Тролейбус номер 15. Мій Київ

Коли я думаю про Київ, про це вічне Місто, то думаю - а де Київ для мене починається, що я найперше згадую, яку вулицю, будинок, площу чи людей?

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.

 

 

І якщо довго не задумуватися, а так одразу уявити, то Київ для мене – це перш за все тополі на бульварі Лесі Українки, бузок в Ботанічному саду, липи на Липках, верби на Гідропарку, вид з Видубицького монастиря на Дніпро.

І каштани.

Каштани

Каштани - на Хрещатику, в усіх київських дворах, стук каштанчиків на тротуарах восени, приємний прохолодний дотик у кишені кожного пальто чи куртки, куди я завжди клала й кладу руді блискучі каштани. І каштани - вздовж усієї рідної вулиці Кіквідзе (тепер Бойчука), їхня казкова біла піна навесні, червоно-рожевий каштан якраз навпроти мого будинку. Він ріс біля маленького продуктового магазинчику і його було видно з нашого балкону.

Наш старий будинок був і є звичайною київською "хрущівкою", але все ж має свою "родзинку". Усі будинки стоять на вулиці вздовж дороги, близько гомінкої траси, і лише наш – трохи відсунутий вглиб, бо перед ним ростуть чотири ряди каштанів. Ці каштани садили мої батьки разом із сусідами, щойно заселилися у нові квартири.

А збоку вимахали величезні тополі. Наша квартира – кутова, і навіть п'ятий поверх навесні просто оточували зусібіч білі каштанові квіти, а збоку їм підморгували височезні тополі. Ми зараз живемо значно вище 5-го поверху і з вікна відкривається фантастичний краєвид на Лавру, на потужні хмари, на новий величезний український прапор, неймовірний калейдоскоп різнокольорових міських вогнів я бачу, коли надворі вже темно.

Але оті каштани і тополі, яких можна було ледь не торкнутися рукою з вікон старої квартири, з 5-го поверху – це щось таке зворушливе, як в дитинстві білий хліб, вмочений у цукор.

Звідки в Києві взялися каштани?

Версій багато, всі вони або напівлегенди, або легенди. Але все ж у всіх цих джерел походження київських каштанів є й спільне. Я пам'ятаю, як ще в школі наш учитель історії Максим Петрович Олейніков, розказував чи то байку, чи то просто цікаву бувальщину. У 1842 р. цар Микола І їхав з вокзалу Бібіковським бульваром, на якому вже висадили каштани, і раптом якась бджілка з квітки каштану його вжалила. Він розлютився і наказав викорчувати всі дерева.

За іншою легендою, йому ж доповідали про каштани на бульварі, коли він пив чай із варенням і та сама бджола із попередньої легенди знову таки вжалила царя. Він почервонів, замахав руками, затупав ногами, відповідно, розсердився, доповідач перелякався, сприйняв це на рахунок каштанів і так далі…

Одні з найстаріших київських каштанів
Одні з найстаріших київських каштанів. Флорівський монастир

Далі просто цитую свого вчителя Максима Петровича, з яким ми спілкуємося у Фейбуці: "…кияни просто дерева з бульвару розібрали по своїм обійстям, так дерево розплодилося по місту. А каштани на бульварі замінили на тополі. Кусала бджола чи ні, але каштани Миколі не сподобалися, це точно, і наказ такий був, це теж точно.

У другій половині 19ст. вже існували доволі суворі регламенти, що і де можна будувати, а що висаджувати. Каштанам відведена була старокиївська частина, тобто від Хрещатика до Кудрявця, і Миколаївський скверик перед університетом. А щодо походження дерев, то Максим Берлінський писав, що перші каштани до Києва привезли з Угорщини".

Цікаво, що цей цар висловив побажання засадити Київ пірамідальними тополями, проте кияни плювати хотіли на цареві пріоритети і віддали свої симпатії каштану. Засадили ним місто, починаючи із фруктових садів на Подолі, а вже далі каштанова популярність і масштаби поширення стали справою часу.

Магазин Каштанка на розі Хрещатика і бульвару Шевченка. Радянський час
Магазин Каштан на розі Хрещатика і бульвару Шевченка. Радянський час

Каштан став рідним деревом Києва. І я не уявляю весни без цієї біло-рожевої піни в київських дворах та осені без зелених "іжачків" на асфальті та блискучих гладеньких темно-рудих каштанчиків у кишені свого пальто.

Останніми роками наші каштани почали хворіти. Навесні все, як завжди – спочатку малесенькі ніжні листочки, потім розкішне листя, потім бруньки. І, нарешті, прекрасний вибух весняного каштанового цвітіння. А десь вже в середині літа листя починає "іржавіти", береться плямами і восени виглядає зовсім сумно, трухлявіє.

Я колись говорила про це з подругою з Польщі, вона сказала, що їхні варшавські каштани так само почали хворіти. І вона мені розказала, прочитала десь, що таку капость організовує шкідник із смішним ім'ям шротУвек (Szrotówek). Тобто, спочатку заводиться личинка. А потім вона перероджується у шкідливого метелика, комаху, яка й нищить прекрасні каштани. Польські джерела повідомляють, що спочатку цю комаху засікли в 1985 році в Македонії.

