Тролейбус номер 15. Зупинка «Шумова», вона ж «Оптика». Зворотна восьма

Яким боком Маркс, Енгельс чи Ленін були до косих дощів в Україні, не знаю, але їхні імена обов'язково треба було використати і згадати, особливо у дипломних роботах

Від редакції: "Історична правда" продовжує проєкт "Тролейбус номер 15" про мікроісторію Києва. Щотижня на нашому сайті з'являтиметься розповідь Наталки Діденко про Київ та київське життя 1960-80-их. В основі оповіді – подорож у двадцять років на тролейбусі №15.

Київські тролейбуси після Другої світової війни
Київські тролейбуси після Другої світової війни


Моя рідна зупинка, коли я поверталась із будь-яких тролейбусних мандрів, була саме ця, "Вулиця Шумова".

Логічно було б виходити на наступній, звідки ми, між іншим, й почали нашу подорож тролейбусом номер 15, на зупинці "Вулиця Долиногірська".

Проте з неї додому треба було повертатися назад, а з "Шумова" пройти вперед.

Я завжди любила – краще вперед.

Пізніше цю зупинку назвали "Оптика" через магазин, який міститься неподалік.

На самій зупинці з "визначних" місць, у напівпідвальчику, тоді була лише палітурна майстерня.

Мені це стало в нагоді, коли під час навчання в Київському державному університеті на кафедрі метеорології пішли курсові та диплом.

Курсові роботи ми писали від руки, а потім здавали переплітати.

Чи їх хто потім читав, сильно сумніваюсь, а ось статистичні вибірки, переписані від руки студентами із старих пухких архівних томів, цілі стоси рядків із температурою повітря, кількістю опадів, силою вітру, якраз цілком могли б знадобитися викладачам у їхніх майбутніх кандидатських чи докторських дисертаціях.

Таблиця метеорологічних спостережень за січень 1921 року
Таблиця метеорологічних спостережень за січень 1921 року

Якщо чесно, я зовсім не пам'ятаю тем своїх курсових, а ось тема диплома в мене була ще та – "Косі дощі в Україні".

Дощі з такою химерною назвою трапляються, коли опади поєднуються із сильним, штормовим, як кажуть синоптики, вітром.

Випадають із хмар такі дощі, звично, вертикально, але при наближення до землі сильний вітер "корегує", зміщує струмені й тоді опади йдуть чи ллють під кутом.

У такому випадку дощ може лити над територією, яка розташована зовсім в іншому місці, окремо від "рідної" дощової хмари. І це часто викликає нарікання на синоптиків, до чого їм не звикати, якщо чесно.

І не тому, що прогнози не справджуються, а тому, що люди іноді перебувають у полоні стереотипів, коли серед умовної сотні "хороших" прогнозів трапиться "поганий". І саме він запам'ятовується найкраще.

Хіба можна забути розмоклу підошву нового красивого черевика, понищені ранніми заморозками полуницю чи абрикосу, зіпсовану дощем зачіску перед романтичною вечіркою чи заляпаний новий світлий плащ брудними бризками дощової калюжі.

Таке не забувається і тоді страшні погрози та кари сипляться на голови синоптиків звідусіль.

Але я ніколи не пошкодувала про свій вибір і вважаю, що професія синоптика, метеоролога – одна з найкращих, найпотрібніших і найперспективніших у світі.

І я навіть якось накидала кілька думок з цього приводу і хочу з вами поділитися.

А раптом ви чи ваші діти також оберуть цю пречудову спеціальність.

По-перше.

У синоптика кожен день не схожий на попередній. Як не буває двох абсолютно однакових метеорологічних ситуацій, двох ідентичних погод, двох однакових дощів, хмар чи снігопадів, так і в житті синоптика щодня — повний спектр різних вражень, подій та почуттів. Залежно від синоптичної ситуації. А це робить життя повнішим та цікавішим.

По-друге.

Щодня шліфується почуття гумору, толерантність та витримка. Бо вже більше 30-ти років я слухаю на свою адресу різноманітні жарти, в різних обставинах - анекдот про те, як чукчі ходили на полювання. Одразу після Нового року виникають масові питання про погоду на Великдень.

Після Великодня — про літню спеку, яка все знищить. А з початком осені щороку я отримую прохання прокоментувати прийдешні морози у -50 градусів, які охоплять усю Землю. І кожного разу треба посміхнутися на той самий анекдот, терпляче пояснити про неможливість аж такого довгострокового прогнозу і толерантно сприймати усіх "міських божевільних", щирих та симпатичних невігласів.

По-третє.

Синоптик завжди живе майбутнім, міцно тримаючись за сьогоднішній день. Тому в синоптика, його родичів та друзів, максимум парасоль на будь-який дощ чи курток із каптурами проти сильного вітру і мінімум зіпсованих дощем, снігом чи ожеледицею гардеробних об'єктів.

По-четверте.

Синоптик завдяки професії має багато прихильників та друзів. Щоб там не казали про насмішки та недовіру. Навіть у часи відкритих кордонів та бездушних гаджетів все одно довіряють олюдненим професіоналам, які підкажуть умови прийдешньої відпустки чи відрядження.

