Православна, але - не російська. Церква Михайла Грушевського у Львові перейшла до ПЦУ

Свято-Георгієвська церква у Львові яка 5 квітня перейшла до ПЦУ, від самих початків була православною, але – не російською

 

Свято-Георгієвська церква у Львові яка 5 квітня перейшла до ПЦУ, від самих початків була православною, але – не російською.

Вже при першій згадці про православний храм на колишній вулиці Короленка у Львові чи не кожен подумає: "А, так! Знаю цю церкву! Вона російська і належить Московському Патріархатові!".

Однак це не так, бо її будували наприкінці ХІХ століття для православних Львова, основну частину яких становили українці, за чисельністю далі йшли православні греки, серби, волохи/румуни та інші. Мешкали тоді в нашому місті й одновірні їм молдавські господарі та бояри, які втекли з-під протекторату Оттоманської Порти і вже на наших землях отримали права громадянства.

А вже той факт, що тоді в Оргкомітет по спорудженню храму св. Георгія входив Михайло Грушевський - відомий громадський та політичний діяч, видатний український історик, Голова НТШ, професор Львівського університету та майбутній Голова Центральної Ради Української Народної Республіки, багатьох просто несказанно дивує!

Як так: Михайло Грушевський і раптом, ота-от російська церква?! Та що тут може бути спільного?!

На це скажу більше: усі 14 років свого перебування у Львові Михайло Грушевський не лише був сумлінним парафіянином цього храму на колишній вулиці Короленка у Львові, але й церковним старостою аж до свого від'їзду на Велику Україну.

 
Михайло Грушевський

Для того, щоб зрозуміти передумови появи більш як століття тому православної церкви на колишній вулиці Короленка, слід трішки заглибитися в історію.

Почну з того, що у 1785 році православні українці Львова зорганізувалися і відродили першу в нашому місті (після насильницького переведення на унію) православну парафію. Уявіть собі: від 1709 року, коли під тиском єпископів наша Свято-Успенська церква на вулиці Руській змушена була перейти на уніатство і аж до згаданого 1785 року (коли відродилось православне парафіяльне життя у нашому місті) - усі ці 76 років у Львові не була відправлена жодна Свята Літургія за православним обрядом...

І от власне ця "різношерста", як би сказали сьогодні, православна львівська громада очолювана українцями (в писемних джерелах їх називають "kleinrussiche") через два роки - у 1787 році під час перебування австрійського цісаря Йосифа ІІ у Львові, вручила йому меморандум з проханням про побудову православної церкви у місті. Дивно, але майже всі пункти цього меморандуму були прийняті придворною канцелярією у Відні і остання ще того ж року (!) відправила Дозвіл львівським православним на земельну ділянку під будівництво церкви, дозволивши також "...служити за своїм обрядом та вибирати собі священика".

Оскільки громада вже на той час була заможною (було багато купців та родовитих львів'ян) то винайняла будинок, в якому влаштувала першу церковцю (в документах "Kapelle"), в якій був встановлений перевезений зі Скиту Манявського іконостас. І саме на Різдво Христове 1787 року після 78 літ перерви у Львові відновили Святу Літургію за православним обрядом. Богослужіння провадили руською/українською і румунською мовами, грецькою лише по великих святах, а коли на Службу Божу збиралося багато чужих парафіян, то проповіді виголошували й німецькою. В ті роки православна громада Львова була сильною, жертвували на неї охоче і багато, отож коштів вистачало.

...Однак минали десятиліття, старше покоління відходило, а багато молодих людей виїздило зі Львова в пошуках заробітку. Згодом скрута настала така, що в 1830-х роках православні священики у Львові три роки не отримували заробітної плати, а деяким з них загрожувала смерть від голоду. Викуплений раніше дім (під "Kapelle") були змушені продати, щоби сплатити борги.

Через таке нужденне становище львівська православна громада, яка ще донедавна перед тим була самостійною майже в усіх правах, змушена була перейти під юрисдикцію буковинської єпархії, що означало відмову від виборів свого настоятеля і псаломщика. Однак 1856 року православні, все ж, спромоглися придбати земельну ділянку по вул. Францисканській (колишня вулиця Короленка) на якій знаходилося два будинки.

