Скільки Зеленського в «Ефекті Зеленського»?

"Більшу частину роботи за нього зробили люди. Люди, які складають націю, націю, яка створила Володимира Зеленського". Дуже сильна і правильна теза. Але це значить, що немає "ефекту Зеленського". Навпаки, є чинник, який змінив самого Зеленського. Повномасштабна війна змінила Зеленського, бо змінила більшість українців

 

У 2022 році фото президента України та його прізвище на обкладинці були запорукою хороших продажів книги у світі. До цього простого, але дієвого маркетингового кроку вдавалося багато авторів та видавництв, які ховали під обкладинками неглибокий зміст своїх видань.

Книга Ольги Онух та Генрі Гейла вирізняється на тлі цих видань. Попри оперативність появи книги (листопад минулого року), в її основі робота, оперта на солідну джерельну базу, зокрема соціологічні дослідження, контент-аналіз текстів.

Цінно, що практику уважного вглядання в українську реальність започатковує визнана фахівчиня, дослідниця політичного активізму Ольга Онух, спільно із співатором Генрі Гейлом.

Але маркетинговий підхід таки спонукав помістити це прізвище на обкладинку та зробив їх заручниками концепції про "Ефект Зеленського".

Прочитавши книгу, продискутую тут із авторами про те, скільки Зеленського в ефекті Зеленського.

Розшифровуючи назву, автори вказують, що йдеться про дуже важливий процес, який визначав поведінку українців після початку повномасштабного вторгнення: формування української політичної/громадянської нації.

В оперті на велику кількість соціології показано становлення нації з часу відновлення української незалежності у 1991. Нема сумнівів, що саме поява власної незалежної держави, створила передумови для формування політичної нації.

У бездержавних націй спільність походження, мови, традицій є первинною і єдиною основою для об'єднання в спільноту, вирізнення від інших.

У державних до цього додаються державні кордони, символи (прапор, герб), календар важливих дат, підручник історії, національна економіка.

Бездержавні нації будуються на одній етнічній спільноті, а наявність держави та її інструментів дає можливість включати (іноді добровільно, іноді ні) в процес творення нації різні етнічні групи.

Так постають політичні нації, належність до яких стає тотожною до громадянства держави.

Але чи є підстави прив'язувати таке глобальне явище, що триває в Україні багато років, до персони Зеленського?

Він не був ані ініціатором цього процесу (в силу віку), ані навіть його найкращим виразником чи уособленням (в силу його поглядів).

Щоб довести, що саме Зеленський є найкращим втіленням процесів становлення політичної нації, автори намагаються розшукати докази в біографії нинішнього президента та його творчості як актора та автора.

З одним і другим — проблеми. Зеленський до 2019 року був далеким не лише до політики, але навіть до властивої активній частині його ровесників громадянської діяльності.

Гарно описані в книзі Помаранчева революція та Євромайдан (Ольга Онух фахівчиня у цій темі), як ключові моменти становлення "громадянської нації, побудованої на відчуттях спільного громадянського обов'язку щодо своєї країни", відбувалися в паралельній до Зеленського реальності.

Він просто не був їх учасником, обравши (вже в досить дорослому віці) позицію стороннього спостерігача. Ба більше, у випадку з 2004 роком він з колективом "Квартал-95" опинився по інший від активістів бік барикад, агітуючи за кандидата від влади Януковича.

Чомусь цей досить показовий момент біографії тоді ще актора, в книзі оминули увагою. Як і недоречний жарт його колег (а жарти "Кварталу" досить ретельно аналізуються) про "ебонітові палички "Беркута"" для учасників Євромайдану.

 
"Квартал 95" жартує про ебонітові палички

Натомість із книги ми дізнаємося, що "Зеленський і дехто з його команди, будучи в цей час в Києві, долучалися до протестувальників і робили пожертви на підтримку активістів".

