Невдячний російський колоніалізм

Серед дослідників та інтелектуалів існує дискусія, чи можна вважати колоніальною владу Москви і Петербургу над Україною в давніші часи. І хай там як, але сучасна війна РФ проти нашої країни – еталонно колоніальна

 
Шаміль Басаєв (ще не терорист, бойовик і ваххабіт, а віцепрем'єр-міністр Чеченської Республіки Ічкерія) нагороджує іменним пістолетом російську поп-зірку Йосипа Кобзона за його концерт у Джохарі / Грозному. Літо 1997 року

Авторська колонка була опублікована на сайті InformNapalm.

Абсолютно все у риториці та поведінці загарбників вказує та те, що вони ставляться до т.зв. "СВО" як до упокорення бунту папуасів. Росіяни прийшли сюди іменем і правом панів, істинних власників.

По-перше, власників землі й активів. Постійно звучить ідея, мовляв всі матеріальні блага, якими досі користуються українські папуаси, – це плід зусиль і спадок метрополії, Радянського Союзу. А СРСР – це та ж РФ, яка повернулася по своє. Хоче – руйнує. Вважає за доцільне – відновлює. Проводить нові кордони як їй зручно. Папуаси за час, відколи відбилися від рук і забули про хазяйську палицю, розпорядилися ввіреним їм майном нерозважливо. Пора відновити порядок.

По-друге, росіяни вважають себе панами над самими тубільцями. Суто в рабсько-кріпосному розумінні. Пани розпоряджаються як своєю власністю і людським ресурсом. Карають. Гвалтують. Перевиховують. Депортують. Тому то звинувачення Міжнародного кримінального суду в крадіжці українських дітей (геноцидальному діянні) для росіян наче грім серед ясного неба. Як же так?! Вони ж дбають про малолітніх мауглі! Як всі нормальні люди дбають про підібране на дворі кошеня чи цуценя.

При чому перепрограмування свідомості: від потреби дотримуватися формальних пристойностей до неприхованого хижацтва – у росіян відбувається якось напрочуд легко і швидко.

Це було помітно ще під час Другої російсько-чеченської війни. Невеликий відступ. Коли кажуть, що Чечня – це сепаратистський, тимчасово відпалий від Росії регіон, то в уяві може спонтанно з'явитися з аналогія з якимись "ДНР" чи "ЛНР". Нічого подібного! За спиною Ічкерії не було ляльковода і покровителя, як у донбаських "народних республік". У своїх відносинах з Москвою Чечня демонструвала суб'єктність і фактичну, і формальну.

Вибори Масхадова 1997 року були конкурентними і відбувалися за участі спостерігачів ОБСЄ. На його інавгурацію завітали секретар Ради безпеки РФ та низка інших російських чиновників. "Сепаратистська" Чечня вела з Росією прямі двосторонні переговори, укладала з нею угоди. Ічкерійські чиновники відвідували з офіційними візитами російські міста. У федеральних ЗМІ Масхадова називали президентом і загалом рахувалися з бодай фактичним, якщо не юридичним, суверенітетом ЧРІ.

 
Чеченський лідер Аслан Масхадов і російський президент Борис Єльцин під час мирних переговорів у Кремлі. Москва, 18 серпня 1997 року

Але з початком війни ставлення до Чечні моментально змінилося. Її лідери і чиновники раптом стали нелегітимними і "самозваними", а її військовослужбовці – "бойовиками". В одну мить ЧРІ перестала бути для росіян закордоном, а сама назва республіки та її символіка почали вважатися "терористичними".

Російські війська вкотре перетворили Грозний у те, в що вони пізніше перетворять Маріуполь. У новинах показували руїни, але пояснювали просто: війна. Водночас розгорнувся справжній ярмарок "благодійності": і біженців у наметових містечках розміщують, і годують їх з польових кухонь, і обіцяють щось там відновити, "повернути мирне життя". Путін дає розпорядження зайнятися чеченськими дітьми. Вони ж бо не мали без Росії нормальної освіти. Словом, у Чечню повернувся справжній пан і господар.

На Кавказі це спрацювало. Самі зруйнували, самі відновили. Перевиховали. Хто пручався – вбили. Ніяких претензій, міжнародний консенсус. Чому б так само не вчинити і з Україною? Хай там у Києві "сепаратисти" і засиділися не на роки, а на десятиліття. Хіба велика різниця?

Різницю врешті відчули, різниця прикро здивувала. Міжнародну реакцію на війну проти України росіяни сприйняли як безцеремонне втручання у свої внутрішні справи. Наче проникнення хуліганів та грабіжників на свій задній двір.

Москва любить жонглювати словом "суверенний". Мовляв, втручання у справи суверенних держав неприпустимі. Маючи на увазі протидію міжнародної спільноти російському приборканню "українських сепаратистів". Самі сепаратисти не можуть бути суверенами. Багатополярний світ, за який агітує Кремль, це світ колоніальних держав з їх невід'ємним правом на колонії. Цікаво, чи замислюються про таке ті ж араби та африканці, яких надихає антизахідний пафос Росії?

До речі, як ставляться араби до того що своє право на війну з Україною росіяни прямо обґрунтовують війною США з Іраком та іншими прикладами інтервенцій Заходу в країни "глобального Півдня"? Бо ж підтекст прозорий: українці – це наче якісь іракці, проти яких можна безкарно вчиняти будь-що, коли ти справді "суверенна держава". Росіян дратує, коли їм відмовляють у праві наслідувати (в міру свого розуміння) знавіснілий Захід.

У російській логіці прав і наслідування бракує розуміння ролі власне самих іракців, українців, чеченців. Бо ж вони ніби – власність, приз переможця у геополітичній грі. Москва не вірить у суб'єктність і спроможність тубільців. А дарма.

Адже стійкість України в боротьбі з агресією та масштабна (і справді вирішальна для нас) міжнародна підтримка – це не просто удача. Ми самі змогли її забезпечити для себе, на відміну від іракців та чеченців. Українці – дуже хвацька нація. Якщо й існує якась всесвітня змова – то саме українська. Ми змовилися стукати в усі двері та здобувати собі друзів. Змовилися не здаватися та обходити невигідні нам пропозиції замирення від партнерів. Тож Москва мусить ображатися передусім не на Захід, а на українців, що ті не поводяться під час агресії проти себе так як іракці або чеченці.

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.

Мирослав Маринович: Камікадзе. 50 років Української Гельсінської групи

Ідея Гельсінської групи геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував Прикінцевий акт спокійно, бо був цілковито переконаний, що попередніми арештами країну повністю "зачищено" від потенційних бунтарів. Проте одразу знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: "Підписав зобов'язання? То чому не виконуєш?!" Так з'явилася Московська Гельсінська група. Петро Григоренко пророчо відчув, що її однієї замало, і запропонував Миколі Руденку створити подібну групу в Україні.