Невдячний російський колоніалізм

Серед дослідників та інтелектуалів існує дискусія, чи можна вважати колоніальною владу Москви і Петербургу над Україною в давніші часи. І хай там як, але сучасна війна РФ проти нашої країни – еталонно колоніальна

 
Шаміль Басаєв (ще не терорист, бойовик і ваххабіт, а віцепрем'єр-міністр Чеченської Республіки Ічкерія) нагороджує іменним пістолетом російську поп-зірку Йосипа Кобзона за його концерт у Джохарі / Грозному. Літо 1997 року

Авторська колонка була опублікована на сайті InformNapalm.

Абсолютно все у риториці та поведінці загарбників вказує та те, що вони ставляться до т.зв. "СВО" як до упокорення бунту папуасів. Росіяни прийшли сюди іменем і правом панів, істинних власників.

По-перше, власників землі й активів. Постійно звучить ідея, мовляв всі матеріальні блага, якими досі користуються українські папуаси, – це плід зусиль і спадок метрополії, Радянського Союзу. А СРСР – це та ж РФ, яка повернулася по своє. Хоче – руйнує. Вважає за доцільне – відновлює. Проводить нові кордони як їй зручно. Папуаси за час, відколи відбилися від рук і забули про хазяйську палицю, розпорядилися ввіреним їм майном нерозважливо. Пора відновити порядок.

По-друге, росіяни вважають себе панами над самими тубільцями. Суто в рабсько-кріпосному розумінні. Пани розпоряджаються як своєю власністю і людським ресурсом. Карають. Гвалтують. Перевиховують. Депортують. Тому то звинувачення Міжнародного кримінального суду в крадіжці українських дітей (геноцидальному діянні) для росіян наче грім серед ясного неба. Як же так?! Вони ж дбають про малолітніх мауглі! Як всі нормальні люди дбають про підібране на дворі кошеня чи цуценя.

При чому перепрограмування свідомості: від потреби дотримуватися формальних пристойностей до неприхованого хижацтва – у росіян відбувається якось напрочуд легко і швидко.

Це було помітно ще під час Другої російсько-чеченської війни. Невеликий відступ. Коли кажуть, що Чечня – це сепаратистський, тимчасово відпалий від Росії регіон, то в уяві може спонтанно з'явитися з аналогія з якимись "ДНР" чи "ЛНР". Нічого подібного! За спиною Ічкерії не було ляльковода і покровителя, як у донбаських "народних республік". У своїх відносинах з Москвою Чечня демонструвала суб'єктність і фактичну, і формальну.

Вибори Масхадова 1997 року були конкурентними і відбувалися за участі спостерігачів ОБСЄ. На його інавгурацію завітали секретар Ради безпеки РФ та низка інших російських чиновників. "Сепаратистська" Чечня вела з Росією прямі двосторонні переговори, укладала з нею угоди. Ічкерійські чиновники відвідували з офіційними візитами російські міста. У федеральних ЗМІ Масхадова називали президентом і загалом рахувалися з бодай фактичним, якщо не юридичним, суверенітетом ЧРІ.

 
Чеченський лідер Аслан Масхадов і російський президент Борис Єльцин під час мирних переговорів у Кремлі. Москва, 18 серпня 1997 року

Але з початком війни ставлення до Чечні моментально змінилося. Її лідери і чиновники раптом стали нелегітимними і "самозваними", а її військовослужбовці – "бойовиками". В одну мить ЧРІ перестала бути для росіян закордоном, а сама назва республіки та її символіка почали вважатися "терористичними".

Російські війська вкотре перетворили Грозний у те, в що вони пізніше перетворять Маріуполь. У новинах показували руїни, але пояснювали просто: війна. Водночас розгорнувся справжній ярмарок "благодійності": і біженців у наметових містечках розміщують, і годують їх з польових кухонь, і обіцяють щось там відновити, "повернути мирне життя". Путін дає розпорядження зайнятися чеченськими дітьми. Вони ж бо не мали без Росії нормальної освіти. Словом, у Чечню повернувся справжній пан і господар.