Автори підкреслюють, що становлення української політичної нації супроводжувалося "підвищеним особистим почуттям громадянського обов'язку українців, у тому числі обов'язку голосувати, брати участь у громадянському житті та протестувати щодо найважливіших проблем, з якими стикається країна".

Але, знову таки: все це не про Зеленського, який стояв осторонь акцій протесту, що струсонули країною.

Україна без Кучми, Помаранчева революція, Мовний майдан, Податковий майдан, акції проти міліцейського свавілля, Революція гідності — це тільки найбільші протести за участі тисяч українців, зокрема тих, кого разом із Володимиром Зеленським автори називають "поколінням незалежності".

Але це не про Президента, який в одному інтерв'ю щиро зізнався, що вперше голосувати на вибори прийшов у 2014 році (в 36 років!).

Аби якось заповнити прогалини в громадянській активності того, що мав би бути символом формування громадянської нації і прямування до Європи, книга занурює читача у його творчу діяльність.

У цьому випадку проблеми поєднання Зеленського і ключового концепту дослідження не менш очевидні.

Але на думку авторів, "ще до того, як він оголосив про своє кандидування в президенти, прагнення до ЄС були центральною рисою його героя в телешоу "Слуга народу"".

Зеленський знає і поважає українську історію, бо в серіалі грає роль вчителя історії і своїм образом підкреслює важливість знань про минуле — теза, яка звучить неодноразово.

 
"Учитель історії Голобородько"

Але якби так було, то відклики до історії звучали б в інтерв'ю Президента, а не винятково у офіціозі з нагоди державних свят.

Навіть у промовах після початку повномасштабного вторгнення їх вкрай мало. Для української аудиторії дивно читати, що "Зеленський наголошує на державницькому, громадянському обов'язку, спільній історії".

Я проаналізував його промови, опубліковані в книзі "Місяць війни". Тут, у зверненнях до українців, які захищають незалежність держави, взагалі жодних апеляцій до багатосотлітньої історії нашої боротьби за свободу.

Мізерно мало звернень до історії України загалом: кілька разів.

Про німецький напад в 1941-му, про Бабин Яр (через потрапляння російської ракети в місце масових поховань), один раз про Чорнобиль (у контексті небезпеки аварій на захоплених росіянами АЕС) і про Чернігів, який не знав таких руйнувань із часів Орди.

У цих промовах майже відсутні покликання до української культури, творів нашої літератури — дві цитати Тараса Шевченка і Ліни Костенко, використані в текстах у дні народження поетів.

В книзі є спроба знайти інтелектуальні коріння політики і творчості Зеленського в українському дисидентському русі.

"Аналізуючи промови та сценки Зеленського, а також діалоги персонажів, яких він зіграв, — пишуть Онух та Гейл, — можна побачити чітку схему неодноразового згадування культурних дисидентів з минулого України та пов'язування їх із незалежністю України".

На думку авторів книги совєтський КВН був антисовєтським. Вони навіть порівнюють його зі справді дисидентським об'єднанням — Клубом творчої молоді, який діяв в Україні і учасники якого зазнали репресій від КГБ.

 
9 січня 1972 року. Різдво в домі Садовських у Львові. Стоять — Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять — Стефанія Шабатура, вбрана циганом, Мар'ян Гатало, Олександр Кузьменко. Через три дні Стус, Калинець та Шабатура були заарештовані

Можна ще дискутувати про рівень "антисовєтськості" КВН до 1991 року, але після розвалу СРСР це шоу було одним з інструментів втримання єдиного культурного та інформаційного простору колишніх совєтських республік, забезпечення домінування Росії в цьому просторі.

Інша спроба прив'язати Зеленського до дисидентів: ім'я його героя у "Слузі народу" Василь Голобродько співпадає з іменем поета-шестидесятника.

Проте і самі автори шоу категорично відмовлялися від якогось зв'язку їх персонажа з реальною людиною (думаю, що тут вирішальним було кумедне, на їх думку, звучання).

Сам поет назвав це шоу примітивним, бо "багато глобальних державних проблем вирішується одним помахом руки, а так не буває".