Шротувек, який нищить каштани в усій Європі
Шротувек, який нищить каштани в усій Європі

Впродовж десятка років шротувек поширився практично по всій Європі. Я поцікавилася і пошукала наші українські матеріали на цю тему. В Україні ця капость називається не так мило, у нас це – мінуюча міль каштана. Не дуже мені втямки оце "мінуюча", нагадує якусь міну, бомбу, але міль – зрозуміло. Проте друзі допомогли і підказали, що мінувати – це застаріле значення слова "підкопувати".

І шкідники роблять у обраних ними рослинах ходи, або підкопи, або міни і вже звідти починають свою "чорну" справу. Ця підла міль-мінер розміром усього 3-4 мм, проте може знищувати до 90 відсотків поверхні листка, це виснажує дерево і врешті решт воно може загинути.

У наших джерелах також пишуть, що вперше така міль була виявлена в 1985 році в Північній Македонії поблизу озера Охрид, а науковий її опис зробили в 1986 році.

Між іншим, те, що ми називаємо каштаном і що є одним із символів Києва, насправді називається гіркокаштаном. І його не варто плутати із каштаном "звичайним, їстівним, благородним, солодким". Ось стільки лестощів відміряла йому Вікіпедія. Проте ці всі чудові епітети ми віддаємо тому, їстівному каштану, без жалю, бо наш київський гіркокаштан нам все ж наймиліший.

Але повернемося ще до молі. За ці роки вона охопила практично всю Європу, навіть західне узбережжя Великої Британії та північ Данії, тобто, околиці континенту. Дуже цікавим є факт, що ця мінуюча міль навіть не в змозі перелітати на великі відстані, тому вона поширюється залізничним, автомобільним транспортом.

Виходить, що це ми з вами її фактично перевозимо, любить вона, як і люди, подорожувати з комфортом. В Україні її спочатку виявили на Львівщині в 2002 р., далі – більше, а в Києві агресивне поширення каштанового листогриза сталося впродовж 2004-2006 рр. Цей підступний метелик латиною має значно красивіше ім'я - Cameraria ohridella. Лікування від таких личинок, метеликів, молі досить вартісне, треба спеціальними ліками обробляти кожне дерево.

Незначний ефект дає ретельне згрібання листя восени з-під дерева, проте цього замало, треба, щоб на відстані мінімум 50 метрів не було поруч хворого дерева. Тому поки що чекаємо, поки міська влада достатньо розбагатіє або знайдеться якийсь чарівник-благодійник, щоб вилікувати улюблені київські каштани.

 
Пам'ятник каштанам в Маріїнському парку
українська правда

Цікаво, що більшість джерел починають історію поселення каштанів у Києві з царя та Бібіковського бульвару – я згадувала вище ці легенди.

Але я знайшла, що гіркокаштан, тобто, саме наш каштан, ще задовго до всіляких там царів, з'явився в тутешніх монастирях у 11 ст. Його, припускають, завезли монахи з Візантії. І жваве його поширення в Україні відбулося у 15-18 ст.

Нам так хочеться іноді якихось чужих царів, бібікових, імперської мішури, "ятєй" у кінці слів, різних посАдов-подвОрєй, а своє видається неправдоподібним та чужим.

Дивно це…

У мене з каштаном пов'язана одна історія, яка вже стала для нашої родини легендою й історією. Колись ми з друзями їздили шевченківськими місцями – Керелівка, Моринці. Знаменита хата-музей, де малим жив Тарас Шевченко, стоїть на узвишші, а від неї йде вниз неймовірний сад із старих яблунь.

Це місце із нібито простим, типово українським пейзажем, із чорнобривцями, мальвами, яблунями таке магічне, що я б в тому саду, певно, могла годинами сидіти і просто дивитися на цю казкову красу. А потім у сусідньому селі Будище ми гуляли по території садиби поміщиків Енгельгардтів, де хлопчиком прислужував Тарас Шевченко. Там, ще з тих часів збереглися алеї тополь і каштанів, а маленькі деревця-каштанчики густо ростуть поміж дорослих дерев.

Каштани у Будищанському парку
Каштани у Будищанському парку

Мій чоловік надибав на один із з таких численних "малюків", яке навіть й деревцем було важко назвати – просто з землі росли малесенькі гілочки. Ми взяли одну таку гілочку-деревце і посадили у дворі заміського будинку на перше вільне місце.

За кілька років "малюк" підріс, місце для дерева за будинком було не зовсім підходящим і тому ми подумали, чи не подарувати комусь таке дерево з історією. На той час в одному київському дворі, у центрі міста, створили сквер Небесної Сотні.

Він також має свою цікаву та драматичну історію.

На маленькому п'ятачку поміж старих київських будинків на вулиці Михайлівській виділили землю під забудову в часи мера Черновецького. Не буду тут давати відповідних характеристик людям, які збиралися втулити висотку впритул до старих будинків у центрі міста, поблизу Михайлівського собору, і тим людям, які дали на це дозвіл.

