Киянину, без якого Київ неможливий

Якщо в країні людей, які десятиліттями збирають скарби, вважають набридливими міськими божевільними, то кожен раз зібране опиниться у кращому разі на ринку і буде розпорошене, а в гіршому - просто втрачене. Прикладів цього, аж до виставлення на смітник і здачу "мотлоху" у макулатуру не бракує

 

Помер києвознавець і колекціонер Віктор Кіркевич.

Я знав його більше двадцяти років. Дещо купував у нього для Музей-архів преси, але більше ми просто спілкувались про цікаві артефакти і їхні пошуки.

На початку року Віктор Геннадійович запросив додому і показував різні безцінні скарби і в сотий раз озвучив мрію - створити музей на основі його зібрання.

Роками він звертався до президентів, мерів, депутатів і так далі, щоб це відбулося. Зі слів Кіркевича всі цокали язиком, роздивляючись підбірки можливих експонатів, але так ніхто нічого не зробив.

Мені це добре відомо. Майже десять років тому я теж наївно пішов у мерію і зустрівся з двома чільними управлінцями. Прохання було таке ж як і у Кіркевича.

Місто дає приміщення, оплачує кілька ставок для наукових працівників і технічного персоналу, а я передаю фонди (колекцію самвидаву, десятки тисяч книг, сотні тисяч газет і журналів, десятки картин і гравюр, тисячі інших речей - орденів, марок, значків тощо).

Партнерство вигідне - приватне стає суспільним, не буде втрачене, розпорошене, посилить культурний шар нації. Відповідь була - нема приміщення. Угу, у Києві тіпа нема кількох сотень квадратних метрів комунальної власності... Тобто, інакше кажучи - йдіть десь зі своїми паперовим мотлохом.

У той самий момент одна з високих київських чиновниць розповіла по секрету, що місто в той самий момент платить зарплати кільком десяткам типу музейників - насправді монахам "УПЦ МП", яких за часів Януковича було працевлаштовано у де факто неіснуючий музей.

Тобто на русскіх попів у міста гроші були. Отримавши запевнення, що місту на зібрані матеріали - пофіг, я написав у фб і попросив френдів - пошукати велике, сухе, безпечне, пристосоване для зберігання та представлення колекцій приміщення.

Була ідея перенести колекцію до Львова, був наче непоганий контакт з відповідальними особами мерії. Але і це було тупиком.

На заклик у фейсбуці відгукнулись кілька людей. Найкращою і найконкретнішою була пропозиція Оксана Маркарова.

І відтоді, вже 9 років ми маємо приміщення на Подолі, на дві малесенькі ставки збираємо пожертви щомісяця, а місто Київ за ці роки жодного разу не поцікавилося ні тим, що ми зібрали, ні подальшою долею безцінних артефактів, значна частина яких - унікуми і не мають аналогів у інших столичних колекціях і бібліотеках.

Наскільки розумію, Кіркевич так і не здобув підтримки у міста. Доля його колекцій і його справи у широкому розуміння слова у тумані. Він має блискучу, напевно найкращу в Україні колекцію Мазепіани.

Що буде з нею? Що буде з підбіркою оригінальних документів і видань часів Української Революції і Війни за незалежність 1917-1921 років?

Частина з них зараз виставлена у національному воєнно-історичному музеєві. Хто має час - сходіть, подивіться. Я ненавиджу "підтримуючі" коментарі під такими дописами - "все буде добре", "обов"язково знайдеться", "треба ще до когось піти і щось розповісти".

Кіркевич ходив кілька десятків років. Результат - нуль. Звісно, знайдуться мудрагелі, які скажуть, що треба було скласти бізнес-план, знайти спонсорів, написати заявку на грант ...

Якщо в країні людей, які десятиліттями збирають скарби, вважають набридливими міськими божевільними, то кожен раз зібране опиниться у кращому разі на ринку і буде розпорошене, а в гіршому - просто втрачене.

Прикладів цього, аж до виставлення на смітник і здачу "мотлоху" у макулатуру не бракує.

Світла пам'ять панові Кіркевичу. 

Тетяна Терен: Утойя - острів збереження пам'яті

22 липня 2011 року норвезький правий екстреміст Андерс Брейвік убив 77 людей. Восьмеро загинуло під час вибуху бомби біля будівель парламенту в Осло, ще шістдесят дев'ять Брейвік убив того ж дня у молодіжному таборі на острові Утойя неподалік від Осло, перевдягнувшись у поліцейського. Це найбільші втрати в історії Норвегії після Другої світової війни. Нині острів позиціонує себе насамперед "як місце для збереження пам'яті і продовження життя".

Артем Чех: Безликий далекий траур

Велика сіра трагедія, глевка маса болю і страждань, список дрібним шрифтом нікому не відомих, нікому не потрібних, приречених на забуття. І добре, що забудуть не всіх. Але й не всіх пам'ятатимуть. Так є. І це ок. Хоч і хотілося б знати і пам'ятати усіх.

Юрій Гудименко: Україні потрібен власний Арлінгтон

Назви ваших сіл можуть увійти в історію гордо, як увійшов Арлінгтон, або з ганьбою, якщо частина мешканців буде силою перешкоджати будівництву військового кладовища. Це навіть дико звучить.

Олена Буруль: Як Голодомор з'явився і зник у любовному романі 1933 року

В листопаді 1933-го в газеті Welt Blatt, що видавалась у Відні, з'явився фрагмент роману Клотільде фон Штегманн "Завдяки тобі я знайшов батьківщину". Герой втікає з Радянського союзу до Німеччини у бочці, перепливаючи Дністер, там влаштовується на роботу, рятує дочку консула від падіння з коня. Всі ознаки третьосортного чтива для домогосподарок. Якби не початок роману, де йдеться про жорстоку більшовицьку політику і детально описуються події Великого голоду в Україні.