Тролейбус номер 15. Зупинка «Печерський міст». Зворотна шоста

Незалежно від часів, від новітніх технологій, ти все одно шукаєш і прив’язуєшся до «свого» майстра, який знає твої смаки, відчуває, як краще, у тебе з ним взаємна довіра й проста людська симпатія. І таксист, і майстер манікюру, і перукарка, і продавчиня у районному маленькому магазинчику по сусідству пам’ятаються за якимись людськими ознаками, міні-історіями.

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.


Печерський міст був і, власне, є не мостом, а шляхопроводом.

Але для киян він завжди буде мостом і якраз через його назву можна легко розпізнати тих, хто лише видає себе за киянина.

Я не один раз спостерігала, коли на питання "а когда будет Печорский мост?", більша частина салону зневажливо або поблажливо усміхалася – приїжджий видавав себе з головою оцим "Печорским" мостом.

Міст завжди служив своєрідною реперною точкою навколишнього мікрорайону.

Завжди казали чи питали – "це за Печерським мостом!" чи "а це до Печерського мосту?", тобто, була чітка межа, перехрестя мікрорайону та мікроміста.

І коли ти трамваєм приїжджав пізно ввечері до Печерського мосту, а перспективи доїхати кілька зупинок тролейбусом о цій порі було мало, або тебе хтось по дорозі підкидав машиною до Печерського мосту, то ти спокійно йшов пішки – додому вже було рукою подати.

Ще було зручно брати з кимось на спілку таксі з центру до Печерського мосту – хтось повертав на бульвар Дружби народів їхати далі, а на Кіквідзе та Бастіонну знову ж таки можна було дійти пішки.

Тогочасні таксі були дешевшим видом транспорту, ніж їхні відповідники зараз, проте за ті зарплати та стипендії не сильно розганялися.

Тролейбусний талончик коштував 4 копійки, а таксі з моєї вулиці Кіквідзе до Бессарабки – близько одного карбованця.

Тому в гості, на роботу, на вокзал, на автостанції, на зустрічі переважна більшість громадян їздила громадським транспортом.

Часом уночі молодь частенько йшла пішки додому, навіть якщо хтось мешкав далеко.

Таксі, окрім його дороговизни, ще й непросто було викликати.

 
Київські таксі

У певних стратегічних місцях Києва сформувались стоянки таксі, черги на них тяглися довгі.

На вокзалі, зрозуміло, завжди збиралося багато людей на такій стоянці – люди з маленькими дітьми, з великим багажем чи приїжджі, які не знали міста.

Я пам'ятаю стоянку на перехресті біля Бессарабки.

Таксі, що проїжджає повз і зупиняється на помах руки – це була більше фантазія, аніж реальність.

У кінофільмах тих часів можна було часто побачити, як герой вибігає на вулицю, махає рукою, кричить "таксі! таксі!" і майже одразу біля бровки стає машина з зеленим вогником. Зрозуміло, що у кінорежисерів не було часу й запасу плівки показувати, скільки часу потребувало полювання на таксомотор.

Винятки, звичайно, траплялися, які проте ще раз підтверджували правило – київське вільне таксі було майже невловимим на вулицях.

Зелений вогник на машині якраз означав, що вона вільна, проте часто така машина пропливала повз.


…У Києві дебют поїздок за гроші відбувся у 80-тих рр.. ХІХ сторіччя.

Тодішній київський міський голова Павло Демидов залишив посаду і в подяку за вірну службу подарував своєму кучеру власну конюшню із візками та кіньми.

Підприємливий візник організував зручні послуги для киян – поїздки за гроші.

Пізніше перевізну контору очолював такий собі Дмитро Коротков, який, між іншим, також сам у минулому був візником.

Його фірма розташовувалася на вулиці Дмитрівській, там перебувало під сотню коней ще й була власна кузня.

Знаменитий неоднорідний складний рельєф Києва, стан доріг, злива, бруд, весняне місиво на дорогах, ожеледиця чи снігові замети – все впливало на ціну поїздки.