Звісно, український дисидентський рух (як і перед ним повстанська боротьба 1940-1950 тих років та визвольний рух 1917-1921 років) — потужне джерело становлення української політичної нації.

Але говорити про їх визначальний вплив на формування Зеленського (актора чи політика) є великим перебільшенням.

В книзі постійне, не зовсім виправдане, протиставлення політичної нації і нації, збудованої на спільній етнолінгвістичній основі.

Звісно, що в Україні з 1991 року триває процес побудови саме політичної нації, але він не виключає того, що культурні основи цієї нації можуть опиратися на етнічну культуру та мову.

Більш того, в українських умовах саме такі основи дають можливість творити саме українську політичну націю.

Нехтування ними ставить під загрозу побудову політичної нації. Саме втрата етнічних культурних основ при націєтворенні Білорусі призвела до краху цього проєкту.

Без білоруської мови, культури, історії, тут твориться чи відтворюється совєтсько/російська спільнота. Це потягло за собою втрату суверенітету.

Аналогічний сценарій готувався для України. Тому проросійські політики в Україні (особливо часів Януковича), наголошуючи на неважливості питань мови та ідентичності, цілеспрямовано провадили русифікацію.

 

Ухвалення закону "Про засади державної мовної політики" - т.зв. закону Ківалова-Колесніченка, яким суттєво обмежувались права україномовних громадян. 3 липня 2012 року

Без української мови, національної культури, української оптики щодо подій минулого, ми — "адін народ" з росіянами, а українська держава непотрібна.

Відтак жодної іншої національної спільноти в Україні не буде, а сама вона стане інтегральною частиною "руского міра". Росія витрачала колосальний ресурс, протистоячи відновленню в Україні національної культури та української мови.

Тому тези про неважливість для українців питань ідентичності чи навіть про шкідливість їх політичної актуалізації, щонайменше дивують ("культурні реформи просто відволікали увагу від багатьох інших проблем, з якими зіткнулася країна").

Дивно читати, що саме спроби зміцнення національної культури розділяли Україну.

Коли йдеться про "навмисні стратегії українських політичних еліт, спрямовані на поляризацію країни за етнолінгвістичними чи регіональними ознаками в надії покращити інакше сумнівні виборчі перспективи" поза контекстом дослідження залишається ініціатор та головний промотор "поділів" — Росія, яка роздувала їх всіма медійними, політичними ресурсами, інструментами шоубізнесу та економічного тиску, побоюючись єднання України на базі національних цінностей.

Пригадаймо сумнозвісну "карту" виборчої кампанії Януковича зразка 2004 року, створену кремлівськими політтехнологами.

 

Листівка "Три сорти українців". Політтехнологи штабу Віктора Януковича створили картинку й відеоролик про "три сорти", на які українців нібито ділять Віктор Ющенко та його соратники

Саме аби зупинити українське націєтворення, втративши після Євромайдану важелі впливу (політичні, інформаційні), Росія вдалася до військових засобів повернення України в орбіту свого впливу. Але досягнула протилежного результату.

Російська агресія, навпаки, актуалізувала потребу зміцнення національної ідентичності. І це зрозуміли тисячі російськомовних українців, переходячи на українську мову спілкування.

Це зрозумів Зеленський після 24 лютого, намагаючись єднати українців майже довкола програми свого опонента Порошенка про "Армію, мову, віру".

Честь і хвала президенту, що дозрів до цього. Але Зеленський ніяк не причетний до творення такої концепції української політичної нації.

І марно шукати джерела цього в його допрезиденській творчості, де він, нібито, робив "особливий наголос на загрозі національній єдності, яку становлять ультранаціоналісти на заході України та орієнтовані на Росію сили з радянською ностальгією на її сході".

Натомість громадянське протистояння в Україні відбувалося по лінії активна, продемократична та проєвропейськи налаштована меншість та ностальгуюча за совєцькою "стабільністю" чи просто зайнята своїми справами більшість.