А враховуючи кілограмові обмеження багажу в літаках, особливо важливо знати, що брати, а що викинути. Надзвичайно зацікавлені українці погодою вихідних у дачно-городній період. Вже не кажучи про плани на шашлики, гриби, купання-засмагання та ймовірність сильної грози із зливою під час короткого літнього відпочинку. Ось тут майстерність комунікації синоптика та його авторитет зростає в рази.

По-п'яте.

Синоптик апріорі не може бути байдужим до своєї роботи, до справджуваності прогнозу погоди. Бо його робота цілодобово на виду. І ця обставина за довгі роки життя у професії формує відповідальність, турботу про інших, зменшує егоїзм та збільшує зацікавленість процесами громадського життя.

Що і є найважливішим для розуміння та матеріалізації щастя.

Ось так коротко я сформулювала свій життєвий кодекс синоптика.

Але повертаємося до мого диплому з "косими дощами".

Чому вони важливі і чому ми взагалі про них говоримо?

Такі особливі дощі можуть шмагати, бити з великою силою під кутом, а часом йти ледь не горизонтально. Заливатися у вікна, під відкриті навіси, затоплювати недобудовані приміщення навіть вже з накритим дахом тощо.

Особливу небезпеку такі дощі становлять, зрозуміло, при будівництві.

А якщо врахувати, що будівництво – одне з наймасовіших занять людства, то важливість "моїх" косих дощів не така вже й смішна й варта особливої уваги.

Я тоді писала диплом, проводячи місяці в бібліотеці та архівах, ретельно шукаючи в Україні локації, де б традиційно, багаторічно, об'єднувалося понаднормово дощі із повторюваністю сильного, до штормових поривів, вітру.

Чи знадобилася моя робота, чи мала вона десь якесь продовження і чи принесла користь, історія про це мовчить.

Але те, що моя рідна тролейбусна зупинка неподалік дому та студентське життя мали багато спільного – цілий диплом! – це факт.

Курсові роботи, як я вже казала, писалися від руки, що в сучасних умовах неможливо навіть уявити, коли будь-який студент-першокурсник чи школяр можуть роздрукувати за кілька хвилин усю курсову чи диплом.

Старовинна палітурна майстерня
Старовинна палітурна майстерня

А тоді наші рукописи перепліталися в палітурних майстернях, запаковувалися у дерматинову обкладинку, і збирали потім пилюку на архівних полицях, проте саме вони були своєрідним етапом, сходинкою до чергового року студентського життя.

Дуже важливим у кінці кожної нашої роботи був список використаної літератури - там потрібно було обов'язково зазначати якогось класика марксизму-ленінізму.

Яким боком Маркс, Енгельс чи Ленін були до косих дощів в Україні, не знаю, але їхні імена обов'язково треба було використати і згадати, особливо у дипломних роботах.

Звичайно, це тотальне лицемірство розуміли всі, бо такою була вся навколишня атмосфера.

Я пам'ятаю, як нас ганяли на парад 7 листопада, присвячений черговій річниці Жовтневої революції.

Це був державний вихідний день і практично всі студенти-некияни роз'їжджалися додому на короткі канікули. І тому на параді крокували і махали прапорцями виключно студенти-кияни, які часто були гуляками, двійочниками та вільнодумцями.

Нам видавали таку широку стрічку, на якій чітко виднівся напис "отличник учебы" і ми її повинні були одягати через плече. Це було дуже смішно,бо відмінників навчання якраз серед нас було небагато.

На демонстрації 7 листопада
На демонстрації 7 листопада

Нашу всю київську компанію погнали на демонстрацію і добре пам'ятаю, що якогось 7 листопада був сильний мокрий сніг.

Ми приїхали на Хрещатик задовго до початку урочистостей і мене дуже вразила особлива картинка: десь у три-чотири шеренги вздовж усього Хрещатику, проїжджої частини, через рівну відстань, стояли чоловіки у сірих пальтах і це були зовсім не антоничеві "Мужчини в сірих пальтах тонуть в синяві провулка…".

Це були явно співробітники спеціальних органів, яких поставили розділяти смуги для демонстрантів і які потім легко розчинялися у натовпі.

Такі вони стояли сірі, однакові, як з якогось фантастичного кіно.

Тоді, коли Київ засипало противним мокрим снігом, ми стояли на Хрещатику у широких, навскоси, стрічках "Отличник учебы", і тримали через одного портрети Леоніда Ілліча Брежнєва, генсека Комуністичної партії СРСР.

"Отличник учебы"

Серед нас був наш друг, з номенклатурної київської сім"ї, веселий роздайбіда, розумниця, гуляка, пияк і курець, такий тодішній неформал.

На ньому була лисяча шуба, лисяча "мазепинка", джинси "Левіси", заправлені у руді чоботи, довге волосся і русява борода. І через це все - стрічка "Отличник учебьі" і в руках портрет Брежнєва.