Один з них до 1893 року використовували як невелику церковцю-каплицю. Одним з перших настоятелів цієї церковці, а водночас - і духовним провідником православної громади Львова був протоієрей Іван Наумович - видатний письменник і громадський діяч, який перед тим (в жовтні 1885 року) відкрито перейшов з уніатства у православ'я і за це, а також "...за поширення ідей православ'я" був засуджений владою до восьми місяців в'язниці.

За статистикою у 1890 році у Львові проживало 72 сім'ї православних, що становило 340 осіб (в інших частинах Галичини налічувалось 226 православних сімей, що складало 1089 осіб). Починаючи з 1889 року церковна Рада православної громади Львова, згідно зі своїм Статутом, переобиралася кожні три роки.

В цілому станом на травень 1896 року в усій Галичині налічувалось лише три православних церковці: перша у Львові на вже згадуваній вул. Францисканській (колишня вул. Короленка) яка була одночасно і гарнізонною церквою для військових православного віросповідання); дві інші церковці - при жіночій тюрмі у Львові і чоловічій в'язниці у Станіславові, однак посторонні до двох останніх не допускалися.

З роками стан згаданої церковці на вул. Францисканській настільки погіршився, що міський магістрат 1893 році побоюючись нещасного випадку просто її закрив, заборонивши подальше її використання. Поки українці споруджували тимчасовий храм (з 12 липня по 23 серпня 1893 року), православні Львова взагалі були позбавлені церкви. Однак протестантська община Львова люб'язно надала православним свій храм і там кілька разів були відслужені Святі Літургії (очевидець писав, що ті Служби Божі були не "відслужені", а "відсвятковані" (gefeiert)).

А після того, як тимчасова церковця була збудована, почалася справжня боротьба за право побудови у Львові повноцінного православного храму (який ми сьогодні - більш як століття після описуваних подій - бачимо). Як свідчать документи, тогочасний настоятель львівської православної громади ієромонах Воробкевич впродовж восьми років подав в різноманітні державні і релігійні інстанції понад 240 (!) клопотань з проханням дозволити українцям будувати православну церкву у Львові, а, крім того, його 150 разів викликали в різні урядові кабінети для особистих роз'яснень.

Врешті, після багаторічних поневірянь, будівництво дозволили, і 22 вересня (4 жовтня) 1897 року освятили закладку підвалин нової церкви. А вже через рік - 29 серпня 1898 року - освятили її куполи.

Отак, наперекір усім незгодам, але - з Божої Ласки і завдяки безкорисливим трудам наших православних отців й постав цей хоч і невеликий, але надзвичайно гарний православний храм у Львові. Він - один такий у нашому місті, збудований в романо-візантійському стилі, до вибору проекту якого був, як припускають, причетний його перший церковний староста, а в майбутньому - перший Президент України (як його з любов'ю величав народ) Михайло Грушевський.

Марина Траттнер: Ризикована історична місія

15 лютого в Музеї шведської армії в Стокгольмі відкрилась міжнародна виставка "Перехрестя: 1000 років спільної історії Швеції та України". На виставці можна побачити Конституцію Пилипа Орлика, документи, які є контекстом Конституції, а також карти подорожі Конституції з Бендер до Стокгольму та анімацію цієї подорожі.

Ігор Полуектов: Два роки у лавах Збройних Сил України

найменше, що мені раніше хотілось, - це хоч якось і колись бути частиною армії чи державного апарату. Все недовге життя я належав собі, був самозайнятим юристом, приватником, підприємцем, самостійником у всіх сенсах. Вільною людиною, мандрівником. Але дослідження історії, яким присвятив себе з 2014 року, підказували, що це неминуче.

Михайло Ухман: Авдіївка - місце пам'яті

В Авдіївці були мурали Степану Бандері, Роману Шухевичу. Саме в цьому місті приймала присягу воїнів УПА, легендарна 1- ша Окрема штурмова рота ДУК "Правий сектор" під командуванням Героя України Да Вінчі. Російські окупанти з допомогою тисяч снарядів і бомб знищили місто. Вони не жаліли десятків тисяч своїх солдатів, які лягли при штурмі міста, вони не жаліли цивільних людей, які ховалися в підвалах. Вони не пожаліють наступного міста, яке вони захочуть захопити, якщо, ми їх не зупинимо.

Юрій Юзич: Нова світлина із Степаном Бандерою

Це фото пластової мандрівки Горганами влітку 1929 року. Степан Бандера - крайній праворуч. Саме під час цієї мандрівки Бандера отримав своє відоме псевдо "Баба".