Так всі Майдани починалися із малих груп протестувальників, і виростали у революції після застосування владою сили або репресій, тоді до активістів приєднувався зайнятий іншими справами прошарок громадян, вкрай обурених насиллям.

А масовість не тільки допомагала досягти цілей активістів, а й, як результат, збільшувала питому вагу активної частини суспільства.

Феномен самоорганізації українців під час відсічі ворогу 2022 року не стався вмить, ми, періодами, але вправлялися в ньому всі 30 років.

 
Революція на граніті. Жовтень 1990 року

Експлуатація Росією совєтської ностальгії спонукала багатьох російськомовних активістів мігрувати в сторону українського національного проєкту, щоб, в першу чергу, виразно дистанціюватися від проросійських кіл.

А український проєкт показав себе інклюзивним, здатним розвинутися в широку громадянську пропозицію, і водночас зберігати та інтерпретувати традиційну культурну спадщину.

А актор Зеленський та його команда висміювали саме українську національну культуру, представляючи її в карикатурному вигляді саме з точки зору совєтського обивателя, якого так смішать усі ці "шаровари й оселедці".

Вони висміювали президента Ющенка за його увагу до питань національної ідентичності. Він був однією із улюблених мішеней для жартів "Кварталу 95": смішним акторам видавалося навіть бажання президента об'єднати українців довкола пам'яті про Голодомор.

Між іншим, саме на часи президента Ющенка припадає пік популярності шоу Зеленського. Висміювання помаранчевих вдавалося йому значно краще, ніж слабенькі спроби зробити щось схоже про президентську команду Януковича.

Звісно, було за що критикувати і висміювати помаранчевих, проте, цього точно не стало менше в часи Януковича, але жартів поменшала. Можливо тому, що Зеленський був продюсером на каналі одного з олігархів з оточення Януковича?

 

Багато українців сумніваються щодо патріотичної позиції Зеленського до 2022 року. І не через його "російськомовність та південно-східне походження", як пишуть автори (такими ж свого часу були Кучма, Тимошенко, Порошенко).

Сумніви є на підставі його творчості та інтерв'ю, які демонстрували проросійські погляди та зверхність до активної громадянської позиції.

Врешті, саме на базі цих поглядів він зумів отримати перемогу на виборах 2019 року, поєднавши бажання змін та проросійський електорат. Так, нині значна частина цих людей змінила, іноді кардинально, свої проросійські погляди.

Але то нині. Невипадково в лавах його політичної сили опинилися такі відверто яскраві у своїй зневазі до українського та фанатизмі щодо совєтського Євгеній Шевченко та Максим Бужанський.

"Зеленський вирішив не скасовувати деякі з найбільш суперечливих реформ Порошенка, включно з мовним законом, який поспішно пройшов через парламент і підписав колишній президент Порошенко незадовго до інавгурації Зеленського" — йдеться у книзі.

Натомість поза увагою залишилося, що представники його партії протягом 2019-2022 року здійснили десь зо 5 спроб змінити мовне законодавство, в тому числі приховано, через зміни до законів які не мали жодного відношення до мови.

Не змінили не тому, що Зеленський зупинив безглузді і шкідливі кроки, а тому, що на вулиці вийшли тисячі людей.

Поза увагою книги — низка важливих культурних реформ в Україні після 2014, які найчіткіше за часи незалежності окреслили рамки процесів творення політичної нації.

Утворення нових інституцій (Український інститут книги, Український культурний фонд, Український інститут, Музей Майдану та ін.), реанімація існуючих (Держкіно, Український інститут національної пам'яті, Центр Довженка, Мистецький Арсенал та ін.).

Небачений до того фінансовий ресурс, спрямований державою у галузь та справедливо розподілений.

Це дало поштовх для розвитку культури, який, в свою чергу, відіграв важливу мобілізуючу роль проти російської агресії у 2022.

"Акцент Зеленського на історії в його шоу і його президентстві також служив іншій важливій меті: відрізняти Україну від Росії" — пишуть Онух і Гейл.

