Ad absurdum

Ми перетворюємо наші пам'ятники і могили на сакралізовані об'єкти, до яких заборонено торкатися і підходити. Ми ставимося до них ледь не зі старозавітними поглядами і почуттями. А єдина ідея, яка бринить в ефірі – смуток і сльози. Печаль і туга. Нічого більше. І це не про пам'ять і не про повагу. Про потребу помсти. Притлумленої помсти, хай будь-кому, але відчутне бажання закрити її хоча б у сублімації

 

На мій погляд історія зі львівськими блогерами зачепила не стільки питання національної пам'яті і її політики; не стільки питання моралі і моральності вчинку; не стільки відсутності усвідомлення недоречності вчинку чи необережності висловлювання публічною людиною; і навіть не стільки питання відсутності діалогу і майданчиків комунікації з людьми того покоління.

Це історія, яка стала прикладом оголених суспільний нервів й одвічного протистояння в сучасному нашому суспільстві. Одна з тих історій, яка дуже просто і швидко об'єднує нас у спільному почутті. Ніжно улюбленому – почутті ненависті і злоби. Покоління за поколіннями ми передаємо свої смутки й болі, а не вчимося жити, спілкуватися, переосмислювати і навчатися. Ми вчимося ненависті більше, ніж вчимося в собі її перетворювати і змінюватися. Ми начебто проти авторитарних і в'язничних режимів, а натомість не можемо в собі ліквідувати внутрішнього наглядача з найжахливіших історій колоніальних епох.

Ми перетворюємо наші пам'ятники і могили на сакралізовані об'єкти, до яких заборонено торкатися і підходити. Ми ставимося до них ледь не зі старозавітними поглядами і почуттями. А єдина ідея, яка бринить в ефірі – смуток і сльози. Печаль і туга. Нічого більше. І це не про пам'ять і не про повагу. Про потребу помсти. Притлумленої помсти, хай будь-кому, але відчутне бажання закрити її хоча б у сублімації.

Боюся, далеко не конструктивні почуття. І боюся такими, якими можна скористатися не в інтересах більшості, а в інтересах вмілої меншості. Історія, яка початково і не лежала у площині наруги. Цей вимір створили інші.

Мені ця історія тотожна до історії з Будинком Профспілок і колишньою ідеєю відкрити там після реставрації KFC. Чомусь у чималої кількості людей, це викликало нездорові асоціації й обструкцію. Хоча як одне корелювалося з іншим – і досі не зрозуміло. І чому умовний Мак навпроти – жодних асоціацій не викликає.

 

Себто, концепція "померти за Україну" чомусь звучить у словах, рядках і думках суспільства сексуальніше, пріоритетніше і героїчніше, ніж формат "жити за Україну". А це, до слова, ті ж люди, які підтримують напади на Хвильовий або голосять за знесення пам'ятника Ксаверію Моцарту у Львові.

Я не шукаю відповіді навіщо. Мені лячно розуміти, що я живу начебто серед зграї спраглих до крові і видовищ. Ось вони, ті справжні вічні "традиційні" цінності, до яких зверталися люди античності, і які по-справжньому не змінюються. А інші "традиційні" цінності, це предмет не більше, ніж фантазій. По чєсноку, люди завжди хотіли їсти, сексу і видовищ. І щодо останніх, рівень затребуваності "видовищності видовищ" зростає, змішуючи і кров і пісок. Підсвідомо ми прагнемо м'яса.

Цікаво, що це ж суспільство не визнає вибачень. Це дивовижне відчуття, коли винуватець вибачився, а йому закинули, що це нещиро. Даруйте, а як визначали щирість тієї чи іншої емоції? Як, наприклад, це робите особисто ви? Мало того, що на доважок звинувачують у нещирості, то ще й продовжують ко́пати ногами, мовляв, ні! Побийте його камінням!

Суспільство, яке не дає право помилки і право визнати її. Про спокуту навіть і не може бути мови. Хоча індивідуально, ці прокурори моралі, опинившись у бодай дещо схожій ситуації, знайдуть сотні умовних способів виправдати свої помилки і просити шансу. І звісно, їм його мають надати. Але не хтось інший – той не може вимагати цього. Ні, у таких свобода – точно не релігія.

Наше колективне несвідоме, сильніше за ідею егалітаризму, до якого ми прагнемо винятково на словах, – натомість міцно фундаментує елітаризм. А моральність і патріотизм, до яких голосять плакальниці і прокурори – пишні барочні фрази їхніх бульбашок. Які, до того ж, весело і лунко розлітаються на друзки, коли мережеві медіагіганти публікують статистику того, що насправді люди дивляться в інтернеті, кого шукають і які музичні смаки мають.

І все виявилося фікцією. Бо stercus cuique suum bene olet.






Дарія Гірна: Одеса саботує закон про дерусифікацію

Більшість пам'ятників в Одесі російським імперцям, які відкривалися за участю росіян і радників путіна – стоять на своїх місцях, бо "не на часі". Знесення Катерини ІІ – це була велика красива ширма, яка стала можливою завдяки загальнонаціональному розголосу. Мер міста саботує не тільки закон про дерусифікацію, найбільший цинізм в тому, що Труханов дозволяє називати вулицю на честь сучасного героя України хіба на околиці Одеси.

Юрій Луценко: Генерал МВС, якого боялися бандити і корупціонери

17 березня о 6 ранку помер генерал МВС Геннадій Генадійович Москаль. Він прожив яскраве життя. Профі. Оригінал. Українець. Він любив екстрим, вмів послати і відповісти ваті факом. Але день і ніч працюва для людей. Паливо, американський пологовий центр, підручники для шкіл, фортифікації, вода та хліб по прифронтових селах... За це його поважали і вороги.

Володимир Старик: "Етнографічна карта Буковини" Аркадія Жуковського

Найважливішу картографічну працю академіка Аркадія Жуковського, яку первісно було видано в Парижі в 1956 році як додаток до збірника "Буковина - її минуле і сучасне", – а насправді як одну з найважливіших його складових частин, – перевидано новим накладом нещодавно в Чернівцях.

Андрій Здоров: Богдан Хмельницький - об'єкт російської пропаганди

В інтерв'ю Такеру Карлсону Путін посилався на листи Богдана Хмельницького, українського гетьмана, який нібито просив російського царя взяти Україну під свій захист. Міфологема "возз'єднання України із Росією" або просто "воссоединения Руси" давно вже служить виправданням російської військової, політичної та культурної експансії. Одним із прикладів цього був і пам'ятник Богдану Хмельницькому, споруджений у 1888 році в Києві.