Навіть незворушні "сірі пальта" втрачали свою незворушність, натикаючись поглядом на нашого друга, не кажучи вже про інших демонстрантів, які аж скручували голови, намагаючись краще розгледіти такого специфічного відмінника навчання і які озирались на колоритне поєднання тих дурних стрічок, цигарок у ніжних дівочих пальчиках і безперервні вибухи нашого студентського реготу.

Взагалі, географи були веселим народом.

Пригадую, як наш увесь курс зібрали представити і познайомитися з новим деканом.

Він сказав, що йому прикро починати знайомство із неприємної інформації.

За кількістю приводів у міліцію наш географічний факультет зайняв перше місце з алкоголізму.

Ну, ми зашуміли, засовалися на лавках, а потім він через паузу додав, що друге місце зайняла автобаза університету.

Аудиторія так вибухнула сміхом, що навіть незворушний декан, який викладав у нас політекономію, також не стримався і заусміхався.

Дуже цікавим був викладач з фізичної географії, який об'їздив на той час увесь світ.

Він щоразу приносив на лекції величезну пачку фотографій і поширював їх по аудиторії.

Було дуже багато фотографій з тваринами, африканські савани, якісь джунглі і він кожного разу, на кожній лекції казав – "бачите? Ото я і лев! Мене не видно, я фотографую" або "ото я і слон! Мене не видно, я фотографую".

Ми навіть взяли це його слівце собі, як мем, говорячи сучасною мовою, і щоразу, в певних обставинах, говорили – "мене не видно, я фотографую".

Яскравою була наша викладачка з марксизму-ленінізму.

Я, на жаль, забула ім'я, але ми між собою називали її Шановна, бо це було її улюблене слівце-звернення.

Коли ми, студенти-першокурсники, вперше зібралися в аудиторії, вона читала першу лекцію-вступ.

Викладачка так пристрасно розказувала про комунізм, про світле майбутнє, про неймовірну країну СРСР і коли дійшла до згадки про Леніна, то від зворушення розплакалась.

А потім поповзли чутки, що її чоловік під час війни чи то співпрацював із німцями, чи щось в цьому роді, ну, явно не був ідеальним комуністом, а її дочка вже в наш час вийшла заміж за чорношкірого хлопця, що тоді було неабияким викликом обивательському суспільству.

Важко уявити драму цієї жінки…

Обовязковий для вивчення радянськими студентами посібник з марксизму-ленінізму
Обов'язковий для вивчення радянськими студентами посібник з марксизму-ленінізму

Пригадую ще цікавий випадок на лекції з етики.

Викладач ходив внизу аудиторії, як маятник, з одного кутка в інший, щось розказував, ми собі займалися своїми справами, словом, паралельно та мирно співіснували.

І раптом він з усього розгону зачіпляється за виступ об трибуну і з гуркотом падає на підлогу, обличчям вниз.

Легкий шумок аудиторії стих, тиша просто задзвеніла, ми, ніби занімілі, якусь мить дивилися вниз. І раптом викладач напрочуд легко піднявся, встав, обтрусився і з усмішкою сказав – "найцікавіше, що ніхто з вас не розсміявся!". І тут ми вже всі одночасно розреготалися.

Наступного року, перебуваючи на колгоспних роботах із іншим курсом, ми згадали цю історію і виявилося, що він щороку практикував такий трюк, падав і потім говорив оту фразу про те, що ніхто не розсміявся.

Такий дивний і небезпечний етично-психологічний експеримент.

Декотрі викладачі були невтомними у пошуках способів привернення уваги легковажних студентів до теми своєї лекції.

Микола Ілліч Щербань
Михайло Ілліч Щербань

Неймовірно цікавою особистістю був наш завкафедрою метеорології географічного факультету - Щербань Михайло Ілліч, український географ-кліматолог, доктор географічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

У той рік, коли я вступала до університету, він ще й очолював приймальну комісію.

Метеорологи були такою собі елітою факультету, бо у групах з економічної географії, гідрології, фізичної географії, картографії тощо вчилося близько 30 студентів, а в метеорологічну групу набирали лише близько 10 студентів.

І перед іспитами Михайло Ілліч знайомився з усіма своїми потенційними студентами і, кажуть, що навіть натякав на перспективність того чи іншого студента саме для своєї кафедри.

Ці натяки не мали звичного нечистого походження, бо це був справжній учений, як кажуть, старої школи. Йому цікава була особистість, підготовленість, загальна культура студента.

У мого тата був старший наставник, Михайло Федорович Скопіченко, який став йому фактично за батька, декан геологічного факультету, з яким тато познайомився під час навчання у київському геолого-розвідувальному технікумі.

Коли він дізнався, що я буду вступати на кафедру метеорології, то сказав татові, що мені пощастило і що Михайло Ілліч Щербань ніколи, ні за яких обставин не буде замішаний у якихось вступних оборудках. Це не та людина.

Михайло Федорович Скопіченко
Михайло Федорович Скопіченко

Проте про престиж своєї кафедри він дуже дбав і тому кожного студента, який збирався вступати на його кафедру, прискіпливо, але доброзичливо розпитував. Про життя, про бажання, про різні житейські речі, складав своє враження.