 
Фотографія, що відображає вуличні торгівлю, рух і благоустрій 1912 року на Бессарабці (вид з-під готелю Пале-Рояль, теперішня Арена Плаза) в бік Бібіковського бульвару (бульвар Тараса Шевченка)

Водій чи візник та пасажир завзято торгувалися.

За інформацією із тогочасних журналів, візок з одним конем коштував 40-50 копійок, а з двома ціна вже сягала 90 копійок. Середня вартість обіду в київському ресторані тоді коливалась в межах 30 копійок.

Цікаво, що торгувалися за ціну лише в Києві, в інших містах мала місце фіксована ціна на проїзд.

Епоха таксі почалася у Києві в 1913 р.

Тоді закупили для міського автопарку перші автомобілі в Чикаго.

У київському таксопарку тих часів переважали машини марок Ford, Renault та Lorraine-Dietrich.

Саме на перших машинах почали ставити позначки у чорно-білі квадратики, шахівницю, щоб відрізнятися від інших приватних автомобілів.

Зрозуміло, що користувались першими таксі лише заможні люди, проте, не зважаючи на високі ціни, попит на новий цікавий транспорт був великим.

Швидкість поїздки на таксі, заради безпеки пасажирів, пішоходів та інших автомобілів, обмежували до 10 км/год.

Під час Першої Світової Війни автомобільне таксі у Києві припинило своє існування, чому неймовірно раділи кінні перевізники.

У 1930 році в Києві службу таксі відновили за рахунок конфіскації автомобілів у місцевих заможніших людей та підприємств.

У 1934 р. столичний автопарк поповнився 8 автомобілями Горьківського автозаводу.

На таксі роз'їжджали, переважно, партійці, великі начальники та великі шахраї.

Я дуже люблю фільм "Приходите завтра", який давно розійшовся, як зараз би сказали, на меми.

Фільм був створений у 1963 р. і там є момент, коли наївна героїня, дівчина з далекого сибірського села, Фрося Бурлакова, сідає з клунками в таксі.

Вона одразу звертає увагу, що в машині щось клацає і коли водій їй пояснює, що це вискакує ціна за певний відтинок поїздки, вона з криком, ледь не на ходу, вискакує з машини.

 
Кадр із фільму "Приходите завтра"

Все ж поїздки на таксі були майже розкішшю для більшості людей.

Звичним та вже доступним практично всім, стало таксі у 70-тих рр. минулого сторіччя, коли підвищився рівень життя, а розвиток автомобілебудування зазнав справжнього буму.


Таксисти моєї молодості добре знали свою справу і без навігаційних систем чудово ганяли містом, включно з околичними та глухими вуличками й провулками.

Вони завжди були самовпевнені, знали про все на світі, розбиралися в усіх питаннях політики та управління, у них можна було в епоху тотального дефіциту купити цигарки й навіть алкоголь, вони не любили давати здачу, могли висадити, якщо пасажир їх чимось розсердив, але й могли допомогти у важких ситуаціях.

Таксисти тогочасні не були янголами, але вони були професіоналами.

Тобто, таксист – це була професія, а не додатковий заробіток, як у теперішні часи.

І коли мені зараз трапляються київські таксисти, я відпочиваю душею.

А коли ми ще й з'ясовуємо, що ми обоє – кияни і я знаю, як називалась та чи та вулиця і де був той чи той магазин, розмова в нас клеїться.

Ми, на щастя, не говоримо про вибори, президентів, депутатів, мерів та як найкраще й найшвидше зробити з України Едем.

Ми говоримо про Нижні Сади, про ще той зоопарк, про Яму, про Сталінку-Деміївку, про піски Русанівки, про Жабу над Дніпром, про Сінний ринок, про старий Республіканський стадіон з дерев'яними лавками та насінням, про хащі навколо Золотих воріт, про бані на Малій Житомирській та про іншу всяку всячину.

Ми не поринаємо у безплідні дискусії, які часом провокують деякі таксисти, а частіше це просто –водійські монологи, ми теревенимо про своє місто, як про друга, якого давно не бачили.

