Щоденник Скотта: Бога ради, подбайте про наших близьких

Збився з ліку, але, думаю, правильна друга дата. Суцільна трагедія, куди не глянь. За обідом позавчора бідолашний Тит Отс сказав, що більше не може йти; запропонував залишити його у спальнику. Цього ми дозволити не могли і переконали його вдень іти далі. Попри те, що йому було зовсім непереливки, він ішов через силу і ми зробили добрі кілька миль. Вночі стало гірше і ми зрозуміли, що це кінець

 

Від редакції: 25 листопада 1910, британський капітан Роберт Скотт тільки-но збирався покинути Нову Зеландію і вступити у гонку з норвежцем Руалем Амундсеном за право першим встановити свій рідний прапор на південному полюсі.

Із люб'язного дозволу перекладача"Історична правда" публікуватиме щоденникові записи керівника британської експедиції, що розміщуються на Фейсбук-сторінці "Полярний щоденник капітана Роберта Скотта".

Четвер, 1 березня

Привал. Вночі дуже холодно, мінімум -41,5ºF [-40,8ºC]. На виході теж холодно – це тепер звична річ. Виступили о 8 і дійшли до місця, де вже видно склад; до прапора приблизно милі 3. Вчора зробили 11,5 миль, а сьогодні зранку пройшли 6. Вчора тягнути було важко, а сьогодні зранку – дуже важко.

Якщо не зважати на це, то погода просто дивовижна. Безхмарні дні та ночі, слабенький вітерець. Гірше те, що з півночі й далі надходять легкі подуви, несучи жахливий холод. На нинішньому привалі стався виняток. Сонце яскраве і тепле. Все спорядження висихає.

П'ятниця, 2 березня.

Привал. Біда не приходить одна. Вчора вдень доволі просто дійшли до Центрального складу Бар'єра, але після того сталися три лиха, які загнали нас у серйозну скруту. Спершу виявилося, що там замало бензину: навіть за найбільш ощадного використання його при такій поверхні заледве вистачить до наступного складу (до якого 71 миля).

Друге: Тит Отс показав ноги – пальці зовсім негодящі, очевидно, відморожені останніми морозами. Третє лихо сталося вночі, коли вітер, якому ми радісно салютували, приніс темні хмари. Вночі похолодало до -40º, вранці нам знадобилося півтори години, аби взутися, але виступили ще до восьмої.

Ми випустили з виду і каїрн, і колії, і йшли якомога рівніше на північ через захід, але нічого так і не побачили. Найгірше було ще попереду – нестерпно жахлива поверхня. Попри сильний вітер та напнуте вітрило, ми зробили тільки 5,5 миль. Становище наше сутужне, адже немає сумнівів, що на додаткові переходи ми не спроможні, а до того ж іще й страшно потерпаємо від холоду.

Субота, 3 березня.

Привал. Вчора знову вийшли на колію – виявилося, що зайшли далеко на схід. Зробили майже 10 миль і справи ніби трохи пішли на краще; але сьогодні зранку майбутнє виглядає похмурим, як ніколи. Виступили добре при хорошому вітерці; за годину непогано просунулись, але потім поверхня спаскудилась так, що словами не описати.

Здійнявся вітер; усе ніби ополчилося на нас. Після 4 годин із чвертю стало зовсім незносно, тож ми зупинилися, покривши 4,5 милі. (Табір №46.) Нашої вини в цьому аж ніяк нема – тягнули ми з усіх сил, але поверхня нас утримувала; вітер лютував, але був безсилий зрушити сани з місця. Коли світло гарне, то розгледіти причину легко.

Поверхня, донедавна хороша і тверда, вкрита тонким шаром грубих кристалів, утворених, поза сумнівом, під дією випромінення. Вони надто міцно укорінилися, аби вітер міг їх розвіяти, і чинять неможливе тертя на полозки. Боже поможи, так далі ми не витримаємо, це вже точно.

У товаристві ми безкінечно радісні, але можу тільки здогадуватися, що кожен думає сам собі. Ранками пішки тягнемо дедалі повільніше й повільніше, тобто з кожним днем загроза все більша.

 

Неділя, 4 березня.

Привал. Майбутнє наше дуже похмуре. Як завжди, вчора ввечері ми забули про негаразди, влізли у спальники і солодко заснули після гушу, прокинулися, поїли знову і рушили в дорогу. Сонце світило яскраво, колії видно чітко, але поверхня вкрита сипучою памороззю.