Бажання все спаскудити довкола себе і понапихати кишені папірцями іноді сильніше за здоровий глузд, вже не кажу про елементарну порядність та хоча б якісь почуття до особливого міста в світі, Києва. Бог їм суддя. Але вони "забили" за собою цю діляночку, огородили її якимись старими металевими щитами і всередині утворився стихійний смітник.

Сквер Небесної Сотні
Сквер Небесної Сотні

Коли події на Майдані взимку 2014 року, 18-20 лютого, досягли піку - потреба у барикадах, щитах та всьому, що може горіти і чим можна захищатися та відбиватися, зросла критично.

І кілька мешканців із того двору згадали про огороджений стихійний смітник, побігли з Майдану на вулицю Михайлівську вгору та разом із іншими майданівцями розібрали цю стару металеву огорожу та використали все, що могло знадобитися.

Цю неймовірно цінну земельну ділянку в центрі Києва, в історичній частині міста, Київська міська рада на чолі з тодішнім мером Леонідом Черновецьким незаконно, без обговорення з громадськістю, передала у довгострокову оренду, а згодом просто продала приватній структурі.

І розпочалася довга непроста боротьба за цей п'ятачок землі. Активісти вирішили зробити там – і до їхньої честі та мужності – зробили Сквер Небесної Сотні.

Кількарічні суди, погрози, боротьба не лише із власниками фейкових документів на землю, а подолання спротиву навколишніх двірників, яких більше влаштовував смітник, аніж затишний сквер, про це ті люди можуть писати стоси мемуарів.

Проте, на щастя, їм врешті решт вдалося неймовірне – все це подолати і перемогти. 1 грудня 2016 року Господарський суд Києва відібрав право власності земельної ділянки скверу Небесної сотні у приватних власників на користь міста.

А потім на величезній стіні прилеглого будинку з'явився неймовірний мурал площею у 100 кв.м із зображенням Сергія Нігояна, першого загиблого Революції Гідності… Мурал створив португальський графіті-художник Алешандре Фарту і він сказав, що центральним елементом композиції є очі Нігояна, які є "очима всієї Небесної Сотні".

Так виглядало місце, де було створено Сквер Небесної Сотні
Так виглядало місце, де було створено Сквер Небесної Сотні

У 2016 року в Барселоні Сквер Небесної Сотні отримав нагороду "Особлива згадка 2016" на конкурсі "Європейська нагорода за урбаністичний публічний простір" (The European Prize for Urban Public Space), найавторитетніший урбаністичний конкурс в Європі.

І коли ми почали думати, куди пересадити наш особливий каштан, то якось одразу згадали про Сквер. І ось уже кілька років ми, коли буваємо на Михайлівській площі, обов'язково відвідуємо наш каштан, який вже гарно підріс, став дорослим.

Єдине, що залишилося і що ми ніяк не зробимо і за що нам соромно - ми не розмістили коло дерева табличку з короткою історією каштану, яка сягає в дитинство Тараса Шевченка. Зробимо, як обіцяли засновниці Скверу та самим собі, обов'язково.

Ця каштанова історія має ще одну милу галузочку.

Лопату, з допомогою якої чоловік саджав каштан, ми тимчасово залишили у друзів, які живуть у цьому дворі.Потім все не було часу забрати, лопата кочувала з балкону на антресолі, потім взагалі перебралася у якусь комірчину і за цей час друзі поїхали за кордон на кілька років у службових справах.

Однієї чудової весни ми вирішили, що без цієї лопати нам ніяк не обійтися на присадибній ділянці заміського будинку. Спочатку друзі не могли второпати, про яку лопату йдеться, адже пройшло вже пару років, потім пригадали, потім відбувалися складні переговори між Канадою та Україною, як краще це вирішити.

Авторка з лопатою
Авторка з лопатою

Нарешті лопату занесли родичі друзів до шикарного салону краси, який межував із будинком. Із господинею салону та персоналом нас пов'язує багаторічна дружба, лопата ще якийсь час "проживала" серед дизайнерського інтер'єру, вишуканої атмосфери зачісок, манікюрного кабінету, масажних кімнат із чудовими пахощами та ароматами.

Цікаво, що якраз тоді в салоні вирував ремонт, господиня салону дуже дбайливо ставилася до специфіки старого будинку, до київської історії, залишалися відкритими елементи старих деталей будинку, балон, стін, стелі тощо.

І в мене залишилося фото, коли я, щаслива, з новою зачіскою, стою в салоні під час того ремонту, з легендарною лопатою у руках, біля шафи, яка була виготовлена на фабриці Боженка у 1934 р. і яка чекала на реставрацію.

Лопата надивилася світу, виконала шляхетну місію і, врешті решт, успішно повернулася на свою історичну батьківщину в підкиївське село Вита Литовська. Про каштани можна розказувати дуже багато і кожен має свою історію чи спогад.