Але ж якраз навпаки. Творчість Зеленського була елементом спільного з Росією культурного поля. Саме це забезпечувало комерційний успіх його шоу та фільмів у Росії.

"Нема різниці" — ключовий меседж його першого президентського вітання на Новий рік — про усунення не тільки різниці між українцями, як між українцями і росіянами.

Його апеляція до того, що єднає (наприклад, совєтські традиції святкування із олів'є та шпротами) — це те, що було спільним між українцями і росіянами.

З 2019 року постійно скорочували бюджетів згаданих вище інституцій, що поставило їх на межу існування. Кадрова політика Зеленського у цій сфері — ще одна причина проблем, з якими вона зіткнулася. Некомпетентне керівництво галуззю кіно фактично зупинило розквіт українського фільмовиробництва. Кадрові скандали в інших інституціях, відвертий тиск, спроби застосувати "звичаєве телефонне право" — активній спільноті доводилося нейтралізовувати, але не завжди вдавалося.

Натомість автори бачать в команді нового президента лише представників нової "генерації незалежності", причетних до творення громадянської нації. І великою його заслугою вважають введення в політику цих людей.

Значна частина яких, як і Зеленський, не мала жодного не лише політичного, але й громадського досвіду. Часом навіть належної освіти. Часто їх головною заслугою була близькість до нього.

Автори наводять приклад Баканова, якого Зеленський "природньо хотів бачити на посаді, де мала бути найбільш довірена йому особа — голови СБУ". Але непрофесійну "найбільш довірену особу" звільнили із цієї посади у найважчий для країни час війни.

 
Керівник СБУ Баканов

При чому усунули його за статтею 47 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України "Невиконання (неналежне виконання) службових обов'язків, що призвело до людських жертв чи інших тяжких наслідків або створило загрозу настанню таких наслідків, є підставою для усунення такого військовослужбовця від виконання службових обов'язків".

Тобто, мова йде фактично про зраду: кажуть, що Баканов залишив Київ у момент найбільшої небезпеки для столиці. А народний депутат від "Слуги народу" Ковальов був вбитий українськими підпільниками за колаборацію з окупантами на Херсонщині.

Зеленський зараз інший, як у 2019—2021 роках, але замість того, аби прослідкувати яскравий і швидкий шлях його змін, в книзі спроба довести незмінність Зеленського 2019 і 2022.

Хоча "перший Зеленський" вірив, що з Путіним "можна зійтися по середині", "другий" закликає боротися з ним. Перший казав, що "немає різниці, як названа вулиця, аби була освітлена". Другий каже, що українці готові лишитися без світла і тепла, аби без росіян.

 
"Без газу чи без вас? Без вас. Без світла чи без вас? Без вас. Без води чи без вас? Без вас. Без їжі чи без вас? Без вас. Холод, голод, темрява й спрага – для нас не так страшно й смертельно, як ваші "дружба й братерство"" - заява Зеленського

Це разючі зміни.

І не тільки і не стільки навіть про Зеленського, як про еволюцію значної частини українського суспільства. Ті, хто були байдужими до всього українського (мови, культури, історії) відкрили їх для себе і готові захищати від російської агресії.

Незалежно від етнічного походження. Вони обирають українську ідентичність і культуру, аби підкреслити самість, відмежуватися від всього російського.

Не було послідовної політики Зеленського і його команди не лише в гуманітарній політиці, але в питаннях Євроатлантичної інтеграції України. Тут він теж змінився.

Напередодні масштабного вторгнення Зеленський казав, що "нам не потрібне НАТО, нас там не чекають". Посол України в Британії Пристайко заявляв (всупереч Конституції), що Україні слід відмовитися від курсу на Північноатлантичний альянс.

І навіть на перших переговорах після масштабного вторгнення (в Мінську та Стамбулі) офіційні представники України повторювали тезу про пошук альтернативи НАТО.

