Культ Булгакова існує

Щодо моменту виникнення київського культу Булгакова, то тут ми маємо точну дату. Все почалося з 1967 року, коли Віктор Некрасов опублікував нарис "Дім Турбіних" у журналі "Новое время". Сучасному читачу важко пояснити, чому ця публікація викликала такий резонанс. Але я спробую. Тексти Булгакова знову почали публікувати з 1962 року, у 1966 з'явився "Майстер і Маргарита", після сорокарічної паузи — "Біла гвардія". Радянський читач такого не бачив. Почалася масова істерія щодо Булгакова

"Історична правда" републікує частину статті "Хейт чи попит: що робити з культом Булгакова в Києві" з люб'язної згоди авторки та редакції сайту Вікенд.

Культ Булгакова існує. Можу судити з того, що коли я на початку 2000-х приїхала на навчання до Києва, то перше, куди мене повели старші колеги філологи — "стежкою Ніколки Турбіна" та до Музею Булгакова. Такі екскурсії досі популярні.

До того ж сила культу перевіряється спробами його розвінчати. На статтю Оксани Забужко від 2015 року про легітимність культу Булгакова досі пишуть відповіді. Отже, тема зачіпає, змушує до дискусії.

Щодо моменту виникнення київського культу Булгакова, то тут ми маємо точну дату. Все почалося з 1967 року, коли Віктор Некрасов опублікував нарис "Дім Турбіних" у журналі "Новое время".

Сучасному читачу важко пояснити, чому ця публікація викликала такий резонанс. Але я спробую. Тексти Булгакова знову почали публікувати з 1962 року, у 1966 з'явився "Майстер і Маргарита", після сорокарічної паузи — "Біла гвардія". Радянський читач такого не бачив. Почалася масова істерія щодо Булгакова.

Дім Булгакова у середині 1960-х років, фото зроблене Некрасовим
Дім Булгакова у середині 1960-х років, фото зроблене Некрасовим

Ним захопився і киянин Віктор Некрасов — фронтовик, автор книги "В окопах Сталінграду" (за яку він отримав Сталінську премію, а з 1966 — дисидент і розвінчувач культу Сталіна). Некрасов був києвознавцем і авторитетом для молодшого покоління шістдесятників.

Його захопленню сприяв і особистий фактор. Для Некрасова Булгаков був близьким і знайомим, "людиною з сусідньої вулиці". Обидва народилися за імперії. Він розумів реалії, про які писав Михайло Опанасович.

До того ж вони обидва походили з інтелігенції, були росіянами. Крім того, у текстах Булгакова Некрасов прочитав суголосне часу — тугу за завіяними вітрами часами імперії та сатиру на радянську дійсність.

Тому не дивно, що Некрасов кинувся шукати будинок з "Білої гвардії" і знайшов його на Андріївському узвозі, №13. На той час там все ще жили спадкоємці Лістовнічого (прототип того самого Василіси).

Після відвідин будинку Некрасов написав нарис, що задав вектор як київському культу Булгакова, так і оцінкам Лістовнічого. У нарисі Некрасова є кілька ядучих натяків у бік власника будинку.

Гоніння з боку влади, подальша еміграція тільки сприяли посиленню авторитету Некрасова. Разом з цим міцнішав культ Булгакова.

У книзі "Киев Михаила Булгакова" від 1990 року (Музею ще немає, але вже активно готуються до його відкриття) є спогад києвознавця Володимира Лакшина про дуже показовий момент піку культу.

15 травня 1987 році у будинку на Андріївському, 13 зібралися за столом в онуки Лістовнічого поціновувачі Булгакова. Власники будинку вже пишалися (а може змирилися) з вічною присутністю Булгакова у своєму домі. А під їхніми вікнами молодь запалила свічки та співала пісні на честь дня народження Майстра.

У перші роки незалежності ми просто підхопили традицію і нічого їй не протиставили.

Фотоальбом
Фотоальбом "Киев Михаила Булгакова", виданий у 1990 році

Мені важко судити, як до нього ставиться молодь, якщо брати вік до 30 років. Це залежить від освіти і шкільної програми.

Порівняно з багатьма текстами класичної російської літератури, де одвічна нудьга і незрозуміла російська душа, "Мастер и Маргарита" вигідно відрізняється. Це фантастичний екшн, міське фентезі, написане за всіма законами жанру.