Весь ранок доводилося тягнути з усіх сил, і за 4,5 години ми покрили 3,5 милі. Вчора вночі було хмарно і мрячно, поверхня погана; сьогодні сяє сонце і поверхня ще гірша. Надіятись нема на що, хіба що на сильний сухий вітер – рідкість у цю пору року. Одразу під покровом кристалів – тверді заструги, які ще тиждень-два тому чудово годилися б для ходьби.

До наступного складу приблизно 42 милі, їжі у нас на тиждень, але пального всього на 3-4 дні; ми його заощаджуємо, як тільки можемо, але на їжу при такій роботі скупитись не можна.

Безперечно, ми у дуже скрутному становищі, але ніхто поки що не занепав духом, принаймні нам вдається підтримувати видимість гарного настрою; але серце обривається щоразу, як сани намертво застрягають коло застругу, за яким грубими кучугурами лежить сипучий сніг.

Зараз температура -20ºF [-28,9ºC], завдяки чому нам уже значно комфортніше, але от-от насуне чергова хвиля похолодання. Боюсь, Отс дуже погано це перенесе, а то й не він один. Поможи нам, Провидіння! Людської ж допомоги чекати зараз не доводиться, окрім хіба що додаткової їжі на наступному складі.

Буде зовсім сутужно, якщо там виявиться така сама нестача бензину, як і на попередніх. Чи дістанемось туди? На вершині така віддаль була б для нас завиграшки! Не знаю, що робив би, якби Вілсон та Боверс не зберігали так уперто життєствердності.

 

Понеділок, 5 березня.

Привал. Прикро казати, але справи дедалі гірше. Вчора по обіді налетів вітерець і після 5 годин у дорозі ми перетворили жалюгідні ранкові 3,5 милі на 9 з хвостиком. Вляглися спати після кухля какао та твердого, ледь підігрітого пеммікану.

(Табір №47.) Таке харчування відбивається на всіх, а особливо на Отсі – ноги в нього у жалюгідному стані. За ніч одна з них шалено розпухла і тепер він дуже кульгає. Рушили в дорогу після чаю та пеммікану, як вчора, – вдаємо, ніби так пеммікан смакує краще.

Зранку пройшли 5 годин по трошки кращій поверхні, вкритій високими пагорбкуватими застругами. Сани двічі перевернулися; тягнули пішки, пройшли близько 5,5 миль. До складу два кінні переходи і 4 милі. Пальне вже майже закінчилось, і Вояка зовсім на межі.

Дуже шкода, адже ми нічим не можемо йому зарадити; дати більше гарячої їжі – і йому трохи полегшає, але, боюсь, зовсім трохи. Жоден з нас не чекав таких жахливих морозів, а найбільше від них потерпає Вілсон – переважно, боюсь, через жертовну відданість, із якою він дбає про ноги Отса.

Ми одне одному нічим не допоможемо – у кожного вдосталь своїх власних турбот. Ми мерзнемо в дорозі, коли тягнути важко, а вітер наскрізь пронизує нашу пошарпану одежу. Інші – всі до одного – безмежно життєрадісні, коли сидять у наметі. Ми налаштовані довести гру до кінця, не занепавши духом, але це непроста задача, коли годинами тягнеш так завзято, як ніколи в житті не тягнув, а поступ при цьому такий повільний.

Залишається тільки казати "Боже, поможи!" і брести по цьому виснажливому шляху – змерзлим і нікчемним, але на позір веселим. Говоримо в наметі про всяке різне, вже не тільки про їжу, бо наважились ризикнути перейти на повний пайок. Іти надголодь вже просто неможливо.

Вівторок, 6 березня.

Привал. Вчора по обіді з допомогою вітру йшли трохи краще, зупинилися після 9,5 миль за день і за 27 миль від складу. (Табір №48.)

Але сьогодні зранку все знов пішло шкереберть. Вночі було тепло і вперше за всю мандрівку я проспав більше ніж на годину; тоді дуже довго взувалися; тоді тягнули чимдуж (боролися за життя), але ледве спромоглися долати милю за годину; тоді стало мрячно і нам тричі доводилося розпрягатися, щоб відшукати колію.

В підсумку за ранок зробили менше 3,5 миль. Зараз сяє сонце, а вітер ущух. Бідолаха Отс не спроможний тягнути; коли ми виходимо на розшуки колії, він просто сидить на санях – навдивовижу відважна людина, бо ж ноги в нього, мабуть, нестерпно болять.