Непослідовною була політика Зеленського щодо армії. Справді, військова реформа, як пишуть автори, "не тільки зміцнила армію, але й підвищила її готовність до тотального російського вторгнення".

Але ця реформа була призупинена, зокрема, через некомпетентне керівництво міністерством оборони на чолі з ставлеником Зеленського Андрієм Тараном.

Увага з боку влади до розбудови армії помітно зменшилася, частина важливих військових та оборонних проєктів були призупинені, бюджети окремих програм суттєво скорочені.

Бо Зеленський вірив: Путін не почне війну. Вірив, коли 19 січня після зустрічі з Блінкеним, який вказував на ймовірні шляхи атаки на Київ (зокрема через Гостомель, Бучу, Ірпінь) у промові до українців заспокоював і запевняв, що вони смажитимуть шашлики у травні.

Вірив до останнього дня, коли 23 лютого не захотів запроваджувати воєнний стан.

Повномасштабна війна змінила Зеленського, бо змінила більшість українців. Не він був джерелом чи навіть спрямовуючим чинником цих змін. Радше навпаки.

Тому я цілком згоден з Онух і Гейлом: "Більшу частину роботи за нього зробили люди. Люди, які складають націю, націю, яка створила Володимира Зеленського".

Дуже сильна і правильна теза.

Але це значить, що немає "ефекту Зеленського". Навпаки, є чинник, який змінив самого Зеленського.

Як перед ним змінював усіх президентів України, зробивши їх українськими президентами. Усіх, за винятком одного, якого Україна не перетравила, а виплюнула — Януковича.

Цей чинник не намалюєш на обкладинці у вигляді обличчя, бо це те, що об'єднує мільйони українців. Що робить нас українцями, незалежно від етнічного походження. Це той "дух України", який став символом 2022 року за версією журналу Time.

Чим саме він є, що його породжує, пробуджує і тримає в українцях — ще довго будуть досліджувати науковці в Україні та світі.






Вахтанг Кіпіані: Киримли - це татари з Криму

Чергова річниця депортації: Берiя добре розумiв бажання Сталіна, й усе зробив блискавично. У "столипiнськi" вагони завантажили 180014 громадян (насправдi набагато бiльше), з них абсолютна бiльшiсть - малi дiти та старi. Ідеологія визвольного руху - знати правду, говорити правду, вимагати повернення на батькiвщину.

Олег Пустовгар: Ленінський концтабір неподалік Полтави

Свій концтабір "вірні ленінці" з ВЧК розмістили неподалік Полтави, на Шведській Могилі. Там до 1920 року діяли заклади освіти і милосердя, зокрема учительська семінарія (тепер там НДІ свинарства Національної Академії Наук України) і церковно-парафіяльна школа. Їхні будівлі були передані губернському управлінню ВЧК, діячі котрого і відкрили концтабір 25 травня 1920 року. Жертвами політичних репресій того часу, в'язнями цього концтабору стали понад три сотні осіб.

Станіслав Кульчицький: МОН України прагне визначати життя або смерть вітчизняної науки

Міністерство освіти і науки України опублікувало на своєму офіційному сайті проєкт наказу "Про державну атестацію наукових установ та закладів вищої освіти в частині провадження ними наукової діяльності". Кожний, хто має зауваження або пропозиції може до 17 травня 2024-го адресувати їх на електронну пошту МОН. У мене є зауваження, але хочу звернутися з ними не в міністерство, а до громадськості з ґвалтом: йдеться про життя або смерть вітчизняної науки!

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайдер: Росія може програти цю війну

9 травня Росія святкує День Перемоги, вшановуючи розгром нацистської Німеччини у 1945 році. Всередині країни це ностальгія. У 1970-х роках радянський лідер Лєонід Брєжнєв створив культ перемоги. Росія за Путіна продовжила цю традицію. У лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення до свого сусіда, консенсус полягав у тому, що Україна впаде за лічені дні. Успіх Москви не на полі бою, а в наших головах. Росія може програти. І вона повинна програти, заради світу – і заради себе самої.