Дуже хочеться сподіватися, що колись і в нас з'являться багаті люди, які будуть так любити своє місто, що захочуть і зможуть врятувати прекрасні київські каштани. Щоб завжди навесні Київ затоплювала прекрасна біла піна, щоб знову цвіли каштани…

Тополі

Тополі щороку викликають нарікання серед киян, коли цвітуть і нема від тих пухнастих кульок ніякого спасу, коли всі навколо чхають і кашляють. Проте це триває недовго і всю решту року тополі радують нас своїм стрункими фігурками і красою.

Тополі на бульварі Шевченка
Тополі на бульварі Шевченка

Для мене саме київські тополі – це бульвар Лесі Українки, бульвар Тараса Шевченка і тополі вздовж лінії швидкісного трамваю, яким я їздила до мами, та тополі у вікнах її другого поверху..

У Василя Симоненка є такі рядки:

" І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть, |

Тугою прощання душу залоскочуть"…

Цей образ дуже простий і сильний, я щоразу згадую цей вірш, коли бачу тополі.

І коли я вперше їхала трамваєм на мамину квартиру після того, як її не стало, лише ці тополі мене якось врятували і допомогли протриматися, перш ніж я переступила поріг пустої, страшенно пустої, квартири, в якій ще жили зАпахи, звуки і стояв на тумбі кошичок з бігудями та хусточкою.

І коли я зарилась носом у ті бігуді і вдихнула запах маминого, якогось завжди чистого, блискучого і красивого волосся, то вже думала, що не видихну. І лише вигляд з вікна, тополі, які звично гойдалися, ніби мама все ще була тут, у кімнаті, привів мене до тями. Це дуже болісний спогад, але дуже точний образ, коли "…стануть над тобою, листям затріпочуть, тугою прощання душу залоскочуть".

Повз тополі на бульварі Шевченка я, як і більшість киян, ходила тисячі разів, сиділа там на лавочці, і чхала від їхнього пуху. Але один спогад дуже врізався у пам'ять, коли восени 2013 року від парку Шевченка сунула лавина першого маршу мільйонів.

Це сталося після подій 30-го листопада, коли вночі влада руками й кийками "Беркуту" жорстоко розправилася із студентами та іншими людьми, які були в той час на Майдані. Ми йшли дуже повільно, адже кількість людей тоді нагадувала величезний океан, гігантську лавину, і коли спустилися вже вниз і стали повертати на Хрещатик, побачили, що пам'ятник Леніну, який стояв на початку бульвару, оточили військові чи спецпризначенці.

 

Кам'яного ідола, пам'ятник, захищали щільним кільцем люди, які, навпаки, мали б захищати живих вразливих людей. Ця картина виглядала таким оксюмороном і викликАла таку зневагу, що ще довго стояла перед очима, як приклад абсолютної нереальності та ціннісної пустоти тодішньої влади.

І лише київські тополі реально урівноважували цей нереальний абсурд, звично розхитувалися від вітру, нависали з неба на людей в шоломах, ніби казали їм, що, мовляв, хлопці, ми ще й тут не таке бачили, йдіть собі додому… І як у воду дивилися – за кілька днів пам'ятника не стало, залишилися лише вони, горді й високі тополі бульвару Тараса Шевченка.

Бузок

Минулими роками у Києві побільшало різних сортів бузку. Особливо він розкішний у Національному Ботанічному саду імені М. Гришка. Я намагаюся не пропустити жодної весни, щоб не піти хоча б на пару годин помилуватися і нанюхатися цього квіткового щастя.

У саду цвітіння бузку поєднується ще й із розкішною дніпровою перспективою, це створює загальну прекрасну картину, справляє таке сильне естетичне враження, що я часом не розумію перебільшений захват чужими краєвидами і применшений захват нашим Ботанічним садом.

 

Бузковий сад наприкінці 1950-х років

bbc.com, музей ботанічного саду

І коли я чую слово бузок, у мене миттєво виникає лише одна асоціація – бузково-рожеве море, через хвилі якого світяться зорі на куполах Видубицького монастиря. І це чи не єдина подібна ситуація, коли мене не дратують люди, які штовхаються, стукаються лобами, топчуться по траві і шалено фотографують і фотографуються разом із бузком. Я їх розумію.

У світі радує людське око близько 30-ти видів бузку, а 21 з них є у Ботанічному київському саду. Найпоширеніший – бузок звичайний, який колись потрапив до нас із гір Болгарії через Туреччину, а потім поширився з Австрії, куди його привіз австрійський посол. Решту розкішних сортів привезли з Китаю та Кореї.

Завдячуємо прекрасному бузковому саду в Києві професору Леоніду Рубцову, який заклав його у 1948 році. "Він не випадково обрав для бузкового саду Дніпровські схили. Наш бузковий сад найгарніший у світі, – каже керівник музею ботсаду музею Наталя Чувікіна. – Рубцов творив картини, але не з олії, а з живих рослин, він підбирав бузок за кольорами, за відтінками. І зробив так, щоб море бузків закінчувалося золотими куполами Видубицького монастиря і дніпровськими далями".

