіру не зникла. Радійниця Маргарита Лазник залишалася в окупованому місті й щовечора виходила на зв'язок зі словами: "Говорить Українське радіо з українського Херсона". Колеги називали її "голосом із потойбіччя" — зв'язок із містом був ненадійним, робота ставала дедалі небезпечнішою, а будь-який вихід в ефір міг мати непередбачувані наслідки.

Наскільки важливим був цей сигнал, добре видно зі свідчення слухачки Ірини Ковач, завідувачки медіацентру Херсонської обласної бібліотеки для дітей імені Дніпрової Чайки. В окупації російські телеканали можна було дивитися масово, а Українське радіо, за її словами, вдавалося спіймати тільки на одній частоті. Ірина особливо чекала на щоденну передачу зі спростуванням російських фейків. "Це була така відрада, така радість!" — згадувала вона. Коли ж зникло світло, звичайний приймач на батарейках став "єдиним зв'язком із реальністю". Деякі з херсонців саме з Українського радіо дізналися про звільнення міста. 

Схожі відгуки надходили з деокупованої Бучі, звільненого з оточення Чернігова, від евакуйованих мешканців Маріуполя та інших міст. 

 
Радіохвилі, що проникають за лінію бойового зіткнення на окуповані росіянами території — сюжет, зображений на реверсі ювілейної монети Національного Банку України до сторіччя Українського радіо (2024)

До речі, коли 2024 року Українське радіо відзначало сторіччя, Національний банк викарбував присвячену йому п'ятигривневу пам'ятну монету. На реверсі монети зображено радіохвилі, що проникають за лінію бойового зіткнення — це відзначення ролі найбільш далекобійного медіа, здатного досягати окупованих територій і залишатися джерелом надійної інформації під час війни.

***

Мабуть, годі шукати кращої метафори для завершення цієї підбірки. Наприкінці ХІХ століття Микола Пильчиков здивував одеську публіку тим, як невидима хвиля долає відстань і змушує рухатися механізм. Семен Айзенштейн будував станції, які передавали сигнал із Києва до Жмеринки й Одеси. Відстань була одним із головних технологічних викликів нового винаходу.

Через понад століття питання дальності радіохвилі залишається не меншим викликом. Радіо проникає за лінію фронту, туди, де вимкнули українське телебачення, зник інтернет і окупанти намагаються переконати людей, що України більше немає. Із маленького приймача на батарейках радіо продовжує доносити: "Говорить Київ!". І, як пояснює у книжці радіоведуча Галина Бабій, це означає, що ми — є, держава і нація є. Ми не здалися, наш спротив триває.

Теми

Від радіокерованої яхти до голосу в окупованих Олешках: 10 історій Українського радіо, які вас здивують

16 листопада 1924-го вийшла в ефір перша передача Українського радіо. Відтоді воно встигло пережити зміни державних устроїв, сталінські репресії й радянську цензуру, Другу світову, боротьбу за незалежність та українські революції, реформу Суспільного мовлення. Радіо декілька разів переїжджало з міста в місто, працювало з поїзда, підвалів і бомбосховищ, змінювало техніку й формати, і при цьому продовжує безперервно мовити — доносячи життєво необхідну інформацію до мешканців окупованих Олешок, розважаючи нас під час блекаутів, об'єднуючи навколо мови українців на всіх континентах через Радіодиктант.

Микола Руденко: "Ми стали першою групою, яка відкинула методи підпільної боротьби та виступила на повний голос"

9 листопада 2026-го відзначаємо 50-ту річницю з дня заснування Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод – першої правозахисної організації в радянській Україні, яка відіграла історичну роль у боротьбі за права людини та незалежність нашої держави. Поява такої спільноти в умовах жорсткого придушення державою будь-яких проявів інакодумства стала можливою завдяки підписанню керівництвом СРСР Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі. Радянський Союз пішов на цей крок в обмін на міжнародне визнання своїх післявоєнних кордонів.

«Він весь час мене розпитував, коли десь побачить ґрати, то питав: "Мамо, це тюрма?"» До 90-річчя незламної Надії Світличної

1972-го Надія Світлична працювала у бібліотеці Київського холодокомбінату, а про її відсутність на робочому місці сповіщала картка на дверях: "Викликали на допит у КГБ". На допитах Світлична трималась безкомпромісно, а коли слідчий намагався вплинути, маніпулюючи материнськими почуттями (синові Яремі виповнилось лише 2 роки), домагаючись, щоб визнала: твори, які вилучили – антирадянські, Надія Світлична відповідала твердо: "Прошу припинити цю торгівлю і ведіть у камеру, якщо арештували".

Перший з українців у США, який став професором університету і доктором філософії

У списку "українських антирадянських діячів в Америці", складеному органами одпу срср у 1929 році, під номером 24 значиться Олександр Неприцький-Грановський. На той час він був першим із українців у США, хто здобув ступінь доктора філософії в галузі біологічних наук і звання професора американського університету. Таких, як він – успішних, авторитетних, перспективних діячів, – чекісти ставили на оперативний облік, збирали на них досьє і з урахуванням отриманої інформації приймали рішення, що з ними робити далі.