 

Він не скаржиться, але пожвавлюється тепер вкрай рідко, а в наметі стає мовчазним. Споруджуємо спиртову лампу, щоб замінити примус, коли бензин закінчиться. Замінник буде такий собі, та й спирту у нас небагато.

Якщо зможемо і далі робити 9 миль на день, то, може, встигнемо дійти прийнятно близько до складу, перш ніж пальне закінчиться, але зараз нам можуть допомогти тільки сильний вітер і гарна поверхня, та й то сьогодні зранку був хороший вітер, але сани тягнулися, наче свинцеві.

Якби всі були здорові, то я ще мав би надію, що прорвемось, але бідолашний Вояка став страшним тягарем, хоча й старається з усіх сил і дуже страждає.

Середа, 7 березня.

Боюсь, справи геть кепські. У Отса одна з ніг дуже погана; сам же він справжній сміливець. Досі базікаємо про те, що разом робитимемо вдома.

Вчора зробили тільки 6,5 миль. (Табір №49.) Сьогодні зранку за 4,5 години зробили трохи більше 4 миль. До складу ще 16. Якщо тільки знайдемо правильну пропорцію їжі, а поверхня не зміниться, то, може, доберемося до наступного складу [Йдеться про склад біля гори Гупера, до якого залишалось 72 милі (прим. – М. і Г.)], але не до Однотонного.

Без надії сподіваємось, що собаки побували на горі Гупер, – тоді, може, прорвемось. Якщо ж бензину і там буде недостатньо, то надії зовсім мало. Відчуваю, що бідолаха Отс близький до кризи; та й нікому з нас не ведеться добре, хоча тримаємось дивовижно, якщо враховувати, яку виснажливу роботу робимо.

Досі можемо йти тільки завдяки хорошому харчуванню. Зранку вітру не було, а потім налетів прохолодний вітерець із півночі. Сонце яскраве, каїрни видно чудово. Хотілося б, щоб колія нікуди не зникла.

 

Четвер, 8 березня.

Привал. Гірше й гірше; ліва нога бідолахи Отса зовсім не витримує, на взування витрачаємо жахливо багато часу. Доводиться майже годину чекати у нічному взутті, перш ніж перевзуватися, а в підсумку зазвичай я готовий перший. У Вілсона теж починаються халепи з ногами, але переважно через те, що він забагато допомагає іншим.

Вранці зробили 4,5 милі, до складу залишається 8,5 миль – сміховинно мала віддаль, щоб мати з нею труднощі, але на цій поверхні ми не здатні робити навіть половину того, що робили раніше, натомість сил витрачаємо вдвічі більше.

Головне питання тепер: що ми знайдемо на складі? Якщо собаки туди навідувались, то, може, пройдемо ще достойну віддаль, але якщо там знову буде нестача пального, то поможи нам Бог. Так чи сяк, а становище наше паршиве.

Субота, 10 березня.

Все котиться по похилій. Нозі Отса гірше. Рідкісної відваги чоловік; він же точно знає, що йому не вціліти. Сьогодні зранку він спитав у Вілсона, чи є в нього шанси, а Білл, звісно ж, мусив відповісти, що не знає. Насправді шансів жодних. Але якби його зараз не стало, то і без нього ми навряд чи прорвемось. Шанси наші жалюгідні – це в найкращому випадку.

Погодні умови жахливі, а спорядження дедалі більше вкривається кригою, тож користуватися ним дедалі важче. Але найбільша перешкода зараз – це, звісно, Тит. Зранку доводиться довго його чекати, аж зігрівальна дія хорошого сніданку сходить нанівець, тоді як мудро було б підживитися і одразу рушати; те саме на обіді.

Бідолаха! Так прикро за ним спостерігати, тільки й намагаєшся, що якось його підбадьорити.

 

Вчора дійшли до складу на горі Гупер. Слабка втіха. Нестача геть усього. Не знаю, чи можна когось винити. Собаки, які мали б стати нашим спасінням, очевидно, зазнали невдачі/

[На цей час Черрі-Ґаррард і Димитрій із собаками вже 6 днів чекали їх в Однотонному таборі. Допоміжний відділ прибув, як і було домовлено, щоб допомогти полярникам швидше пройти останні відтинки шляху додому і встигнути на "Терру Нову".