Автор проєкту саду бузків професор Леонід Рубцов
Автор проєкту саду бузків професор Леонід Рубцов
www.bbc.com, олена рубцова

Різноманітний бузок тішить око і викликає захват, але я найбільше люблю найскромніший бузок із дрібними квіточками та ніжним бліднуватим кольором. Саме такий бузок ріс перед хатою моєї бабусі на Полтавщині, де я провела дитинство.

Кілька кущів затуляли хату з вулиці, з кімнати вранці квіточки зазирали у вікна, а малою там можна було сховатися і тебе ніхто не бачив. Там росло два великі кущі, а за хатою, трохи далі, стояли дві вишні, називали цей сорт ягід "шпанкою".

І для мене ці дві парочки, бузкова і вишнева, а між ними бабусина хата - якась квінтесенція чогось дуже хорошого, коли тобі було так затишно і безпечно, як нечасто у дорослому житті. Бузок, окрім яскравої ілюстративності дитячих часів, ще й також виступав свідченням наших шкільних років.

 

Не знаю, як зараз, а тоді ми приходили в школу на екзамени із квітами і це був переважно бузок, нарциси та тюльпани. І ми всі завжди шукали серед звичних чотирьох пелюсточок таку квіточку, щоб було п'ять пелюсток – на везіння і найвищу оцінку. І щоб пощастило, треба було обов'язково з'їсти цю квіточку.

Я найбільше люблю бузок саме в природі, коли він просто собі росте, а вдома у вазах він не дуже любить жити. Швидко осипається і тоді вже мій кіт шукає на підлозі квіточки із п'ятьма пелюсточками і з'їдає їх. На котяче щастя.

Якось я спитала про київський бузок товариша, киянина, який народився у культовому київському місці – у замку Річарда-Левове Серце, що на Андріївському узвозі. Будинок цей з'явився на початку 20 століття і побудований в стилі англійської готики.

Замок Річарда Левове Серце. 1970-ті рр.
Замок Річарда Левове Серце. 1970-ті рр.

Важко переоцінити його популярність серед киян та гостей, адже й назва, й архітектура, і розташування на чудовому Андріївському узвозі й різноманітні легенди – все в цьому умовному зАмку приваблює і зачаровує. Кажуть, що назва "Замок Річард-Левине Серце" приліпилася до будинку з легкої руки письменника Віктора Некрасова, який придумав це у 1967 р.

У цьому будинку з 1922 р. жив такий собі п. Річард Юревич, фантазер, веселун, майстер на чудові вигадки, блискучий розповідач. Одного разу Віктор Некрасов та Річард Юревич, гуляючи узвозом, познайомилися та згодом потоваришували.

У внутрішньому дворі зАмку накривалися часом столи і друзі за чарчиною чудово спілкувалися, а пан Річард із задоволенням розповідав письменнику цікаві історії про мешканців та життя зАмку. Віктор Некрасов жартома називав друга Річардом Левине Серце, а згодом прізвисько поширилося на, власне, увесь будинок, готична архітектура якого цілком узгоджувалася із таким казковим іменем.

Мій товариш, який народився в цьому будинку, добре пам'ятає ці столи у внутрішньому затишному дворику зАмку. Коли навесні мешканці збиралися погомоніти, поспілкуватися, зАпах навкруги стояв неймовірний – на усіх схилах та навколишніх гірках росла сила-силенна бузку.

Я також добре пам'ятаю це місце, коли зАмок був вже у напіваварійному стані, але ми студенти, пробиралися нагору, вилазили схилом крізь бузкові кущі на імпровізований майданчик, де колись стояли ті домашні дворові столи, і гуляли часом там аж до ранку.

А ще мій товариш із зАмку Річарда, палкий прихильник джазу, пригадав, як вони у молодості купчилися поблизу музичного магазину "Мелодія", де можна було у фарцовщиків розжитися рідкісною дефіцитною платівкою.

Замок Ричарда Левове Серце. 1989 рік
Замок Ричарда Левове Серце. 1989 рік
Фото Сергія П'ятерикова

А потім йшли гуляти в бік Чорної гори, по вулиці Товарній, де тоді переважали приватні садиби і море бузку заповнювало увесь навколишній простір. Я помітила, що бузок якось однаково природно виглядає і в місті¸ і в селі – скрізь його скромна краса та неймовірний, який ні з чим не сплутати, запах робить тебе завжди трохи щасливішим.

…Коли ми з чоловіком переїхали в нову квартиру, була зима і навколо будинку кущі та дерева стояли чорно-сірі, у снігу та сумних думках. І як я зраділа, коли навесні зрозуміла, що поруч під'їзду також якась добра душа посадила ряд бузку. Вже минуло кілька років і маленькі кущики виросли у цілу розкішну алею.

І це мене так радує, що вони саме того сорту, який я люблю – звичайного, із блідо-бузковими квіточками та неймовірним квітнево-травневим запахом. І для мене бузок коло бабусиної хати з дитинства, і київський ботанічний, і підкиївський з Вити Литовської (колишня Чапаївка), звідки родина мого чоловіка, і коло нашого під'їзду – завжди щось дуже рідне і своє.