Я добре пам'ятаю, як ми прийшли з татом до нього в кабінет, я була одягнута в шовкову, вишиту мамою, блузку і він якось так тепло одразу посміхнувся, що моє хвилювання кудись поділося.

Ми трохи поговорили, раптом Михайло Ілліч несподівано спитав щось англійською, я тут точно не розгубилася, бо після 117 київської школи з цим у мене тоді було все в порядку і ми дуже мило розпрощалися.

Екзамени я здала добре, з математики навіть мала репетитора, про твір, історію та географію я взагалі не переживала і вже восени розпочала подорож метеорологічним світом, яка триває й досі.

Михайло Ілліч свого часу працював у Шанхайському університеті й обожнював розказувати про цей час. Ми чудово про це знали і коли нависала загроза завдань, які ми не виконали, хтось випадково закручував якесь питання про Китай і ми могли бути спокійними до кінця лекції, наш викладач просто занурювався у цю тему. Пробачте нас за цю маленьку хитрість, Михайле Іллічу.

Із Михайлом Іллічем Щербанем пов'язана історія – одне з найяскравіших вражень моєї студентської молодості.

Ми – студенти першого курсу, вирішили піти колядувати.

Наша компанія, у більшості своїй, не була продисидентською, особливо втаємниченою чи свідомою, скоріше, нас тоді захоплювала перспектива веселої пригоди, подарунків та нових вражень.

Це був 1978-1979 рр., навіть у моїй компанії про колядки, українське Різдво мало хто чув чи знав, здебільшого, якісь лубочні уявлення, бо святкували тоді всі переважно лише Новий рік.

Так виглядав новорічний вертеп дисидентів у Львові 1972 року
Так виглядав новорічний вертеп дисидентів у Львові 1972 року

Для мене коляда і новорічні свята були звичними з дитинства і тому ми проводили репетиції у нас вдома під унікальну платівку Івана Семеновича Козловського з його неймовірним виконанням колядок.

Дівчатам було простіше одягнутися у національний український одяг. А для хлопців мій тато, використавши службове положення, замовив, ніби для художньої самодіяльності їхнього інституту, в якомусь народному ансамблі кілька шароварів, вишиванок та чобіт для виконання танцю "Повзунок" - офіційна версія.

Ми точно не знали, куди піти колядувати, тому обрали найпростіший спосіб – до найближчих від учбового корпусу будинків, де жили викладачі університету.

Більшість квартир, куди ми потрапляли, були привітними, теплими та по-святковому яскравими.

Арештована коляда, або Погром 12 січня 1972-го

Наш Михайло Ілліч Щербань засвітився радістю, коли ми завалили у квартиру.

Ми колядували у вітальні, коло великої ялинки, потім він вийшов, як зараз пам'ятаю, із немовлятком на руках, онуком чи онукою, а захоплена дружина понакидала у нашу різдвяну торбу, здається, все, що було на святковому столі - апельсини, мандарини, коробки цукерок, горіхи, наш міхоноша поважно приймав і гроші.

Я вже потім дізналася про дружину Михайла Ілліча Щербаня, Варвару Яківну, яка була за фахом педіатром, мала багатьох учнів, що саме вона організувала впродовж двох годин, одразу після чорнобильської катастрофи, відділення для надання медичної допомоги дітям та матерям із постраждалих чорнобильських районів і отримала в 1986 р. звання Заслуженого лікаря України.

Пізніше ми довідалися, що Михайла Ілліча викликАли кудись на "високий килим" за наше колядування, за це в нього могли бути серйозні неприємності, проте ми ніколи нічого від нього не чули з цього приводу.

Спецповідомлення КҐБ УРСР першому секретарю ЦК КПУ Петрові Шелесту про новорічні вертепи дисидентів Львова та Києва
Спецповідомлення КҐБ УРСР першому секретарю ЦК КПУ Петрові Шелесту про новорічні вертепи дисидентів Львова та Києва
Архів ГДА СБУ

…Потім двері відчинив чоловік середнього віку і сказав, що він дуже радий нас бачити і щоб ми проходили у велику кімнату.

Ми спочатку були дещо розчаровані простотою помешкання, відсутністю якогось особливого новорічного світла та святкової атмосфери.

Просто, чисто, безліч книжок, які займали увесь можливий простір, невеликий стіл, який накривали кілька старших жінок.

Ми "відкатали" свою програму, заколядували, і, як ще раніше домовлялися - якщо люди будуть нас добре приймати, то ми просто поспіваємо кілька українських пісень.

Ми поспівали, господар подякував і запросив нас присісти у вітальні.

Потім спитав, чи ми знаємо такого поета, Василя Симоненка. Ми знали.

Однією з наших пісень була "Виростеш ти, сину…", на слова Василя Симоненка й музику Анатолія Пашкевича. Я потім дізналася, що Василь Симоненко народився 8 січня, а Анатолій Пашкевич помер 8 січня…

Господар сказав, що Василь Симоненко був його найкращим другом і що в нього є пляшка тернівки. І що цю пляшку вони з Василем мали випити вдвох. Але не вийшло.

І тоді він, господар, пообіцяв собі, що він її вип'є колись у найщасливіший для нього день.