Скотт розраховував досягнути Гат-Пойнту в проміжок між серединою березня та початком квітня. Врахувавши досвід допоміжних відділів, доктор Аткінсон обчислив, що полярники мають досягнути Однотонного табору між 3 і 10 березня.

Тут Черрі-Ґаррарда на чотири дні затримала хуртовина, після якої запасів собачого корму залишилось тільки трошки більше, ніж було необхідно на повернення. Можна було або зробити один перехід вперед-назад і спробувати перехопити Скотта по дорозі, ризикуючи розминутися із ним, або залишитися на два дні в таборі, куди Скотт врешті-решт мав би прийти.

Рішення затриматись у таборі виявилося безсумнівно мудрим. Цю частину пригоди доктор Аткінсон описав у другому томі своєї книги "Останній рік на мисі Еванса" (прим. – М. і Г.).].

Припускаю, Мірзу тяжко далося повернення додому.

Сьогодні зранку за сніданком було тихо, але, коли ми розібрали табір, налетів вітер з WNW. Він стрімко дужчав. Після пів години ходьби стало ясно, що жоден із нас не здатен іти в таких умовах. Змушені були поставити намет і провести решту дня у цьому безвідрадному таборі, охопленому лютою хуртовиною. (Табір №52.)

 

Неділя, 11 березня

Чую, Тит Отс вже зовсім близький до кінця. Що робити нам чи йому – тільки Богу відомо. Обговорили це за сніданком; він славний і відважний хлопець, цілком розуміє становище, але насправді питався поради. Що тут можна сказати – тільки закликати іти, доки стане сил.

Розмова мала один втішний наслідок: я практично наказав Вілсону передати нам цілющі засоби від болю, щоб кожен міг самостійно ними розпоряджатися. Вибір у Вілсона був або підкоритися, або спостерігати, як ми вивертаємо аптечку. У кожного з нас по 30 пігулок опію, а йому залишився тюбик морфію. Така-от трагічна сторона нашої історії. (Табір №53.)

Коли ми виходили сьогодні вранці, небо було цілковито взяте хмарами. Нічого не було видно, загубили колію, після чого, поза сумнівом, нас добряче покидало з боку в бік; 3,1 милі за ранок; нестерпно тяжко тягнути – це очікувано.

Розумію, що тепер межа наших зусиль – 6 миль при попутному вітрі або годящій поверхні. Їжі в нас на 7 днів, до Однотонного табору сьогодні вночі буде миль 55, 6×7=42 – навіть якщо ситуація не погіршиться, нам все одно бракує 13 миль. Тим часом літо швидко відходить.

Понеділок, 12 березня.

Зробили за вчора 6,9 милі, менше необхідного середнього. Справи наші такі ж, як і раніше, Отс ледве тягне, а тепер у нього іще й руки нічим не кращі від ніг, тож користі від нього зовсім нема. Сьогодні зранку зробили 4 милі за 4 години 20 хв.; можемо сподіватися ще на три по обіді, 7×6=42. Маємо бути за 47 миль до складу.

Навряд чи зможемо. Поверхня і далі жахлива, мороз посилюється, а сили нас покидають. Боже поможи! Вже понад тиждень не було ані подуву попутного вітру і, очевидно, в будь-яку мить може здійнятися зустрічний.

 

Середа, 14 березня.

Справи стрімко йдуть під укіс, все ніби оплочилося на нас. Коли вчора прокинулись, віяв сильний південний вітер при темп. -37ºF [-38,3ºC]. Не могли нічого вдіяти і лишилися в таборі (№54) до 14, а тоді зробили 5¼ миль. Хотіли пізніше піти ще, але всіх страшно підкосив холод, бо північний бриз так до кінця і не вщух, а сонце сіло – і темп. впала. Довго в пітьмі морочились із вечерею. (Табір №55.)

Сьогодні зранку вирушили при південному вітерці, підняли вітрило і проминули ще один каїрн на гарній швидкості; втім, на середині переходу вітер перемінився на W через S чи-то на WSW, наскрізь пронизуючи наш одяг і проникаючи в рукавиці. Бідолаха Вілсон страшно змерз, довго не міг зняти лижі.

Ми з Боверсом фактично вдвох встановлювали намет; коли нам нарешті це вдалося, усі вже змерзли до напівсмерті. Тоді темп. вдень опустилася -43ºF [-41,7ºC] і сильний вітер. Ми мусимо йти, але зараз навіть розбивка табору для нас складна і небезпечна задача. Мабуть, кінець вже близько, але принаймні милосердний кінець.

