Каховська #Tachanka судного дня

Тут сьогодні багато хто обговорює долю тачанки у Каховці. Хотілося б про це декілька слів сказати.

 

Від редакції: Інститут національної пам'яті нагадує про необхідність декомунізувати у Каховці на Херсонщині монумент "Легендарна тачанка" у межах чинного законодавства. Мер Каховки обіцяє боротися за монумент.

Усі символи, пов'язані з встановленням радянської влади, у нас в країні – поза законом. Цьому рішенню вже скоро 5 років. Думаю, не варто нагадувати, що більшовики мільйони людей відправили "на той світ", дуже часто без суду і слідства.

Вже не кажучи про те, що саме більшовики відбирали землю, грабували, заганяли людей у колгоспи, розвели доноси, створили ГУЛАГ, розв'язали та підтримали не одну війну на планеті.

Можна скільки завгодно сперечатися про художню чи концептуальну цінність того чи іншого витвору, але ми маємо дати чесну відповідь – ми за права людини і цінність людського життя, або ми за тоталітаризм та цінність людожерської системи?

Відповідь на це питання визначає долю всього того, що прославляє більшовицьку владу.

В українському законодавстві сказано, що пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного режимів є наругою над пам'яттю мільйонів жертв цих режимів. В цьому є і логіка, і справедливість, і шана жертвам більшовиків.

Що стосується прекрасного українського міста Каховка та його громади: ще у далекому 2015 році місцева влада мала провести слухання та консультації з містянами, митцями, експертами й усіма бажаючими, організувати всі процедури, які вважала за потрібне, і прийняти рішення про долю тачанки.

Закон передбачає її демонтаж. Однак, ніхто не заважав і не заважає придумати будь-який інший спосіб, щоб тачанка перестала бути символом тоталітарної окупації. Як бачимо, цього ніхто у Каховці не зробив.

І ось зараз, громадяни справедливо обурилися, що закон порушено, а символи поширення тоталітаризму до цих пір на місцях.

Український інститут національної пам'яті як орган влади, який діє в рамках закону, відреагував на цей запит і звернувся до влади Каховки – ми нагадали, що норма закону вже не перший рік ігнорується. Ми також нагадали, що тачанка підлягає демонтажу.

 
 

Комусь подобається на цьому хайпувати. Для когось це спроба зробити політичний капітал. Хтось вбачає у цьому новий виток війни етики з естетикою. Але тут головне інше – УІНП не їде з кувалдою щось демонтувати.

Ми лише нагадали органам влади, суспільству, експертам, що ось вона проблема – до сих пір на своєму місці. Ми за цивілізоване рішення та здоровий суспільний діалог. Усі будуть тільки радіти сучасному креативному ходу, неочікуваній ідеї або асиметричному рішенню.

Але ми точно не можемо робити вигляд, що це взагалі нормально – прославляти тих, хто окуповував територію України, вбивав людей за інше політичне вподобання, а також не маємо морального права шанувати СССР та його символи, які конкурують з символами Третього рейху за потужністю асоціацій із злочинами проти людства.

І на сам кінець. На справедливі пропозиції науковців, митців та кураторів що не обов'язково руйнувати, а можна переозначити чи змінити пам'ятники маю сказати лише одне – амінь!

Давайте вже нарешті переозначати. Це ж на волю громади. Це їх рішення, їх креатив, їх туристи, врешті-решт. Але якщо воно 5 років стоїть не переозначене, не перенесене у музей пропаганди, навіть не означене пояснювальним банером про те, хто такі ці революціонери, а просто прославляє більшовиків, то що робити?

Хоч бери та організовуй метод-семінар про "креативну декомунізацію". Хотілось би більше свободи, винахідливості та ініціативності, щоб взагалі не доводилося писати більше листів про демонтаж.

Ігор Бігун: Постріл у потилицю. Як Росія продовжує радянські традиції політичного терору

Політичні репресії — неодмінна ознака всіх диктатур і недемократичних режимів. Бувши в обіймах Раднського Союзу, Україні довелося сповна випити чашу державного терору, штучного голоду, масових арештів, розстрілів, депортацій і каторжної праці в концентраційних таборах. Нинішня путінська Росія війною намагається знову підкорити нашу країну, щоб за допомогою ув’язненнь, катувань і розстрілів змусити зректися свого єства.

Олександр Зінченко: Титани і суперечності

15 травня 1990 року – 35 років тому – зібрався той склад Верховної Ради України, який проголосив Незалежність. І мало хто з тих, хто буде голосувати за Акт 24 серпня 1991 року міг би сказати, що очікував цього так швидко. Дехто – не очікував взагалі, але проголосував. Як так сталося?!

Тарас Стецьків: Як я став Народним депутатом України першого скликання

У 1990 році мені судилось долею вперше стати Народним депутатом України. У другому турі голосування у Мостиському виборчому окрузі номер 275 я отримав трохи більше як 300 голосів переваги над відомим політвʼязнем Іваном Гелем. Він набрав 41 тис 100 голосів, а я – 41 402 голосів. Мені тоді було повних 25 років і в тому скликанні Верховної Ради України я став одним з наймолодших депутатів.

Олександр Білоусенко: Я був членом КПРС не з ідеологічних переконань, а в силу обставин

Особливо протидія моїм зусиллям посилилися після оприлюднення моєї передвиборчої програми, в якій один із пунктів передбачав «…активно добиватися: переведення республіки на економічну самостійність і політичний суверенітет…»