 
Київське таксі

До речі, я згадала про лазні на Малій Житомирській і виявила, що саме там, 1 березня 2009 р., у кафе на першому поверсі, відбулася зустріч, на якій було прийнято рішення про доцільність створення ГО "Вікімедіа Україна" — українського відділення Фонду Вікімедіа (з Вікіпедії).


Саме слово "таксі" походить від слова "tax", що означає вартість, податок, ціну.

Від нього й походить слово "такса".

Означення "taximeter cab", тобто наймана машина, а колись кінний екіпаж, за користування яким потрібно було платити, залежно від кількості метрів-ярдів, з часом скоротили до просто "таксі". Проте у Великій Британії й зараз таксі називають кебом.

У нас раніше таксі називали тачкою – "зловити тачку", замовити "тачку" тощо, корінь сленгу мав те ж походження, від "tax".

Але цікаво, що зараз тачкою називають інші автомобілі – "крута тачка", "о! в тебе нова тачка!", "скільки коштує така тачка?", а таксомотори знову стали кликати звичним їхнім ім'ям – таксі.

На початку 2020 р. у Києві з'явилася цікава таксі-служба, де за кермом – виключно жінки.

Ці автомобілі призначені до послуг жінок, а також жінок з дітьми, адже машини обладнані спеціальними дитячими автокріслами.

Зрозуміло, що такі служби жінки використовують, щоб уникнути непередбачуваних та небажаних, чи й небезпечних, ситуацій, коли водії-чоловіки можуть поводити себе неналежним чином.

Мені, на щастя, в згадувані давніші роки ніколи не траплялося нічого подібного.

Були, звичайно, залицяння і прохання залишити телефончик, кілька разів навіть сам водій тицяв на папірці свій особистий номер телефону.

Щоправда, колись трапився один випадок, коли водій раптом поклав мені руку на коліно.

 
Радянське таксі

Тоді в моді були "міні" і, видно, моє молоде коліно штовхнуло таксиста на гріховні думки.

Він був добре підтоптаним, лисуватим, з червонястим, у прожилках, носом, з пузцем, в яке врізався ремінь, а саме пузце врізалося у руль, він виглядав таким нестрашним, невиразним і смішним, що вИкликав у мене неадекватну реакцію.

Я, замість того, щоб злякатися, обуритися чи зніяковіти, зареготала.

Він почервонів, миттєво відсмикнув руку, надувся, замовк, бо перед тим цвірінькав, як горобець, ми у повному мовчанні доїхали до мого місця призначення і він дав мені немалу здачу мілкими монетами, видно, таким чином помстившись.

Я на прощання сказала "о! мені б мішок таких грошей!", він ледь не луснув від злості й із швидкістю автоперегонів фільму "Таксі" - до речі!, погнав далі у своїх водійських справах.

Якось їхали ми з товаришкою в таксі, сиділи на задньому сидінні і теревенили про своє.

Таксист одразу почав кокетувати, сипати жартами, компліментами, розказувати, яка у нього чудова заміська дача, питати, чи любимо ми шампанське та шоколадні цукерки, словом, залицявся.

Але коли він побачив, що його натяки якось не досягають мети, сказав прямим текстом, що було б непогано поїхати на природу чи в ресторан, а потім вже за місто, ось його телефон, все буде по вищому розряду і таке подібне.

У нього була обручка на пальці, моя товаришка обурилася і спитала, чому він, перед тим, як чіплятися до дівчат ще й на робочому місці, не зніме хоча б обручку, чи йому не соромно?

Таксист був із почуттям гумору, без комплексів і веселий.

Він зітхнув і сказав – "ви знаєте, дівчата, хліб щодня їмо і це дуже добре й потрібно, але часом так хочеться здобних булочок".

Одним словом, із таксі у мене не пов'язані, на щастя, страшні історії, які часом розказували чи про які писали медіа.

 
Таксі біля пам'ятника Богдану Хмельницькому на Софіївській площі

Коли почали стрімко мінятися часи, на Київ обрушилася навала людей, які вміли керувати автомобілем, мали автомобіль, проте не були таксистами.

Вони нашвидкоруч вивчали вулиці, часто пасажири самі керували дорогою, бо міста водії не знали зовсім.