І він кудись вийшов і повернувся з пляшкою. І почав нас частувати цією тернівкою.

ЇЇ було небагато, кожному випало буквально по маленькій чарочці, та й пияки ми були такі собі, особливо дівчата. Це була чудова і трохи містична атмосфера. Я й досі чітко пам'ятаю і цю атмосферу, і цей запах тернівки, і її колір …

І коли ми попрощалися, двері вже за нами закрилися, до нас раптом дійшло, що господар сказав про найщасливіший його день.

І, виходить, що це ж ми принесли йому щастя.

Ми усі замовкли, довго просто мовчки стояли на сходовій клітці і стало світло й трохи сумно. Я всі ці роки думала, у кого ж це ми були…

Студенти Чернівецького університету колядують. 1969-1970 рр.
Василь Симоненко та його друзі колядують. 1969-1970 рр.
svoboda.te.ua

…Потім двері відчинила жінка середнього віку, у коридорі було дуже темно, ми розгубилися, хотіли вже вибачитися і піти, але хтось автоматом вже сказав – "дозвольте заколядувати?" . Жінка, ніби вибачаючись, попросила – "ну, якщо ви не проти, заколядуйте моїй мамі".

На ліжку лежала старенька бабуся, маленька, дуже худенька, знесилена і бліда.

Ми почували себе ніяково, бо стояли півколом коло чужого ліжка, співали веселих колядок, молоді, здорові, рум'яні і, чесно кажучи, трохи байдужі до чужої біди.

Аж раптом бабуся зарухалася, почала вставати, жінка підбігла, посадила її, підсунула під спину подушки і старенька уважно почала нас слухати.

У неї така любов, доброта і щастя світилися на обличчі, потім в неї потекли сльози, її дочка стояла, притулившись до стіни і тихих сліз вже просто не витирала, наші дівчата, не криючись, співали і ревіли одночасно, навіть хлопці відверталися і шморгали носами.

Колядники завжди приносять людям радість, хороший настрій і відчуття свята. Але я така щаслива, що тоді ми навмання потрапили саме у ці квартири.

Туди, де віднайшовся найщасливіший день і туди, де хоча б на півгодини ми відігнали біду і самотність.

І та наша коляда вчергове мені довела, що Різдво – це завжди cправжнє диво.

Мої спогади про студентські роки були б неповними, якби я не згадала про наші практики, які яскравими слайдами часто спалахують у пам'яті.

Розкішна практика у Каневі, яку проходили два університетські факультети – наш, географічний, та біологічний.

Ми жили на території закритого канівського заповідника, ходили щодня з викладачами то на гору, вивчаючи рідну фауну і де, наприклад, росла непримітна скромна квітка з геніальною назвою "нечуйвітер волохатенький".

Нечуйвітер волохатенький
Нечуйвітер волохатенький

Або ходили із старенькою професоркою з ґрунтознавства, яка не могла дивитися, як студенти після нічної гулянки ледве ворушать лопатою і вирвавши лопату з рук, вже за 15 хвилин гукала до нас із викопаної ями, щоб ми вивчали зріз ґрунтів.

Ми завжди ледве її наздоганяли, чи при підйомі на гору чи при копанні шурфів, хоча вона вже тоді була поважного віку.

Вона була вельми оригінальною, максимальна оцінка в неї для дівчат завжди була "чотири", хоч би ти знала все напам'ять чи була генієм ґрунтознавства, а хлопці-трійочники часто отримували в неї "п'ятірки" запросто.

Вернандер Наталія Борисівна, доктор сільськогосподарських наук, професорка, ґрунтознавець, мала улюблену фразу, яку вона частенько повторювала – "женщина в науке – это недоразумение". Вона трохи картавила і ця її фразочка, звичайно ж, стала нашим улюбленим студентським мемом саме в її звучанні.

Наталія Борисівна Вернардер
Наталія Борисівна Вернардер

А ще ми якось таємно вибиралися вночі з гуртожитку на берег Дніпра гуляти і нас зненацька застукав викладач.

Всі кинулися хто куди, а я стрибнула з вікна другого поверху і проїхалась коліном по асфальту.

Словом, ми втекли від нашого куратора.

Поки ми вночі співали пісень, пили вино, курили і спілкувались на дніпровському білому пісочку, я практично нічого не відчула, але вже в кімнаті дівчата, оглянувши моє коліно, вжахнулися – там було якесь страшне місиво.

Під мої несамовиті крики коліно замазали зеленкою і ми лягли спати.

А на другий день ми мали здавати залік з ботаніки молоденькому викладачу, який, як зараз пам'ятаю, мав серед нас прізвисько Мичкуватий.

Усі дівчата домовились прийти до нього на залік у шортах і я не могла зрадити дівчачій солідарності – також із таким страхітливим коліном прийшла здавати залік у коротеньких шортах.

Бідний Мичкуватий червонів, білів, майже не піднімав очей, щось спитав у нас один чи два рази, а потім зітхнув і сказав – "давайте вже свої залікові книжки, бо я на оте коліно (моє розбите у зеленці) більше не можу дивитися".