Час спливає, покоління та історичні реалії змінюються. Ті, хто виріс у радянський період, ще впізнають знайоме. Для покоління незалежності реалії з книг Булгакова — глибока історія.

Зрозуміло, що ставлення до Булгакова зміниться, якщо його тексти та постать прибрати зі шкільної програми. Інше питання — а чи варто робити аж так радикально?

Адже те, що він народився у Києві і писав про це чудове місто — факти, які неможливо змінити. Питання у тому, як навчитися говорити про "культових" авторів без пієтету та придихання.

Булгаков — продукт своєї епохи. Він народився у Російській імперії, підтримував білогвардійців і вороже ставився до української ідеї та й до всього, що загрожувало розпаду імперії. Так само болісно він реагував на більшовицький режим.

Не думаю, що його особистість і творчість можна відділити від історичного контексту. Тільки час покаже, чи його твори отримають нового читача, чи стануть фактом історії літератури.

За межами колишнього СРСР Булгаков майже невідомий. Чи порушував він загальнолюдські проблеми, знайомі кожному? Так. А чи робив це у такий спосіб, що його тексти переживуть історичний контекст? У мене є великі до того сумніви.

Підозрюю, що заради Булгакова у Київ їдуть лише туристи-росіяни. У них культ Булгакова квітне на грунті туги за Великою Нєдєлімою.

Зібрання творів Булгакова
Зібрання творів Булгакова

Михайло Булгаков хотів писати і друкуватися. А точно не боротися. Хоча був егоцентриком, як усі автори. Болісно сприймав критику і гоніння. Звісно, йому була приємна увага Сталіна до постановки "Днів Турбіних". За легендою, Сталін бачив виставу понад десять разів.

І водночас він не сприймав радянську владу, все життя мріяв емігрувати. Хотів цього у 1920-ті. Просив "відпустити на свободу" у листі до Сталіна у 1930-му. Зрештою, відбулася легендарна телефонна розмова з вождем, коли замість свободи Булгаков отримав роботу у МХАТі, але друкувати його так і не стали.

Не варто забувати і про п'єсу "Батум" про юність Сталіна, над якою він працював, щоб заслужити прихильність вождя. На думку біографа Булгакова Марієтти Чудакової, третя дружина письменника Єлєна Булгакова співпрацювала з органами, і він нічого з тим не міг зробити.

Хіба виправдати у романі Маргариту, яка зв'язалася з нечистою вимушено — заради нього — Майстра. Тому чи був Булгаков борцем? За свою творчість — так. Але не з режимом. Навіть програмний "Майстер і Маргарита" для мене саме про це: про рахунки Майстра з Воландом-Сталіном.

Сьогодні неможливо відділити особистість письменника від його творчості. Інтернет зробив кумирів доступними — через соцмережі та медіа. Ці тенденції ми переносимо і на кумирів минулого. Життя будь-якої людини не є однозначним, чорно-білим.

Правда — завжди запобіжник для перетворення особистості на культ. Замовчування — ґрунт для міфів, маніпуляцій та засилля ворожої пропаганди.

Тому про дражливі речі варто говорити, як і про політичні погляди Булгакова. І йдеться тут не тільки про нього, а й про інші постаті, що в Україні обростають культом.

Майже в один час з Булгаковим київськими вулицями ходив й інший видатний киянин Ігор Сікорський (молодший від Булгакова на вісім років). Батько Сікорського був професором медичного факультету Київського університету, де навчався Михайло Булгаков.

Іван Сікорський відрізнявся радикальними російсько-шовіністичними поглядами, писав статті, де заперечував українців, "прославився" експертизою у справі Бейліса, де підтвердив абсурдну ритуальну версію. У такій родині виріс видатний авіаконструктор.

Проте про національну ідентичність Ігоря Сікорського — людини світу — ми мало знаємо і мало говоримо. А такі речі варті проговорення. Не для того, щоб знецінити вагу цих постатей для нашої історії та культури, а щоб повніше зрозуміти час, в який вони жили і всі виклики, яким протистояли.

Бо знову ж таки, Сікорський — видатний киянин і цього жоден дражливий факт не заперечить.

Здоров'я суспільства в тому числі визначається тим, як воно говорить про своїх авторитетів.

 
Вид на Київ

На відомій постаті завжди можна заробляти. Крім екскурсій, це екранізації, театральні постановки, мерч тощо. Є купа авторів — епігонів, послідовників чи "спадкоємців" Булгакова.

