Десять років без Євгена Сверстюка
1 грудня 2014 року відійшов у вічність філософ, поет, учасник руху шістдесятництва, політв'язень радянського режиму Євген Сверстюк. Публікуємо світлі спогади, якими поділилися ті, хто знав і спілкувався з паном Євгеном особисто.
***
Окрім особливої шляхетності і лицарства (ось без пафосу і перебільшення, це відчувалось з перших хвилин уже в його поставі), у ньому було те, чого, з різних причин, століттями так бракувало українцям: безкомпромісність. Він не раз казав про прокляте українське "перечікування і обережність", за які розплачується кожне покоління.
Навесні 1988 року на лавочці у парку Шевченка я вперше прочитала його самвидавівський його текст "З приводу процесу над Погружальським" про підпал в Державній публічній бібліотеці АН Украіни, де горіли архіви україністики, 600 тис. томів: стародруки, рідкісні книги, рукописи. Текст мене потряс.
"Наші діти вивчають у школі історію російських царів та їхніх полководців-душителів. Про своїх предків дітям дають фальшиві поняття. Але в архівах лежать, як динаміт, книги з фактами. До них мають доступ лише тюремники. Оці книги пекли когось навіть за сімома замками.
Українські книжки спалено. Те, що колись міг стерпіти білий монархічний шовінізм, не може терпіти червоний... Українці, чи знаєте ви, що вам спалили? Вам спалили частину розуму і душі".
Я ще не знала тоді, що автор цього тексту якраз повернувся до Києва після 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання за "антирадянську агітацію і пропаганду". Пізніше я мала щастя познайомитись з Євгеном Сверстюком і розповідала йому про те, як його текст вплинув на моє студентське середовище наприкінці 80-х. У квітні 1988-го ми вперше підняли синьо-довтий прапор у парку Шевченка.
Взимку 2014-го у Києві вирує Майдан. У всіх є відчуття історичного зламу і тривоги. Ми святкуємо Різдво у нас вдома разом з найближчими. І співаємо "Многая літа" пану Євгену і його дружині, прекрасній пані Лілі, Валерії Андрієвській. Знову дивлюся це відео сьогодні із великою-великою вдячністю і любов'ю.
Мирослава Барчук, журналістка, телеведуча
***
Це фото зроблене на останньому дні народженні Євгена Сверстюка, в грудні 2013 року в Києві.
Тої зими під час революції я часто їздив до пана Євгена на Лівий берег. Я, замотаний у пропахлий димом прапор і з чорними від майданівських бочок руками, ділився з ним революційними новинами.
Нині мені смішно згадувати з яким завзяттям я пояснював Євгенові Сверстюку, що і як нам треба робити. А пан Євген, як завжди, стримано усміхався "у вуса" і казав: "Пане Радомире, не переживайте так, все буде добре. Такою вільною як зараз - Україна не була ще ніколи".
Моя подорож у світ "шістдесятників" почалась і відбулась завдяки Євгену Сверстюку. Саме його шляхетність, інтелігентність, і водночас твердість та ясність переконань, впевнили мене в тому, що я хочу вловити цю історію, зафіксувати її. Звідти і почались тих десять років моїх досліджень, які в результаті перетворились на "Бунт проти імперії".
Я дуже хотів, щоб цю Сверстюкову шляхетність побачило якомога більше людей. Хоч я і свідомий того, що ніяка книжка не може передати тієї атмосфери на маленькій кухні квартири подружжя Сверстюків, коли ми всі разом пили чай з молоком і розмовляли про Василя Симоненка, Стуса чи ту саму пожежу в бібліотеці. Але я таки намагався.
"Життя визначається питаннями, які ти поставив там, де звично було мовчати. Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву. Які питання ти ставив своєму часові? Чим ти зупиняв юрбу, що летіла за вітром? Як ти будив сонних? Як ти змагався зі застійним морем байдужих і теплих?", - казав пан Євген.
Те наше спілкування протягом декількох років – це мені неймовірно пощастило. І дуже багато чому навчило. Безцінний досвід, за який я буду завжди вдячний.
Радомир Мокрик, історик, науковий співробітник Інституту східноєвропейських студій, Карлів Університет
***
Нині 10 років смерті Євгена Сверстюка.
Мій виступ на прощанні з ним:
Як зможеш гідно річ вести з юрбою
І з Королем не втратиш простоти.
Якщо усі рахуються з тобою -
На відстані, яку відміриш ти;
Якщо ущерть наповниш біг хвилини
Снагою дум, енергією дій,
Тоді весь світ тобі належить, сину,
І більше: ти - Людина, сину мій.
Це фрагмент геніального вірша англійського поета Ред'ярда Кіплінга. Він так сильно прозвучав українською завдяки геніальному таланту українського поета - Євгена Сверстюка. Але не тільки тому.
Сверстюк не просто переклав цей вірш, він прожив його. Він був тим, хто не гнувся перед владою.
Ані від її тиску та погроз, ані від її лестощів та нагород. Усі відведені йому Господом 86 років він вщерть наповнив життям.
І то яким життям - боротьбою у форматі один проти системи. Коли озброєному до зубів режиму він міг протиставити лиш своє слово. І здавалося нездоланна система, жорна якої перемелювали мільйони, таки зазнала краху, від таких одиниць як Сверстюк.
Та він не спинився і після цієї найбільшої у своєму житті перемоги. Ані втома, ані слава не спинили його.
Він продовжував досліджувати, писати, переконувати інших. Статті, книги, зустрічі, лекції, громадська робота, участь в Ініціативі "Першого грудня" - все це наповнювало його життя до останніх днів.
Цей світ належав йому, тому що він творив та змінював його своїми текстами та невгамовною діяльністю.
Він став тим кого з певністю можемо називати Людиною з великої букви.
1.12.2014. З книги. "Нотатки з кухні "переписування історії"
Володимир В'ятрович, історик, народний депутат України
***
Світла памʼять дорогому пану Євгену Сверстюку.
Вже 10 років без нього.
Ми вешталися з ним Римом, вилазили пішки на дзвіницю Святого Петра, пили сухе червоне, їли рибку, шукали беретку від дрібного італійського дощу - врешті він взяв мій капелюшок (тепер я його маю здати в музей), мерзли на аудієнції в Папи і на революції на Майдані.
Я водила його на барикади на Грушевського, користаючись можливістю пройти, бо більше ніхто не хотів, адже небезпечно.
Та більше, мабуть, таки ніхто на Майдані на той час не знав/ не відбув так, як він, оте "небезпечно".
Шкодую, що нема вже можливості зателефонувати і поговорити про щороку складніші проблеми.
Радію, що було це в мене і я скористалася мудрістю.
Колись ми десь допʼємо оте лімончелло, пане Євгене, хай буде так.
Ярина Ясиневич, керівник програм Центру досліджень визвольного руху