На Кавказі це спрацювало. Самі зруйнували, самі відновили. Перевиховали. Хто пручався – вбили. Ніяких претензій, міжнародний консенсус. Чому б так само не вчинити і з Україною? Хай там у Києві "сепаратисти" і засиділися не на роки, а на десятиліття. Хіба велика різниця?

Різницю врешті відчули, різниця прикро здивувала. Міжнародну реакцію на війну проти України росіяни сприйняли як безцеремонне втручання у свої внутрішні справи. Наче проникнення хуліганів та грабіжників на свій задній двір.

Москва любить жонглювати словом "суверенний". Мовляв, втручання у справи суверенних держав неприпустимі. Маючи на увазі протидію міжнародної спільноти російському приборканню "українських сепаратистів". Самі сепаратисти не можуть бути суверенами. Багатополярний світ, за який агітує Кремль, це світ колоніальних держав з їх невід'ємним правом на колонії. Цікаво, чи замислюються про таке ті ж араби та африканці, яких надихає антизахідний пафос Росії?

До речі, як ставляться араби до того що своє право на війну з Україною росіяни прямо обґрунтовують війною США з Іраком та іншими прикладами інтервенцій Заходу в країни "глобального Півдня"? Бо ж підтекст прозорий: українці – це наче якісь іракці, проти яких можна безкарно вчиняти будь-що, коли ти справді "суверенна держава". Росіян дратує, коли їм відмовляють у праві наслідувати (в міру свого розуміння) знавіснілий Захід.

У російській логіці прав і наслідування бракує розуміння ролі власне самих іракців, українців, чеченців. Бо ж вони ніби – власність, приз переможця у геополітичній грі. Москва не вірить у суб'єктність і спроможність тубільців. А дарма.

Адже стійкість України в боротьбі з агресією та масштабна (і справді вирішальна для нас) міжнародна підтримка – це не просто удача. Ми самі змогли її забезпечити для себе, на відміну від іракців та чеченців. Українці – дуже хвацька нація. Якщо й існує якась всесвітня змова – то саме українська. Ми змовилися стукати в усі двері та здобувати собі друзів. Змовилися не здаватися та обходити невигідні нам пропозиції замирення від партнерів. Тож Москва мусить ображатися передусім не на Захід, а на українців, що ті не поводяться під час агресії проти себе так як іракці або чеченці.

Михайло Косів: Епохальний Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року

Референдум 1 грудня 1991 року таки справді має епохальне значення: усенародне схвалення надало Українській Державі абсолютної – і внутрішньої, і міжнародної – легітимності. А тому нинішні путінські базікання про "адін народ, що складається з трьох віток", "ісконнорусскую територію", а відтак – необхідність єдиної держави сприймаються як злочинні неонацистські затії. Як підставу для розгляду злочинних дій для їх реалізації Міжнародним Воєнним Трибуналом в Гаазі.

: Десять років без Євгена Сверстюка

1 грудня 2014 року відійшов у вічність філософ, поет, учасник руху шістдесятництва, політв'язень радянського режиму Євген Сверстюк. Публікуємо світлі спогади, якими поділилися ті, хто знав і спілкувався з паном Євгеном особисто.

Олексій Панич : Майбутнє Росії: як відокремити можливе від неможливого

Жодне перемир'я не поставить крапку в російсько-українському протистоянні. Якщо Росія не задовольнилася Кримом та Донбасом, які підстави вважати, що вона задовольниться іншими українськими землями, захопленими нею на момент перемир'я? Це протистояння не завершиться навіть якщо Україні вдасться відвоювати силою всі свої території, включно з Кримом. Адже Росія, що зазнала військової поразки, прагнутиме реваншу. Цього не станеться лише за одної умови: якщо в самій Росії відбудуться внутрішні трансформації.

Сергій Шумило: Помер сектантський діяч і самозваний «схіархиєпископ» Херувим (Дегтяр)

На Чернігівщині помер автор лжепророцтва, яке Кіріл Гундяєв полюбляє використовувати для обгрунтування ідеології "русского міра" та виправдання війни проти України.