У мене був випадок, коли я дуже запізнювался і викликала на Кіквідзе (тепер Бойчука) таксі, щоб швидко доїхати на Хрещатик.

Це абсолютно пряма дорога, без жодних завертань і поворотів, їдеш собі в основному потоці, за людьми, та й все.

Я вже не кажу, що про вулицю Хрещатик чули всі. Як не як, головна вулиця не лише міста, а й країни.

Я швидко сіла в машину, водій уточнив – "Вам же на Хрещатик?", я кивнула і тут він повернув до мене голову і жалісливо так сказав "покажете?".

Як кажуть, без коментарів…

Звичайно, тоді прийшов такий час, коли люди втрачали роботу, не могли пристосуватися до нових бурхливих незрозумілих часів і таксування у великому місті було чи не єдиною можливістю вижити.

Проте мене завжди дивувала риса, яка є в багатьох наших людей – хочу все, одразу, але нічого для цього не буду робити.

Вивчити якісь елементарні речі, постаратися, поцікавитися містом, вулицями, маршрутами, прибрати в салоні автомобіля хоча б раз та тиждень, врешті решт, приділити більшу увагу своїй зовнішності, а не зустрічати людей на своєму робочому місці, ніби ти щойно вийшов з лісу, з дводенного пікніку з друзями по гаражу.

Траплялися й цікаві історії з драматичним минулим.

Один водій за 30 хвилин спільної подорожі розказав мені історію свого бізнес-краху. Який ледь не переріс у крах життя, буквально.

Він керував, коли всі хапали кредити, крупною фірмою, був її власником, мав не одне велике підприємство, багато вантажівок, масштабні перевезення по Україні та Європі, грошей без рахунку, дорогі автомобілі собі, дружині, сину, маєток – собі з дружиною, сину – величезний будинок, подорожі у найкращі та найекзотичніші країни світу…

І раптом все обірвалося – якісь борги, кредити, шахрайство партнерів, все помчало вниз із космічною швидкістю.

Світлина ілюстративна
Світлина ілюстративна

І так це все неслось, що оговтався він на табуретці, в своєму маєтку, в своєму розкішному кабінеті, під шикарною люстрою, із петлею на шиї…

Якась мить, частинка секунди зупинила його, коли він випадково поглядом уперся у фотографію в рамочці, яка стояла на столі – їхнє з дружиною весільне фото.

І він зліз з тої табуретки, так мені й сказав "моя девочка меня спасла".

Він з виду був огрядненьким, із червоними круглими щоками, такий типовий веселун і явно не тягнув на хлопчика, а його дружина, очевидно, на "девочку", але стільки ніжності було в його голосі, коли він про неї згадав.

І він на той момент, коли ми з ним їхали, працював таксистом, жили вони з своєю "девочкою" у двокімнатній хрущівці, яку дивом не продали під час свого розкішного періоду життя, син нормально влаштувався у житті, мав уже своїх дітей, словом, чоловік опинився знову там, з чого починав.

Коли ми з ним прощалися, він мені сказав – "я такой счастливый сейчас, Вы не представляете, какая у меня хорошая жизнь", а потім дістав портмоне і показав свою "девочку" - "посмотрите, какая она у меня красавица!".

З фотографії глянула жінка середнього віку, звичайна, з круглим обличчям, трохи кучерявим, фарбованим волоссям, у простій трикотажній кофтинці, з приємною такою напівусмішкою…


З теперішніми водіями таксі я практично ніколи не спілкуюсь, сиджу собі на задньому сидінні, втуплююсь у гаджет, водій – у свій навігатор, така ситуація нас обох влаштовує і я з подивом часом читаю у соцмережах про палкі політичні дискусії між пасажиром і таксистом.

Я таке вже не практикую, чи то мені мовчуни попадаються, чи теми стали якимись дрібними, поверховими. Може, й добре, що без драматизму.

Та й як поспілкуєшся, коли між вами в таксі, окрім гаджету та навігатору, перепоною – ще й натягнена пластикова прозора протиковідна плівка?..

O tempora, o mores!


