Дещо офіціозний звіт про могили відомих українців за кордоном. Судячи з сухої забюрократизованої лексики, підготовлений одним державним органом (МЗС) для іншого (Верховної Ради). Зате перераховано усіх - від Сержа Лифаря, Антона Головатого, Петра Дорошенка, Івана Мазепи до Степана Бандери.
14 грудня 2010
На основі свідчень, які надали врятовані митрополитом Шептицьким люди, ми приходимо до висновку, що він справді був одним із Праведників народів світу. Більше 240 українських священиків ризикували своїм життям, переховуючи та надаючи допомогу євреям.
11 грудня 2010 — Тарас Гунчак
"У травні 1940-го року у внутрішню тюрму НКВД почали прибувати великі групи польських військовослужбовців. У тюрмі вони знаходилися небагато часу: день-два, а інколи і декілька годин, після чого їх відправляли у підвал НКВД і розстрілювали".
11 грудня 2010 — Олександр Зінченко
У XVIII сторіччі жодної окупації України не відбулось, просто еліта козацької держави перейшла на службу імперії, створивши кістяк нової бюрократичної машини. На наступні десятиліття влада була сконцентрована в руках кількох десятків родин, що створило грунт для тотальної корупції.
10 грудня 2010 — Володимир Володько
Детектив. Справжній детектив - з убивством наприкінці. Так виглядає фінал історії про номінування українського поета і політв'язня Василя Стуса на Нобелівську премію з літератури 1985 року... Назавжди актуальна тема.
10 грудня 2010 — Вахтанг Кіпіані
Колишнє спільне майно громади раптом стало заборонене для користування. Не можна було ні ловити рибу, ні збирати грибів, ні зерна, бо це все було державне майно. У людей забирали спільний громадський ресурс, створюючи колективний (а насправді державний).
9 грудня 2010 — Олеся Стасюк
"Цього герба достатньо було для семи років. Більше нічого не треба! Плюс українська мова ще пару років додала б. Ці люди засуджені ні за що! Вони нічого не зробили. І після цього стверджувати, що вони посібники фашистів?!"
8 грудня 2010 — Марина Ткачук
Серед когорти львівських "шістдесятників", які, далебі, не планували бути державними злочинцями й "зеками", а прагнули вивчати, зберігати й розвивати українську культуру, Ірину Стасів-Калинець завжди вирізняв темперамент. Полум'яний виклик так і рветься із неї, - енергійної, запальної, дотепної й дошкульної, демонстративно інтелектуальної і водночас надзвичайно чуттєвої.
6 грудня 2010 — Вікторія Садова