Липи

Липовий цвіт колись я не любила у чаях, бо це був один із головних домашніх засобів лікування застуд в дитинстві. Але хто в дитинстві любив манну кашу, гарбузову кашу, цибулю у супі, ромашкові та липові чаї?

Це з часом ти розумієш, як мама й бабуся старалися, догоджали тобі, а ти крутила носом і знехотя приймала їхню турботу, як належне. Проте дорослою я полюбила і гарбузову кашу, й будь-які супи, не кажучи вже про чудовий липовий чай і, звичайно, розкішні київські липи.

Коли ми говоримо про липи у контексті Києва, то одразу приходять на думку Липки. Липки — це історична місцевість у Печерському районі. Своїм розташуванням вони відповідають височині історичного Клову, бо відокремлені від Печерського плато балкою Кловського струмка.

Із середини XIX до початку XX століття на Липках жили переважно аристократи, високі чиновники, професура, військові та просто заможні люди. Вже за радянських часів тут оселилася номенклатура та інші прошарки населення, яким дозволялося жити у колись аристократичному районі. Або когось не змогли виселити чи вижити, із давніших киян.

30 липня 1918 року на Липках сталося гучне вбивство генерала Айхгорна. На фото - схема злочину складена слідчими
30 липня 1918 року на Липках сталося гучне вбивство генерала Айхгорна. На фото - схема злочину складена слідчими
ЦДАВО України. Ф. 2207. Оп. 1. Спр. 714. Арк. 5

Лише назви локацій, які належать до Липок, тішать вухо модних ріелтерів та спонукають до престижних мрій новоявлених багатіїв-киян: Архітектора Городецького, Михайла Грушевського, Пилипа Орлика, Липська, Шовковична, Круглоуніверситетська, Крутий узвіз, Лютеранська, Заньковецької, площа Івана Франка, Станіславського, Ольгинська, Банкова, Садова, Академіка Богомольця тощо.

Липки і були, і залишилися настільки престижними, що навіть нові житлові комплекси з претензією на елітарність, називають, як брендом - "Новопечерські Липки", "Оболонські Липки". Хоча власною назвою Липки завдячують, про що не складно здогадатися, не аристократам чи чиновникам, а саме липам.

Як розказує всезнайка Вікіпедія, "назва походить від липової алеї, насадженої в середині XVIII століття… У 18 столітті у цій місцевості росли липові й шовковичні гаї, а ченці Києво-Печерської лаври розводили виноградники. У 1828 році зрубали липовий гай, який існував у межах сучасної вулиці Липської, у 1835 році - виноградний і шовковичний сади.

Надалі на Липках дозволялося зводити лише кам'яні одно- та двоповерхові будинки... У 1909 році на Липках стали вже будувати багатоповерхові прибуткові будинки.

 
Липки. Ескізний проєкт Урядового центра Києва
"Соціалістичний Київ". 1934.- № 5-6. - С. 16

…З перенесенням столиці УСРР із Харкова до Києва в 1934 році на Липках зосереджується вся державна, компартійна та адміністративна українська радянська влада. Зводяться десятиповерховий будинок НКВС (тепер - будинок Уряду), будівля Верховної Ради республіки. Із набуттям Україною незалежності тут розмістилася резиденція Президента України, працюють Верховна Рада та уряд України, містяться Національний банк України, Верховний суд України та інші державні установи".

Люблю цей район, він гарний, тихий, зелений і не всі липи все ж знищили.

Я ходила в школу на вулиці Лютеранській, у мене купа друзів та однокласників мешкали на Липках, навіть одна пара із нашої студентської компанії встигла одружитися у Шоколадному будиночку, який тоді слугував Центральним ЗАГСом.

Але поруч побудували нову резиденцію В. Щербицького, першого секретаря ЦК КПУ, і ЗАГС у Шоколадному будиночку із центрального став районним, а потім взагалі закрився на довгі роки. Я, між іншим, була у студентські роки на вечірці в будинку, який, стіна в стіну, через паркан, межував із тієї новою резиденцією і з вікон було видно помешкання очільника КПУ України.

ЗАГС у Шоколадному будиночку
ЗАГС у Шоколадному будиночку

Мене дуже здивувало, як можна було серед таких красивих історичних будинків та особняків втулити звичайну, принаймні зовні, скляну безлику коробку. Це була якась "предтеча" сучасного понівечення Києва жахливими новобудовами в історичній частині, як на мене.

Потім дуже швидко побудували новий Палац Одружень явно вже не в Липках, поблизу Повітрофлотського шляхопроводу, і серед киян міцно прижилася назва Палацу – Бермудський трикутник.

Липки, як я вже писала, красивий тихий район. Проте він був також дуже тривожним, драматичним і навіть трагічним під час подій Революції Гідності. Те, що відбувалося взимку в 2014 р. на вулиці Інститутській, завжди боляче згадувати і цей біль – вже з нами назавжди.

Як і пам'ять про справжніх світлих людей, які загинули, захищаючи нашу безпеку, теплО, ситість і комфорт, включно із сучасними, часто не дуже аристократичними, мешканцями Липок.

