Спецпроект

Помаранчева сорочка

30 вересня у Канаді називають "Днем Помаранчевої сорочки". Цього дня вшановують жертв жорстокої освітньої реформи, яка була запроваджена практично відразу після Акту про Британську Північну Америку (1867), який завершив процес конфедерації Канади

 

Перший прем"єр-міністр Канади Джон МакДональд у своєму прагненні "викувати" нову "канадську" ідентичність вирішив асимілювати корінні народи Канади, взявши за приклад індіанські школи-інтернати у США. 

Джон Александр МакДональд - прем'єр-міністр Канади, ініціатор шкіл-інтернатів
Джон Александр МакДональд - прем'єр-міністр Канади, ініціатор шкіл-інтернатів

В той час уряд був переконаний, що тільки відокремлення дітей від культури батьків за допомогою шкіл-інтернатів буде дієвим інструментом успішної асиміляції корінних народів в канадську націю, а місцеві культури будуть "поглинуті та втрачені". Викорінення "індіанця" з індіанця стало частиною освітньої стратегії Канади на більш, ніж століття, але не принесло нічого, крім жахливих наслідків для багатьох поколінь. 

Як правило, школи-інтернати були спеціально розміщені далеко від місця проживання учнів з метою мінімізації контакту між дітьми та батьками. Більш того, була введена спеціальна система перепусток та дозволів для батьків, які хотіли відвідати свою дитину в школі. Зрозуміло, що дуже багато дітей взагалі не бачили своїх родин під час навчання у школах. 

 

Навчання у школах-інтернатах для дітей-індіанців було обов'язковим. Школи-інтернати діяли у всіх провінціях крім Нью-Брансвіка та Острова Принца Едварда. Дітей, коли їм виповнювалось шість років, фактично, насильно забирали від батьків (залучали до цього навіть федеральну поліцію), і діти повертались до своїх родин вже після завершення школи у вісімнадцять років. 

Керівництво школами-інтернатами та організацію навчання були покладені на католицьку, англіканську, методистську церкви, які і до сьогодні асоціюються у багатьох індіанців з жахами та насильством. 

Шкоду, заподіяну корінним народам школами-інтернатами, важко переоцінити, адже соціальні наслідки відчуваються і тепер, у 2020 році. Насильне розлучення дітей з батьками, заборона рідної мови та культури в школах, фізичне та сексуальне насильство як від однолітків, так і від священиків-вчителів, примусова натуралізація, - це все не могло не залишити знак на цілих поколіннях корінних народів Канади. 

Учениці школи-інтернату для індіанців
Учениці школи-інтернату для індіанців під наглядом черниці

Молодим людям, які на роки були відірвані від своїх родин та культури та змушені розмовляти тільки англійською чи французькою, не вдавалось повернутись до своїх етнічно-культурних громад та стати "своїм".

Вони ставали чужими для своєї родини, а канадське суспільство не сприймало їх через расову дискримінацію в принципі. Так ці випускники ставали непотрібними ні своїм батькам чи племенам, ні канадському уряду чи церквам, які випускали молодих людей у великий світ, успішно знищивши "індіанську" ідентичність. 

Вихованки школи-інтернату святого Йосипа
Вихованки школи-інтернату святого Йосипа

Культурний зв'язок між цілими поколіннями корінних народів був порушений, фактично, знищений на довгі десятиліття. Зростання зловживання алкоголем, наркотиками, пост-травматичного синдрому, сексуального насильства, криміналу серед представників корінних народів Канади, - це все і в тому числі наслідки шкіл-інтернатів, які "викували" замість асимільованих канадців нікому не потрібних людей "без роду-племені", які застрягли між різними культурами та світоглядами, так і не знайшовши себе. 

Остання школа-інтернат припинила своє існування в Канаді у 1996 році. 

Індіанський інтернат у Манітобі. 1940-ві рр.
Індіанський інтернат у Манітобі. 1940-ві рр.