На зупинці "Печерський міст" роздвоювались тролейбус номер 15 та тролейбус номер 14.

 
Бессарабський ринок з висоти пташиного польоту, 1980-ті

І якщо на Бессарабці довго не було саме твого номера 15, а під'їжджав номер 14, ти міг сісти і в нього. А міг навіть і проїхати далі маршрутом номер 14 у Ботанічний сад, якщо не поспішав додому, чи в кінотеатр "Слава".


Одразу за зупинкою "Печерський міст", саме цією, зворотною, розташовувався салон краси, куди моя мама ходила робити "хімію", тобто, хімічну завивку волосся.

Це була дуже популярна перукарська послуга серед жінок.

Взагалі, звертаю увагу, що багато жінок, які мають кучеряве волосся, мріють про пряме, а ті, в кого волосся пряме – завжди його підкручують, хочуть хоча б трошки кучерів.

Тодішні салони краси були таємничим особливим світом.

Потрапити на стрижку чи "хімію" можна було через блат, знайомство, особливо до хорошого перукаря.

Якщо ти просто записувався, то чекати у черзі доводилося до кількох навіть годин.

Коли мама збиралася у перукарню, ми знали, що це – на цілий день.

Перукарки у салонах завжди знали про все на світі, усі міські плітки, де дістати дефіцит, як зробити вдома крем, чим мастити голову, щоб зміцнити волосся, пивом чи яєчним білком, куди краще їхати на море, де що лікують, самі дуже добре, з їхньої точки зору, розбиралися у медицині, що скільки коштує і вони завжди знали подробиці життя тодішніх "зірок" радянського кіно чи естради.

Вони всіх клієнток називали виключно пестливими іменами звіряток – у них всі були "котик", "зайчик", часто "лапочка".

Якщо вони говорили про когось, то казали "дама" або "женщина" чи "девушка".

А якщо виникала якась нестандартна ситуація, вони казали "клиентка".

І в самих перукарок траплятися цікаві або рідкісні імені, як на той час – Сніжана, Реґіна, Анжеліка, Ілона, Каріна, Елла, Емма.

Між іншим, у мене є знайома, яка вже багато років живе в Австралії.

Вона вчилася у паралельному класі нашої 117-ї школи і потім працювала в перукарні на Хрещатику, у найкрутішій на той час "Чарівниці".

 
Ряд сушуарів в радянській перукарні

Вона була дуже хорошим майстром і ми до неї, по блату, бігали на стрижки.

Її звали Дора, ми з нею й досі контактуємо, вона навіть кілька років тому приїжджала до Києва подивитися і показати дочці місто своєї юності – вона киянка з давніми коренями.

Але "Чарівниці" вже давно немає на Хрещатику…


У ті часи також дуже популярними були бігуді.

У перукарнях їх накручували на волосся і ти сидів, сохнув і формував кучері під спеціальним величезним перукарським ковпаком, що сушив волосся і так гудів, що ти буквально горланив, щоб щось сказати чи спитати.

Бігуді, звичайно, використовували і вдома, часто спали на цих металічних циліндриках цілу ніч, щоб мати на ранок гарну зачіску.

У бігудях, прикривши голову хусткою, деякі жінки не соромилися виходити на вулицю чи піти в найближчий магазин.

Я знаю, що в деяких спекотних та вологих країнах жінки навіть впродовж усього дня ходять у бігудях, якщо ввечері збираються на вечірку – через вологий клімат волосся швидко втрачає потрібну форму.

Ще існували термобігуді. Їх кип'ятили у каструльці, а потім гарячими накручували на волосся.

Гарячі бігуді повільно вистигали і волосся гарно вкладалося у хвилі чи кучері.

З яким полегшенням зітхнули жінки, коли з'явилися бігуді, а скоріше, такі еластичні палички, які можна було згинати, з легкого та пружного матеріалу, що не давив на голову і на якому можна було нарешті більш-менш нормально виспатися.

Дуже смішно виглядало в перукарнях тодішніх часів фарбування брів та вій.