Вони пишуть тексти, де продовжують існувати герої та міфи, запущені автором. І це теж може бути способом заробітку. Тобто поки є попит, буде і пропозиція.

Варто шукати не альтернативу, бо вийде наче ми хочемо когось протиставити Булгакову, при цьому оцінюючи сукупністю його якостей. Швидше треба говорити про інших авторів, що писали про Київ і через різні обставини ми не дуже добре знаємо.

В російській літературі це Олександр Купрін, який писав про київський район червоних ліхтарів — вулицю Ямську. Вона досі є на мапі Києва, до речі, нею можна пройтися. Це Микола Лєсков і його "київські антики", Костянтин Паустовський, який залишив прекрасні спогади про гімназіальну юність часів того ж Булгакова.

Це пристойна кількість українських письменників. Можу згадати зі шкільної програми п'єси "За двома зайцями" Михайла Старицього чи "Свіччине весілля" (дія драми відбувається у Києві 1506 року) Івана Кочерги, низку текстів киянина Івана Нечуя-Левицького, де Київ ХІХ сторіччя, романи Володимира Винниченка, зрештою "Місто" Підмогильного з новим радянським Києвом.

Сучасні автори швидко наповнюють прогалини. Наприклад, раджу романи Марини Гримич "Клавка" про повоєнний Київ та "Юра" про Київ 1960-х. Якщо ж хочеться містики, то, наприклад, "По той бік будинку" Марини Макущенко про домовиків Києва чи "Інша Марія" Ганни Городецької — історія про відьму та Софію Київську.

Фантастичний роман "Лазарус" я зокрема писала як антитезу до булгаківського міфу Києва. У ньому події відбуваються у 1913 році. Я свідомо прив'язала події до реальної топографії. Мені хотілося "пройтися" забутими чи зниклими вулицями. А ще уявити, яким багатонаціональним було те місто.

У моїй книзі у Києві живуть люди і різні види нечисті. Але я "зашивала" саме тогочасну київську багатокультурність і багатонаціональність. За переписами у тогочасному Києві найбільше було малоросів, потім росіян, що здебільшого займали найвищі адміністративні посади і тому були найгучнішими, третє місце посідали поляки (до 1960-х Київ був дуже польським), четверте — євреї.

Цього немає у Булгакова. Для нього Київ був руським монархічним містом, чию гармонію руйнували хвилі національного хаосу. Саме так він бачив український рух. Цю оптику можна пояснити оточенням, вихованням, життєвою історією. Тоді талант дозволив Булгакову голосніше за інших розказати про "свій Київ".

Але були й інші голоси. Повторюся, Київ був дуже різноманітним. Тільки у повноголоссі, знаючи позицію з різних соціальних, релігійних, національних груп через голоси інших видатних киян ми зможемо відновити Київ того часу, і не дозволити нав'язувати чужі міфи.






Максим Осадчук: "Втома від війни". Що буде далі?

Скидається на те, що в суспільстві остаточно оформилися дві соціологічно помітні групи, яких породила та живить війна. Справа не в тому, що одні проукраїнські, а інші - колаборанти, зовсім ні. Представники обидвох категорій всім серцем бажають перемоги України та переробки якомога більшої кількості окупантів на хороших росіян. Різниця в уявленнях про те, чим заради цього прийнятно пожертвувати.

Ігор Полуектов: Як і що писали про Україну в 1869 році?

Нашу країну тоді так і називали: "Україна" - у німецькомовній праці вченого Франца Нуоффера.

Вахтанг Кіпіані: Козацький хрест і плита

Рішенням уряду на Національне військове меморіальне кладовище буде два типи надгробків. Десь пів року тривала дискусія серед зацікавлених. Варіантів було три - тільки хрести, тільки плити, хрести і плити одночасно. Кожна з ідей мала і має своїх прибічників.

Іван Монолатій: Як коломиєць монополізував український проєкт

"З признанєм треба згадати видавничу фірму коломийського книгаря Якова Оренштайна, що як на наші теперішні обставини в Галичині є одиноким чужим чоловіком, який дає наклад на українські книжки... Здаєть ся, Коломия пережене незабаром в видавничім русі Чернівці і стане другим видавничим центром в Австрії", - писав книго- і пресознавець Галичини Іван Кревецький, підсумовуючи здобутки українського видавничого руху в 1903 році.