"Моя Україна відвернулася від мене"

Жодного російського громадянства до 1992 року не існувало. Постійна прописка автоматично ставала громадянство. Але Онуфрій виїхав із Лаври-Загорська-РРФСР 1988 року. Паспорти України почали видавати 1994 року. Значить, він шість років порушував закони СРСР-УРСР, не отримуючи прописку за місцем нової роботи і проживання та користувався паспортом СРСР з недостовірною пропискою. Це дрібниця, але вона яскраво вказує на міру зневаги високих церковників до цивільних законів

 

Це київський митрополит Онуфрій. У розповіді про те, що у 1969 році його не прийняли до Одеської семінарії.

Егоцентризм позамежного левела...

Уявіть собі будь-якого іншого 25-річного хлопця-недоучку, якого не приймають до якогось навчального закладу – і він описує цю неприємність словами "Моя Батьківщина відвернулася від мене". Причому навіть не у хвилину провалу, а через десятиліття. А так, кажуть, Онуфрій дуже смиренний.

***

Там же він пояснює, що багато років прожив у Загорську, де мав відповідну прописку, а "1988 року мене перевели в Україну до Свято-Успенської Почаївської Лаври, а пізніше, 1990 року, на рідну Буковину. У цей час розпався Радянський Союз і я, будучи до цього де-факто громадянином Росії (бо мав постійну прописку в Росії, а це по-сучасному означало громадянство), взяв український паспорт. Російське громадянство при цьому автоматично продовжилося".

Жодного російського громадянства до 1992 року не існувало. Прописка по-сучасному означає не громадянство, а реєстрація.

Так, постійна прописка автоматично ставала громадянство. Але Онуфрій виїхав із Лаври-Загорська-РРФСР 1988 року. Паспорти України почали видавати 1994 року. Значить, він шість років порушував закони СРСР-УРСР, не отримуючи прописку за місцем нової роботи і проживання та користувався паспортом СРСР з недостовірною пропискою.

Це дрібниця, але вона яскраво вказує на міру зневаги високих церковників до цивільних законів.

Далі Онуфрій вдає, що не відрізняє паспорт СРСР (паспортів РРФСР або УРСР не існувало) від паспорта РФ. Поетапна заміна радянського паспорта на паспорт РФ розпочалася 1 жовтня 1997 року.

Не думаю, що йому до Чернівців поштою надіслали паспорт РФ, дізнавшись, що у Сергієво-Посадському міськвідділі міліції він значиться у списку прописаних. Паспорт треба все ж таки запросити, отримати, сфотографуватися і розписатися. І це – 1998 року. Вже маючи паспорт.

І ще: постійна, а не тимчасова прописка у Лаврі за радянських часів означала, що людина на рахунку у КДБ. Зазвичай і ченцям і викладачам давали тимчасову прописку, щоб завжди був шанс виселити їх без пояснення причин.

Володимир В'ятрович: "Волинь" vs "Катинь"

Здавалося, після пов'язаної з "Катинню" Смоленської трагедії 2010 року вона стане ще потужнішим символом, який єднатиме минуле і сучасність. Але на той момент "Катинь" уже активно витіснялася із суспільної свідомості іншою історичною темою – "Волинь". Події польсько-українського конфлікту в роки Другої світової (зведені до простої формули "Волинь-43") стали головною темою спочатку історичної публіцистики, а відтак – історичної політики.

Ігор Кравець: Дві Волині в одній

Польський Сейм проголосував закон, що встановлює нове державне свято — «День пам’яті про поляків — жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої». Сама назва — неоколоніяльна, і автор закону — давній прихильник кремлівських наративів, утім член «антикачинської коаліції» Дональда Туска, Тадуеш Самборський. Єдиною, хто утрималася під час голосування, була Александра Узнанська-Вісьнєвська. Усі інші — «за». Рідкісний, але як же виразний колоніяльний консенсус у польському Сеймі.

Богдан Червак: Останній президент УНР на вигнанні. Миколі Плав’юку – 100 років(?)!

5 червня 1925 року, за іншими даними 1927 року, народився останній президент УНР на вигнанні, голова ОУН Микола Плав’юк. Якщо припустити, що вірна дата – 5 червня 1925-го, то цьогоріч йому виповнюється сто років!

Віталій Скальський: День народження та невідомі фото крутянця Григорія Піпського

Постать Григорія Піпського для зацікавлених не потребує особливого представлення. Традиція говорить, що саме він - галичанин Григорій Піпський – під час розстрілу росіянами-більшовиками після бою під Крутами наприкінці січня 1918 року заспівав «Ще не вмерла Україна…».