У спеціальних кімнатах чи за перегородкою часто сиділи такі огрядні жінки старшого віку, їм клали фарбу на закриті очі й брови, потім зверху вату і вони в такому вигляді чекали в основному залі, поки візьметься фарба, лякаючи несміливих мужчин чи хлопців, які проскакували у чоловічий зал.

Між іншим, моя подружка, яка живе в США, розказувала, що в них – спільні перукарські зали для чоловіків і жінок.

Тодішні перукарні ще, звичайно, надавали послуги з манікюру та педикюру.

І якщо манікюр, як був, так і залишився справою двох – майстра і клієнтки, то з педикюром було складніше.

В педикюрному залі, саме залі, а не кабінеті, сиділо в ряд кілька жінок.

 
Радянські термобігуді

Клієнтки сиділи на узвишші, ніби на троні, ноги занурювали у ванночки з водою, шампунем чи милом, у попередньо дуже умовно споліскувані, а майстри вже розташовувались внизу на маленьких стільчиках, за ванночками.

Зараз важко уявити таку некомфортну ситуацію, а тоді іншого способу чи окремого кабінету для педикюру не існувало – можна лише уявити, які розмови та дискусії точилися під час цих процедур.

Брови щипали переважно після стрижки чи фарбування, модними довгий час були тонесенькі брови-шнурочки і часто жінки самі наводили брівну красу вдома пінцетом чи рейсфедером.

Тодішні перукарні та їхні послуги, звичайно, бажали кращого, але ось косметологи часто самі готували креми і такі самодіяльні рецепти давали позитивні наслідки для шкіри не гірші, ніж теперішні креми знаменитих брендів.


Сучасні салони, фантастична кількість найхимерніших послуг, безмежна кількість лаків для нігтів, які пропонують майстри, світовий бум на брови – все це свідчить про неймовірний розвиток індустрії краси.

Мені дуже подобається анекдот на цю тему, яка часом перебільшено охоплює жіночі верстви населення - "якби у Вас була можливість вибирати – мир у всьому світі чи вічний лак, який ніколи б не лущився, який би колір лаку Ви обрали?".

Але, незалежно від часів, від новітніх технологій, ти все одно шукаєш і прив'язуєшся до "свого" майстра, який знає твої смаки, відчуває, як краще, у тебе з ним взаємна довіра й проста людська симпатія.

І таксист, і майстер манікюру, і перукарка, і продавчиня у районному маленькому магазинчику по сусідству пам'ятаються за якимись людськими ознаками, міні-історіями.

Я не пригадую марку машини з душевним таксистом, мені вже забулися ряди ванночок для педикюру і дискомфорт тодішньої процедури, я забула точний інтер'єр перукарні біля зупинки "Печерський міст", але людські зустрічі, емоційні враження, смішні милі деталі завжди залишаються в нашій пам'яті.

Митрополит Епіфаній: Стус справді був завжди вільним

Тиранія Радянського союзу більше ніколи не матиме місця у нашій демократичній незалежній державі

Наталка Діденко: Тролейбус номер 15. Зупинка «Німанська». Зворотна сьома

Як же давила і придавила людей та залізна совкова завіса, як замулила свідомість, щоб маючи в наявності зараз сотні сортів ковбас і м'яса, десятки видів морозива, величезний вибір продуктів на будь-який гаманець все одно кривити губи і мріяти про лікарську ковбасу родом з СРСР

Вячеслав Якубенко: Книжка "Справа Василя Стуса": коментар адвоката

У Медведчука в команді є непересічні юристи, але геть немає PR-фахівців, здатних пояснити шефу «ефект Стрейзанд». Судовий процес став неабиякою промо-акцією, наклад книжки розкупили з небаченою швидкістю

Олександр Зінченко: "Історична правда": короткий курс

За 10 років на «Історичній правді» вийшло більше 13 000 публікацій, майже 1000 істориків, політиків, письменників і публіцистів стали нашими авторами. Борис Джонсон і Віктор Ющенко, Сергій Плохій та Марія Матіос, Василь Стус та Юрій Смолич, Степан Бандера і Джон-Пол Химка, Вацлав Гавел та Оксана Забужко, Джеймс Мейс та Левко Лук'яненко