День, коли все змінилося
Суперечки про скільки днів війні повертають мене до давнього запитання: а що було до 20 лютого 2014? Коли росіяни почали по-справжньому воювати з Україною? Ще в серпні 1991 року? З моменту виникнення московського князівства, чи 20 років тому, коли кремль остаточно відчув, що втрачає Україну?
22 листопада 2004: Новий Київ.
Українцям вдалося за один день переконати політиків своїх і чужих в тому, що ми європейці. Якщо б народ не вийшов на вулицю у перший же день після фальсифікацій виборів, тоді ніякої Помаранчевої революції просто не відбулося б. Шкода, що пропустив перші години понеділка 22-го листопада в Києві: не відчув момент зміни Києва на європейське місто не лише за формою, а й за змістом... Банки не вийшли на роботу, половина фірм страйкує, Брюх (Брюховецький В'ячеслав, - ред.) зібрав могилянців і було прийнято рішення про оголошення безстрокового політичного страйку.
Київ зустрів нас уже іншим... Привітні, ввічливі люди готові запропонувати свою допомогу. Добрі посмішки, вогник в очах, який говорив про віру у власні сили, про перемогу над страхом – це саме те, чого раніше нам так бракувало і через що представники західної цивілізації казали, що ми не схожі на них. Люди одразу стали ближчими – нас об'єднав спільний інтерес, спільне розуміння безглуздості фарсу названого голосуванням.
Помітивши сумку, одна тітонька запропонувала нічліг, але тієї ночі знову не було часу спати – скинути речі і на Майдан! О третій ночі тут було більше людей, ніж в обідню пору у вихідні. Активно розкладалися намети. Для того, щоб потрапити на територію містечка було достатньо пред'явити посвідчення спостерігача від Ющенка або студентський Могилянки (всі вже знали, Могилянка серед перших оголосила про страйк).
Піднесений настрій не залишав жодних сумніві у нашій перемозі, але для цього слід було пройти довгий шлях.
Наступного дня на першому плацу в Могилянці було людно, як ніколи. Ми хотіли боротися, але нам був потрібен лідер, хоча б у перші дні. Цим лідером став наш президент В'ячеслав Степанович Брюховецький, Брюх. Для нас було дуже важливо, що ми не мали жодних проблем в університеті, нас викладачі справді підтримували. Могилянка в Києві, як і Львівський Національний Університет ім. І. Франка у Львові, стали першими вузами в Україні, які офіційно оголосили про страйк.
Ми йдемо на Майдан! Наша колона розтягнулася більш, ніж на півкілометра. Жодної хвилини ми не йшли мовчки: "Ющенко!!!", "Нас багато! Нас не подолати!!!", "Свободу не спинити!!!". Нам на зустріч їхали машини з помаранчевими стрічками, які вітали нас потрійними гудками – Ю-ЩЕН-КО. Вони були з нами! Нас дійсно багато!
По дорозі до іншого стратегічно важливого вузу – Київського Політеху, ми пройшли через пів міста і декілька менших вузів. На зустріч нам їхали автомобільні колони тих, хто зумів прорватися в Київ по Житомирській трасі, а в Україні перші міста визнавали своїм президентом Ющенка.
Смс тих днів:
"Подолали фашистів німецьких – подолаємо бандитів донецьких! Надсилай далі, якщо тобі не байдуже майбутнє своєї батьківщини, НАШОЇ УКРАЇНИ!!!", 23.11.2004, 10:05, Київ.
"Ми вже в Городищі вже 2 рази зупиняла міліція і не віддавали права, але ми виходили з автобуса робили живий ланцюг і перекривали рух транспорту", 23.11.2004, 11:17, в дорозі на Київ.
"Тут все досить спокійно. Був страйк, але студенти не ходили. Я НЕ ХОЧУ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ!", 23.11.2004, 18:12, Донецьк - еге ж, вже тоді Донецьк готували до "громадянської війни".
"Дай Боже, щоб її не було! Я теж за Ющенка! Має перемогти правда, а правда на нашій стороні! НЕХАЙ БУДЕ МИР!", 23.11.2004, 18:21, Донецьк.
"Я обожнюю твій Дрогобич! І його військову частину!", 23.11.2004, 19:34, Київ, Майдан.
"А ти що теж не на Майдані? По 5-ому сказали, що вони склали присягу на вірність президенту Ющенку, який символічно у ВР присягнув на Біблії Україні", 23.11.2004, 19:40, Київ, Майдан.
Івано-Франківськ, Львів, Тернопіль, Вінниця, Київ. Ввечері у Верховній Раді Ющенко присягнув на вірність українському народові і того ж вечора на вірність народному президенту присягнули вояки із мого Дрогобича.
Після цього дня втратилося відчуття часу. Події змінювалися із калейдоскопічною швидкістю. Ми зайняли Український Дім, Будинок профспілок, з нами міліція і армія. Раптом я відкрив для себе, що уже п'ятниця.
Пам'ятаючи про загрозу знесення містечка, ми були готові залишатися там цілодобово, але для більшої ефективності потрібно було відпочивати і, водночас, бути завжди напоготові, тому з наступного дня я перебрався до друзів, які жили відносно недалеко від Майдану.