Бідоласі Отсу знову гірше з ногою. Здригаюся від думки, що з нею буде завтра. Ми з величезними труднощами рятуємось від обморожень. Хто б міг подумати, що в цю пору року та при таких вітрах тут можуть бути такі низькі температури. Назовні просто жахливо. Мусимо боротися до останньої галети, але зменшувати пайок ніяк не можна.

П'ятниця, 16 або субота, 17 березня.

Збився з ліку, але, думаю, правильна друга дата. Суцільна трагедія, куди не глянь. За обідом позавчора бідолашний Тит Отс сказав, що більше не може йти; запропонував залишити його у спальнику. Цього ми дозволити не могли і переконали його вдень іти далі. Попри те, що йому було зовсім непереливки, він ішов через силу і ми зробили добрі кілька миль. Вночі стало гірше і ми зрозуміли, що це кінець.

На випадок, якщо ці записи знайдуть, хочу відзначити такі факти. Останні думки Отса були про його Матір, але безпосередньо перед тим він з гордістю заявив, що його полк буде задоволений непохитністю, з якою він зустрів смерть. Ми можемо засвідчити його мужність.

Тижнями він нестерпно страждав, але не скаржився і був готовий та охочий підтримувати розмови на всякі сторонні теми. Він не покинув – і ні за що не покинув би – надії до самого кінця. То була відважна душа. Таким був кінець.

Позавчора він ліг спати, сподіваючись не прокинутись; але прокинувся – вчора зранку. Хурделило. Він сказав: "Піду прогуляюсь. Може, не скоро вернуся". Вийшов у заметіль і відтоді ми його не бачили.

 
Лоренс Отс, 1911. Фотограф - Герберт Понтінг.

Скористаюсь нагодою і скажу, що ми до останнього трималися своїх хворих супутників. У випадку з Едгаром Евансом, коли в нас зовсім не було їжі, а він лежав непритомний, здавалося, що заради порятунку інших треба його покинути, але Провидіння милосердно усунуло його в ту критичну мить.

Він помер природною смертю, і ми покинули його тільки за дві години по тому. Ми знали, що Отс іде помирати, і, хоча й намагалися його відмовити, але розуміли, що це був вчинок відважного чоловіка та англійського джентльмена. Ми всі сподіваємося зустріти кінець із такою ж шляхетністю – а кінець вже явно недалеко.

Писати можу тільки за обідом, і то не завжди. Мороз лютішає, -40º опівдні. Супутники мої безмежно життєствердні, але всі ми на межі серйозних обморожень і, хоча ми й базікаємо постійно про повернення, у глибині душі навряд чи хтось у нього вірить.

Ми тепер мерзнемо і на переході, і взагалі весь час, окрім як за їдою. Вчора довелося перечікувати хуртовину, а сьогодні рухаємося нестерпно повільно. Ми зараз на кінному таборі №14, за два кінні переходи від Однотонного складу. Залишаємо тут теодоліт, камеру і спальники Отса. Щоденники та геологічні зразки несемо далі за запитом Вілсона – їх знайдуть із нами або на наших санях.

Неділя, 18 березня.

Сьогодні за обідом ми за 21 милю від складу. Негаразди переслідують нас, але все ще може повернутися на краще. Відучора було більше вітру і заметів; довелося зупинитися; вітер з NW, сила 4, темп. -35º. Жодна людина такого не витримає, і ми вже майже докінчені.

Моя права нога втрачена, майже всі пальці – два дні тому я був гордим власником найкращих ніг. Так я йду до занепаду. Як останній віслюк, я додав дрібку порошку карі до свого розтопленого пеммікану – від цього в мене жорстке нетравлення. Всю ніч пролежав без сну і мучився від болю; на ранковому переході був зовсім ніякий, відморозив ногу і не помітив.

Маленька недбалість – і на ногу вже страшно дивитися. Боверс тепер посідає перше місце за рівнем здоров'я, але конкуренція невелика. Інші й досі впевнені, що ми прорвемось – або вдають, що впевнені, – я не знаю!

Примус наполовину повний – це наш останній бензин, і спирту теж небагато; от і все, що стоїть між нами та гибеллю. Вітер зараз гарний, може, це нам допоможе. Коли йшли до полюса, такі переходи здалися б нам сміховинно короткими.

 

Понеділок, 19 березня.