Цікавенні були наші літні практики в Карпатах, у Каневі, у Богуславі, у Москві, в Одесі…

А якось одного літа я вже сиділа вдома на канікулах, практики всі вже відбула, на морі відпочила і однокурсник запропонував поїхати у гідрологічну експедицію в Крим.

Група складалася із науковців українського Гідрометеорологічного інституту та трьох студентів.

Нас навіть оформили, усіх трьох, на чверть однієї ставки учасника експедиції, але гроші нас, чесно кажучи, не дуже цікавили.

Адже попереду чекала подорож практично через весь Крим на потужному ГАЗ-66 — вантажному автомобілі підвищеної прохідності, призначеному для руху в складних дорожніх умовах і по бездоріжжю.

У народі цей автомобіль мав прізвисько "Шишига", "Шишарик".

Машину загрузили необхідними приладами, продуктами, спальниками, особистими речами і ми вирушили.

Ми ночували на Ангарському перевалі, на селестоковій станції в Бєлогорську, на метеостанції в Алушті, на березі моря селища Привітне, ще в багатьох неймовірних місцях.

Спальники і спеціальна постільна білизна, вкладиші, були новенькі, чистенькі, біленькі, я спала навіть у таких умовах в улюбленій піжамі з рюшечками.

Під час подорожі ми підібрали кошеня і назвали його на честь складових нашого ГАЗ-66 - Фара Карданівна Економайзер. Кликати було трохи складнувато, але маля розуміло і прибігало моментально за консервою.

Фантастичним було перебування в Привітному. Ми зупинилися прямо на березі моря у хатинці жінки, яка нам варила їсти.

Вдень ми виїжджали на територію для гідрологічних замірів.

Це була величезна ділянка з закритими урядовими виноградниками, звідки виноград поставляли до Кремля.

Їсти нам його дозволяли під час роботи, а ось виносити з собою – ні.

Проте ми мали із собою великі резервуари для дослідів, набирали туди виноград, тобто, каюсь, крали і заливали його водою. Так і провозили.

Думаю, мешканців Кремля ми явно не об'їдали, а такого розкішного винограду я майже ніколи більше не їла. Хіба що через багато років в одного чудового фермера на Херсонщині.

У 1985 р. в СРСР стартувала одна з найідіотичніших та злочинних кампаній – так звана боротьба з алкоголізмом.

ЇЇ лютим прихильником і куратором був тодішній член політбюро ЦК КПРС Єгор Лігачов.

Фото - ілюстративне
Фото - ілюстративне

Є спогади колишнього секретаря ЦК Компартії України Якова Погребняка, який контролював боротьбу з пияцтвом і алкоголізмом в Україні: "Біда в тому, що за час боротьби за тверезість Україна втратила приблизно п'яту частину свого бюджету, в республіці викорчували 60 тисяч гектарів виноградників, знаменитий винзавод "Масандра" від розгрому врятувало лише втручання Володимира Щербицького і першого секретаря Кримського обкому партії Макаренко.

Активними провідниками антиалкогольної кампанії були секретарі ЦК КПРС Єгор Лігачов і Михайло Соломєнцев, які і наполягали на знищенні виноградників. Під час відпустки в Криму Єгора Кузьмича повезли в "Масандру". Там за всі 150 років існування знаменитого заводу зберігаються зразки випущених вин - винотека.

Подібні сховища мають всі відомі винзаводи світу. Але Лігачов сказав: "Цю винотеку треба знищити, а "Масандру "закрити!" Володимир Щербицький не витримав і подзвонив прямо Горбачову, мовляв, це вже перегин, а не боротьба з пияцтвом. Михайло Сергійович сказав: "Ну добре, збережіть".

Вікіпедія та матеріали тих часів розказують, що виноградники винищувались гектарами в Україні, Молдові, Росії…

У Молдові людей змушували вихідними виходити з сокирою і рубати виноградники, а хто намагався захищати і захищатися, отримували тюремні терміни.

Виконання антиалкогольної кампанії стало безпрецедентним за масштабами.

Держава вперше пішла на зниження доходів від алкоголю, закривалась велика кількість лікеро-горілчаних магазинів, були прийняті жорсткі заходи проти розпивання спиртного в парках і скверах, а також в поїздах далекого прямування.

Кампанія супроводжувалася інтенсивною пропагандою тверезості. Всюди стали поширюватися статті академіка АМН СРСР Ф. Г. Углова про шкоду і неприпустимість споживання алкоголю і про те, що пияцтво не властиво російському народу. Цензурою вибілювали тексти літературних творів і пісень, вирізалися алкогольні сцени з театральних постановок.

За вживання спиртного на робочому місці - звільняли з роботи і виключали з партії. Були заборонені банкети, пов'язані із захистом дисертацій, стали пропагуватися безалкогольні весілля. Так розповідає Вікіпедія про ті часи.

Якраз таким безалкогольним було весілля моєї найближчої подруги.

Пам'ятаю, як столи вгиналися від наїдків, а на всю весільну компанію дозволялося лише кілька пляшок сухого вина і трохи шаманського.