Мені було так прикро, коли ми тими зимовими днями якось опинилися ввечері на моїй шкільній рідній вулиці Лютеранській, а там у кожній підворітні, на кожному кутку і провулочку кишіло однаковими людьми у формі та чорних блискучих шоломах.

Дерево на Інституській. 2014 рік
Дерево на Інститутській. 2014 рік

Поруч них було не безпечно, а скоріше страшно. Це були якісь інші люди - чужі нам, чужі Києву, чужі країні.

Кажуть, що липи живуть 300-400 років, а декотрі екземпляри можуть навіть дотягти до тисячі років. Коли я бачу величезну розкішну липу, то думаю про тих киян, які її посадили, про що вони мріяли, як бачили майбутнє своє, своїх дітей, свого вічного Міста.

І хочеться, щоб цього прекрасного дерева було більше, інші липи, можливо, через 300-400 років нагадають про нас, інші кияни згадають нас і подумають – а про що ми мріяли, чим жили, як бачили своє майбутнє і майбутнє нашого Києва…

 
400-літня липа Петра Могили біля Національного музею історії України

Верби

Як не уявляю я Києва без каштанів, так і без верб нема мені повної картини рідного міста.

Верби над ставками у моєму Голосієві, з яких я кожного разу роблю десятки фотографій і мені це ніколи не набридає, вербові котики навесні, коли перші пухнасті бруньки ніжністю своєю пробивають дорогу справжній весні, верболози над Дніпром, за піщаними природніми пляжами, де ми ще студентами розбивали намети і варили юшку з дніпрової риби.

У студентські часи ми відкривали сезон на перші травневі вихідні. Їхали автобусом від Володимирського базару до Конча-Заспи, до санаторію "Жовтень", тоді чесали по дамбі і човном переправлялися на один із численних дніпровських островів.

 
Санаторій Жовтень

Важко уявити, що тоді ці місця були зовсім тихими, безлюдними і можна було зустріти хіба що поодиноких рибалок. Особливо дамба - яка зараз забудована так, що миша не проскочить.

Пам'ятаю - якось приїхала моя подруга зі Львова підлікувати серце в один із київських санаторіїв. І я її умовила поїхати з нами вихідними на острови. Вона дотепер згадує, що не могла тоді повірити, що тягала такі важкенні наплечники, що скільки було випито і викурено, але не пам'ятає, коли так добре себе почувала. Цілющі дніпрові верби та водичка.

Перед походом спочатку ми збиралися на автостанції, бувало, чекали когось по годині-дві, бо дехто виривався від батьків таємно, потім згадували, що чогось не докупили і гнали в магазин. Одного разу вирішили зібратися в нашого однокурсника вдома, щоб все добре запакувати в рюкзаки і полагодити різні дрібниці й так захопилися, що майже все з'їли і випили.

Вибралися у похід нарешті аж на другий день, приїхали на острів, де нас вже чекали друзі, які заздалегідь приїхали, розбили табір і почали готувати вечерю. Але ж виявилося, що весь алкоголь скінчився ще на оболонській квартирі.

Ті друзі, які приїхали раніше, не розмовляли з нами два дні і весь час похмуро та на відстані ловили рибу. Відтанули вони аж на третій день, коли хтось врятував ситуацію, привіз пиво. Я пам'ятаю, як ми смажили в казанку на салі виловлену хлопцями щуку і нічого смачнішого я не пробувала.

А якось ми також основною компанією приїхали на острів, коли троє наших хлопців там вже оселилися. Якраз напередодні вночі йщов дощ, сильна злива з вітром, вони довго сиділи в наметі, пили й говорили, пили й гомоніли, заснули вже під ранок.

І коли ми раненько дісталися острова, нашим очам відкрилася драматична картина – намет завалився, а в ньому, практично в калюжі, хропіли на різні мелодії наші друзі, вкриті наметом. Причому, спали вони міцно, як немовлята.

Коли я читаю мою одну з найулюбленіших книжок Джерома К. Джероам "Троє в човні…", я абсолютно точно розумію, що це все не художня вигадка, а реальні події, в яких автор брав участь.

Люблю історію, яку мені розказував чоловік. У підкиївському селі Вита Литовська, а в радянські часи чомусь Чапаївка, їхня родова хата стоїть й досі прямо на березі річки Вита. Щоправда, це село вже адміністративно належить Києву, Голосіївському району, проте все одно живе своїм сільським життям.

Між іншим, у Виті Литовській народився один із найвидатніших танцівників XX століття Серж Лифар. Часто плутають і кажуть Віта Литовська, проте назва річки походить від слова "витися", бо річка справді витА, тому й річка Вита, а село Вита Литовська.

Чому Литовська? Є версія, що назва говорить про можливе походження з часів перебування Києва з околицями у складі Великого князівства Литовського. Село було засновано монахами Видубицького монастиря.

Дід чоловіка, Прохор, був затятий рибалка. Він завжди виходив на свій промисел із вірним котом Кляксою. Як тільки дід підтягував ближче води човна, то кіт одразу заскакував на ніс і вони разом із дідом обходили усі плавні і ловили рибку.

