Киянину, без якого Київ неможливий

Якщо в країні людей, які десятиліттями збирають скарби, вважають набридливими міськими божевільними, то кожен раз зібране опиниться у кращому разі на ринку і буде розпорошене, а в гіршому - просто втрачене. Прикладів цього, аж до виставлення на смітник і здачу "мотлоху" у макулатуру не бракує

 

Помер києвознавець і колекціонер Віктор Кіркевич.

Я знав його більше двадцяти років. Дещо купував у нього для Музей-архів преси, але більше ми просто спілкувались про цікаві артефакти і їхні пошуки.

На початку року Віктор Геннадійович запросив додому і показував різні безцінні скарби і в сотий раз озвучив мрію - створити музей на основі його зібрання.

Роками він звертався до президентів, мерів, депутатів і так далі, щоб це відбулося. Зі слів Кіркевича всі цокали язиком, роздивляючись підбірки можливих експонатів, але так ніхто нічого не зробив.

Мені це добре відомо. Майже десять років тому я теж наївно пішов у мерію і зустрівся з двома чільними управлінцями. Прохання було таке ж як і у Кіркевича.

Місто дає приміщення, оплачує кілька ставок для наукових працівників і технічного персоналу, а я передаю фонди (колекцію самвидаву, десятки тисяч книг, сотні тисяч газет і журналів, десятки картин і гравюр, тисячі інших речей - орденів, марок, значків тощо).

Партнерство вигідне - приватне стає суспільним, не буде втрачене, розпорошене, посилить культурний шар нації. Відповідь була - нема приміщення. Угу, у Києві тіпа нема кількох сотень квадратних метрів комунальної власності... Тобто, інакше кажучи - йдіть десь зі своїми паперовим мотлохом.

У той самий момент одна з високих київських чиновниць розповіла по секрету, що місто в той самий момент платить зарплати кільком десяткам типу музейників - насправді монахам "УПЦ МП", яких за часів Януковича було працевлаштовано у де факто неіснуючий музей.

Тобто на русскіх попів у міста гроші були. Отримавши запевнення, що місту на зібрані матеріали - пофіг, я написав у фб і попросив френдів - пошукати велике, сухе, безпечне, пристосоване для зберігання та представлення колекцій приміщення.

Була ідея перенести колекцію до Львова, був наче непоганий контакт з відповідальними особами мерії. Але і це було тупиком.

На заклик у фейсбуці відгукнулись кілька людей. Найкращою і найконкретнішою була пропозиція Оксана Маркарова.

І відтоді, вже 9 років ми маємо приміщення на Подолі, на дві малесенькі ставки збираємо пожертви щомісяця, а місто Київ за ці роки жодного разу не поцікавилося ні тим, що ми зібрали, ні подальшою долею безцінних артефактів, значна частина яких - унікуми і не мають аналогів у інших столичних колекціях і бібліотеках.

Наскільки розумію, Кіркевич так і не здобув підтримки у міста. Доля його колекцій і його справи у широкому розуміння слова у тумані. Він має блискучу, напевно найкращу в Україні колекцію Мазепіани.

Що буде з нею? Що буде з підбіркою оригінальних документів і видань часів Української Революції і Війни за незалежність 1917-1921 років?

Частина з них зараз виставлена у національному воєнно-історичному музеєві. Хто має час - сходіть, подивіться. Я ненавиджу "підтримуючі" коментарі під такими дописами - "все буде добре", "обов"язково знайдеться", "треба ще до когось піти і щось розповісти".

Кіркевич ходив кілька десятків років. Результат - нуль. Звісно, знайдуться мудрагелі, які скажуть, що треба було скласти бізнес-план, знайти спонсорів, написати заявку на грант ...

Якщо в країні людей, які десятиліттями збирають скарби, вважають набридливими міськими божевільними, то кожен раз зібране опиниться у кращому разі на ринку і буде розпорошене, а в гіршому - просто втрачене.

Прикладів цього, аж до виставлення на смітник і здачу "мотлоху" у макулатуру не бракує.

Світла пам'ять панові Кіркевичу. 

Юрій Юзич: "Свідомо залишився, щоб боротися й загинути"

Ім’я генерала УПА тепер носитиме 31 окрема механізована бригада імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького. Генерала Ступницького, який боровся із московськими окупантами в Армії УНР і з весни 1943 знову на Волині, який загинув у лавах УПА. Який попри те, що більше двох десятиліть прожив під польською владою — не прийняв чужого громадянства. Мав можливість виїхати за кордон, але свідомо залишився в УПА, щоб боротись і — якщо потрібно — загинути.

Микола Тимошик: 100 літ колишній каторжанці ГУЛАГу лондонці Іванці Мащак

Сто літ тому 11 липня 1925 року в родині греко-католицького священника на Сокальщині народилася Іванка Мащак (Пшепюрська). Колишня зв'язкова ОУН-УПА, багатолітня каторжанка сталінських таборів ГУЛАУ на Колимі.

Соломія Бобровська : Історію не можна переписати, її необхідно чесно осмислювати

Сьогодні поляки на національному рівні вшановують жертв Волинської трагедії - складної сторінки нашої спільної історії, яка продовжує розділяти Київ та Варшаву.

: Заява МЗС України щодо трагічних сторінок в історії українсько-польських відносин

Напередодні дня, коли Республіка Польща вшановує пам'ять жертв Волинської трагедії, Україна розділяє біль і скорботу польського народу. Водночас ми не забуваємо про численних українців, які стали невинними жертвами міжетнічного насильства, політичних репресій та депортацій на території Польщі. Україна вшановує пам'ять усіх загиблих незалежно від їхньої національності, релігії чи місця поховання.