Звичайно, наш народ ніколи не пропаде і завжди знайде вихід із скрутного становища.

Гості наливали спиртне під столом, на вікнах, за шторкою, стояли трьохлітрові банки та глечики із березовим чи якимось ніби іншим соком, батьки були поважними людьми і неприємностей ніхто не хотів.

"Безалкогольне" весілля. Фото - ілюстративне

Проте в кримському Привітному ми розкошували задовго до цих подій і споживали вино й виноград в необмежених кількостях.

Погода тоді стояла розкішна, серпень, літо, сонячні спекотні дні, лагідні ночі.

Ми, всі члени експедиції, ставили на ніч розкладачки в одну лінію прямо на березі моря в кількох метрах від води, вкладалися кожен у свій спальник і засинали після сміху, розмов і денних робочих вражень – це була фантастика.

Тепла ніч, бальзам-повітря, зоряне небо прямо над головою, легкий плюскіт морських хвиль і казковий сонячний світанок.

За кермом експедиційного ГАЗ-66 завжди сидів веселий хлопець, наш водій Коля Комісар.

Це було його справжнє прізвище - я бачила паспорт, а керівника експедиції звали Саша (Олександр) Дезірон. Він натякав на якісь свої французькі корені, ми робили вигляд, що віримо, але між собою трохи над ним підсміювалися.

 

Мечеть ХІХ століття в Ускют-Привітному. У радянські роки мечеть використовували в якості барака, складів та Будинку культури

Одного разу Коля десь затримався в дорозі, вся експедиція була на нервах і Саша пішов на пошту Привітного відправляти телеграму.

Текст телеграми був нам абсолютно зрозумілим - "Комисар Приветное не прибыл. Ответ шлите Дезирону".

Але стався скандал – поштарка категорично відмовилася приймати цю телеграму, рішуче заявивши, що вона підозрілі шифровки не приймає.

Саша показував свій паспорт, переконував, пояснював, що ніякою іноземною розвідкою тут не пахне – поштарка була невблаганна.

Через кілька днів, коли Комісар благополучно таки приїхав на базу, Саша Дезірон знову зібрався у селище в якихось закупівельних справах.

Наша учасниця експедиції попросила його відправити з пошти телеграму для свого нареченого.

Саша опинився знову перед тією ж поштаркою. Коли вона пробігла очима текст телеграми, то вже якось саркастично усміхнулася. Саша почервонів, рознервувався і вже з викликом, заведений після "шпигунської" історії, спитав – "ну, що цього разу?".

Поштарка знизала плечима, якось дивно похитала головою і сказала – "нічого, абсолютно нічого".

Текст телеграми був таким "Дорогий Ігор! Люблю тебе сильно скучаю цілую цілую цілую". Без підпису.

Коли ввечері Саша розгнівано знову нам скаржився на поштарку, то лише після нашого гомеричного реготу і валяння по підлозі він зрозумів двозначність ситуації з текстом телеграми.

Наш Коля Комісар, або, як ми його називали, Кока, був не лише веселим хлопцем, чудовим професійним водієм, але й майстром потрапляти у дивовижні халепи.

Одного разу він їхав по кримській трасі і слухав гучну музику в дорозі.

Раптом позаду з'явилася машина, з якої через гучномовець наказувалося усім автомобілям з'їхати з траси на узбіччя – ззаду мчала урядова делегація з якимось високим очільником однієї з дружніх африканських держав.

Але Кока не почув заклики - машина гуділа, музика горлала, Коля весело підспівував, у вікно на швидкості шумів вітер. На своє нещастя, Коля ще й висунувся у вікно і сплюнув після цигарки.

І його плювок потрапив з розгону на лобове скло автомобіля, в якому їхали високоповажні африканські гості.

Колю, звичайно, наздогнали, витягли з машини, заламали руки і, як він не виправдовувався і не доводив, що він не мав жодного злого наміру, все ж нажив собі потім купу неприємностей, включно з позбавлення водійських прав на рік.

Проте не таким був наш водій Кока, щоб довго сумувати. Він не любив брати щось дуже до душі.

Пам'ятаю, якось приїхавши від якоїсь кримської молодиці, хвалився, що на 10 карбованців одягнувся з ніг до голови.

І справді, в одному з кримських селищних магазинчиків Кока купив сірі джинси радянського виробництва з наліпкою "Ну, погоди!" за 6 карбованців, малопомітно підбраковану теніску в клітинку за 1 карбованець і легкі кеди за 3 карбованці.

Наступною нашою зупинкою була Алушта, де нас люб'язно прийняв колектив алуштинської метеостанції.

Ми були бажаними гостями, бо диванів, ліжок, постільної білизни не потребували, харчувалися самі, ще й пригощали господарів.

Вдень попрацювали, накупалися в морі, ввечері посиділи гарно із черговою зміною метеорологів і на ніч хлопці поставили мені розкладачку на відкритій веранді.

Веранда була старенька, але мила, із дерев'яною рипучою підлогою, старими потертими дерев'яними перилами, з дашком.