Цього човна-довбанку дід сам зробив із старої великої верби. Якось дід Прохор вирішив огородити тином їхній город, бо хата була крайня від дороги, одразу за мостом. І він сам по всьому периметру зробив тин. Насадив великі вербові кілки, а переплітав галузками, вербовими гілками.

З часом тину не стало, проте попроростали верби, які за ці роки виросли у величезні дерева. І город, хата, все обійстя затишно огороджено зараз навкруги старими високими вербами, які щороку підпилюють, щоб вони не закрили весь чудовий краєвид на річку та сосновий ліс.

Дід Прохор із верхівок верб наглядає й досі за своїм городом, хатою і улюбленою річкою Витою…

Верби, як і бузок, мені легко одночасно уявити, як мешканцями мега-полісу, так і маленького села. Сільські верби над ставками не раз оспівані поетами й письменниками, як свідки романтичних побачень та навколишньої ідилії, проте в місті ці красиві дерева також абсолютно органічно вписуються і прикрашають собою куточки серед хмарочосів та потужних скляних торговельних центрів.

Знамениті київські пляжі в Гідропарку важко уявити без верби. Ці кущі та дерева захищали від надмірного сонця, служили вішалками та камерам схову для відпочивальників-киян, під верболозами приємно було організувати імпровізований стіл для посиденьок із друзями чи романтичний обід на двох.

 
Гідропарк у Києві. 1975 рік

Нам важко було на початку ери закордонного олінклюзіву серед голих єгипетських та турецьких пляжів, явно не вистачало вербової зелені. Я дуже люблю Голосіївський парк і він мене просто врятував під час карантинного 2020 року. Там навколо озер та ставків такі розкішні верби, що хоч малюй. Я навесні пробиралася у перші місяці карантину у відкриті куточки парку, душа відпочивала, усі тривоги та страху забирало вербове листя на себе.

…У далекому 1850 р. Тарас Шевченко відбував покарання у Казахстані. Дорогою він прихопив із собою невелику гілочку верби, посадив її і вона, на диво, прийнялася і почала рости. Він радів кожній новій галузочці серед кам'яного степу, говорив з деревом, останній рік заслання у Новопетровській фортеці ця верба була для нього справжньою оазою, рідним домом, тодішній комендант навіть сам запропонував Шевченку працювати в саду, який поет, власне, й започаткував.

І зараз цей сад, створений Тарасом Шевченком, єдиний на півострові. Його верба прожила 147 років. Із гілки того дерева відродили вербу в Мангишлацькому саду, українські письменники згодом привезли пагінець до Стрийського парку у Львові, є нащадок Шевченкової верби, звісно, у Каневі.

 
Тарас Шевченко. Мангишлацький сад. Тонований папір, туш, перо, сепія, білило.
Національний музей тараса шевченка, Київ, інв. № г – 698

А в 1963 р. з Казахстану привезли декілька гілочок верби і посадили в Києві біля Спілки письменників та у голосіївському будинку Максима Рильського. На 200-річчя нашого генія, у 2014 р., українці поширювали пагони Тарасової верби по всій Україні. Одна гілочка, звичайна верба, яких в нас тисячі, які ростуть, де їм заманеться, скромні, невибагливі, красиві й ніжні, але які іноді рятують життя. Геніям і звичайним людям.

Тому, коли я думаю про мій Київ, то для мене це перш за все - каштани, тополі, бузок, липи і верби. Рідні й вічні. Разом із Вічним Києвом.

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: вечірні лекції та футбол

Розпланував на зиму серію лекцій; усі захоплені цим задумом, має бути надзвичайно цікаво обговорити так багато різних тем зі знавцями. У нас тут зібралися люди небувалого розмаїття талантів та навичок; важко навіть уявити собі товариство із настільки різношерстим досвідом. В одній хатині зібраний досвід з усіх країн та всіх кліматів! Що за пістряве зборище знань!

Юрій Рудницький: «Слов’яни». Передпрем’єрні нотатки

Промо-ролик нового 12-серійного українсько-словацького серіалу "Слов'яни" на YouTube уже третій місяць, але трапився автору цих рядків на очі лише на минулих вихідних. У Словаччині прем’єра цієї кіносаги вже відбулася 10 березня на телеканалі TVJOJ. Українські глядачі зможуть побачити її на телеканалі «1+1» сьогодні 3 травня.

Робоча група з розробки концепції меморіалізації Бабиного Яру: Заява робочої групи з розробки концепції меморіалізації Бабиного Яру

Редакція "Історичної правди" отримала від одного з народних депутатів текст звернення Робочої групи з розробки концепції меморіалізації Бабиного Яру до Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики. Публікуємо цей документ повністю

Іван Синєпалов: Щоденник Скотта: рис з фігами та ціле відро какао

Запровадили посаду нічного вартового, переважно для спостереження за південним сяйвом, як дотепер було ледве видно. Споглядач має озирати щогодини або частіше, якщо щось можна побачити. Йому дозволено мати какао та сардини з хлібом і маслом