За увесь час існування шкіл-інтернатів через цю жахливу систему пройшло понад 150 тисяч дітей. Чи багато це чи мало? У 1867 році в Канаді нараховувалось 100-125 тисяч індіанців. У 1996 році згідно статистичних даних кількість "перших народів" була близько 800 тисяч осіб.

День "Помаранчевої сорочки" був започаткований у 2013 році з метою інформування та нагадування про систему шкіл-інтернатів, які стали інструментом культурного геноциду корінних народів Канади. 

Чому саме помаранчевий колір був обраний для цього дня? У 2013 році Філіс Джек Вебстед (Phyllis Jack Webstad), колишня учениця школи-інтернату Святого Йосифа, поділилась спогадами про свій перший день, коли її шестирічною дівчиною привезли до школи, роздягнули догола та забрали помаранчеву сорочку, яку купила їй бабуся. Одяг забрали і ніколи не повернули. 

Філіс Джек Вебстед
Філіс Джек Вебстед

Ось слова самої Філіс, які коротко відображають систему шкіл-інтернатів та їх наслідки: "Я пішла до школи в 1973 році, коли мені виповнилось шість років. Я проживала з бабусею у резервації Дог Крік.

У нас ніколи не було багато грошей, але бабуся якось зуміла купити мені одяг для школи. Пригадую як ми пішли до магазину та купили яскраву помаранчеву сорочку зі стрічкою спереду. Вона була така яскрава, що мені перехопило дух. Саме так я почувалась, коли йшла до школи. 

Коли я добралась до школи, мене роздягнули догола та забрали увесь мій одяг разом з помаранчевою сорочкою! Я більше ніколи не бачила її. Я не розуміла, чому не віддали сорочку, адже вона належала мені!

Той помаранчевий колір завжди нагадував мені, що мої почуття та і я сама ніколи не мали ніякого значення, я відчувала себе ніким і нічим. Всі діти в школі плакали, але всім було байдуже. 

 

Мені було майже чотирнадцять років, і я була у восьмому класі, коли народився мій син Джеремі. Через те, що і моя бабуся, і мама були в інтернаті протягом десяти років, я не мала уявлення, що означає бути матір'ю. Виховати сина мені допомогла моя тітка Агнес.

Коли мені виповнилось 27 років я почала лікуватись у медичному центрі і продовжую до цих пір. Нарешті до мене прийшло розуміння, що відчуття власної нікчемності, мізерності, закарбовані в мені від першого шкільного дня, повпливали на все моє життя. Навіть зараз, коли я знаю правду, я часом відчуваю, що я не маю жодного значення".

Отак саме та помаранчева сорочка стала символом того, як канадські школи-інтернати віднімали культурну ідентичність своїх учнів.

Митрополит Епіфаній: Стус справді був завжди вільним

Тиранія Радянського союзу більше ніколи не матиме місця у нашій демократичній незалежній державі

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Зупинка «Німанська». Зворотна сьома

Як же давила і придавила людей та залізна совкова завіса, як замулила свідомість, щоб маючи в наявності зараз сотні сортів ковбас і м'яса, десятки видів морозива, величезний вибір продуктів на будь-який гаманець все одно кривити губи і мріяти про лікарську ковбасу родом з СРСР

Вячеслав Якубенко: Книжка "Справа Василя Стуса": коментар адвоката

У Медведчука в команді є непересічні юристи, але геть немає PR-фахівців, здатних пояснити шефу «ефект Стрейзанд». Судовий процес став неабиякою промо-акцією, наклад книжки розкупили з небаченою швидкістю

Олександр Зінченко: "Історична правда": короткий курс

За 10 років на «Історичній правді» вийшло більше 13 000 публікацій, майже 1000 істориків, політиків, письменників і публіцистів стали нашими авторами. Борис Джонсон і Віктор Ющенко, Сергій Плохій та Марія Матіос, Василь Стус та Юрій Смолич, Степан Бандера і Джон-Пол Химка, Вацлав Гавел та Оксана Забужко, Джеймс Мейс та Левко Лук'яненко