Єдине, що її псувало – величезний настінний фотоколаж із фотографіями Леніна, від маленького Володі Ульянова з білим кучерявим волоссячком, його родини, брата Олександра, ходоків у шкіряних кріслах, носіння колоди на суботнику до знаменитого образу на броньовику.

Але я не дуже звернула увагу на запилюжений, засиджений мухами, фотоколаж, ми засиділися і тому я швидко заснула.

Серед ночі я раптово прокинулася від сильного болю.

Нижче шиї, в районі викоту піжами, щось кололо, пекло і штрикало немилосердно.

Я закричала, прибігла із будиночку чергова метеоролог, я зі сну взагалі не могла зрозуміти, що відбувається, перелякалася страшенно.

Як виявилось, за цим противнющим старим фотоколажем із вождем світового пролетаріату оселилося гніздо злющих ос.

Вони там кублилися роками, гніздо було здоровенним, цілі родини ос, старих і малих, жили собі за Леніним дуже давно. І, оскільки на веранді нічого ніколи не стояло, було тихо і затишно, то й вилітати масово їм не було сенсу.

Але вночі я їх потривожила, випадково стукнувши рукою по стенду.

І оси, розлютившись від такого нахабства, повилітали і накинулись на мене, сплячого їхнього кривдника.

На щастя, оси не покусали обличчя, але бюст у мене збільшився мінімум на два розміри і коли вже перший переляк та шок минули, всі позбігалися на мої крики, дівчата на станції чимось помазали місця укусів, то почалися веселощі, регіт, у мене з'явилося нове ім'я - Джина Лоллобриджида і народ запропонував піти негайно на набережну, сфотографуватися у купальнику і замість огидного фотоколажу з Леніним й осами повісити на веранді мою фотографію.

Я сказала, що вони всі дУрні, спочатку образилася, бо боліло ще сильно, потім не витримала, якось із боку глянула на ситуацію і вже незабаром реготали до сліз усі – я, моя експедиція і колектив метеостанції.

Так що від Леніна, як не крути, одні неприємності.

 
Пам'ятник жертвам депортації кримських татар в сквері біля мечеті у Устюк-Привітному. В радянський час, звісно ж, такого пам'ятника там не було

Ця незапланована моя практика, експедиція, залишилася в пам'яті, як один нескінченний прекрасний слайд про Крим. Справжній, не туристичний, живий, із хорошими простими людьми, унікальний і прекрасний.

І скільки разів я потім туди не приїжджала, такого враження вже не було ніколи – майже завжди розкішну кримську природу намагалися затерти печерний сервіс, байдужість, зневага і "сліпота" багатьох тодішніх місцевих мешканців, які не розуміли і не хотіли розуміти, хто вони, звідки і для чого Бог оселив їх на цьому райському шматочку землі.

Я тисячі разів кудись від'їжджала і приїжджала, на практику, в експедиції, відпустки, відрядження, на роботу й з роботи і завжди мене привозив додому тролейбус номер 15.

Моя домашня зупинка "Вулиця Шумова", що загубилася у каштанах, серед скромних "хрущівок", була свідком моїх пригод, радості, сліз, на якій я завжди бачу, коли випадково тут зараз опиняюся, як іде з магазину моя найкраща в світі бабуся, як я підстрибую на одній нозі, тримаючи за руки маму й тата, як я повертаюсь вночі останнім тролейбусом з гулянки, як я вранці їду з нічної зміни з роботи, як я виходжу на своїй зупинці з квітами чи важкою валізою чи просто сумочкою і знаю, що ще кілька метрів пройти, метеликом випурхнути на п'ятий поверх і я – вдома у свого дитинства та своєї молодості.

Куди мене завжди на хвилі пам'яті привезе мій рідний тролейбус номер 15.

Тамара Скрипка: «Всі ми вмремо, а Україна буде жити!»

В ніч з 4-го на 5-те грудня 1934 р. НКВД арештувало по всій Україні 65 письменників.

Володимир Чистилін: Подорож до Сковороди

3 грудня – день народження діда української нації Григорія Савича Сковороди. Через два роки на державному рівні будемо святкувати його 300-ти річний ювілей. А ось як сьогодні виглядає садиба у Бабаях, де мешкав видатний філософ і творив свої "Байки Харківські". Не факт, що цієї зими історична пам'ятка зможе пережити інтелектуальний локдаун.

Олександр Зінченко: Якби Чорновіл. Можливо ми б знову жили в СРСР

1 грудня – і знову почався стогін: «От, якби у 1991 році виграв Чорновіл… Ми б жили як в Польщі… Краще, ніж в Польщі! Ми б провели люстрацію комуняк! Ми б мали своїх бальцеровичів і реформи…»

Ярослав Ведмідь: Україна розпочала наймасштабніший фандрейзинговий проєкт незалежності на створення Музею Голодомору

Голодомор. Надзвичайно важка тема для України та для мене персонально. Мої баби і діди були позбавлені свого майна, худоби, засобів праці і їх результатів. Їх зірвали з хуторів, загнали в колгоспи і якимось чудом, вони вижили в нелюдських умовах і дали життя моїм батькам. Ці історії важко відновлювати — батьки знають мало. Баби та діди померли.