Був гурманом життя. Спомини побратима про Арсена Федосенка

Арсен Федосенко був військовим фотографом, служив у 518-му батальйоні у складі 1-ї окремої бригади спеціального призначення імені Івана Богуна. 10 червня Арсен отримав важке поранення на Харківщині. У нього залишилась дружина Анна і двоє синів.

 

В березні 2023-го ми були на Донеччині, накопичуючи матеріали про бойову роботу Сил Оборони.

В один із днів на базі морпіхів, поміж розповідей про неймовірні операції в околицях Вугледару, хтось сказав: Зараз прийде Черепаха, обовʼязково поговоріть з ним. За якийсь час перед нами стояв здоровецький маорі, який воював з нашими морпіхами пліч-о-пліч.

– Чи можу я тебе сфотографувати?

– Так, будь ласка.

– Ти звідки?

– Я з Нової Зеландії.

– Дякую, що воюєш з нами за нашу свободу.

– Це мені за честь воювати разом з вами.

– З Нової Зеландії сюди неблизько.

– Ого, ти знаєш де моя країна?

– Та я багато знаю про Нову Зеландію. У вас там тааакііі вина добрі. І савіньйон, і піно нуар, і рислінг, і шардоне. Той виноград росте там, а онтой онтам. А кліматичні умови, а землі... (все це монолог хвилин на 10)

– Ого, мен, я знаю рівно нічого в порівнянні з тобою про виноградники моєї землі.

– Я просто люблю вино, виноград, виноробів по всьому світі. Але найбільше, звісно, українське вино і виноробство.

– У вас є своє вино?

– Так! В нас давні традиції. Зараз їх відроджують винороби по всій Україні.

– Навіть тут?

– Так. Навіть тут. В Покровську, наприклад є в мене знайомий винороб. Я знаю їх десятки. Хочу зробити про них книгу, зняти їхню працю, показати це людям. Шкода, що деякі виноробні зупинилися, бо їх знищили росіяни. А деякі малі господарства закрилися, бо фермери пішли захищати Україну і воюють. Теж хочу їх зняти. Тих, хто захищає замлю, щоб потім знову на ній працювати. Я і сам винороб. Хочу після перемоги займатися цією справою системно.

– Ого. Це круті плани. А як мені отримати моє фото, яке ти зробив?

– Так Андрій має твій номер, то надішле ввечері.

– А давайте втрьох сфотографуємося.

– Давайте.

Ввечері Арсен Федосенко, як і обіцяв, обробить фото, а я його перешлю Черепасі. Портрет, який зробив Арсен, він поставить оновленим юзерпіком на своїй сторінці в Інстаграмі. А ось це фото, де ми втрьох, він виставить окремою публікацією з текстом:

"The important part was hearing the hopes and dreams of one man for when the war was done. He spoke for fifteen minutes flat about wine, how to grow and nurture it, where is best to grow for and what type in Ukraine. It is important that we don't forget and nurture the people we were before this because we will have to be them again one day. If we kill that person then Russia has succeeded. Remember who you are and hold on my friends."

Це був останній пост Черепахи. Під час наступного бойового завдання Черепаха загинув.

Остання його публікація була про Арсена. Про Арсенове захоплення вином, виноградарством, виноробством, життям, яким Арсен зачаровував кожного, бо розповідав так смачно, так захоплено, що хотілося їхати до його героїв, набутися з ними, працювати разом, смакувати життя. Бо 

– А давай ще візьмемо петрушки і кінзи обовʼязково.

– Арсене, та ми йдемо кашу з тушонкою гріти на газовому примусі.

– Саме тому треба і петрушку і кінзу.

– А давайте я карбонару зготую. Бо каша вже не лізе.

– На похідному обладнанні? Ти шо опше?

– Доведеться помахатися, але то буде супер карбонара, я переконаний (і карбонара була ОГО!!!)

– Ти на Подолі?

– Так.

– Приходь, тут поруч дегустація і винороби, з якими я хочу тебе познайомити.

– Арсене, та то вже пізно. Плюс ти ж знаєш, що мої ніс і рот не до дегустацій. Я не відрізняю вина.

– Та вина то лиш привід. Тут люди такі зібралися. А смак на людей ти маєш. Приходь.

– Буду за 20 хв.

Арсен дуже любив життя в його проявах простої радості. Дуже любив людей. Він намагався бути непомітним, щоб не втрутитися вульгарно в простір своїх героїв (окоп, СПшку, КП), аж поки не запросять. Він знаходив сотні тем для розмов з продавчинями на базарах і майстрами на СТО, з мінометниками і бойовими медиками, з барістами кавʼярень третьої хвилі на Рейтарській і танкістами під Богоявленкою.

Арсен загинув на Харківщині.

Честь було служити з тобою, капітане.

Радість було набуватися з тобою, друже.

Роман Маленков: Національне військове меморіальне кладовище: граніт чи пісковик?

Більшість козацьких хрестів України із пісковика. Найстаріший український хрест має вже вісім століть віку - хрест на могилі Клима Христинича, дружинника короля Данила. Стоїть він біля Зимного. Граніту раніше ніколи не було. Хоча маємо і об'єктивну причину - його просто значно складніше було добути.

Юрій Юзич: Перша українська адвокатка - пластунка Віра

Нещодавно "Історична Правда" публікувала текст Івана Городинського про першу українську адвокатку. Ольгу Ельвіру Люстіґ-Ганицьку можна вважати першою українкою, яка професійно практикувала право на Галичині у 1930-х роках. Після публікації групі істориків та дослідників історії Пласту вдалося з'ясували, що Ольга Ганицька була пластункою. Відтак, дізналися звідки вона була родом, в якому середовищі зростала та як склалася її доля після Другої світової війни.

А. Королівський: Аркадій Животко: чужий в Росії, забутий в Україні

Про нього не знають ані харків’яни, ані мешканці Кам’янця -Подільського, Києва, Ужгорода, що в їх містах жив і працював патріот і журналіст Аркадій Животко. Росія захоплює нашу історію, наші землі. Чому б нам не дати гарну відповідь вшануванням хоча б меморіальною дошкою Людини з крайньої межі етнічно українських земель?

Тамара Гундорова: Українознавство, Архів і нація в часи війни

11 липня відбулася церемонія відкриття the Competence Network of Ukrainian Studies, Frankfurt (Oder) - KIU (Berlin) в університеті Віадріна. Публікуємо текстову версію виступу професорки Інституту літератури ім. Т.Шевченка та Прінстонського університету Тамари Гундорової про те, як нинішня війна з Росією руйнує не тільки життя багатьох українців, а й архіви, музеї та бібліотеки.