Як це - бути киримли?

Ми з сестрою - перше серед чотирьох поколінь жінок у нашій родині, яке має можливість реалізуватися професійно. У моєї прабабусі цієї можливості не було через більшовиків, які прийшли в Крим. Все націоналізували та забрали. У бабусі - через депортацію. Їх вислали на Урал, де довелося працювати на лісовиробництві. А через два роки - збирати бавовну в Узбекистані. Мама не змогла вступити в медичний університет, бо ми були небажаними та «квотними» і треба було йти на угоди з совістю.

 

Ми з сестрою - перше серед чотирьох поколінь жінок у нашій родині, яке має можливість реалізуватися професійно.

У моєї прабабусі цієї можливості не було через більшовиків, які прийшли в Крим. Все націоналізували та забрали.

У бабусі - через депортацію. Їх вислали на Урал, де довелося працювати на лісовиробництві. А через два роки - збирати бавовну в Узбекистані.

Мама не змогла вступити в медичний університет, бо ми були небажаними та "квотними" і треба було йти на угоди з совістю. Бабуся в дитинстві розповідала, як співробітник КДБ просив відкликати лист на підтримку родини Муси Мамута, який спалив себе в Криму, протестуючи проти заборони жити на півострові. Якщо вона, звичайно, хоче, щоб донька вступила до вузу. Бабуся відмовилася.

А далі був Крим, де нас ніхто не чекав.

Ти якби повернувся на рідну землю, але навколо це всі заперечують. Заперечують тебе. Заперечують твій зв'язок з цією землею.

Так і кажуть: "повертайтеся назад, вас ніхто не чекав, чурки".

Кажуть "ти не кримська татарка, ти народилася в Узбекистані, тому ти узбецька татарка".

Кажуть "ви зрадники і треба вас знову вислати".

Кажуть "навіщо тобі навчатися, ти ж все одно підеш доїти корів чи поратися на городі, ви татари більше нінащо нездатні".

І ти довго не можеш зрозуміти хто ти, починаєш соромитися свого походження, вважаєш себе ледь непрокаженим.

Роки йдуть на усвідомлення та прийняття, на подолання стереотипів, міфів, образ та таврування.

І коли ти тільки наближаєшся до того, що нібито став повноцінною частиною суспільства, нібито приймаєш, що причина не в тобі, не в твоїй інакшості, в тебе забирають дім вдруге.

Багатьох киримли це поставило перед вибором - залишитися в Криму або поїхати.

Перший вибір – складний.

Другий -так само складний.

Бо маєш бути готовим до того, що не побачиш дім та рідних на роки.

Будеш забувати місця та вулиці, до яких звик. І усюди тебе буде переслідувати Крим. Бо стільки місць у світі схожі на кримські. І тільки до Криму ти повернутися не можеш. Поки.

Згадуєш бабусю і розумієш, що це не назавжди.

Одного дня ти обов'язково повернешся.

Ти хоч і нагадуєш собі іноді перекотиполе, але коріння твоє назавжди залишилось у кримських степах…

Володимир В'ятрович: "Волинь" vs "Катинь"

Здавалося, після пов'язаної з "Катинню" Смоленської трагедії 2010 року вона стане ще потужнішим символом, який єднатиме минуле і сучасність. Але на той момент "Катинь" уже активно витіснялася із суспільної свідомості іншою історичною темою – "Волинь". Події польсько-українського конфлікту в роки Другої світової (зведені до простої формули "Волинь-43") стали головною темою спочатку історичної публіцистики, а відтак – історичної політики.

Ігор Кравець: Дві Волині в одній

Польський Сейм проголосував закон, що встановлює нове державне свято — «День пам’яті про поляків — жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої». Сама назва — неоколоніяльна, і автор закону — давній прихильник кремлівських наративів, утім член «антикачинської коаліції» Дональда Туска, Тадуеш Самборський. Єдиною, хто утрималася під час голосування, була Александра Узнанська-Вісьнєвська. Усі інші — «за». Рідкісний, але як же виразний колоніяльний консенсус у польському Сеймі.

Богдан Червак: Останній президент УНР на вигнанні. Миколі Плав’юку – 100 років(?)!

5 червня 1925 року, за іншими даними 1927 року, народився останній президент УНР на вигнанні, голова ОУН Микола Плав’юк. Якщо припустити, що вірна дата – 5 червня 1925-го, то цьогоріч йому виповнюється сто років!

Віталій Скальський: День народження та невідомі фото крутянця Григорія Піпського

Постать Григорія Піпського для зацікавлених не потребує особливого представлення. Традиція говорить, що саме він - галичанин Григорій Піпський – під час розстрілу росіянами-більшовиками після бою під Крутами наприкінці січня 1918 року заспівав «Ще не вмерла Україна…».