Привал. Ледве змогли вчора розбити табір і страшенно мерзли, аж поки не повечеряли холодним пемміканом із галетою та половиною кухлика какао, розігрітого на спирті. Тоді, попри сподівання, ми зігрілися і добре виспались. Сьогодні волоклися, як завжди. Сани нестерпно тяжкі. До складу 15,5 миль, повинні дійти туди за три дні. Оце так поступ!

У нас на два дні їжі, але пального – заледве на один. Ноги у всіх погані – у Вілсона найкращі, моя права найгірша, ліва в порядку. Зцілити ноги не вийде, поки не дістанемось до гарячої їжі. Найкраще, на що можу зараз розраховувати, – це ампутація, але чи не пошириться зараза? Це серйозне питання. Погода не дає нам шансів – вітер з N та NW, темп. сьогодні -40º.

Середа, 21 березня.

Під вечір понеділка до складу залишалося 11 миль, весь вчорашній день довелося простояти через страшну хуртовину/

 [Фатальна хуртовина. Пан Френк Вайлд, який очолював одне із крил експедиції доктора Моусона біля північного узбережжя Антарктиди – на Землі Королеви Мері, за багато миль на захід від моря Росса, пише, що "від 21 березня цілих дев'ять днів нас тримала в таборі хуртовина, яка виявилася фатальною для Скотта та його доблесних супутників" (Таймс, 2 червня 1913).

Втім, хуртовини там настільки місцеві, що навіть коли, як у цьому випадку, дві з них майже одночасні, то досить необачно висновувати, ніби вони були частиною того самого струменя повітря (прим. – М. і Г.)]

Сьогодні надія нас покинула, Вілсон та Боверс підуть на склад по пальне.

Четвер, 22 і 23 березня.

Хуртовина не вщухає – Вілсон і Боверс не можуть вийти – завтра останній шанс – пального нема, їжі на день-два – кінець вже близько. Вирішили, що він буде природним – підемо до складу з речами чи без них і помремо, де впадемо.

Четвер, 29 березня.

Після 21-го незмінно триває буря з WSW та SW. 20-го числа в нас було пального на два кухлі чаю кожному та на два дні їжі. Щодня готові були вирушити до складу, до якого 11 миль, але назовні досі крутить і мете. Думаю, нам вже не випадає сподіватися на краще. Будемо триматися до кінця, але ми слабнемо і ясно, що кінець вже недалеко.

Прикро, але, схоже, писати я більше не можу.

Роберт Фолкон Скотт.

Бога ради, подбайте про наших близьких.




Це були останні записи у щоденнику Скотта.


Більше про експедицію Роберта Скотта читайте на сторінці Полярний щоденник капітана Роберта Скотта у Фейсбук.


Приємного читання!


N.B. Текст оригіналу перебуває у суспільному надбанні. Права на текст перекладу застережено.






Петро Долганов: "Зміщення акцентів", чи пошук істини? Якою має бути українська відповідь на інструменталізацію пам’яті про Голокост під час війни

Успішний і вільний розвиток студій Голокосту – вже сам по собі засвідчуватиме абсурдність аргументів кремлівської пропаганди. Детальніше вивчення тих напівтонів, до інструменталізації яких часто вдаються російські пропагандисти, – чи не найкраща "зброя" в контрпропагандистській діяльності.

Тетяна Терен: Утойя - острів збереження пам'яті

22 липня 2011 року норвезький правий екстреміст Андерс Брейвік убив 77 людей. Восьмеро загинуло під час вибуху бомби біля будівель парламенту в Осло, ще шістдесят дев'ять Брейвік убив того ж дня у молодіжному таборі на острові Утойя неподалік від Осло, перевдягнувшись у поліцейського. Це найбільші втрати в історії Норвегії після Другої світової війни. Нині острів позиціонує себе насамперед "як місце для збереження пам'яті і продовження життя".

Артем Чех: Безликий далекий траур

Велика сіра трагедія, глевка маса болю і страждань, список дрібним шрифтом нікому не відомих, нікому не потрібних, приречених на забуття. І добре, що забудуть не всіх. Але й не всіх пам'ятатимуть. Так є. І це ок. Хоч і хотілося б знати і пам'ятати усіх.

Юрій Гудименко: Україні потрібен власний Арлінгтон

Назви ваших сіл можуть увійти в історію гордо, як увійшов Арлінгтон, або з ганьбою, якщо частина мешканців буде силою перешкоджати будівництву військового кладовища. Це навіть дико звучить.