Чи можливий справедливий мир?
Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.
Виступив нещодавно на конференції для закордонних високопосадовців. Зустріч "закрита" - настільки, що фото заборонені і розповідати, хто там був – теж небажано. Тим відповідальніше було говорити. Хоч мене й запросили з геть невдячною темою: за 20 хв розповісти, по суті, "що про це все думає зараз українське суспільство". Розмова передбачалась конструктивна, предметна, без надмірного тиску на емоції. Я довго думав, які сьогодні варто розставити акценти. В результаті, протерши свої, припавші порохом, знання іноземних мов – я спробував розповісти наступне:
"Протягом декількох минулих тижнів я старанно готував соціологічні дані, стежив за тенденціями і співставляв цифри щодо настроїв української спільноти. Однак ми зараз знаходимося в зоні такої турбулентності, що вибудовувати будь-які зрозумілі і стрункі тенденції, мабуть, не варто. Українці з настороженістю (а подекуди з надією) ставились до обрання Трампа. Але навряд чи були готові до настільки жорсткого повороту американської політики і брутальних нападок з боку американського президента.
За останні десять, а тим більше за останні три роки – я написав десятки статей про Україну і російсько-українську війну для західних ЗМІ. Десь через пів року після початку повномасштабного вторгнення мені все частіше почали говорити, що не треба проводити паралелі між Путіном і Гітлером, сучасною війною і Другою світовою. Мовляв, це лише відлякує читачів, це – не конструктивно, це – не допомагає справі. І я дійсно не наполягав. Але якщо ви хочете почути, про що минулими тижнями говорили українці – вони говорили про Мюнхен. Не про місто в Баварії, а про Мюнхен 1938 року. Про "мюнхенську зраду" і про "про нас без нас". Здається, про той Мюнхен в Україні почали говорити навіть ті, хто ще декілька тижнів тому уявлення не мав, що відбулося тоді в 1938 році.
Але я погоджуюсь, що такі порівняння некоректні. З однієї ключової причини: нав'язати капітуляцію країні, яка намагається уникнути війни будь-якою ціною, і нав'язати таку ж капітуляцію спільноті, яка попри все – третій рік бореться і відбивається від значно сильнішого ворога – це дуже різні ситуації.
Українська спільнота 2022 року і українська спільнота зразка 2025 року очевидно різняться, було б немудро це заперечувати. Очевидно, що суспільство виснажується – психологічно, фінансово, емоційно. Деякі теми – як, наприклад, можливість відмови від певних територій – які були абсолютно неприпустимими ще два роки тому – тепер бодай проговорюються на рівні суспільства.
Але я б хотів звернути увагу на декілька речей. З відкритих джерел відомо, що протягом минулих двох місяців українці задонатили в найбільші фонди, які підтримують ЗСУ, не набагато менше, як за цілий 2023 рік. Це, вочевидь, реакція українців на те, що вони відчувають зростання загрози.
Або – соціологічні опитування твердять, що протягом останніх тижнів зросла підтримка дій українського президента Володимира Зеленського. Ні, Зеленський аж ніяк не користується безумовною підтримкою українців – і це нормально для демократії, яка в Україні діє попри все. Це реакція на нападки – знову ж таки – з боку американського президента Трампа. І мова тут не про персоналії і Зеленського. Мова про те, що українці в момент зовнішнього нападу намагаються підкреслити легітимність глави держави - безвідносно до прізвища президента.
До речі, схожа ситуація з можливими виборами – більшість українців, так само як і потенційних учасників виборів – проти проведення виборів до встановлення реального миру. Через низку причин: неконституційність виборів у час воєнного стану, проблеми безпеки, але передусім тому, що в демократичних виборах повинні брати участь військові. Фронтовики. Не лише обирати, але бути обраними. Тобто – демобілізованими. Без їхньої участі вибори в Україні втрачають сенс – вони будуть не лише незаконними, але цілковито неприйнятними з етичної точки зору.
Очевидно, що росіяни дуже добре розуміють ці напруження, тому й руками американців тиснуть на питання виборів в Україні. Це – вибухонебезпечна ситуація у наелектризованому суспільстві. І українці це розуміють.
Але про що ці наведені приклади? Як на мене – це про те, що українці як спільнота – з усіма своїми напруженнями, парадоксами і втомою – все ще готові битися. Знайти консенсус між супротивниками чи вичавити з себе ще один донат на військо тоді, коли вже здається, що грошей геть не залишилось.
Зараз багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Але навіть зараз, коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених – навіть тих, яких "засудили" на окупованих територіях. Ми не говоримо про викрадених дітей – хочу нагадати, що саме через цей злочин міжнародний суд видав ордер на арешт Путіна. Це тисячі, десятки тисяч українських дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців. Це відчуття вже є, але з ним можна працювати, його треба враховувати.
Ми можемо сперечатись про його ірраціональність, можемо говорити про несправедливість такого відчуття і наводити цифри західної допомоги, яка є справді визначальною для України. Українці це розуміють і вдячні за неї. Але це не допоможе позбутись відчуття, що з нами намагаються повестись несправедливо.
Примусити Україну до такого "миру" було б помилкою. Не лише тому, що він навряд чи буде тривким, а тому, що залишить в українців відчуття кривди, яке буде дуже важко потім подолати. І така невпевнена в Заході Україна справді не зможе бути надійним партнером для Європи.
Україна насправді чекає кроків. Конкретних і чітких. Членство в НАТО чи конкретні миротворчі місії. Долучення до ЄС і гарантії безпеки. Чергова делегація, яка приїжджає до Києва і каже про членство в ЄС у 2030 чи 2035 році – це вже справді нікого не підбадьорить. Українці повинні нарешті відчути, що їх вважають за рівних в європейській спільноті. І що їхнє – так, часто ідеалізоване уявлення про Європу – може нарешті опертись об цінності, на яких стоїть Європа і за які Європа теж готова боротись. Так, як Україна.
Український військовий і письменник Артем Чех у колонці для New York Times нещодавно пронизливо і просто пояснив: "українці боротимуться далі. Бо іншої країни в них нема". І це правда. Просто я б дуже хотів, щоб ми розуміли, що будь-який ресурс вичерпується. І якщо Європа колись має показати свою силу і рішучість – зараз для цього найкраща мить".
